«Оповідь Артура Гордона Піма» («The Narrative of Arthur Gordon Pym of Nantucket») – єдиний завершений роман Едґара Аллана По, написаний ним в 1836-1838 роках. Видано книгу було в 1838 році. Після того, як «Оповідь» вийшла у світ, вона довгий час залишалася не найвідомішим та найбільш успішним текстом По. З точки зору фінансових прибутків, роман також виявився не зовсім вдалим. Сам автор вважав цей твір далеко не найкращим з усіх своїх текстів.
Але літературна вага твору «Оповідь Артура Гордона Піма» розкриється повністю та стане справді помітною трохи пізніше, коли один за одним визнані в усьому світі письменники почнуть згадувати По та конкретно цей текст, як джерело свого натхнення, а іноді навіть брати з роману По цілі образи, символи та ідеї. Артур Конан Дойл, Роберт Луїс Стівенсон, Жуль Верн, Говард Філіпс Лавкрафт, Стівен Кінг – далеко не повний список тих авторів, на яких вплинув По, про що вони самі неодноразово згадували. Одним із перших популяризаторів По в Європі був Шарль Бодлер, який перекладав твори американця французькою мовою. Не зрозумілий для сучасників, Едґар По став вчителем для цілої плеяди авторів наступних поколінь. «Оповідь Артура Гордона Піма» зіграла тут далеко не останню роль.
Варто відмітити, що пригоди, важкі труднощі, а інколи і справжні катастрофи та поневіряння, які зустрічає на своєму шляху головний герой роману, можливо, дивним а, можливо, і закономірним чином перегукуються з біографією самого автора та тими складними днями, тижнями й місяцями, які випали на його долю. Ще в самому дитинстві По зіткнувся з цим світом, втративши батьків. Батько По покинув сім’ю фактично одразу після народження сина, а матір померла від туберкульозу легенів, коли Едґару було 2 роки. Його прийомна сім’я ставилася до нього добре, але сам факт відсутності справжніх батька й матері По, безумовно, відчував, що в певній мірі відобразилося на його світосприйнятті, характері та творчості. Отримавши хорошу середню освіту, По почав вчитися у Віргінському університеті, але не закінчив його через чималі карточні борги та надмірне вживання алкоголю. Ці проблеми з алкоголем будуть йти з По через все його життя. Постійне фінансово скрутне становище, спроби заробити гроші літературою, хвороба молодої дружини, яка в результаті призвела до її смерті, смерть його названої матері, яку він любив – все це відобразилося в творчості та світогляді По. Навіть його алкоголізм на тлі всіх цих подій не виглядає чимось, що з’явилося від хорошого життя. Едґар По дрейфував у вирі життя, переживаючи шторм за штормом, відчайдушно намагаючись продовжувати боротьбу, як і його герой Артур Гордон Пім, який, вхопившись за уламок корабля, не полишав надії врятуватися та продовжити свою подорож і досягнути бажаної цілі.
Що вже казати про загадкову смерть Едґара По, яку не можуть розгадати і сьогодні, та навколо якої існує цілий ряд різноманітних міфів, версій та здогадок. Чи не схожа вона на фінал «Оповіді Артура Гордона Піма»? Герой входить в загадкове Ніщо, абсолютно спокійно і без вагань.
В «Оповіді» відсутні діалоги. Репліки персонажів у тексті передаються через сам наратив, всередині розповіді. В цій відсутності діалогів немає нічого дивного, адже письменник По славиться вмінням створювати атмосферу, детально описувати світ та навколишнє середовище, в якому опиняються герої роману або оповідання, фактично не залучаючи при цьому репліки самих персонажів. При цьому, характери цих персонажів, їхня мотивація, роздуми, ті чи інші рішення не випадають з контексту, а вимальовуються автором цілком точно і зрозуміло. По – саме чудовий оповідач. В «Оповіді» він, не поспішаючи, розмотує моток наративу, не квапливо збільшуючи напруження та очікування читача. З кожною сторінкою, особливо це стосується другої половини книги, По, проводячи нас слідом за героєм книги, змушує читача бути уважним та зосередженим. Ближче до кінця книги читач розуміє, що в будь-який момент щось неодмінно може статись і воно обов’язково станеться.
І в цьому контексті найбільш цікавим є те, що відбувається в романі в його заключній частині. До цього моменту книга виступає як хороший пригодницький роман, які в той час користувалися популярністю, і які зазвичай, окрім всього іншого, рекомендують читати учням середніх шкіл в рамках курсу зарубіжної літератури. Можливо, «Оповідь» і не викликала великого захвату в пересічного читача середини ХІХ століття в США саме через те, що те, що відбувається під кінець книги, відрізнялося з-поміж усього того, що цей читач звик читати.
Коли Артур Гордон Пім рятується разом зі своїм товаришем завдяки кораблю, що йде з експедицією на Південний Полюс, сюжет починає балансувати на межі реальності. З кожною сторінкою стає все менш зрозуміло, в якому з можливих світів відбуваються події. Мабуть, все це передсмертна агонія, образи, які спалахують в згасаючій свідомості головного героя, який сидить в трюмі першого корабля і помирає від спраги та голоду, або дрейфує на уламках цього ж корабля десь в Атлантичному океані? Можливо, ніякого порятунку, другого корабля, експедиції та аборигенів, яких зустрічає на березі команда корабля, не існує і це все лише видіння, галюцинація? Чи може акт канібалізму, що посилає нас до релігійних практик первісних людей і поняття «табу», був своєрідною ініціацією Артура Гордона Піма, після якої він увійшов в стан трансу і подорожує між світами, ставши шаманом? Варіантів, які з’являються під час прочитання останніх сторінок роману виникає багато. Деякі з них мають свою внутрішню логіку і видаються цілком можливими, деякі є своєрідним продовженням самого роману, спробую «відновити» ті втрачені глави, про які згадується в епілозі.
Абсолютно точно можна констатувати одне – Едґар Аллан По зміг створити ситуацію, в якій людина стикається з невимовним первісним жахом, може, з першопричиною жаху. Після прочитання «Оповіді» стає цілком зрозуміло, де саме Лавкрафт брав образність та саму концепцію жаху, який не можливо описати словами та якимось чином персоніфікувати. Сам Лавкрафт говорив про те, що його роман «У горах божевілля» було написано під враженням від «Оповіді» По.
Російський езотерик Євгеній Всеволодович Головін писав, що існують всі причини трактувати цей роман з позицій алхімічної символіки. Кольори, які постійно фігурують в романі (червоний, білий і чорний) є «трьома кольорами opus magnum». За більш широким розкриттям цієї теми рекомендуємо звернутись безпосередньо до статті Головіна «Антарктида синоним бездны. Об Эдгаре По».
Артур Конан Дойл писав про Едґара Аллана По наступне: «Едґар Аллан По, який розкидав з властивою йому геніальною недбалістю насіння, з яких проросли настільки багато сучасних літературних форм, був батьком детективного оповідання і окреслив його межі з такою повнотою, що я не бачу, як послідовники можуть знайти нову територію, яку вони наважилися б назвати власною… Письменники змушені йти вузькою стежкою, постійно розрізняючи сліди Едґара По, який пройшов перед ними». Додамо, що не тільки батьком детективного оповідання, але й батьком низки інших жанрів, які укорінились в літературі, здається, назавжди. Уявити собі, наприклад, умовний жанр літератури жахів без По неможливо. І «Оповідь Артура Гордона Піма» відіграла тут неймовірно велику роль.
Водночас бачити в По лише автора, який писав просто страшні оповідки, велика помилка. Людина, яка спромоглася зобразити такі глибини, зіткнення з потойбічним, до того ж зробивши це настільки впевнено і переконливо, напевно, дійсно знала, відчувала та бачила більше, ніж можна собі уявити. Можливо, «Оповідь Артура Гордона Піма» є результатом власних містичних переживань Едґара По, документом, який в завуальованій художній формі сповіщає нам про те, що існують на планеті місця, а всередині людини стани, наважившись відвідати які, повернутись назад таким, яким йшов туди, неможливо. Та чи можна повернутись взагалі?
Автор: Валентин Дзюбенко
