Пітер Гріневей

«Книги Просперо»: магія кінематографа від Пітера Гріневея

Пітер Гріневей – один з тих режисерів, стрічки якого традиційно називають складними для сприйняття та новаторськими. Його фільми створені на перетині кількох видів мистецтва, вони є предметом багаторічних досліджень не просто від режисера, а від справжнього художника. Кінокартина «Книги Просперо» вважається, безсумнівно, одним з найбільш вдалих фільмів Пітера Гріневея. Стрічка знята за мотивами, свого роду, заповіту Вільяма Шекспіра – п’єси «Буря».

За сюжетом Просперо – чарівник та алхімік, який є законним герцогом Мілана. Через захоплення мистецтвом і наукою він передає кермо влади своєму брату Антоніо, проте той влаштовує за допомогою неаполітанського короля Алонзо кривавий переворот. Просперо вигнано з Мілана, він відпливає на напівзруйнованому судні разом з дочкою Мірандою. Милосердний вельможа Гонзало дозволяє Просперо захопити з собою його книги та припаси. Волею долі вигнанці опиняються на острові: цьому місцю судилося стати їхнім маленьким королівством, яким Просперо керує, використовуючи свої знання та магію.

Через дванадцять років після цих подій Просперо, завдяки допомозі духа повітря Аріеля, влаштовує бурю. Корабель з Антоніо та Алонзо прибиває до острова, де ті, що вижили в морській бурі, опиняються в повній владі мага Просперо, який бажає помститися своїм кривдникам.

Раптово між сином неаполітанського короля Фердинандом і Мірандою спалахує справжнє чисте кохання, що змінює плани Просперо. Він мириться з Алонзо, який пропонує Просперо поплисти разом з ними на вцілілому кораблі назад. Перед тим як повернутися, Просперо відпускає Аріеля на свободу, знищує свої книги й відрікається від магії. Однак дві книги все-таки залишаються вцілілими: їх рятує дикун Калібан. Ті книги, що вціліли, –  це не що інше, як п’єси Шекспіра, в тому числі, «Буря».

Сюжетну основу трагікомедії передано, відповідно до оригіналу, але Гріневей не був би собою, якби він не зробив певні корективи. У Гріневея бажання помститись в Просперо виражено не так сильно, як в інших екранізаціях «Бурі».

У фільмі 1991 року всі репліки, за винятком кількох останніх сцен, промовляє Джон Гілгуд, котрий грає Просперо. Він, уособлюючи в собі митця, чарівника, справжнього творця, а також мудре провидіння, пише цю п’єсу, розподіляючи ролі та події.

Джон Гілгуд, який належить до «старої» британської театральної школи, багато років мріяв взяти участь в екранізації «Бурі». Він неодноразово пропонував подібний проект Акірі Куросаві, Алену Рене, Інгмару Бергману, а потім сам відмовився зніматися у фільмі Дерека Джармена за мотивами п’єси. Уже в 80-х Гілгуду здавалося, що ніхто з сучасних режисерів не захоче або не зможе відзняти фільм так, щоб йому сподобалася концепція, і він погодився на зйомки. Але потім пропозиція зіграти Просперо Гілгуду надійшла від Пітера Гріневея. Режисер написав і сценарій для фільму, спеціально підлаштовуючи його під особливості акторської гри Джона Гілгуда. Його протяжні театральні інтонації найкращим чином підходять для того, щоб вести кінорозповідь і вимовляти репліки різних персонажів. Поважний вік Гілгуда дозволяє зробити акцент на тому, що персонаж прощається з минулим життям, з чарами, залишаючи острів, і відправляється до Мілану, щоби «подумати про могилу». Це рівнозначно тому, як Шекспір фактично прощався з театром і Лондоном, з магічною силою свого мистецтва, щоб повернутися до Стратфорду.

Чому саме на цю екранізацію «Бурі» потрібно звернути особливу увагу? Як мінімум, тому що вона здається найбільш відповідною оригінальному задуму Шекспіра, який вклав в п’єсу не тільки дух своєї епохи, а й особисті уявлення про долю, сутність свободи, влади та людини, й, звичайно ж, про магію. Картина змонтована в новаторській мультиекранній манері, а використання не тільки класичних кінематографічних інструментів, а й елементів балету, архітектури, живопису, музики, і навіть каліграфії підкреслює чарівну основу трагікомедії та її значення в контексті Ренесансу.

Пітера Гріневея хвилює стан сучасного кінематографа, він вважає, що станом на початок двадцять першого століття кіно фактично померло, так і не почавши свого справжнього розвитку. Як істинного художника, його турбує не тільки зміст, а й форма. Гріневей вважає, що кінематограф законсервований, тому що ніхто з сучасних кіноробів не може показати щось таке ж авангардне, як кубізм, або складне за структурою та мовою, як потенційна екранізація «Улісса» Джойса.

Фільми містить безліч посилань на різні художні твори. Гріневей неодноразово заявляв, що його не цікавить кінематограф в сучасному розумінні: він бажає, аби в кіно «текст знав своє місце». Це помітно і в тому, як знято «Книги Просперо». Яскраві кадри з великою кількістю оголеної натури, як у ренесансному живописі, супроводжуються різними референсами на відомі картини та архітектурні пам’ятки.

Наприклад, кабінет, в якому працює Просперо, читає свої книги і пише п’єсу, відсилає нас до знаменитої картини «Святий Ієронім у келії» Антонелло да Мессіна, де зображений один з Отців Церкви не просто як відлюдник, а саме як письменник-гуманіст. Місцем дії деяких сцен є локації, напрочуд схожі на бібліотеку Лауренціана, де зберігається безліч стародавніх манускриптів, а саме на вестибюль і на сходи, виконані Мікеланджело (відповідно до задуму автора, сходи повинні нагадувати потік людської думки як вулканічної лави).

Присутні посилання і на Роберта Фладда, а саме – його гравюру під назвою «Людина і макрокосм». Цікаво, що філософські погляди цього англійського містика й алхіміка дозволяють оригінальним чином трактувати значення як п’єси, так і її екранізації.

У фільмі можна побачити сильний акцент на існуванні та зв’язку чотирьох першоелементів: незримого ефіру й повітря, води, землі та вогню. Вода присутня на екрані неодноразово, фактично вона є причиною багатьох подій, тому що неаполітанського короля і його супутників приводить на острів саме буря. З крапель води починається дія, нею фільм і закінчується, коли згорають і тонуть викинуті Просперо чарівні томи.

Взагалі Пітер Гріневей завжди мав особливу пристрасть до того, щоб зображувати на екрані воду (варто згадати його роботи «Роблячи сплеск» або «Відлік потопельників»):

«Вода, яка часто з’являється в моїх фільмах – найбільш фотогенічна субстанція на світі. Неважливо, знімаю я хмари, лід або пар, – я завжди можу розраховувати на захоплюючі кадри. Це по-перше. По-друге, водій стихії властива містична аура. Вода очищає, це метафора переродження».

Символом повітря й ефіру є дух Аріель; вогню –  сам Просперо й сила його думки як філософа й чарівника, гуманіста і алхіміка; землі –  острів і ті, хто його населяв до Просперо (Сікоракса й Калібан).

Також Фладд говорить про те, що існує три світи: макрокосм, мікрокосм (простір панування людини і її мистецтва) і світ чистих духів. Людський мікрокосм ділиться на три області/ступеня – розуму, почуттів і рослинну душу, причому посередником між матерією і розумом є життєвий дух (символ Христа і світла). Матерію та природу, хтонічну енергію, рослинну душу, яка призводить до гріха, уособлює первісна людина Калібан, поневолений Просперо. Символом розумної душі є сам Просперо, біла магія якого відрізняється від темного чаклунства Сікоракси – матері Калібана. Життєвий дух (вочевидь, його можна певною мірою порівняти з Аріелем, який спочатку був зачарований Сікораксою, далі поневолений Просперо, а потім звільнений ним же) знаходиться між матерією та розумом. Цікаво, що Аріеля грає одночасно три актори-акробати: маленький хлопчик, підліток і юнак.

Це розширює простір для інтерпретацій як шекспірівської трагікомедії, так і її відомої екранізації від Пітера Гріневея. До сьогодні літературознавцями прийнято робити акцент на тому, що сила Просперо полягає в його володінні наукою, а Калібан є символом колоніального поневолення європейцями інших земель і континентів. Дійсно, образ Калібана – це не що інше, як дотепна сатира Шекспіра на «благородного дикуна». Він, як і Аріель,  мріє про свободу, але застосувати її правильно не може, замишляючи лише зло та лихо (вбити Просперо та спалити його чарівні книги). Шекспір не має ілюзій щодо того, чи можна «облагородити» Калібана. Так, Просперо промовляє до дикуна наступні слова:

«Я спочатку
Тебе жалів, навчав тебе невпинно,
Як називати речі. Ти ж, дикун,
Не знав нічого і лише ревів,
Мов дикий звір. Тебе навчив я мови,
Щоб міг ти висловить свої бажання.
Тепер ти розумніший став, проте
Є щось таке в твоїй натурі підлій,
Чого не можуть знести чесні люди».

Цікаво, що сьогодні постать Калібана, як символ, використовують сучасні теоретики фемінізму та критики капіталізму. Наприклад, назва найбільш відомої роботи феміністки й марксистки Сильвії Федерічі «Калібан і відьма: Жінки, тіло і первісне нагромадження» говорить сама за себе. У фільмі Гріневея для демонстрації природного, первісного стану Калібана використовується сучасна хореографія в поєднанні з оголеною натурою. Виконавцем ролі дикуна є Майкл Кларк –  відомий шотландський танцівник і хореограф.

Тематика свободи є однією з центральних і в п’єсі, і в фільмі. Спочатку Просперо скидають і виганяють на острів, потім він відновлює свою владу в якості законного правителя Мілана. Перебуваючи на острові, залишеному відьмою Сікораксою своєму сину Калібану, Просперо поневолює дикуна, а також духа повітря Аріеля (останнього в кінці звільняє, що у фільмі показано особливо цікаво: Аріель злітає та підноситься за межі кадру). Таким чином, шекспірівська п’єса демонструє нам, що взаємна свобода неможлива. Однак, незважаючи на всі перипетії, маг Просперо зберігає свободу внутрішню, завдяки своїм знанням, шляхетності та мистецтву.

«Буря» вважається літературознавцями однією з найбільш музичних п’єс Вільяма Шекспіра. Тут немає як таких проблемних конфліктів, все розігрується руками мудрого Просперо, котрий немов «диригує» подіями та персонажами. Протягом всієї оповіді можна почути як голоси природи, так і людини, які не замовкають ні на секунду. Так і фільм Гріневея неможливо сприймати та оцінювати, не враховуючи красу чудового саундтрека Майкла Наймана. Останній є одним з найбільш відомих сьогодні композиторів-мінімалістів, а прославився він, в тому числі, завдяки співпраці з Гріневеєм (окрім цієї стрічки, Найман написав музику для таких фільмів Пітера Гріневея, як «Контракт митця», «Відлік потопельників», «Кухар, злодій, його дружина та її коханець»). Найман є музичним критиком і теоретиком, він захоплюється оперою, музикою бароко та класикою взагалі, використовує в одному зі своїх проектів, а саме –  камерному оркестрі «Michael Nyman Band», середньовічні інструменти поруч із сучасними.

На тлі центральної музичної теми «Prospero`s Magic» Просперо надягає чарівний плащ і оцінює свої володіння, демонструє нам природу його влади і створений ним простір, населений духами.

Варто згадати популярний афоризм про те, що «архітектура – це застигла музика». Музика Майкла Наймана дозволяє організувати простір побаченого, зробити видовище ще більш гармонійним і цілісним. Це твердження виражається і в назві одного з чарівних томів Просперо: «Книга архітектури та іншої музики».

Не можна не згадати й про ці книги, які грають не останню роль у фільмі Гріневея. В оригінальному тексті не згадується перелік з точними назвами томів, які Просперо привіз з собою на острів.

Однак Гріневей вирішив піти трохи далі й створив цей перелік. За словами автора назви книг відсилають нас до втрачених праць Епікура.

У цьому списку 24 книги, з яких дві останні – це п’єси Шекспіра і безпосередньо «Буря», а до решти томів включено алхімічну книгу дзеркал, книги води, землі, любові, рослин, тварин, геометричні та астрономічні довідники, книгу ідеальних суспільств, книгу міфів, а також книги любові до старовини, ігор, розповідей мандрівників, та ін. Вони з’являються протягом сюжету в суворій послідовності, виражаючи окремий аспект життя, еволюцію характера чарівника та інших персонажів.

Накладення декількох зображень дозволяє показати живу силу знань, на екрані розкриваються старовинні запилені томи, з яких з’являються архітектурні пам’ятки, пульсуючі кров’ю людські органи або сяючі далеко за межами Землі зірки. Таким чином, чарівні книги і в реальності містять предмет опису, що демонструє суть речей, але порушує звичний нам матеріальний принцип. Це відповідає також ренесансному пафосу кінооповіді та сутності уявлень про магію та алхімію в єлизаветинську епоху, які знайшли своє відображення в оригінальній п’єсі Шекспіра.

«Буря» – це одна з найбільш загадкових п’єс Шекспіра, хоча і може сприйматися спочатку як звичайна комедія про любов і прощення. Саме в цьому творі драматург зображує цілісну картину життя, яким він його бачить вже у досить зрілому та поважному віці.

Одна з останніх п’єс демонструє нам, як поблажливо він дивиться на життєві негаразди, на посередність і загальноприйняті поняття моральності, як сильно сумує за досконалими ідеалами. Просперо – це не психологічний персонаж, а символічний. Френсіс Єйтс в своїх роботах неодноразово згадувала, що Шекспір втілює в образі чарівника не тільки свої власні риси, але й алюзію на особистість вченого, астролога й алхіміка Джона Ді. Це образ своєрідного генія та надлюдини, яка керує природою, завдяки силі розуму та  світлого мистецтва білої магії (ця магія підкреслено контрастує з темним первісним чаклунством Сікоракси).
Такий підхід до зображення Просперо чудово резонує з кінематографічними вподобаннями і розумінням мистецтва у Пітера Гріневея. В одному із своїх інтерв’ю режисер говорить наступне:

«Розумієте, я вже давно цікавлюся алегорією. Алегорії ми, по суті, перестали цінувати. … я трактую персонажів як зашифровані символи, навантажені алегоричним змістом. «Кухар, злодій, його дружина та її коханець» – в самій назві я маю  на увазі усіх кухарів, усіх злодіїв, усіх тих жінок, усіх їхніх коханців. Немов в «Кентерберійських оповіданнях» Чосера: розповідає такий-то, розповідь про це і про це. І всі зведені разом в конкретній, загальній для них ситуації. Мене часто критикують, кажуть, що я не бажаю надавати персонажам тривимірність. Але мені якось нецікаво, чи були у персонажа бабуся Грейс і собачка Фідо. Ось вам моє щиросердне зізнання, виправдовуватися не стану: я вважаю, що персонаж повинен витримувати вантаж алегоричного і «уособлюючого» змісту».

Пітер Гріневей вважає, що «Буря» – це п’єса про кінець та початок. Незважаючи на те, що самому режисерові не подобається фінальна сцена, де Просперо знищує чарівні книги і прощається зі своєю силою ( «Я посперечався б з Шекспіром, якби посмів, але Шекспір є Шекспір, а я лише смиренний і дивакуватий англійський кінорежисер …»), цей завершальний жест є обов’язковим для цілісного розуміння твору. Відродження прийшло до Англії дещо пізніше, і Шекспір є певною мірою ренесансною фігурою. У цей час наука отримала швидкий розвиток, але чудеса та магія, як і раніше, сприймались як можливі.

Далі настане період Просвітництва, коли пробудиться любов та схильність до «Калібанів», безжальний винятковою раціональністю Новий час. Порядок речей в п’єсі та її екранізації відновлений, проте якою ціною? Людина залишається самотньою, як Калібан на своєму острові. Єдине, що нам вдалося зберегти – це кілька останніх книг. Але як ми використаємо ці знання?

«Кінчилася вистава.
Акторами в ній виступали духи,–
Вони тепер розтанули в повітрі,
В прозорому повітрі. Ось так само,
Як і хистке єство цього видіння,
Розкішні замки, і священні храми,
І хмарами увінчані вершини,
І вся земна велика куля, все,
Що бачимо навкруг,– безслідно зникне,
Мов привиди безплотні, мов хмарини.
Ми створені із сновидінь. І сном
Оточене життя маленьке наше…»

Автор: Анастасія Капралова