«Художник мусить малювати не лише те, що бачить перед собою, а й те, що бачить всередині себе … не варто все копіювати».
Каспар Давид Фрідріх
Природа є мовчазним спостережником людського існування, а пейзажі, як її найбільш гармонійне відображення у живописі, наділені надзвичайно потужним емоційним впливом. Окрім пасторальних сюжетів, що за своєю суттю мають виключно декоративний або ж розважальний характер, можливі такі засоби впливу на емоційний стан людини як колористичні поєднання, загальний стан зображеної природи та композиційне вирішення.
Каспар Давид Фрідріх, німецький майстер-живописець став яскравим прикладом німецького романтизму звернувшись до пейзажів, як до засобу розкриття людських настроїв та емоцій.
Творчість Каспара Давіда Фрідріха припадає на період романтизму, що став панівним настроєм 19 сторіччя. Романтизм виник як противага обмеженому класицизму, реакція проти занадто механічних емоційних процесів. Це був культ почуттів та містики, що ізолював реальний світ від світу, побудованого на відчутті прекрасного.
Легко впізнаваними пейзажі Каспара Фрідріха стають завдяки меланхолійним настроям: частим є звернення до мотивів кладовищ, хрестів. За такими сюжетами стоїть драматична історія з дитинства, що змусила художника зануритися у депресивні настрої на все його подальше життя. У 13-річному віці, Каспар Фрідріх впав під лід, а його брат загинув, рятуючи його.
Надалі він продовжує вести ізольований спосіб життя, і навіть одруження та троє дітей не зможуть вивести його з глибоких переживань. Через його відчуженість та ізольованість від суспільства він був названий «замкнутою людиною з півночі».
Люди рідко стають героями на картинах Каспара Давида Фрідріха, або ж зображені незрівнянно малими у порівнянні з вражаючими масштабними пейзажами. З одного боку такий засіб відтворює ідею крихітності людини в порівнянні з величчю природи, а з іншого – має все ж технічні причини. Навчаючись в академії, Фрідріх мав певні проблеми з анатомією, що згодом відобразилося у його творчості.
До олійного живопису, Каспар Давид Фрідріх звертається лише у 40 років, особливо останній період творчості характерний меланхолійними настроями та усамітненими сюжетами. Каспар Фрідріх часто звертався до натури, створюючи замальовки на усамітнених краєвидах Німеччини він деталізував тра розкривав сюжети вже у студії. Він рідко виїжджав за межі рідної Німеччини й подорожував виключно наодинці:
«Я повинен з’єднатися з моїми хмарами та скелями, щоб стати тим, хто я є», – писав Фрідріх.
Найбільш впізнаваною роботою стає картина «Мандрівник над морем туману» з характерним для Каспара Давіда Фрідріха зверненням до сюжету самотності та відчуженості. Природа в даній картині є виявленням внутрішнього стану, емоційної нестабільності, бурхливості переживань. Герой картини – невідомий мандрівник, стає спиною до глядача над морем сумнівів та переживань, над туманною та невідомою безоднею. Проте, доволі впевнений силует ніби натякає на внутрішню стійкість, готовність до невідомого та небезпечного.
Профессор Гарвардського університету Джозеф Кернер акцентує увагу на тому, що людина розташована у самому центрі полотна: «Серце – це центр Всесвіту». Тут чітко прослідковується жага до усамітнення, прагнення втечі від соціуму та духовна ізоляція. «Мандрівник над морем туману» є однією зі знакових не лише у творчості Каспара Давіда Фрідріха, але й загалом у течії романтизму.
Над картиною, що стала своєрідною візитівкою Каспара Фрідріха він почав працювати у 1817-1818 роках. Шукаючи натхнення та матеріали для майбутньої картини художник звертався до пейзажів Ельбських піщаних гір.
Після 1816 року художник частіше звертається до зв’язку емоційних переживань із природою. Сучасники ставилися до творчості Каспара Давіда Фрідріха неоднозначно: його звинувачували у тому, що він не вміє малювати нічого окрім місячного світла, пустих пейзажів та покинутих місцевостей. Йоганн Вольфганг фон Гете спочатку був зачарований його пейзажами, проте згодом, став звинувачувати його у надмірній релігійності.
Окреме місце у творчості Каспара Давида Фрідріха займає такий сюжет як «Лебеді у очереті» (Санкт-Петербург, Ермітаж). Вперше такий сюжет з’являється на етюді у 1820 році, який наразі зберігається у будинку-музеї Гете. Сюжет, в якому він частково відмовляється від ідеї самотності, все ж пронизаний глибоким почуттям відчуженості.
Поєднання настроїв епохи з власною трагічною історією Фрідріха зробили його творчість візитівкою німецького романтизму.
«Вони виводять на поверхню почуття, від яких найбільше прагнуть втекти, а саме – самотність», – написав його друг, художник Вільгельм фон Кугельген.
В останні роки життя художник не мав можливості творити через частковий параліч після інсульту. Забутий сучасниками та ще не відкритий для майбутніх поколінь він помер у забутті, залишивши дружину та трьох дітей з великим творчим доробком.
Відношення до творчості Каспара Давида Фрідріха мало різні вектори: від повної відмови від «нецікавих» та «кімнатних» картин і до проголошення його творчості як зображення ідеї героїзму та містичності нордичного народу. Наразі його картини зберігаються у багатьох музеях світу: Німеччині, Росії (Ермітаж, Санкт-Петербург) та Австрії (Бельведер, Відень).
Автор: Анна Збаражська
