Давід л’Епе, Éléments, n ̊ 176
Сам факт існування такого руху, як CasaPound, викликає шквал питань. Як політична організація може досі заявляти про себе як фашистську, і при цьому залучати до своїх лав тисячі молодих італійців? Ми відвідали їхню штаб-квартиру в Римі та спробували зрозуміти, ким же є ці активісти з їхньою радикальною ідеологією та спартанською етикою.
У січні минулого року, під час своєї поїздки до Риму, я став свідком дивовижного дійства, якого донині ще ніде у Європі не спостерігав. З настанням темноти кількатисячний натовп у гробовій тиші, вишикувавшись у ряди по сім чоловік, попрямував до центру міста. Автомобільний рух було перекрито по всьому маршрутові; а при появі на горизонті першої шеренги, що тримала чорний стяг з надписом Onore al camerati cadutі – честь полеглим товаришам – перехожі на тротуарах миттєво понижували голоси й починали перешіптуватися. Це була процесія пам’яті про загиблих. CasaPound організовують їх щорічно 7 січня на честь трьох молодих активістів MSI, убитих комуністами та поліцією в 1978 році. У вкрай напруженому контексті «свинцевих 70-х» (дехто у тогочасній Італії без сумніву заявляв про справжню громадянську війну) – боротьба лівих і правих радикалів, атентати під фальшивими прапорами, американське втручання і різноманітні політико-поліцейські маніпуляції на фоні холодної війни – загинуло дійсно багато людей, особливо в середовищі, нащадком якого є CasaPound – організація, натхненна фашизмом.
Океан розпростертих рук
Прибувши на місце вбивства, на вулицю Акка Ларентія (названу на честь хтонічної давньоримської богині), мовчазний натовп щільно збивається до купи. Згодом починається церемонія – настільки ж тверезо, як і вражаюче: чоловік, тримаючи стяг, подібний до імперської легіонерської хоругви, розриває смертельну тишу троєкратним закликом до померлих: «Per tutti i camerati caduti!» І на кожен з трьох закликів тисячі чоловіків та жінок у шаленому єдинстві, що формує наче величезний вал, кидають римський салют правою рукою й гучно відповідають: «Presente!» Потужна звукова хвиля розриває нічну тишу й силою вмикає сигналізацію припаркованих неподалік автомобілів, а вдалечині завиває собака. Іноземний споглядач помічає у цьому океані розпростертих рук щось анахронічне, ба навіть тривожне.
Але для CasaPound не існує навіть думки про те, щоби сором’язливо приховувати пам’ять про імператорський салют: заправду, мова йде саме про фашистський салют. Тим не менш, що пробуджує фашизм в уяві французів? Ескадрони чорносорочечників з дубинами й рициновою олією, систематичне насилля, мілітаризація суспільства, відкрито заявлена нетерпимість. Нічого, що могло би нас порадувати. А затим і все інше, не набагато привабливіше: зближення з великою фінансовою буржуазією і католицькою церквою, союз із гітлерівською Німеччиною, об’єктива роль «озброєної руки капіталізму» (як-то говорять марксисти)… Хіба це те, свідком чого я став у ту січневу ніч поміж різновікового натовпу італійців, що прийшли вшанувати пам’ять про своїх мучеників?
Пройшло кілька місяців. Після спекотного літа наступила не менш спекотна осінь. І я знову опинився на Акка Ларентія, поодаль від натовпу та у супроводі колег із Éléments і Себастьяна де Боельдьо, одного з керівників CasaPound. Цей чолов’яга, француз за походженням, давно мешкає в Італії, де він і приєднався до руху, для якого його іноземне походження ніколи не сприймалося за проблему. Він тримає одну кав’ярню, що має тут всі риси маленького французького анклаву з декором у стилі Belle Époque, паризькими круасанами й музикальною програмою, де мова Мольєра посідає найвизначніше місце. Цей анклав є одним із багатьох місць для зустрічі римських фашистів, котрі приходять сюди випити спрітц і поговорити про політику. Боельдьо, разом зі свою дружиною К’ярою, присвятив життя цій боротьбі – суровий чоловік, звиклий до щоденної пильності, для якого обшуки й нічні стояння під поліцейськими відділками щоби звільнити заарештованих товаришів були, вочевидь, частішими за вечори в капцях біля каміна.
Не стільки Муссоліні, як Муцій Сцевола
Але того жовтневого дня, коли ми оминали кремезний кельтський хрест на мостовій внутрішнього двору, де загинули троє молодиків, що їх щорічно вшановує CasaPound, наш гід ледь стримував свої емоції, розповідаючи нам про обставини трагедії. Засідка, нападники виходять із автомобіля, кров першої жертви, застреленої впритиск, стікає дверима, за якими ховалися його друзі, журналіст кидає недопалок на труп, інший активіст потрапляє під поліцейські кулі, система правосуддя відмовляє у покаранні вбивцям, самогубство вбитого горем батька… Це пов’язано з тим, що наш співрозмовник щодня працює з молодими націоналістами, для яких він немов старший брат, і знає, якому ризику піддається його політична сім’я, що постійно стає ціллю репресій з боку італійської держави й каральних антифашистських груп. Внизу по сходах, звідки ми прийшли, були відкриті двері, з яких вийшло близько двадцяти молодих людей, аби подихати свіжим повітрям і перекурити. Це активісти Blocco Studentesco, молодіжне крило CasaPound, що легко впізнається на демонстраціях завдяки своєму прапору з блискавицею. У ньому переплітаються різноманітні відсилки й естетика відомих політичних та культурних віянь: футуризм, сквадризм, революційний синдикалізм, ґарібальдизм…
Якщо порівнювати із ситуацією у Франції, де політичні рухи всіх мастей мають бути якомога гнучкішими, щоби загітувати нових людей і конкурувати з панівною демагогією, аби привабити молодь у свої ряди, то сам факт функціонування CasaPound викликає цілу низку питань. Далеко не легковажна клієнтелістська організація: перед нами структура, що вимагає дуже багато чого від своїх членів, вимагає постійної дисципліни й самопожертви. Я мав наочний приклад спілкування з молодими юнаками, які щоночі стоять на посту біля приміщення на ожвавленій рухом вулиці Наполеон ІІІ. Розмістившись у кімнаті з видом на вулицю і прикувавши погляди через вікно й на камери відеоспостереження, вони по черзі до світанку пильно слідкували, щоби жителі могли спокійно спати й ніхто зі сторонніх не спробував проникнути до будівлі.
А інші добровольці щодня працюють у La Testa di Ferro (книгарня CasaPound) або щовечора в Cutty Sark (один із барів руху) – невже це покарання, бути мобілізованим на нічну варту? Аж ніяк, пояснюють мені, усе навпаки: цю справу доручають найгіднішим активістам, тим, хто проявив товариську активність і вчинив низку добрих справ. Аналогічно тому як героя війни нагородили б чисткою картоплі! Я, звісно, іронізую, але не можу заперечувати й того, що подібна логіка зовсім протилежна подходові «батога й пряника» і, щоправда, протилежна всім індивідуалістським і гедоністичним рефлексам, що обумовлюють наше сучасне суспільство – і це справляє неабияке враження. В цьому є щось дуже римське, римське в древньому, стоїчному сенсі. Неодноразово при знайомстві з цими контрсуспільними фашистами мені вони здавалися більше схожими на Плутарха і Муція Сцеволу, аніж на Муссоліні.
Величезний фаянсовий портрет Верді
Поки ми сиділи в широчезній залі L’Angelino й насолоджувалися стравою дня – penne all’ama triciana й тріпе по-римські, запивавши це все невеличкою дозою білого вина, налитого прямо з глека – я оглядав навколишню ситуацію й людей. Це тратторія, розташована в кількох кроках од Колізею, з високими жовтими стінами, що вкриті численними маленькими картинами: гравюри, фотографії, фарфор, статуетки – живе, насичене оформлення в італійському стилі. За барною стійкою, навпроти величезного фаянсового портрету Верді, метушяться офіціанти й офіціантки – більшість вкриті татуюваннями. Символ черепахи часто з’являється на руках молодих людей, які подають нам тирамісу й лімончелло. «Ось ця дівчина, – розповідає Боельдьо, вказуючи на одну з офіціанток, що виходить із кухні, – заручена з одним із наших товаришів, який зараз перебуває у в’язниці. Тому ми знайшли їй тут роботу, щоби допомогти звести кінці з кінцями». Поміж туристів і римлян, що прийшли перекусити під час обідньої перерви, ми швидко впізнаємо активістів, які відчувають себе тут як удома. Через кілька столиків од нас сидить кремезний чоловік зі здоровенною бородою. Міцно тримаючи келих пива, він кидає свій глибокий погляд на оточення – його зовнішність пробуджує в пам’яті образ воїна-вікінга чи байкера з Hell’s Angels. Це Джанлука Янноне, харизматична особистість із фашистського середовища й вокаліст рок-гурту Zetazeroalfa, з якого й почалась уся пригодницька путь CasaPound.
Вісімнадцять італійських сімей зупинилися в CasaPound
Найменування руху означає «дім» (casa), і з’явилося воно в результаті незаконного заволодіння великою будівлею, з якої їх досі не виселили, щоби розташувати у ній вісімнадцять нужденних італійських родин.
Над вхідними дверями великими стилізованими буквами висічено з мармуру назву: CasaPound.
Цей мармур «vincere le paludi», як люблять говорити ті, хто нас гостинно приймає. Напис зроблено недавно, але вибір саме мармуру в якості матеріалу невипадковий: він укорінює на довготривалу перспективу сам рух і обрисовує його волю до існування, не дивлячись на бажання міської влади виселити організацію з приміщення й жахливі умови проживання в самому районі. Ми перебуваємо в самому серці Ескіліно – бідному та соціально незахищеному районі, збудованому на руїнах древнього римського цвинтаря, де більшість місцевої нерухомості належить Ватикану. Тут мешкають переважно бенгальці й китайці, з якими CasaPound, як італійська меншина, підтримує добросусідські стосунки, що нерідко доходить до організації спільних заходів. Прихід до влади коаліції, сформованої Lega і «Руху п’яти зірок», попри всю популістську й сувереністську риторику, котра для когось може навіть здатися привабливою, досі не привів до рішучих змін у ставленні держави до фашистської спільноти. Маттео Сальвіні пообіцяв очистити всі сквоти в країні, а Вірджинія Раджі, мер Риму й член партії Беппе Грілло, у жовтні минулого року знову заявила про свою ворожу позицію щодо незаконного оволодіння будівлі рухом CasaPound.
Blocco Studentesco: повстання проти нудного світу
Рим, район Тусколано. У кромішній тиші близько сорока молодих людей у віці від 14 до 22 років захопливо слухають промову свого лідера, що підбиває підсумки минулого тижня і дає настанови на прийдешній. Це активісти Blocco Studentesco, ліцеїстського й студентського блоку CasaPound. Кімната, прикрашена численними політичними плакатами й графіті, у якій вони збираються – не просто приміщення, а серцевина Акка Ларентія, де 7 січня 1978 року пали в бою Франко Біґонцетті, Франческо Чаватта й Стефано Рекьоні – три активіста однакового віку з ними: перші двоє були вбиті ліворадикалами, третій – поліцією. Місце, що глибоко відмічене трагічністю історії сумнозвісних «свинцевих 70-х», що залили в свій час кров’ю всю Італію і сформували визначний активістський містицизм, що відлякує дилетантів чи блазнів. Тут кожен, хто заходить у двері, знає, що політична відданість – це смілива й серйозна річ, яка інколи може привести до найвищої самопожертви. Відчуття приналежності до родоводу політичних борців і зобов’язаність вшанувати мучеників минулого є центральними елементами прихильності цих юнаків та дівчат (не менш численних, що рідкість для радикальних кіл) найрізноманітніших профілів та соціального походження, з коротким чи пофарбованим волоссям, спортивних, з татуюваннями й пірсингом – себто всім набором візуального коду свого покоління.
Народившись у 2006 році, Blocco Studentesco нині має понад сотні осередків по всій Італії і кілька тисяч членів і прихильників. Її інтенсивна низова активність – поєднання суто секторальних і національних вимог – дозволяє отримати значні бали в кількох ліцеях і університетах зі значною кількістю обраних членів. В умовах великої економічної та соціальної нестабільності цей рух втілює форму повстання проти фатальності й відмову від паралічної системи, де оманливі чередування «правих і лівих» і «технічного керівництва» не принесли жодного конкретного вирішення проблеми погіршення освіти, загального безробіття (понад 30 % серед 15-30-літніх в Лаціо) і відсутності перспектив гідного життя. Blocco Studentesco сьогодні є важливим гравцем у житті італійських ліцеїв та університетів, кидаючи виклик гегемонії ліваків і збуджуючи тим самим їхній гнів. Це ненависне невдоволення неодмінно набуло форми низки фізичних нападів на членів організації, особливо в Неаполі. Якщо додати до цього «антифашистське» насилля й поліцейські та судові репресії, що регулярно звергаються на активістів, то не буде применшення сказати, що життя активістів – далеко не довга й тиха річка[1]…
Павнд, д’Аннунціо, Сорель
Здорова шестиповерхова будівля, до якої ми заходимо, збудована в період правління Муссоліні, про що свідчить доволі специфічна архітектура і, зокрема, масштабні внутрішні сходи, була реквізована активістами під приводом «нонконформістського оволодіння». Цей термін вони використовують, аби відокремитися від численних анархістських і ультралівих сквотів, які процвітають у столиці, але дуже швидко занепадають у безпорядку й наркоторгівлі. В будівлі CasaPound, з іншого боку, існує строга дисципліна, що розповсюджується як на мешканців, так і на випадкових відвідувачів: ніякої зброї, ніяких наркотиків, ніяких повій.
Хоч у домі є кімнати для зібрань, бібліотека й інші зручності, але в першу чергу усе створено для жителів самого дому. Боротьба з лихварством, одним із найпопулярніших методів оренди, є одним із перших бойових коней CasaPound, що ведуть кампанію за доступну нерухомість для всіх і які висунули пропозицію щодо соціального кредиту на житло. Загалом проект полягає в тому, щоби запропонувати італійцям можливість оплачувати щомісячний платіж по кредиту без відсотків і без звернень до банку, що не буде перевищувати 1/5 сімейного доходу й буде блокуватися у випадку безробіття. Цим пояснюється вибір назви руху на честь американського письменника Езри Павнда, радикального критика лихварства. Андріано Ш’янка, відповідальний за культурні орієнтири CasaPound, захоплюється символами й міфами у сорелівському сенсі й любить говорити, що ця затія має славний приклад в лиці Габріеле д’Аннунціо, який наприкінці Першої Світової війни незаконно заснував нову державу у Фіуме, створивши тим самим «першу звільнену територію, перший приклад реапропріації героїчною меншиною, перше нонконформістське оволодіння».
Відмова від лихварства
Павнд, д’Аннунціо, Сорель… Ці три імені написані великими літерами в холі будівлі, разом із багатьма іншими, що у вигляді пофарбованої святкової гірлянди складають пантеон руху CasaPound. Починаючи від Енея, героя Троянської війни й засновника древнього міста Лавінія, яке згодом стане Римом, список славних героїв доходить з найдревніших часів (Гомер, Геракліт, Платон, Марк Аврелій, Сун-Цзи тощо) і дивує своєю еклектичністю, адже в ньому представлені найрізноманітніші особистості, котрі навіть не були ані фашистами, ані італійцями, як-то Місіма Юкіо чи командир Масуд. І раз в країні чимало таких шибайголів, як Марінетті, засновника футуризму, чи комуніста Нікола Бомбаччі (який приєднався до Італійської соціальної республіки, не відмовившись при цьому від марксизму), то й література займає тут почесне високе місце, з такими людьми як Гельдерлін, Сент-Екзюпері, Орвел, Селін, Толкієн, Керуак, Рей Бредбері чи навіть герой коміксів Корто Мальтезе. Кількома поверхами вище – на стіні, біля підніжжя якої розміщений увінчаний лавровим вінком вівтар Перемоги в античному стилі, красується велика червоно-чорно-біла черепаха, на панцері якої зображено чотири стріли, що направлені всередину – і це приваблює всіх, хто проходить крізь дверний отвір. Це емблема CasaPound, тотем з красномовною полісемією: тварина символізує довголіття і відмову від лихварства через доступне житло (вона несе свою власну оселю на спині), а восьмикутний мотив одсилає до римського воєнного формуванню часів імперії. Та ж сама черепаха зі стрілами зображена на великому червоному прапорі, що майорить на терасі на верхній частині будівлі, звідки відкривається мальовничий вид на старовинні дахи Ескіліно.
Задисти в чорних сорочках
Якось вечері ми прийняли рішення покинути велике місто й вирушити в римську провінцію, неподалік від морського побережжя. Проїхавши близько години, ми зупинилися біля селища Макарезе. Навпроти невеличкого костелу знаходиться великий дім із некатолицькою репутацією: там проживає язичницька община Fons Perennis. Оскільки «нонконформістське оволодіння» характерне не лише для великих італійських міст, провінційні фашисти теж взялись за це діло й подарували нове життя цьому закинутому дому, перетворивши його в spazio libero, де проводяться різноманітні заходи: окрім розведення курей, бойові мистецтва, виставка робіт Юліуса Еволи й винокурня з виробництва ґраппа. І звісно ж кімната, що присвячена древнім язичницьким божествам, прикрашена тільки декількома каліграфічними віршами й відведена для медитації. Будучи таким собі сільським додатком до CasaPound, община Fons Perennis є частиною загальної тенденції повернення до землі, що спостерігається нині по всій Європі, на фоні екологізму, захисту природи й відвоюванням автономії. Задисти в чорних сорочках (це лише літературний вислів – вони одягнені так само, як усі) запрошують нас на вечерю. Після тосту за дружбу між народами в дуже еволіанському тоні: «За расу, але за расу духа!» – вони пригощаються нас ґарґантюанськими порціями лазаньї, запіканки, бекона, коржів, пармезана й інших страв, запиваючи це все домашньою ґраппою, вміст алкоголю в якій, мені так здалося, кидає виклик всім міжнародним конвенціям.
Наприкінці нашого перебування в Римі ми були вкрай збиті з пантелику: ми не побачили ні дубинок, ні рицинової олії, і навіть під час найзапекліших п’янок ми жодного разу не почули жодного расистського чи антисемітського заклику. А розслідування на фоні зв’язків із буржуазією і правими бізнесменами довелося взагалі зупинити: адже стало зрозуміло, що фашисти ведуть безкомпромісну війну проти капіталізму і як руйнівного економічного явища, і як антропологічної моделі, навіть у більшій мірі ніж їхні ультраліві браття. Не думав я, що юнґеріанський трудівник, спартанець, сквадрист, монах-солдат чи воєнний поет із Фіуме опиняться настільки поруч з більшовизмом…
Фашизм складно експортований
Зранку ми зустрілися в конференц-залі CasaPound із Сімоне ді Стефано, національним секретарем руху й кількаразовим очільником виборчого бюлетеню, коли фашисти балотувалися на вибори. Із вікна спостерігаємо, як осіннє сонце тендітно зваблює фасади базиліки Санта-Марія-Маджоре, що розміщена буквально за кілька кроків од штаб-квартири. Чоловік середнього віку зі сивиною й коротко підстриженою бородою вже кілька разів був засуджений, зокрема за зняття прапору ЄС з будівлі римської штаб-квартири європейського представництва. Він стоїть навпроти нас і впевненим голосом відповідає на наші питання, здавалося би, дивлячись кудись на горизонт. Заінтригований усім тим, що я побачив у Римі протягом тижня, запитую: «Але, врешті-решт, те, що ви називаєте фашизмом – чи не є це просто специфічною і дуже італійською формою соціалізму?» Ді Стефано кидає на мене глузливий погляд і відповідає:
«Якщо ви, як соціаліст, задаєте собі таке запитання, то можливо вам слід запитати себе, чи не є ви трішки фашистом…».
За столом роздався регіт. Звісно, я можу це порахувати за жарт, як мінімум бо я не італієць, і бо фашизм у тому вигляді, в якому його визначили у CasaPound, здається мені важко експортованим – настільки великі двозначності, що огортають цей вогненебезпечний термін. Це занурення в лабіринт і авантюрний світ «хлопчаків із стрілами» дозволяє нам зрештою зрозуміти, що найзвичайніші слова у нашому політичному лексиконі іноді приховують дещо інше, ніж те, що зазвичай мається на увазі.
[1] Відсилка до французького фільму https://fr.wikipedia.org/wiki/La_vie_est_un_long_fleuve_tranquille
Переклад: Богдан Гойса
