Турбота про повернення


«Турбота про повернення» до власних витоків стала однією зі знакових проблем для людини на початку ХХІ ст. Звісно, ця проблема існувала завжди, однак нині вона гостро актуалізувалася. «Турбота повертає людині її сутність», так узагальнено можна передати один із пасажів Мартіна Гайдеґера у есе «Лист про гуманізм». Людина, якщо вона мислить себе колективною істотою, нічого не прагне більше, ніж зробити можливість, яку вона має в собі можливою. Тобто вона робить цю можливість своєю дійсністю, однак, на жаль, яка нам не належить, проте людство належить саме їй. «Мати можливість», «бути можливим» і «турбуватися про можливість» – різні речі; перше апелює до припустимого, друге до реального, а третє до уявного, що об’єднує перші дві дійсності. Повернення стоїть на тій грані «мати і бути» і наближає людину до дихотомії зовнішнє-внутрішнє, або ж особистісне-сутнісне.

Повернення – це все ж категорія, яка лежить близько межового стану любові-до-себе, саморефлексії над собою і глибинної інтроспекції. Перебуваючи в чужій для себе культурі, людина, яка не потребуватиме «ти» лише для того, щоб означити межі власного «я», може вважатися абсолютно здійсненною і абсолютно цілісною. Однак, такий підхід вдається не кожному. Перебування серед «ти», тобто в середовищі «чужого», формується нове бачення власного «я», котре починає потребувати інакшого ставлення та особливої турботи до самого себе. Все ж людина може вважатися поверненою тоді, коли зникне бажання будь-куди рухатися. Тобто зникне бажання просторово-інтелектуальної експансії «туди, у незвідане», що протистоїть з-суб’єктно-діючій інтенції самодослідження «туди, у глибину».

Проте, відчуття, що викликає бажання про повернення завжди починається з потреби іншої культури, воно може змусити подивитися на самого себе збоку. Наприклад, якщо говорити про українців в Канаді, про яких писав Рональд Ріс у своїй книзі «Нова і гола земля». Він згадує про побут і вживання в нову реальність переселенців до Канади: «Українці надзвичайно прив’язані до певних умов життя й консервативні в звичках, а також переконані: все, що роблять, роблять найкраще. І саме це перешкоджає їм приймати поради інших, учитися в інших». Для того, щоб зустрітися з собою, потрібно десь пошукати своє власне відображення. Чому не подивитися на самих себе десь далеко, на тих, що перебувають у дзеркальній реальності. На символічному рівні ми цінуємо дзеркала, тому що вони повертають нам нас самих. Історія нам розповідає, що перші дзеркала були створені для того, щоб слідкувати за своєю зовнішністю. Однак, варто розуміти – слідкувати за собою, також означає фіксувати свій рух. Особливо він цінний, якщо людина може зафіксувати його в історії. У середньовічних текстах дзеркало є маркою «іншого світу». Відображення в історії замкнуте на вічності, оскільки в ньому присутнє майбутнє, минуле і теперішнє. Історія нас самих допомагає нам поглянути на головних героїв нашого «історичного епосу». Від легендарних персонажів до історичних, від овіяних легендами до простин українських селян в Канаді, описаних в романі Іллі Киріяка «Сини землі». Споглядаючи минуле, люди, що прагнуть потрапити у героїчний вимір, через спогади і катарсис знімають свою провину просторової та глибинної експансії, повертається у ті часи, коли її ще не було. В етимології слів дзеркало, відображення в багатьох народів зберігаються мотив «повертатися назад» (напр. reflection (англ.)).
Розвиток людини, відповідно також історії, в якій вона перебуває, допомагає їй повернутися до себе. Однак тут криється певна метафізична небезпека. Якщо побачивши себе і зі сторони, і зсередини, «я» так і не зрозуміє, що ці двоє – одна історична людина, що перебуває лише в одній історії, що триває постійно в її пам’яті? Відповідь можна знайти у словах Гайдеґера, який писав, що робити щось можливим означає зберігати за ним його сутність, повертати до його стихії. У цьому сенсі будь-яка ініціація, будь-який сакральний акт шляху догори, що веде нас до великої свідомості, вічне паломництво до власного коріння, де ми можемо відчути себе саме тими людьми – це буде друге народження, велике пере-йменування, повернення до тієї точки, звідки ми почали, де в нас ще не було імені і нам могли його дати Боги.

Виникає наступне запитання: куди саме повертається подорожній? У сучасному західному суспільстві ініціації стали розмитими і нечіткими. Вони трансформувалися і замаскувалися під сучасну масову культуру. Людина доби глобалізації постійно виходить за напередзадані межі, такі як культурний контекст й інші детермінанти. Ми можемо примножувати і творити свою власну історію безкінечною кількістю можливостей. Шанс, що отримала людина після свого повернення, можна вважати найкращою рисою нашого часу.

Турбота про самого себе зникає після другого народження. Це відбувається з моменту виходу з тенет об’єкту історії. Двічінароджений – це той, хто отримує нове ім’я, стає суб’єктом своєї власної історії. Людина таким чином повертається до ідеї себе, стає насправді собою (той, хто не пройшов ініціацію, не може вважатися цілісною і незалежною особистістю) – звісно, якщо пере-іменовування відбувається добровільно. Це ж саме можна перенести і на історію конкретних народів. Гегель писав про історичні та неісторичні народи. Історичні народи є виконавцями волі Абсолютного Духу. Однак прагнення повернення до власних витоків руйнує будь-яку волю, навіть абсолютну. Оскільки вся історія походить з одного джерела. Ми психологічно прагнемо повернення, тому що ми боїмося часу. Людина смертна, «раптово смертна» так само і народи бувають «раптово смертні». Для людини думати про час завжди боляче. Власне будь-яка історія також демонструє біль, який виникає через зіткнення прагнення і реальності через неможливість співіснування двох вимирів: «мати можливість» і «бути можливим».

Наш календар завжди розрахований на повернення. Уявімо, що хтось проводять експеримент над часом – його намагаються зробити ідеально детермінованим і лінійним – чіткий розпорядок дня, перетворення мікрокосму на досконалий механізм. Намагаючись відчути чіткість часу лише через метафору. Лінійність – це стан звідки хоче вирватися кожен. Повернутися назад до циклічності. Навіть відрахування часу від Різдва Христового являє собою постійне ментальне повернення до певної часової точки на календарі. Так, ніби для того, щоб визначити, де ми зараз, нам потрібно згадати про рубіж, з якого почалося сучасне часове визначення взагалі.

«Existentia у сприйнятті Ніцше – це вічне повернення того ж самого», продовжує Гайдеґер у своєму «Листі про гуманізм». Однак повернення до того ж самого неможливе. Ми повертаємося лише до певної події, яка перезавантажує простір і час, але хід історії в подальшому розгортається абсолютно інакше. Лише митці, які можуть існувати у метафоричних світах і тому можуть розмістити свою другу батьківщину будь-де, на будь-якому рівні абстракції, частіше повертаються і частіше відчувають територію своїм законним продовженням, адже щасливі ті, чия друга батьківщина більше нікому не належить.
Щоб повернутися і проявити турботу, потрібно пам’ятати, куди ти хочеш повернутися. Знати шлях для подорожнього – означає пам’ятати, мати про собі бодай ментальну карту. У єврейській традиції існує практика складання карт пам’яті. Люди, що полишили свої міста малювали з власної пам’яті мапу, на якій зображували вулиці, синагоги, важливі для них місця. Таким чином вони могли подорожувати в уламках власної історії. Вирушати у пошуки самого себе. Карта фіксувала їхню втрачену, але поки ще не забуту дійсність, свою втрачену Батьківщину. Вона допомагала здійснювати турботу про власну історію, відповідно і про сами себе. Тільки таким чином можна десь затриматися – якщо присутнє світло, якщо присутня пам’ять.
Це пере-осмислення себе, переосмислення простору, смислове коло, яке починається з прагнення неозорого шляху і закінчується усвідомленням цінності і значення власної історії та Батьківщини. Турбота про самого себе розкривається лише тоді, коли відбулося справжнє повернення. Також тоді, коли відбувся ініціативний акт прийняття самого себе у відображенні «Іншого» себе. Саме для цього завжди потрібно вирушати у подорож, щоб згадати та осягнути свою історію. Повернутися до власного джерела.
Автор: Віталій Щепанський