Сьогодні ми повсякчас стикаємося з різними гаслами про «самобутність народів», «повернення до коренів» тощо – і робити це можна усім, окрім європейців. Та мало хто знає, що одними з перших провісників етноплюралізму були європейські нові праві. І куди ж усе це їх привело? Ґійом Фай теж задається цим питанням, вважаючи проголошену новою правицею тактику «справи народів» однією з найбільших ідеологічних поразок…
Ґійом Фай: Справа народів?
Terre & Peuple, n ̊ 18, 2003
Примітка: Ідея «справи народів» пов’язана насамперед з Аленом де Бенуа. Це спроба поєднати європейський етнонаціоналізм з певними формами ліберального універсалізму, стверджуючи що європейські етнонаціоналісти борються не лише за свою власну справу, але й за справу всіх народів, аби зберегти їхню самобутність, і що вони захищають не лише свої власні права на етнічне самозбереження, але й рівні права всіх інших націй на те ж саме.
«Справа народів» (франц. Cause des peuples) — це двозначне гасло. Спершу воно задумувалося у політеїстичному дусі задля захисту етнокультурної неоднорідності. Але згодом воно було присвоєне егалітарною та правозахисною ідеологією, котра, вихваляючи утопічний і райдужний світопорядок, прагне прищепити європейцям «вину за насилля» над третім світом.
Провал стратегії
Коли на початку 1980-х років ідентаристи з GRECE взялися за «справу народів», то робили вони це в ім’я етноплюралізму. Ця «справа», однак, була не більш ніж пишномовною хитрістю, аби виправдати право європейських народів на збереження своєї самобутності перед лицем світової системи, що прагнула всіх зробити американцями. Адже, опираючись силам декультурації, як і народи Третього світу європейці сподівалися зберегти право на свої відмінності — не піддаючись при цьому звинуваченням у расизмі. Це гасло передбачало, що кожен народ, навіть білий, володіє таким правом. Але не встиг цей аргумент прозвучати, як космополіт П’єр-Андре Таґієфф (провідний науковий експерт з ультраправих) почав називати усе це «диференціалістським расизмом».
Озираючись назад, стратегія нових правих здається цілком надуманою, оскільки «справа народів», «право на відмінність» та «етноплюралізм» з тої пори були швидко й безповоротно звернені проти цих самих самобутностей. Ба більше, вона не має жодного стосунку до нинішнього стану Європи, якій загрожує масове неєвропейське вторгнення та завоювання ісламом, підтримуване нашими етномазохістськими елітами.
Окупована панівною ідеологією, повернута проти ідентаристів та дотична до поточних проблем, етноплюралістична стратегія GRECE — це метаполітична катастрофа. Вона також зберігає у собі щось від старих марксистських та християнсько-лівих забобонів щодо «експлуатації» Європою третього світу. Як демонструє Бернар Луґан (французький африканіст) щодо Чорної Африки, це упередження засноване не більш як на економічному невігластві. З усім тим, «Справа народів» пов’язана із християнським альтруїзмом, який демонізує нашу цивілізацію, звинувачує її в тому, що та знищила всі інші, й робить це у ту саму мить, коли ці інші старанно готуються до знищення нашої власної цивілізації.
«Право на відмінність»… Право? Хіба нам не набридло кантівське пхикання про абстрактні права? Існує лише здатність бути відмінним. У процесі відбору Історії та Життя кожен мусить вирішувати самотужки. Немає ніяких доброзичливих захисників. До того ж, це право здавна належить усім, окрім європейців, що змушені відмовитися від своєї біологічної та культурної самобутності.
Це гасло несе в собі ще одну небезпеку: воно загрожує виродитися в доктрину — етнічний комунітаризм — яка санкціонує існування неєвропейських анклавів на наших власних землях. Адже в Європі, як очікується, спільноти іноземців, особливо мусульманських, з очевидних демографічних причин відіграватимуть щоразу більш вагомішу роль у нашому житті. Ця образа нашої самобутності супроводжується софістичними аргументами, що висміюють «фантазію» Реконкісти. У цьому дусі нам кажуть, що нам доведеться задовольнятися мультирасовою Європою. Але я, наприклад, відмовляюся це робити. Я також не готовий відступати перед уявним історичним детермінізмом.
Життя — це Вічна Боротьба
«Справа народів» наразі стала частиною загальноприйнятих «прав людини». На противагу цьому, неодарвіністська теза про конфлікт і конкуренцію, котра припускає, що виживають найсильніші, здається нашим кровожерливим комунітаристам варварським пережитком: навіть якщо цей пережиток відповідає органічним законам життя. Однак ця теза, визнаючи сили добору й конкуренції, сама по собі здатна гарантувати розмаїтість різноманітних форм життя.
«Справа народів» — це ідея колективістська, гомогенізуюча й егалітарна, тоді як «боротьба народів» — суб’єктивістська та гетерогенна, відповідна ентропійним властивостям життя. У цьому сенсі лише націоналізм й зіткнення різних Воль до могутності здатні підтримувати життєствердний принцип суб’єктивності.
Виходячи зі свого егалітарного припущення, що кожен народ має «право на життя», «справа народів» вважає за ліпше ігнорувати очевидні історичні реалії заради об’єктивізму, що прагне перетворити народи світу на об’єкти, придатні для музейної експозиції. Вона має на увазі рівноцінність всіх народів та цивілізацій.
Цей егалітарний підхід приймає дві основні форми: одна виражається у гомогенізуючій, але метисній концепції того, що означає бути людиною («людська раса»); інша прагне зберегти народи та культури так, як це міг би зробити музейний колекціонер. Обидві форми відмовляються визнавати, що народи й цивілізації якісно відрізняються. Звідси й абсурдна ідея про те, що треба рятувати народи та цивілізації, що знаходяться під загрозою зникнення (принаймні, якщо вони належать до третього світу) точно так само, як треба рятувати зникаючий вид тюленя. Однак у бурхливому процесі історичного добору немає місця для збереження — лише для суперництва суб’єктивностей. У його трибуналі рятівні доктрини просто неприпустимі.
«Справа народів» також передбачає у своїй основі солідарність між народами Європи та третього світу. Знову ж таки, це не інакше, як сумнівна ідеологічна конструкція, яку ґресисти винайшли на початку вісімдесятих, аби уникнути звинувачення у расизмі. У мене тут немає наміру викривати міф про експлуатацію третього світу. Однак пояснювати його нещастя в грубих, неомарксистських термінах, буцімто вони були викликані махінаціями МВФ, тристоронньої комісії, Більдерберзького клубу або якогось іншого Вельзевула, навряд чи потрібно.
На думку ЗМІ чи академічних вчених, «культура іншого» у сучасній Франції перебуває в облозі — навіть всупереч очевидній повальній моді на «афроманію». З іншого боку, я гадаю що не буде перебільшенням стверджувати, що декультураційний вплив Америки вже не загрожує Європі, позаяк небезпеки цього впливу були давно перевершені іншими небезпеками.
Європа насамперед!
Я поважаю долю подекуди стражденних інуїтів, тибетців, амазонок, пігмеїв, канаків, аборигенів, берберів, сахарців, індіанців, нубійців, нещасних палестинців та маленьких зелених чоловічків з космосу. Але не чекайте від мене крокодилячих сліз. Коли потом загрожує моєму власному будинку, я можу думати лише про моє власне скрутне становище, і я не маю часу допомагати комусь іншому чи слухати його благання. Крім того, хіба ці інші коли-небудь піклувалися про нас? Як би та мне було, але небезпеки, які загрожують їм, сильно перебільшені, особливо з огляду на їхню демографічну міць, котрій вони, до речі, зобов’язані західній медицині та матеріальній допомозі — адже ті ж самі сили Заходу, котрі буцім експлуатували їх, також, здається, сприяли їхньому процвітанню (чи принаймні розмноженню в безпрецедентних кількостях).
Якщо наші комунітаристи дійсно хочуть захистити «справу народів», то повинні почати з європейців, котрі наразі піддаються найзапеклішому штурму демографічних, міграційних та культурних сил перенаселеного третього світу. Перед лицем цих загроз ми не подавимося сльозами (як священник) і не втечемо (як інтелектуал) до «чужої» справи. «Одних лише нас» буде доволі вдосталь.
Переклад: Олександр Античний
Під ред. Сергія Заїковського
