Вітрини великих і малих книжкових магазинів вже давно стали звичним елементом міського ландшафту. Така їх кількість ніби переконує, що суспільство й досі масово читає, а тому й готове без кінця ламати списи довкола нових і старих невирішених питань, що переслідують людство із покоління в покоління. Та певно більшість все ж обізнана зі статистикою, згідно з якою ситуація насправді абсолютно невтішна, і принаймні в Україні майже 60 % населення продовжують вперто ігнорувати літературу як таку.
На додачу складається враження, що за рідкісним виключенням самі книжкові, особливо представники великих мереж, якщо і не ведуть існування додатку, покликаного обслуговувати новомодну фігуру тренера із саморозвитку та вдосконалення-у-всьому-на-світі, то щонайменше співають свою дидактичну пісню в унісон з новими віяннями та прагненнями інтегрувати індивіда в систему домінуючих сучасних уявлень про реалізацію у світі. Та мова піде не про це.
Безперечно, з точки зору товарних відносин, книжковій крамниці виділена першість у ряді установ, у яких людина входить в опосередкований контакт із видавцем та власне автором; тут ми виносимо за дужки бібліотеки та зростаючу популярність мережі. Але ж цим справа може не обмежуватись, і історія доводить це.
Книжковий може бути і справжнім культурним осердям, в якому поряд із нетлінною класикою, що завоювала собі спочинок на полицях, здатне вирувати творче життя, а на його стінах буде жевріти відбиток історії. І певно найяскравіший приклад цього ми можемо віднайти у Франції ХХ століття.
Звичайно, тезі про опосередкованість відносин полюсів літературного життя – автора, видавця як своєрідного медіатора та власне читача – можна й заперечити, пославшись на практику проведення очних зустрічей, здебільшого у формі презентацій нових видань, які насправді не є й не були такою вже рідкістю. Та все це меркне поруч із наступним прикладом. Справа в тому, що друге десятиліття ХХ століття подарувало Франції та й усьому світові два визначних феномени, що існували паралельно й у логічних взаєминах. Мова йде про паризькі книжкові магазини «Дім друзів книги» та «Шекспір і компанія», плоди зусиль двох видавців та книготорговців – Адріенни Моньє та Сильвії Біч відповідно.
Ця історія починається у 1915 році, в самий розпал Першої світової війни. Дивовижно, але водночас і закономірно, як у годину граничного напруження національних сил та надпотужного вивільнення ірраціональної природи людини, коли мільйони відчули, що людина, як у Булгаківському вислові, є дійсно раптово смертною, культурний процес навіть не збирався пригальмовувати. Адже нова ситуація потребувала ще активнішої рефлексії, аби завоювати нові принципи існування.
На фоні цього дійства на другий рік війни Адріенна Моньє вирішує відкрити власну книжкову крамницю. Вже довгий час Моньє була далеко не чужою в літературних колах французької столиці, тож набуті протягом попередніх років численні контакти й дружні відносини з людьми пера будь-якого ґатунку одразу ж дозволили її дітищу – «Дому друзів книги» (La Maison des Amis des Livres) – перетворити сьомий будинок по вулиці Одеон, в якому він розмістився, на одне з улюблених місць молоді, особливо тієї, що була натхненною візіями Рембо та Лотреамона. Мова йде про сюрреалістів, саме з ними відносини власниці книгарні набули виразної якості в перші роки роботи. У стінах крамниці за посередництва Моньє фактично відбулась зустріч поколінь: з одного боку, передусім, старших Поля Валері та Гійома Аполлінера, котрий до своєї смерті у 1918 році встиг завоювати чільне місце у пантеоні героїв літературних експериментаторів-неофітів; з іншого ж – молодих, відкритих для пошуку нових форм досвіду і вираження та ще формально не політизованих Андре Бретона, Луї Арагона, Філіпа Супо та Жака Ваше.
Тільки-но з’явившись, навіть попри, а може і завдячуючи перебуванню в епіцентрі катаклізму історії, «Дім друзів книги» змусив паризьке письменництво масово викроювати частину свого дозвілля для відвідин цього закладу. Переважно мобілізоване в різний час, захищаючи країну, хто із рушницею в руках як Аполлінер, а хто в якості військового медика як Бретон та Арагон, воно обмилувало це місце під час відпусток, заводячи тут нові знайомства. Сама ж Адріенна Моньє, котра доклала руку до закладення основ спільноти сюрреалістів, яка по-справжньому вийде у світ в 1924 році, і надалі продовжувала чинити вагомий і безпосередній вплив на справу популяризації творчості митців – з весни до осені 1919 року, часу розриву із ними, вона видавала й розповсюджувала у своїй крамниці їхній журнал «Література».
Перші десятиліття ХХ століття – золотий вік салонного життя, особливо у Парижі болото богеми ширилось, несучи в собі рештки звироднілого дворянства, що просаджувало останні статки, та претензійних ексцентричних вискочок із нижчих верств; такими елементами обростав культурний світ. Змінились епохи, та все ж це частково нагадувало часи класицизму, коли інтелектуали й митці всіх сортів знаходили собі прихисток під крилом аристократії. На зміну монархії вже давно прийшла республіка, на перших рядах у соціально-політичному житті додалось представників нових станів, та все ще знаходились люди, яким ставало коштів, щоб розважати себе товариством інтелігенції.
«Дім друзів книги» не міг повністю уникнути впливу цієї столичної ситуації, тож окрім виставок та літературних вечорів, крамниця трималася на тому, що стала місцем постійних зустрічей салонних завсідників. Про якість таких контактів і більшості самого людського контингенту судити складно. Однак, зважаючи на інформацію, яку ми можемо почерпнути зі свідчень тих, хто мав досвід такого життя, чистий творчий порив, не обтяжений прагненням преференцій та статусу, все ж був надбанням абсолютної меншості. П’єр Дріє ла Рошель зокрема виразно описує гнітючу атмосферу паризьких салонів 20-х, в ті часи він намагався знайти себе у сюрреалізмі та був близьким другом вже згаданого Андре Бретона. Та попри все, крамниці Адріенни Моньє вдалося стати одним із якісно видатних епіцентрів літературного життя Франції та навіть світу, зважаючи на те, що Париж 20-х – це улюблене місце та фактично інтернаціональна столиця людей мистецтва. В різний час окрім вищезгаданих діячів поріг крамниці переступали Поль Клодель, Андре Мальро, Жорж Дюамель, Джеймс Джойс, Френсіс Скот Фіцджеральд, Ернест Гемінґвей та навіть Алістер Кроулі.
Незважаючи на велику кількість іноземних гостей, «Дім друзів книги» зрештою спеціалізувався здебільшого на автохтонній французькій літературі й усіляко просував її. Та численні іммігранти не могли дозволити собі лишитись без схожого феномену, який вони могли би назвати «своїм». У 1919 році подруга тої самої Адріенни Моньє американка Сильвія Біч відкриває власну крамницю фактично навпроти «Дому друзів книги», і називає її «Шекспір і компанія». Відкриття цього закладу стало віднайденням ще однієї необхідної складової єдиної культурної мозаїки французької столиці, в основі якої лежало мовне літературне питання. Французи вже протягом кількох років мали у власному розпоряджені «Дім друзів книги», нині ж, задовольнивши й англо-американський світ, культурою якого опікувалася Сильвія Біч, Париж міг претендувати ледь не на мистецьку автаркію. І знову ж таки, власниця «Шекспіра і компанії» відкрила не просто крамницю, що пропонувала на продаж оригінальну англомовну та перекладну літературу. Концепція була використана та сама, що й у аналозі для франкофонів.
«Шекспір і компанія» наслідував приклад свого старшого брата, те, що тут відбувалося, виходило далеко за межі простих бездуховних операцій купівлі-продажу. Ті самі літературні вечори, читання, офіційні та неофіційні зустрічі. Тут можна було придбати примірники творів заборонених у себе на батьківщині, в Британії чи то Сполучених Штатах.
На додачу крамниця функціонувала як бібліотека, цей бік її існування описується у творі Ернеста Гемінґвея «Свято, яке завжди з тобою», присвяченому паризькому періоду життя ще на той час автора-початківця. В романі всюдисуща слава крамниці все ж наздоганяє молодого американця на паризьких вулицях, і він, не маючи копійки за душею, наважується зазирнути туди й враз знайомиться із Сильвією Біч, котра дозволяє йому взяти важезний оберемок книг, а розрахуватися згодом. Використаємо цей невеличкий епізод не тільки для того, щоб пролити світло на особистість власниці крамниці, а й аби прокинути нить оповіді далі. В контексті згадок «Шекспіра і компанії» в романі Гемінґвея виринає ім’я Джеймса Джойса. Завівши знайомство із власницею, оповідача цікавить чи бува не навідувався до неї нещодавно цей знаменитий ірландець. Справа в тому, що Джойс був не просто регулярним відвідувачем магазина, їх долі були переплетені набагато тісніше. Саме у стінах крамниці письменник, завдячуючи хорошим відносинам із власницею, на деякий час розмістив своє бюро, саме Сильвія Біч першою видала його «Улісса» у 1922 році.
В крамницю навідувалися із візитами й активно спілкувалися із власницею багато тих, кого ми можемо назвати стовпами літератури модернізму, це і Езра Паунд, і Томас Стернз Еліот, але першість у шекспірівській компанії була відведена саме Джойсу, його ім’я проходить крізь всі основні віхи історії магазину на якомусь символічному рівні навіть після згасання дружби із Сильвією Біч та смерті письменника – згідно з традиційною оповіддю, саме із його останнім романом «Поминки по Фіннегану» пов’язане закриття магазину: у 1941 році, часи республіки Віші, Сильвія Біч буцімто відмовилася продати останній примірник цього твору німецькому офіцерові, за що й поплатилася.
Нині «Шекспір і компанія» одне з популярних місць для туристичного паломництва у Парижі, цьому не в останню чергу сприяє його місце розташування в самому серці міста, від величної споруди Нотр-Даму його відділяють якихось кількасот метрів. Та це вже не той магазин, в якому збиралась вищезгадана публіка. Після поразки Німеччини у Другій світовій Сильвія Біч могла повернутися до адміністрування крамницею, проте не стала робити цього, натомість передавши дозвіл на використання назви іншому американцю Джорджу Вітмену, цьому ексцентричному та дивакуватому чоловіку, з дивацтвами якого пов’язані численні курйози в подальшій історії крамниці. Вітмен у 1951 році відкрив вже новий заклад зовсім в іншій локації Парижа, на вулиці Бюшрі 37. Та спадкоємність не обмежувалась лише назвою, звісно, тут вже не ступала нога Гемінґвея, Фіцджеральда чи Джойса, і, можливо, той першопочатковий дух все ж було втрачено, та нове місце привабило вже нових представників чергового повоєнного покоління.
У назві матеріалу ми згадали місця пам’яті, що ж це таке? Це не обов’язково місце у вузькому просторовому сенсі слова, це радше певний символічний центр, через який спільнота чи група усвідомлює свою історичність та репродукує власну єдність.
Зазвичай місця пам’яті сприймаються як співмірні пам’яті національній, але і вона не є гомогенною, а конституюється складовими: пам’яттю сімейною, релігійною чи професійною, які насправді можуть виходити за національні рамки. Та чи грають роль ці поняття для всіх із тисяч туристів, котрі, як зазначала Сьюзен Зонтаг, звикли фотографічно документувати процес споживання, що проходить поза межами звичного середовища існування, чи відчувають вони подих чогось особливого у подібних місцях? Напевно, що ні, та і не повинні. Книжкові крамниці, яким випало перевершити себе, є такими місцями пам’яті не тільки для локальної, але й для світової читацької спільноти. Не потрібно, щоб вони вимагали ледь не релігійного трепету перед фактом того, що із ними була пов’язана частина життя відомих всьому світу авторів, ретроспектива, дозволена ними, дає змогу зрозуміти хитрість людської долі та справжню людськість тих імен, що роками споглядають на нас із книжкових корінців.
Автор: Іван Калюга
