Вже не один тиждень усі, кому не лінь, обговорюють новий серіал «Бріджертони», дія якого відбувається в Англії епохи Регентства. «Бріджертони» розповідають про життя аристократичних родин, де молоді дівчата і юнаки перебувають на порозі дорослішання, а фактично виходять у вищий світ і повинні за короткий час під тиском суспільства та сім’ї знайти собі чоловіка або дружину.
Більшість незадоволених проектом посилаються на присутність темношкірих акторів, що виконують роль британської знаті. Зрозуміло, що на початку 19-го століття не могло бути таких графів/герцогів/віконтів, а тим більше королеви Англії, образ якої в «Бріджертонах» – взагалі окрема історія (скажімо так, королеву не можуть хвилювати дріб’язкові питання одруження її не найбільш знатних підданих з тим або іншим кандидатом).
Colour blind кастинг в історичному костюмованому кіно, що став поширеним за останні кілька років, виправдовують прагненням до соціальної справедливості: це аргумент заслуговує окремого тексту з викриттям настільки недосконалої логіки. І справа не в тому, що безглуздо намагатися переписувати історію, ви ж не радянський підручник пишете. Треба розуміти, що набагато кращим за залучення темношкірих акторів на ролі білих правителів/аристократів/воїнів/et cetera було б знімати кіно про реально існуючих темношкірих або іншої раси, яку прийнято вважати непривілейованою в рамках сучасної парадигми, героїв та піднімати ті чи інші питання об’єктивно, основну ставку робити на драматургію і сюжет, а не дешеві провокації. Критикують такий кастинг з позиції культурної апропріації – соціологічної концепції, відповідно до якої неприпустимим вважається запозичення елементів однієї культури представниками іншої.
В «Бріджертонах» вчинили досить цікаво, заявивши приблизно на половині серіалу відкрито і чітко, що дія відбувається в альтернативному всесвіті, де король Англії закохався в темношкіру жінку, чим зняв всі расові протиріччя і потенційне напруження з цього приводу у вищому і не тільки суспільстві. Дійсно, в такому випадку критика в бік colour blind кастингу сприймається нелогічною в умовах глобального світу. Але чи так це насправді?
Навіть якщо опустити те, що сьогодні звинувачення в культурній апропріації можуть звучати тільки по відношенню до білих акторів, і ніколи навпаки, і що історію західного світу – усі його політичні, культурні, економічні та соціальні досягнення – майже повністю знецінено, змальований авторами серіалу альтернативний світ виявляється існуючим в вакуумі, де всіх героїв насправді не хвилює нічого, окрім рішення матримоніальних питань.
Чому жіноча проза 19-го століття, як і її екранізації – костюмовані (мело)драми були такими популярними свого часу?
Причина криється, по-перше, звичайно ж, в сентиментальності жіночої аудиторії і любові до таємничих чоловічих персонажів, які за класичними сюжетними патернами одружуються в результаті на головних героїнях. Але, по-друге, ще й в лайтовій фемповістці в таких романах і фільмах, які без гучних заяв, а зображуючи справжні, історично зумовлені соціальні недосконалості, психологічні та екзистенційні проблеми героїв наполягали на необхідності жіночих прав.
Герої серіалу «Бріджертони» живуть у світі, який більше схожий на умови персонажів серіалу «Пліткарка». І не лише тому, що у них тут теж є свій загадковий і невловимий пліткар з довгим язиком, а й тому що їх не хвилює, навіть побіжно, взагалі нічого, крім відносин ч і ж.
Жінки 19-го століття в романах Остін, Гаскелл, Бронте, та й не тільки в жіночій прозі – взагалі у всій цій романтичній літературі мучилися через існування в закритих умовах приватної сфери, а їм хотілося читати, спілкуватися на різні теми, подорожувати не лише для пошуку чоловіка.
Чоловік відповідного періоду – це теж не лише колір шкіри, костюм і циліндр, а й певні військові і філософські захоплення, коротше кажучи, гроші, влада і книги, а не одні борделі і дружини, що, втім, теж займало велике місце в їхньому житті.
«Бріджертони» більше скидаються на фанфік учениці молодших класів, такий собі «50 відтінків герцога Гастінгса», котрий по-жіночому дивитися і стежити «поцілує чи ні» дуже захоплююче, але нічого більше, адже його герої порожні та схожі один на одного, якщо не звертати увагу на розкішні кітчеві костюми.
Основна думка серіалу, як і більшості проектів сьогоднішнього дня – це важливість прагнення до свободи. Для дівчат в той складний час свобода була в тому, аби звільнитися від обов’язкового і лише економічно обумовленого заміжжя, то чому герої, включаючи навіть саму королеву, буквально цікавляться лише сексом і одруженням?
Як деконструкція жанру сентиментальних костюмованих драм «Бріджертони» відмінно справляються зі своїм завданням. Будемо чесними, жанр дійсно помер, і ніяка нова версія «Гордості і упередження» його вже не відродить. Якщо на «Бріджертонах» коло замкнеться, і всі подумають, що ну тепер вже точно таке знімати не цікаво, можна було б порадіти. Але по суті, набагато краще було б намалювати епоху у всій її (не)привабливій красі – актуальну для обох статей і різних соціальних груп без бравади і зайвого хайпу. Проте кому це, на жаль, потрібно, якщо можна весело і без зайвих докорів сумління дивитися на те, як герцог Гастінгс цілує міс Бріджертон.
Автор: Анастасія Капралова
