Коментарі на полях. Про інтелектуальну спадщину Карла Шмітта.
Некролог Der Spiegel, що присвячений смерті Карла Шмітта, подає однозначно критичну позицію щодо спадщини одного з найконтроверсійніших правових і політичних мислителів минулого століття. І це вірний підхід.
Карла Шмітта варто осмислювати критично. Варто «відчищати» від авторитарних вантажів та зважати на притаманному Шмітту політичному опортунізму. Власне такі рецепції вже існують, зокрема теорія агоністичної (інколи «агональної») демократії Шанталь Муфф та Ернесто Лакло, американська школа Realpolitik, геополітичні доробки 80-х чи теорія «stato d`eccezione» Джорджо Агамбена.
Текст некролога намагається розмістити Шмітта у контексті німецької інтелектуальної катастрофи, політичного міфотворення та колаборації з нацизмом. Проте навіть попри правильні інтенції й коректні акценти на відповідальності Шмітта, текст некролога містить низку спрощень, недомовок та не надає певний контекстуальний вердикт його персоні. Саме на останньому варто зупинитися докладніше й намагатися збагатити сучасний дискурс про Карла Шмітта.
***
Некролог починається зі згадки про зізнання Шмітта 1934 року, коли він став націонал-соціалістом, бо «добі ідей загальних цінностей настав кінець». Це твердження є частиною його довготривалої лінії критики лібералізму та правового позитивізму. Шмітт не «зробив відкриття» для себе у 1934 році, натомість він продовжував інтелектуальну традицію, яку розвивав ще з початку 1920-х. Проте в історії про «хрещення» Шмітта й нацизм є й інший контекст.
До 1933 року, Карл Шмітт не виказував жодної симпатії в сторону Гітлера чи НСДАП. Проте усе змінилося у березні. Спочатку, 23 березня приймається закон про надання повноважень на який позитивно реагує Шмітт, а вже 31 березня під час своєї поїздки до Рима він отримує телеграму від Йоганнеса Попіца, його товариша та міністра фінансів Пруссії, з проханням співпрацювати над законом про Gleichschaltung (нацифікація, присвоєння) земель. Карл Шмітт змінює свої плани та повертається до Берліна, де знайомиться з Германом Герингом, його майбутнім «покровителем». Він призначить його до складу Нової Прусської Ради. Першого травня 1933 року Карл Шмітт офіційно вступить до партії фюрера.
За період перебування у НСДАП він напише близько 40 есеїв, що оцінюється як доволі продуктивний період його життя. Проте дуже скоро він зустрінув критику від СС й отримав звинувачення у політичному опортунізмі та карʼєризмі, за що, згодом, німецькі нацисти «відхрестились» від Карла Шмітта. Текст Der Spiegel накреслює лінію безперервної нацистської лояльності та впливу. Проте за архівними даними, вже в 1936 році Шмітта витіснили з ключових постів, позбавили більшості впливових ролей, піддали розслідуванню СС і фактично зробили політично небажаним. Він залишався членом НСДАП, але його реальний політичний вплив був мінімальним. Це не зменшує його відповідальності — але робить історичну картину точнішою.
***
У питанні про дійсну тотожність доробків Карла Шмітта із нацистською доктриною досі тривають дебати. Його явний пріоритет «політичного» над «правовим», право на виняток для суверена, дистинкція «друг-ворог» чи загальний скепсис щодо універсалізму прав людини — усе це створює інтелектуальну сумісність з авторитарним проєктом (тут важливо підкреслити, що ймовірно як й італійський фашизм Карл Шмітт мислив німецький соціал-націоналізм як саме авторитарну, а не тоталітарну систему).
З іншого боку, попри ймовірно наявний антисемітизм, він не вписувався у доктрину Гіммлера, якраз, тому що мислив у юридичному та нормативному фреймворку: Карл Шмітт ставив у центр секуляризованого суверена та децізіоністське рішення, але в рамках держави. Натомість СС просувала расову, антиінтелектуальну та антиюридичну доктрину. Некролог справедливо засуджує цю позицію, але недостатньо підкреслює її фундаментальну вагу.
Власне, якщо вважати Шмітта суто опортуністом, його децізіонізм перетворюється на пусту та беззмістовну формулу. Якщо наполягати на чистій тяглості Шмітта, потрібно довести прямий інтелектуальний шлях від його антилібералізму до нацистської держави. Цю лінію підживлює також різкість самого повороту, який важко пояснити внутрішньою логікою його теорій. Неоднозначність шміттівських текстів ускладнює пряму відповідь на сучасні дебати. Проте найпоширеніший консенсус — це комбінація обох чинників: і особистий опортунізм, і внутрішня теоретична спорідненість з антиліберальними та авторитарними структурами влади. Ця набудована теоретична амбівалентність й потребує від нас академічної обережності та наукової критичності у прочитанні та опрацюванні спадщини Карла Шмітта.
Теоретичний багаж Карла Шмітта – це яскравий приклад того, як концепт наздогнав автора. Він стає «другом» лише тим, хто не забуває, як легко він може обернутися «ворогом».
Карл Шмітт: некролог (з примітками)
За матеріалом Der Spiegel опублікованими 14 квітня 1985 року.
У 1934 році Карл Шмітт — мислитель, якого критики називали «головним юристом нацистів» (Ернст Блох1), «політичним романтиком» (Курт Зонтгаймер2) та «хамелеоном німецького державного права» (Карл Шультес3) — публічно заявив, що став націонал-соціалістом, бо «загинув світ idées générales»4 — мислення в етичних цінностях і правових нормах
Для нього на початку була не «ідея», а «дія». І впродовж усього життя Шмітт виступав пророком політичного міфу, який Наполеон сформулював у розмові з Ґете в 1808 році: «Політика — це доля».
Якщо політика є долею, то вона охоплює все: і єдність, і рушій людського існування. Це вже не просто сфера, делегована державі, що має визначені завдання й цілі. Політика стає тотальною силою, фатумом, від якого ніхто не може втекти, боротьбою на життя і смерть.
Карл Шмітт народився 1888 року в Плеттенберзі, у сім’ї католицького крамаря; там же, 7 квітня цього року, він і помер. У своїй «Теорії партизана» (1963) він писав, що завдання теоретика — «берегти поняття і називати речі своїми іменами».
Проте сам Шмітт — один із найсуперечливіших правознавців Німеччини, який викладав у Мюнхені, Ґрайфсвальді, Бонні, Кельні, а також у Берліні як наступник автора Веймарської конституції Гуґо Пройса – називав речі по-новому щоразу. Він був формалістичним естетом політики, відкритим до різних змістів, який прославляв «діяча», абсолютне рішення без огляду на норми і закони. Для нього в центрі політичного завжди стояв «Ernstfall»5 – конфлікт, ворожнеча, війна.
У «Політичній теології» (1922) він сформулював тезу, що «сувереном є той, хто вирішує про винятковий стан». А в найвідомішій праці — «Поняття політичного» — проголосив, що сутність політики розкривається через розрізнення «друга» і «ворога»: «Поняття друг, ворог і боротьба отримують свій реальний сенс через те, що вони відсилають до реальної можливості фізичного вбивства і зберігають цей зв’язок».
У цих формулюваннях відбилися радикальні настрої останніх років Веймарської республіки: безсилля парламентської демократії перед партіями, готовими до громадянської війни; влада позапарламентських організацій і монополій; відчуття кризи «легальності» — ліберально-нейтральної держави, що зависла над розколотим суспільством, яку критики, такі як Шмітт, вважали давно застарілою6.
Шмітт, висловлюючись «із запаморочливим цинізмом» (Блох), передавав дух часу: відчайдушні сподівання на визвольний акт, заклик до нової спільноти, тугу за «сильною державою», за «демократичним Цезарем».
Тому історично майже випадковим видається те, що він спочатку підтримував рейхспрезидента, а потім і Гітлера як «Цезаря народу». Адже, як підкреслював критик Гассо Гофман, для Шмітта визначальною категорією була не правова норма, а «ефективність» — саме нею він виправдовував і масові розстріли під час так званого Ремівського заколоту 1934 року7.
Після війни він намагався представити себе оборонцем «обмеженої війни» та «обмеженого ворога», які нібито існували у староєвропейському міжнародному праві8. Але чи забув він, що 1940 року називав Гітлерову війну «просторовою революцією», де «тотальний мир» виправдовує «тотальну війну»? Чи витіснив із пам’яті те, що вбачав сенс тотальної війни у постаті «тотального ворога»?
Насправді Карл Шмітт не лише «перетворив потребу держави на чесноту правової науки», як писав Гофман. Він також перетворив саму правову науку на інструмент безумовного виправдання. У цьому й полягав вододіл, який розділяє інтелектуальні шляхи та судження про його спадщину й досі.
Автор: Ілля Рєпін
- Ернст Блох; німецький філософ-марксист ↩︎
- Курт Зонтгаймер; політолог, який критикував антидемократичні інтелектуальні традиції Німеччини ↩︎
- Карл Шультес; правознавець, критик Шмітта ↩︎
- З фр. «загальні ідеї», тобто універсальні принципи, що лежать в основі гуманістичної та правової традиції. ↩︎
- У перекладі з німецької означає надзвичайна ситуація, не плутати із винятковим станом, який часто помилково перекладають як «надзвичайний» – Ausnahmezustand. ↩︎
- Шмітт намагався протиставити «легальності» (формальній процедурності) «легітимність» (змістовному суверенному рішенню, як продовження його ідеї децізіонізму. ↩︎
- Також відома як «ніч довгих ножів», масові позасудові страти керівництва СА (штурмових загонів парамілітарної організації НСДАП), які нацисти подали як захист держави. ↩︎
- Мається на увазі система jus publicum Europaeum, яку Шмітт ідеалізував як систему, що стримує війну. ↩︎
