Книга дня: Віктор Пелевін «Мистецтво легких дотиків»

«Эта книга нашептана мультикультурным хором внутренних голосов различных политических взглядов, верований, ориентаций, гендеров и идентичностей, переть против которых, по внутреннему ощущению автора, выйдет себе дороже».

В кінці серпня вийшла в світ нова книга письменника Віктора Пелевіна. Вже традиційно кінець літа – початок осені знаменуються появою «свіжого» Пелевіна, що, в свою чергу, породило чутки, мовляв письменник знаходиться ледь не в полоні у видавництва, і, згідно з контрактом, вимушений видавати на гора по книзі на рік. Ця тенденція «один рік – одна книга» і справді прослідковується останнім часом в бібліографії Пелевіна, в той час як на початку свого творчого шляху та пізніше Віктор Олегович дозволяв собі робити більші перерви між виданням нових романів та збірок оповідань. Судіть самі: якщо раніше Пелевін робив перерви між романами в три-чотири роки (наприклад, «Жизнь насекомых» 1993 рік, а «Чапаев и Пустота» аж 1996 рік), то остання найдовша відпустка автора відбулася між 2006 («Empire V») та 2009 роками («t»), при тому що в цей проміжок часу виходили збірки оповідань. З 2013 року нові романи виходили кожен рік. Можливо й справді Віктор Олегович не читав приписку дрібним шрифтом в контракті з видавництвом? Навіть якщо так, то це тільки на краще – тим більше пелевінських одкровень та знахідок ми будемо мати змогу підгледіти.

 Здається, що щорічний Пелевін – радість, як для поціновувачів творчості автора, так і для його критиків. Перші в захваті очікують на нову книгу, будучи фактично впевненими в тому, що зустрінуть осінь під супровід пелевінської прози, а другі з насолодою вдаються в розлогі коментарі про те, що Пелевін списався, а чергова книга це лише самоповтор в гонитві за хорошим гонораром. Особисто ми чудово розуміємо перших і геть не згодні з другими. І ось чому.

Нова книга Віктора Пелевіна отримала назву «Искусство легких касаний». На відміну від декількох попередніх років творчості Пелевіна, на цей раз ми отримали не один роман, а цілих три повісті.

«Время – своего рода проклятье. Приговор к смерти. И одновременно благословение, потому что, кроме времени, у живых нет ничего вообще. По сути, они сделаны из времени. Отняли время – отняли все».

Перша з них «Иакинф» є своєрідним поверненням автора до самого себе формату початку-середини 00-их років. Коротенька історія, в яку Пелевін примудрився втиснути цілу низку стародавніх міфів, вбудувавши їх в сучасність, таким чином продемонструвавши, що міф, як його розумів, наприклад, Олексій Лосєв, нікуди не щез, він живий і інколи більш реальний, ніж те, що здається нам звичним та справжнім. Сюжет повісті досить простий: компанія з чотирьох молодих людей, які представляють різні прошарки суспільства, приїздять в гори, аби відпочити та помилуватись красою природи. Там вони зустрічають провідника, який зголошується провести їх маршрутом, який він сам склав, і який користується попитом у туристів. Наступні декілька днів вони проводять пліч-о-пліч в горах, а вечорами, сидячи біля вогню, таємничий провідник розповідає хлопцям історію свого потрапляння в цю місцевість багато років тому. В цьому монолозі провідника проявляється левова частина того, що прийнято називати «пелевінщина». Історії та дух 90-их років, вдало замішані з езотерикою телевізійного розливу та власним прочитанням Пелевіна різноманітних релігійних традицій. В кінці-кінців, як це часто трапляється у Пелевіна, особливо в ранніх оповіданнях (а ця повість є фактично своєрідним реверансом до тієї епохи в творчості самого Пелевіна), сюжет доволі очікувано, але водночас несподівано виходить до розв’язки, яка знаходиться десь між кримінальними романами 90-их та одним з розділів дослідження релігійних систем різних народів світу за авторством Мірчі Еліаде. Цю формулу інколи можна застосовувати, щоб пояснити людині, яка ніколи не читала Пелевіна, що її чекає – дзен буддизм і навколокримінальна естетика. Зануреність Пелевіна в обидва ці світи добре проглядається крізь сторінки всіх його творів.

Звісно, таке визначення далеко не вичерпує Пелевіна як автора, проте особисто мені надзвичайно імпонує. Знання і зацікавленість Пелевіним релігійними традиціями та практиками виходить далеко за межі буддизму, а його вміння тонко вловити настрої та ключові проблемні точки суспільства, в якому він живе, епохи, яку змальовує, не поширюються лише на світ криміналу. Від Пелевіна дістається всім: і менеджерам середньої ланки, і власникам корпорацій, і сучасним митцям («Вот почему передовое российское искусство – почти всегда такое провинциальное мещанское говно, каким бы международным авангардом оно ни прикидывалось: в самом своем сердце оно старается не решить что-то вечное и важное, а «выставиться в Париже», точно так же, как российский олигарх мечтает не полететь на Марс, а выехать на IPO в Лондон»), і силовикам, і, що яскраво проявляється в останніх книгах, воїнам за соціальну справедливість та іншим феміністкам («Сначала введем диктатуру меньшинств. То есть не самих меньшинств, ясное дело, а прогрессивных комиссаров, говорящих от их имени. А еще лучше комиссарш. И одновременно прокурорш. Таких непонятно откуда взявшихся кликуш, перед которыми все должны будут ходить на цирлах и оправдываться в твиттере под угрозой увольнения. Назовем это диктатурой общественного мнения. Потом отменим свободу слова под предлогом борьбы с hate speech – для всех, кроме наших. А затем посадим на царство какую-нибудь дурочку-социалистку или Берни. И получим вместо Америки большую невротизированную Венесуэлу с триллионными долгами»).

Друга повість, яка є центральною в книзі, і чия назва винесена на обкладинку, є найбільшою за розміром та найцікавішою для аналізу в цьогорічному творі Пелевіна.

В ній зображується стислий переказ книги іншого автора, зроблений спеціально для тих, хто хоче ознайомитись з новим величезним за обсягом романом, проте не має на це достатньо часу. Втім і не треба, говорить нам голос того, хто скорочує та переповідає сюжет – текст роману переповнений детальними описами окремих сцен, зайвим відволіканням на неважливі для розвитку сюжету теми та довгими і нудними пасажами з особистого життя головного героя. Переповідач роману концентрується на головному в романі – пошуку відповідей на велику кількість питань, що виникли в головного героя після вбивства його високопоставленого сусіда по дачі.

По суті перед нами детективна історія, розплутуючи вузлик за вузликом якої, головний герой відкриває перед собою величезний світ, схований від очей пересічних громадян, сповнений закулісних інтриг, шпигунських таємниць та маніпуляцій свідомістю мас. Світ секретних відділів світових спецслужб, які напряму впливають на те, як завтра будуть думати та сприймати світ сотні мільйонів людей. Сказати більше про сюжет значить зіпсувати читачеві насолоду від розкручування цього захоплюючого мотка ниток, які Пелевін з вправністю вмілого автора детективів закрутив і впхав в досить короткий формат.

Проте, за цією історією криється все та ж головна проблематика Пелевіна, яку він знову й знову підіймає та показує з різних сторін в усіх своїх книгах. Навіть можна говорити про те, що головна пелевінська ідея дещо трансформувалася за роки творчості автора: якщо умовно ранній Пелевін здебільшого про те, що насправді нічого не існує (умовно в буддистському сенсі цього слова), навколо нас суцільна ілюзія, а насправді є тільки «Пустота» (ну, не те що вона є, але в тому, що її немає, і є факт її існування), то останнє десятиліття письменник пояснює нам з вами, як ця ілюзія влаштована. Як вона працює, чиїми руками вона конструюється.

І це вже не «Ілюзія» з великої літери, не індуїстська та буддійська майя, а величезна кількість малих ілюзій, дрібних та великих обманів, які інфікують нашу свідомість, дискурсів, які проникають в голови людей, змушуючи їх бачити світ так, а не інакше, реагувати на ті чи інші ситуації так, як це необхідно тим, хто запустив сьогодні цей ідеологічний вірус. Пелевін розбирає двигун світової машини, демонструючи не просто обман мас елітами, а жорстокий, злий, проте не полишений гумору жарт тієї самої «Пустоти», яка дивиться сама на себе.

Вже класичними стали пелевінські порівняння і аналогії. Ось, наприклад, одна з них. В свої й новій книзі Пелевін так зображує наш світ та пануючі в ньому ідеології:

«Легче всего разъяснить это следующей метафорой: представим огромный корабль, плывущий в океане – нечто вроде таинственного древнего судна, так блистательно и страшно описанного Эдгаром По.

Над палубой проходит длинная балка от одного борта к другому. К балке приделаны штурвалы. У штурвалов стоят люди в одеяниях самой разной формы и цвета – это водители человечества, явные и тайные. На каждого с палубы глядит своя паства, не обращающая внимания на прочих рулевых – и часто их даже не видящая.

Зорко вглядываясь в тучи на горизонте, водители человечества закладывают правые и левые крены, не особо сообразуясь друг с другом.

— Вправо! – шепчут на палубе. – Плывем вправо! Влево! Зюйд-зюйд вест! Норд ост! Далее везде!

Проблема в том, что крутящиеся на доске штурвалы не прикреплены ни к чему другому, кроме как к жадному вниманию паствы. К движению корабля они не имеют никакого отношения. Но вот настроениями и склоками на палубе они управляют очень эффективно, причем каждый из рулевых воздействует на свою паству – а потом уже зрители разбираются друг с другом, сбиваясь в кучу то у одного борта, то у другого. И через это они все-таки оказывают некоторое – пусть очень опосредованное – влияние на ход судна.

Картина будет полной, если мы добавим, что штурвал сидящего в рубке капитана точно так же не прикреплен ни к чему реальному, кроме корабельной стенгазеты, и управление кораблем сводится к тиражированию слухов о том, куда и как он должен вскоре поплыть… Единственная функция всех актуальных рулевых – крутить штурвал перед камерой. Все прочее определяют волны, ветер и воля Архитектора Вселенной…».

Те, як майстерно Пелевін вибудовує власну конспірологію, змушує навіть далеких від подібних теорій змов скептиків задуматись над тим, а чи справді їхній світогляд не є полотном, яке повісили майстри своєї справи перед їхніми очима, аби ці люди не бачили те, що їм бачити непотрібно.

Пелевін впродовж всього життя пише одну велику книгу, в якій з різних сторін підходить до поставленої перед самим собою проблематики. Що таке реальність? Як працює формування дійсності? Хто і якими методами створює все це? І головне: навіщо?

Походу справи свої роздуми та відкриття Пелевін здобрює досить простими, проте цікавими сюжетними поворотами, додає свій фірмовий гумор, жорстко і досить «товство» іронізує над різними сьогоденними світовими трендами – «Голгофского – справедливо, на наш взгляд – обвиняют в мизогинии. Он подходит к женщинам совсем не так, как следовало бы в двадцать первом веке. Он любит их телесно и индивидуально, а не общественно и коллективно в лице их идейно-политического авангарда, то есть в прогрессивном смысле не любит вовсе. А это, как ни крути, мизогиния и есть – причем отягченная объективацией», (не забуваючи нагадати, що всі вони теж запускаються в котел суспільної свідомості з певними цілями). Але все це лише фасад, необхідний автору для того, аби читач мав змогу вловити головне.

І тут постає досить просте і логічне питання, ставити яке, проте, чомусь мало хто наважується: наскільки Пелевін взагалі є саме літератором, а його твори художніми оповіданнями? Якщо проаналізувати весь його творчий доробок, враховуючи книгу, про яку ми говоримо, то стає очевидно, що Пелевін десятиліттями працює над вирішенням одного складного питання. А вся ця белетристика – лише форма, засіб, і аж ніяк не ціль. «Останній великий конспіролог» – можливо саме під таким іменем Пелевін увійде в історію, названий так нашими нащадками. Якщо там ще хтось буде в змозі до таких умовиводів та критичного сприйняття навколишньої дійсності.

Останнє оповідання в книзі є фактично коротеньким приквелом до минулорічної книги Пелевіна «Тайные виды на гору Фудзи». Тут автор знову повертається до своїх ранніх повістей – прочитавши це оповідання, вам неодмінно згадається і «Желтая стрела», і «Омон Ра», та інші ранні фірмові твори автора. «Столыпин», а саме так називається заключна частина нової книги Пелевіна, багато в чому і є прикладом тієї тези, наведеної вище – естетика кримінальних 90-их плюс езотеричні алюзії та прямі натяки на релігійні та містичні вчення. Прибравши з цієї формули другий елемент, ми отримаємо надзвичайно гостру та саркастичну критику сучасної російської дійсності, яку, до певної міри, можна перенести і на українські реалії. Олігархи та їх забавки, розкрадачі державного бюджету та низи, вимушені бовтатися в багні матеріального та духовного каліцтва, в надії на бодай якісь зміни. І коротенька зустріч цих двох світів. Між якими немає ніякої фундаментальної різниці. Читати Пелевіна можна по-різному, в цьому ще одна його перевага.

«Свобода – понятие абстрактное и философское. Как ее можно лишить, если ее и так ни у кого на этой планете нету. А русское уголовное наказание, напротив, очень конкретное и простое. Оно по своей природе родственно древнекитайской пытке и заключается в том, что человека надолго запирают в клетку со специально выдрессированными системой садистами и придурками, которые будут много лет издеваться над беднягой под веселым взглядом представителя власти… Поэтому тюремные садисты и придурки – это те же самые госслужащие. Примерно как служебные собаки. То есть чисто суки, что бы они про себя ни думали. Как лагерная овчарка себя понимает, мы ведь тоже не знаем».

Пелевін – не просто письменник, який, згадуючи слова російського літературного критика Дмитра Бикова, неймовірно точно зображує дійсність, змігши вловити дух епохи. Можливо, він візіонер, який, по відомим тільки провидінню причинам, має природню властивість дивитись крізь всі шори, полотна та тотальну пропаганду, навішану на людство з усіх сторін.

Читати Пелевіна необхідно. І сприймати це читання потрібно не як протиотруту від інфекції реальності, чи панацею від хвороби дискурсу. А як черговий тригер, який викликає в нашій свідомості певну реакцію, рух, незвичну зворотню прийнятому напрямку активність, яка ставить під сумнів сталі для нас причинно-наслідкові зв’язки. Непотрібно приймати ту картину світу, яку змальовує Пелевін, як остаточну та єдино вірну. Пелевін вчить нас геть іншому. Наважитись поставити цій реальності питання, засумніватись в ній та спробувати заглянути по той бік. Завдання, на яке не шкода покласти і життя.

«Искусству верного обращения с кошкой нужно учиться всю жизнь. То же касается и думающего ума».

Автор: Валентин Дзюбенко

поділитись