Вбивство людей за плату – професія давня. Найманці відомі ще в Стародавньому Єгипті, Греції та Римі, але по-справжньому популярним це ремесло стало в Пізньому Середньовіччі.
Серед найманих військ відзначились швейцарці – найманці, які не порушували умов контракту, не тікали з поля битви і не брали в полон. Чи були швейцарські найманці найдорожчими солдатами свого часу – важко відповісти однозначно. На службі у міста Нюрнберг 1450 р. солдат отримував 5 гульденів, в 1477 від герцога Рене з Лотарингії – 4,5 Людовік ХІ свого часу платив 4,5 гульдена на місяць, при цьому щорічно (в мирний час) він виплачував 20 тис. франків містам, що в разі загрози мали поставити йому солдат. Разом з утриманням сума виходить досить поважна, і при цьому замовники були готові платити дорожче, хоча альтернатива в Європі тоді була. Клаус (Ніколас) Циглер – організатор повстання в Штоцгеймі в своїх свідченнях говорив: «…чтобы такое их предприятие не кончилось неудачей, назначенные командиры должны были отправиться в Швейцарию к швейцарцам, в частности в Берн и Цюрих, …. Если же швейцарцы не согласятся, то вербовать других….», – цим він засвідчує, що першочергово надавали перевагу саме швейцарцям.
Ціна має виправдовувати якість, і тут постає питання, за які якості швейцарців замовники готові переплатити?
Франческо Гвічардіні називає їх «Жорстокими і простими, швидше пастухами ніж селянами. Люті і примітивні люди, що через безпліддя своєї країни, завоювали славу союзу силою зброї. Через іхню природну жорстокість і дисципліну завжди відважно захищали свою країну і здобули велику популярність у зовнішніх діях[1]».
Швейцарці не брали полонених і це, до речі, дуже здивувало лицарів, які звикли здаватись в полон, та потім вигідно обмінювались між собою. А оскільки воювали часто з родичами, викупали та обмінювались тими ж родичами так, що це стало частиною кодексу честі, а коли лицарів почали вбивати – система зламалась. В 1339 році швейцарці вбили: «…графа фон Нідау разом з трьома іншими, і 1500 благородних мужів[2]». В 1386 «… Леопольд, герцог Австрії, разом з великим почтом був убитий швейцарцями поблизу Земпаху». За таких знатних осіб можна було б виторгувати непогану суму, звичайно, якщо б ті потрапили в інші руки.
Правило не брати супротивників в полон було закріплено союзними зборами. Від них відступили в 1474 році після битви при Герикурі: 18 найманців із Ломбардії було спіймано й засуджено за святотатство до тортур і спалення живцем. Після цього союзну постанову про відсутність полонених було підтверджено ще раз.
Швейцарські найманці не знали пощади. Імідж жорстокої і безжальної сили підтримувався масовим винищенням гарнізонів та розграбуванням території. 1476 року це в повній мірі відчуло населення Бургундії, зокрема жителі невеликого міста Штеффіс, яких було вирізано до останнього. Гарнізон замку скинули з башти, а чоловіків, яких потім знаходили в околицях зв’язували і топили в річці.
Під час взяття Цюріха 1444 в роки громадянської війни між кантонами, гарнізон Цюріха здався на «немилість» переможців та був страчений.
За грамотою 1393 жінок швейцарці чіпати не мали, оскільки «завдяки жінці оновлюється та розмножується благополуччя всіх людей». Ще раз це було прийнято в 1490 році на союзному зібранні, тоді заборонили чіпати жінок та церкви.
Жорстокість та непорушність швейцарських порядків відзначились і на внутрішній дисципліні. Якщо солдат в бою помічав як його соратник тікає, або має такий намір, він мав вбити його на місці. Так само можна було вчинити з тим, хто захоплює ворога для викупу. Але при цьому, воєначальник армії замовника не міг впливати на дисципліну гарнізону, оскільки швейцарці підкорялись своїм законам, а не тієї країни, на службі якої перебували.
Використання найманців було вигідніше для того чи іншого очільника держави, оскільки убезпечувало від появи озброєних опозиційних угрупувань. Найманців не цікавила конкретна особа при владі, головне, аби вона вчасно могла розрахуватись, згідно укладеної угоди. Аналізуючи союзну політику XV – XVI століть можемо виявити, що держава, солдати якої вважались одними з кращих, не прагнула експансії. Створення «Великої Швейцарії», на відміну від загального тренду в Європі, не стало пріоритетним, хоча, завоювати невеликі прикордонні єпископства (Базель, Сіон) далось би без надмірних зусиль. В 1513-1515 роках швейцарці фактично відібрали владу у Максиміліано Сфорца (перед цим вони ж і повернули йому Мілан), самі підняли податки і не давали йому права політичних рішень, однак, такий крок був а) тимчасовим, б) спрямовувався на отримання плати, а не анексію територій.
Наймана армія не породжувала проблеми вдів і сиріт, плюс пришвидшувала перебіг військових дій, оскільки не потребувала навчання і підготовки. Але, попри описані вище переваги, поступово попит на найману військову силу зменшується, хоча, офіційно найманство в Швейцарії було заборонено лише в кінці ХІХ століття.
[1] Guicciardini, Storia d’Italia, book x.
[2] ANNALES PAIRISIENSES. 1339
Автор: Оксана Кот
