2021 рік цілком можна вважати роком розконсервування веннеріани. Не встигли всі звикнути до того, що Ле Ґаллу випустив збірку редакційних передмов Веннера до історичних журналів, як сталася дійсно неочікувана й поворотна подія — сім’я Непокірного передала Аленові де Бенуа товстелезний архів на десятки тисяч сторінок, поміж яких були й мемуари/щоденники Домініка Веннера. Майже Чорні зошити Гайдеґера — Бунтарські зошити. Редактором веннерових спогадів виступив Франсуа Буске, і ось що він розповів про цю знахідку журналові Éléments.
Для нас це вкрай важлива видавнича подія – посмертна публікація Бунтарських зошитів Домініка Веннера (1935– 2013), перший том яких щойно вийшов у вид-ві Nouvelle Librairie. 400 сторінок, за якими послідують ще тисячі.
Éléments: Домінік Веннер – автор купи вражаючих книг, та ми були геть далекими від того, щоби навіть припустити, що він зберіг для нас неопубліковані скарби: це Бунтарські зошити, перший том яких ви випустили та яким присвячуєте велику статтю у новому номері журналу Éléments, супроводжувану досі неопублікованими фотографіями… Звідки усе це взялося?
Ми часто не наважуємося говорити вголос про божественний подив, про цей застиглий вираз на обличчі, що може бути неправильно витлумаченим. Однак відкриття Бунтарських зошитів – це саме одна з таких подій. За словами Алена де Бенуа, після своєї загибелі 21 травня 2013 року Домінік Веннер перетворився на політичний міф. І цей міф володіє мобілізуючими й об’єднавчими властивостями, принаймні для тих, хто не боїться його урочистої римської смерті в соборі Паризької Богоматері. Для багатьох із нас проголошення від його імені стало ба навіть перформативним, як ніби його смерть несе у собі якусь посмертну акторську гідність та діє як активізуючий принцип. Але як письменник він практично замовк, за винятком того, що лишив по собі наказ обов’язково перечитати усі свої старі книги. Тим не менш: його політичний і духовний заповіт, Самурай Заходу, всім здавався назавжди останнім словом Веннера. Ніщо не заважає перечитувати інші його праці, навіть навпаки; але ми більше не могли відкрити його заново. Неначе добровільна смерть Веннера своїм резонансом затьмарила усе, що він робив досі, включаючи численні праці. Тепер саме вона стоїть перед нами, саме вона спонукає нас діяти. З 21 травня 2013 року саме гомерівський герой, римський воїн промовляє до нас набагато частіше, аніж письменник. І ось перед нами знову постає письменник; ось він дає нам ці приголомшливі Зошити – такі ж темні, пекучі і єретичні, як дюреровий Лицар, якого він так любив. Їх ніхто не очікував. За іронією долі, це по-своєму одна з форм непередбачуваного в історії (на чому постійно наголошував Веннер). Для мене як видавця таке відкриття – справжнє диво. Я сидів вдень і вночі, щоби мати можливість підготувати цю книгу до друку. Дякую Клотільді Веннер, його останній дружині, та Ґійому Веннеру, його синові, за те, що довірили їх саме нам.
Домінік Веннер був дуже таємничим персонажем. Чи розкриває він бодай якийсь куточок своєї душі у цих Зошитах? Чи довіряє він читачеві більше, аніж зазвичай?
Повірте, так, за правильної нагоди. І без будь-якого натяку на якийсь жанр особистих зізнань. Ми не знайдемо тут сповіді. Веннер був мисливцем, а не пастором. При цьому він підіймає завісу над маловідомими сферами свого життя зі скромністю й обачністю. Таким чином, деякі прогалини в його біографії були частково вирішені. Вичерпніший, складніший, величніший характер з’являється на сторінках та нотатках цих Зошитів. Напевно це пов’язано з обраним жанром. Тут немає обмежень у просторі чи формі (зошити містять у собі тисячі сторінок, десяти томів буде недостатньо для того щоби вичерпати увесь цей матеріал). Ніколи ще Веннер не говорив настільки багато про себе і свій світогляд, не залишаючись у темряві. У ньому є ця річ, школа форми. Однак розкриваючи себе на цих сторінках він тримається її та говорить зі стриманістю. Ніколи не скаржся, ніколи не пояснюй. Ці зошити принципово не змінюють це мислення, але надають авторові посмертнї свободи, що невідома живим, і не дарма, адже це свобода мертвих.
Яким чином представлені всі тексти? Як щоденник, що ведеться з дня в день по хронологічній нитці? Як він оформив їх?
Це не щоденник stricto sensu, подібний щоденнику Дрійо, Морана чи Рено Камю, навіть якщо є безліч нюансів, що роблять його схожим на щоденник у класичному сенсі цього слова. Це радше окрема праця у поєднанні з порожнистим автопортретом і хронікою часу. Читаючи їх знову і знову, я прийшов до висновку, що це повноцінна книга. Коли він почав її писати, Домінік Веннер безумовно не знав, куди його приведуть Зошити. Перший із них датується 1973 роком. Це зібрання цитат, свого роду vade-mecum, безумовно цінне, але воно не вимагає посмертної публікації, за винятком тематичних наукових журналів. Перше зібрання зошитів з’явилося у 1982 році, аж через десять років. І після цього Веннера вже ніщо не зупиняло. Що важливо: Зошити писалися не стільки на льоту, як ретроспективно, у якості імпровізованих спогадів. В цілому існує близько двадцяти записників спогадів і близько п’ятнадцяти записників, що стосуються підготовки нових книг, де також зберігаються неоціненні скарби, враховуючи їхню щільність: з-поміж іншого, розкішна ілюстрована книга про полювання, але це окреме питання до обговорення, коли ми вирішимо нюанси з авторськими правами на публікацію. Переглядаючи ці тисячі сторінок, захоплює те, скільки зусиль він докладав до них. Я певен, що Веннер наче Якоб бився з ангелом, якщо ви дозволите мені цей біблійний троп, бився з силами смерті, розпаду, ентропії. Щоби уявити собі таке життя, треба завжди пам’ятати про вислів Солженіцина, що стосується і Бальзака, і Достоєвського (і сотень інших): «Своє життя я пробіг, наче марафон». Так само й Веннер. Жодного розслаблення; тотальна мобілізація, якщо говорити словами Юнґера. Він був сповнений необхідності писати, він присвячував цьому усі свої вільні години. Щоби закінчити з цією вражаючою масою текстів. І ось перед нами пам’ятник бунтарської думки.
Це те, що змушує вас сказати, що праця також ціниться шляхом зважування…
Зважування душ, як говорили в теології Страшного суду. Слід розуміти, що не можна прийти до цього Страшного суду наших нащадків зі жменькою розгублених книг чи декількома картинами. На цьому суді мистецтва достаток має значення, і часто перемагає саме кількість. Це те, що змушує мене сказати, що праця Веннера у цій точці приймає абсолютно новий вимір з цими Зошитами, що оцінюється шляхом зважування – як у боксі. Є важковаговики, а є решта. Завдяки Бунтарським зошитам Веннер впевнено вступає до категорії важковаговиків.
Вражаюче, наскільки рано сформувався ідеологічний кістяк Веннера. Через війну в Алжирі його бачення світу кристалізувалося й застигло…
Перефразовуючи Пеґі, світ належить тим, хто прокидається рано, доки їм ще не виповниться й дванадцяти. Це стосується Веннера. Увесь його світогляд загалом сформувався, коли йому виповнюється десять років. Далі він лише розширюватиметься і поглиблюватиметься. Він задає великі питання сучасності за півстоліття до того, як вони стали очевидними для всіх. Чому? Бо він раніше всіх інших усвідомлює важливість ідентичності та цивілізаційні проблеми, які стануть предметом публічних дебатів уже в ХХІ столітті, після 11 вересня, після Гантінгтона, коли усе це стає зрозумілим для кожного. Це розуміння сходить до його досвіду життя поруч з європейським населенням Північної Африки під час війни в Алжирі. Кордон, що відділяв їх від корінного населення, виходив далеко за рамки статусу: ось тут колонізовані, ось тут колонізатори. Веннер говорить нам, що це не питання статусу – статуси можна поміняти – але питання ідентичності, що є незмінною. Те, що відрізняє європейців від африканців, має глибші й давніші корені, аніж випадковості історії. Вони пов’язані з етнічною, релігійною та культурною матрицею, властивою кожній ідентичності. Тоді цього ніхто не хотів бачити. Погляньте на книгу Жана Бірнбаума Un silence religieux, випущеній у 2016 році, де окремо вказується на цю сліпу пляму. Але вона не була такою для Домініка Веннера. Він – це перший, хто зрозумів, що великі цивілізаційні питання лишаються незмінними з часів середніх віків, поставлені задовго до зародження сучасних націй.
Переклад: Сергій Заїковський
