Роман, іноді іменований повістю, «Раковий корпус» Олександра Солженіцина, написаний в 1963-1967 роках, по праву отримав безліч позитивних відгуків і привернув увагу як народів пострадянського простору, так і за його межами. Сюжет, який не є особливо складним, є частиною біографії автора, який сам проходив лікування в Ташкенті в 1954 році.
У чому унікальність даного твору і чому, не дивлячись на свою максимальну натуралістичність і «тілесність», він являє собою широку метафору ідеологічного і екзистенціального характеру, належить розібратися.
Серед протагоністів – люди різного роду зайнятості, починаючи від простих робітників, школярів, вигнанців і закінчуючи керівниками державних інституцій та вченими. Лейтмотивом роману можна вважати фразу героя Костоглотова «Живем и трудимся вместе, а умираем в одиночку».
Раковий корпус, він же Тринадцятий, представляється не просто місцем перебування та лікування пацієнтів, а є якоюсь аналогією Кімнати в Зоні Тарковського (фільм «Сталкер»). Людина, що потрапила в Кімнату, має шанс пізнати самого себе, зняти полуду з очей, щось подібне до того, що в християнстві вважається «каяттям», але не перед кимось, а перед самим собою. Тобто, людина в Кімнаті є і тим, хто сповідається, і «суддею».
Так само і в Раковому корпусі: протягом всієї книги основні герої пов’язують свою хворобу, яка пожирає їх Corpus, з тими чи іншими помилками, зробленими ними протягом усього життя, при тому, що об’єктивно причина появи пухлини багатьом була відома (як наприклад, Дьомка, який отримав травму під час гри в футбол; променева хвороба у Донцової). Виходячи з цього, рак є не просто хворобою тілесною, але і душевною. Бібліотекар, який з’являється мало не в кінці роману, вважає свою «принизливу» пухлину покаранням за довголітні мовчання, спалювання книг, перебігання з посади на посаду – все заради того, щоб діти закінчили університет.
« – И что же вы, 20 лет думали об этом, пока работали?
– Да, думал и работал, думал и молчал».
Боротьба в цьому творі відбувається не проти смерті, а проти мук «Чистилища» за життя, в яких радянська людина повинна пережити певні метаморфози. Так само, як і в Кімнаті, зустрівшись наодинці з собою, зі своїми «грішками і гріхами», без будь-якої ілюзії про здоровий колективізм (адже Костоглотова «Живем вместе, а умираем в одиночку»), людина має шанс на усвідомлення і спокутування помилок.
Нове покоління
Як ми бачимо за сюжетом, метаморфози дійсно набирають обертів і Костоглотов має намір віддалитися від примітивного матеріалізму, злитися з природою «босяком выйти на свою землю, посадить что-нибудь… оставить свой след в этом мире». У Русанова відпадає будь-яке бажання писати донос на Костоглотова по виходу з диспансеру, доктор Донцова, яка несла вантаж інших життів на собі – врятованих і не врятованих, яка отримала свій власний «раковий вантаж», розуміє, що той матеріалізм, який тримав її все життя в цьому місті, не має жодного значення. Філін, який все життя спостерігав і був рабом гнилої системи, більше не хоче такого життя, не хоче більше мовчати. Адже плід його мовчання – його дочка, яка написала наступний вірш:
Нет! Я не хочу отступаться!
Прощенья просить не умею!
Уж если драться – так драться!
Отец?! – И его в шею!
Але ще більше говорять рядки цього вірша, які не попали в роман:
Уж если драться – так драться!
Отец?! – И его в шею!
Мораль?! Вот придумали люди!
Знать не хочу я об этом!
В жизни шагать я буду
Только с холодным расчетом!
Саме це, здавалося б, нове покоління, ознаменування майбутньої Відлиги, є не більше, ніж породження все тієї ж гнилої системи, дігтярний слід якої буде плямою на ще багатьох поколіннях.
«…а сыны ваши будут кочевать в пустыне сорок лет, и будут нести наказание за блудодейство ваше, доколе не погибнут все тела ваши в пустыне».
Книга Числа, Глава 14
Єдиний момент появи дочки Русанова, Авіети, супроводжується такою ж символічною сценою, як і згадка про дочку Філіна.
Авіета нібито привносить в палату життя, завзяття і надії на майбутнє; вона на половину залита сонячним сяйвом, але, як зауважує наратор, – це зовсім не сонячне світло, а всього лише відблиск від калюжі – дитині сталінської системи не судилося змінитися і зламати її.
Чем люди живы
Крім того, твір Льва Толстого «Чем люди живы», про який говорять хворі Ракового корпусу, нагадує якусь алегорію на те, що відбувається з цими хворими. У творі Толстого Янгол роздратував Бога, і останній відправив його на Землю, щоб той «спокутував свої злодіяння». Так само і онкохворі потрапили в Раковий корпус, і їм було відведено певний термін на те, щоб пізнати себе, усвідомити свої «гріхи» і отримати другий шанс на життя «Tabula rasa».
Але, не дивлячись на те, що кожен переживає спокутування сам, Раковий Corpus – це хвороба всього радянського народу, розкладання радянського тіла (Corpus), представлена в творі особистісно: система доносів (Русанов), повоєнне сирітство (Дьомка), нездатність визнати проблему і поразку (Єфрем, Вадим), кумівство і корупція (пацієнт з поліпами у шлунку), тощо.
Людина vs Система
Що стосується дихотомії людина/система, вельми цікавою здається сцена дискусії, що переходить в гучну сварку, між Русановим і Костоглотовим. Павло – мрія Сталіна, найвідповідальніший донощик проти Олега – фронтовика, засланця системою з Ленінграду під час Кіровського потоку (як з’ясовується при розмові з нянею під час того, як вона читала книгу французькою).
Олег починає активно переходити на високі тони, висловлюючи Павлу все, що він думає про категорії справедливості в СРСР і комунізм в цілому. Буквально відразу після цієї сцени Костоглотов отримує лист, який не може залишитися без уваги. У цьому листі Олегу розповідають про те, що його пес Жук був убитий, оскільки вийшов наказ відстрілювати дворових собак, а Жук зірвався з ланцюга і облаяв виконавців указу, після чого вони вистрілили в нього. Пес, який зривається з ланцюга проти представників системи, і засланець Олег «зривається з ланцюга» проти представника системи Русанова. Вельми красномовно.
Якщо тут знову згадати «Сталкера» Тарковського, цікавою аналогією буде сцена з чорним собакою, що з’являється в Зоні. У багатьох інтерпретаціях цієї сцени, з посиланням на багатовікову культуру, собака ідентифікується з якимсь Провідником, а в Християнських мотивах навіть безпосередньо з Ісусом. У «Раковому корпусі» же оголення правди і викриття гнилості Системи з боку Костоглотова можна було б інтерпретувати як перші кроки у напрямку до «Шляху істинного», звільнення від оков комуністичного режиму. Але, як ми бачимо по метафорі з Жуком, між смертю вождя і крахом всієї системи, що душить голос пасіонаріїв лежить відрізок в кілька декад, а її відгомони чутні і по сьогоднішній день.
Саме тому «муки Чистилища» в раковому корпусі не допомогли Костоглотову закінчити успішно серію метаморфоз. Саме тому, здобувши собі свободу від цих мук ціною в життя (адже він не пройшов лікування до кінця і явно не збирався продовжувати його самостійно, бо більш пріоритетною для нього була можливість повноцінного сексуального життя), Олег виходить з диспансеру, спочатку насолоджується прекрасним ранком, але потім знову стає жертвою матеріалізму. Все це більше віддаляє його від заповітної мрії – повернутися на батьківщину, що, судячи з його діалогу з офіційним лицем, уявлялося цілком можливим найближчим часом.
На Русанова також грань між життям і смертю, на якій він перебував, не здійснила жодного впливу, він так і залишився «вірним лицарем доносу».
Але ще один, дуже важливий момент, – це зміна наратора в середині твору. Спочатку ним є Русанов, а потім стає Костоглотов. Таким чином можна побачити, яке покоління приходить на зміну покоління безлічі «Павлів Русанових».
Озираючись назад, ми можемо судити про те, скільки поколінь знадобилося (а, можливо, ще знадобиться), щоб повністю викорінити те, що вбиралось у кров з 1917 року.
P.S.
26 И сказал Господь Моисею и Аарону, говоря:
27 доколе злому обществу сему роптать на Меня? ропот сынов Израилевых, которым они ропщут на Меня, Я слышу.
28 Скажи им: живу Я, говорит Господь: как говорили вы вслух Мне, так и сделаю вам;
29 в пустыне сей падут тела ваши, и все вы исчисленные, сколько вас числом, от двадцати лет и выше, которые роптали на Меня,
30 не войдете в землю, на которой Я, подъемля руку Мою, клялся поселить вас, кроме Халева, сына Иефонниина, и Иисуса, сына Навина;
31 детей ваших, о которых вы говорили, что они достанутся в добычу врагам, Я введу туда, и они узнают землю, которую вы презрели,
32 а ваши трупы падут в пустыне сей;
33 а сыны ваши будут кочевать в пустыне сорок лет, и будут нести наказание за блудодейство ваше, доколе не погибнут все тела ваши в пустыне;
34 по числу сорока дней, в которые вы осматривали землю, вы понесете наказание за грехи ваши сорок лет, год за день, дабы вы познали, что значит быть оставленным Мною.
Автор: Віолета Матійцива
