Китайська Народна Республіка та Японія є найпотужнішими гравцями Східно-азійського регіону, окрім того ВВП обох країн входить у п’ятірку за показниками у світі. А взаємовідносини цих держав мають великий вплив як на політико-економічну ситуацію в регіоні, так і в значно ширших масштабах.
Тому наразі ми спробуємо розглянути те місце, яке займає «Китай» в ідеологічних орієнтирах сучасних японських націоналістів та прихильників ідеї паназіатизму. Таким чином ми зможемо побачити, який вибудовується взаємозв’язок між цими двома країнами саме в ідеологічній сфері, що допоможе в подальшому спостерігати за розвитком їх взаємовідносин та за стабільністю регіону в цілому.
Чому ми зосереджуємося саме на націоналістичних та паназійських ідеях? Щодо першого, то праві політичні рухи займають у Японії досить значне місце в її соціально політичному просторі, тому ми не можемо не звернути уваги на їх ідеологічну парадигму. Так, наприклад, до однієї з найкрупніших патріотичних організацій – «Ніппон Кайгі», на даний момент входить 270 депутатів парламенту, до 80% кабінету міністрів і сам прем’єр-міністр Японії. Тож ми можемо спостерігати ситуацію дещо зворотну українській, а саме, що націоналізм має більше розповсюдження серед еліт, ніж серед народних мас. [4, 127].
Що ж до другого, то ідея паназіатизму за своїм характером належить до так званих «пан-рухів» (за Льюїсом Снайдером) і може вміщувати у собі так само і націоналістичну ідею, однак спрямовується на більш ширше (регіональне) поле згуртування та вибудовування ідентичності.
Таким регіоном для цього руху є Азія (у більш детальних розробках увага акцентується саме на Південно-Східній її частині), де головним вектором і метою постає саме Китай. Хоча ці ідеї паназіатського спрямування були поширені в Японії до кінця ІІ Світової війни, однак вони і досі залишаються в інтелектуальному дискурсі сучасної Японії у виступах її окремих політичних представників, так, власне, і за межами чотирьох островів – серед країн АСЕАН. Тому є важливим як ці два концепти у зв’язку з їх поглядами на сучасний Китай можуть вплинути на подальшу політичну активність Японії у середині регіону.
Але перед тим, як приступити до безпосереднього розгляду місця Китаю у спектрі цих двох ідеологічних рухів, ми зупинимося конкретно й окремо на самих поняттях японського націоналізму та паназіатизму.
Особливості японського націоналізму
Розглядаючи феномен націоналізму представники японських правих рухів вирізняють власну особливість у порівнянні з тогочасними європейськими «націоналізмами». Тобто, якщо західні праві ідеологи застосовують до аналізу японської ідентичності такі концепти як «нація» чи «раса», то для самих японців більш значну роль відіграє саме ідеологічна спільність [4, 11]. Як аргумент на користь такої позиції японські націоналісти приводять два приклади:
- Це добровільна участь корейців на службі імператорського трону у період з 1910 по 1945 рр. Таких було схвалено близько 240 000 чоловік. Також 210 000 корейців вшановуються у храмі Ясукуні і згадується про 14 добровільних випадків вступу до лав камікадзе серед корейців. Окрім того, згадуються визначні діячі вже незалежної Кореї, такі як Пак Чонхі (третій президент Республіки Корея) – він закінчив престижну Воєнну академію Імператорської армії Японії і до кінця ІІ Світової служив лейтенантом у 8-й піхотній дивізії армії Маньчжоу-Го за ім’ям Такакі Масао. Таким чином, неяпонці мали можливість не просто стати частиною імперського суспільства, але й займати керівні посади, якщо їх переконання були достатньо міцними. [4, 11]
- З іншого боку наводиться приклад проблемної інтеграції корінних японців, що народилися і виросли за межами Японії, у саме японське суспільство. Не дивлячись на їхнє «японське» походження вони не сприймаються як японці на чисто культурному рівні, через їх «невписаність» у цю ідеологічну спільність. З цього можна заключити про певну другорядність функціонування такого концепту як «нація» у порівнянні з єдністю ідеологічною та культурного.
Далі в цьому ключі розглядаються головні стовпи японського націоналізму, власне ті елементи, які його уможливлюють та утворюють. Головним таким «стовпом» є саме японська імператорська династія. Саме вона забезпечує національну японську ідентичність. Власне так, імператорська інституціє є безпосереднім джерелом всієї цієї ідеологічної єдності. Разом із тим іншим «стовпом» називають національну релігію японців – сінто. Вона доповнює легітимність імператорської інституції через обґрунтування божественного походження правлячої династії від верховної камі Аматерасу.
Окрім цього подібне походження забезпечує імператорській родині безпосередню кревність із самою Японією, з Японією у її безпосередньо географічному просторі. Як зазначав у своїх лекціях із культури Японії Сергій Капранов, самі японські острови також сприймаються як камі, що походять від богів-прабатьків Ідзанаґі та Ідзанамі. Таким чином, якщо інтерполювати все це на людський родовід, то японські острови є братами (та чи сестрами) для тієї ж таки Аматерасу.
У цьому ключі варто зазначити, що справа все ж таки не тільки в ідеологічній єдності, але і в певній національній спорідненості. Гадаю, тут Японія є унікальним прикладом того, коли імперська ідентичність накладається на національну. Як зазначає Бенедикт Андерсон, коли в Європі відбувся поворот у бік національних ідентичностей, то це призвело до розколу імперій, які власне складалися з багатьох національних спільнот [1, 110-111]. Таким чином імперська уявлена спільність роздроблювалася на декілька окремих «уявлених спільнот» націоналістичного характеру.
З імператорською Японією такого не сталося, тому, можна припустити, що японська національна «уявлена» ідентичність наклалася на таку ж «уявлену» імперську спільність об’єднавши їх в одну.
Це власне і пояснює можливість апеляції до ідеологічної спільності за межами концепту «нації», що за собою веде і згаданий приклад можливості залучення корейців до цієї імперської «уявленої» спільноти. Однак, водночас працює і національна «уявлена» ідентичність, яка діє у сфері кровної спорідненості японців, що веде до тенденції виокремлення походження власного народу від спільноти інших Південно-азійських народів-сусідів.
«Уявлення про унікальність саме японського етноса розквітає і в сучасному суспільстві. Так, японські історики завзято відмовляються визнавати будь-які теорії про значний вклад мігрантів з материкової Азії у розвитку японської держави – заперечують граматичну близькість японської та корейської мов і протестують проти будь-яких етнологічних доктрин, що об’єднують японців в одну групу з другими народами» [4, 10].
Таким чином японський націоналізм являє собою досить суперечливе явище, утворене накладанням імперської та національної спільностей, що веде до певних супротивних тенденцій: одна з яких ставить за головне саме ідеологічну спільність, а друга зберігає власну мононаціональність (98% відсотків населення Японії – це японці, саме такими даними оперують самі націоналісти) та зберігають одну з найпроблемніших систем отримання громадянства (що також має ідеологічне підґрунтя).
Доктрина паназіатизму
Власне «пан-рух» паназіатизму, що набув великої популярності в ХХ столітті, можна включити до низки впливових і у наш час ідеологій, що апелюють до супранаціональних ідентичностей, таких як: пан’європеїзм, панісламізм чи панславізм. Так прямим проявом паназіатизму в сучасності, зокрема, є теорія азійських цінностей, створення організації «Діалог співробітництва в Азії», проект Східноазійської спільноти [2, 98].
Однак, сама доктрина паназіатизму не є суто японською, були прибічники цього концепту й у Китаї (Сунь Ят-сен та Лі Дачжао), в Індії (Рабідранат Таґор, Шрі Ауробіндо, Джавахарлал Неру тощо), у Кореї (Чхве Чжеу) і навіть в Європі та Росії (Ойґен Гефліх, П. А. Бадмаєв, Р. Ф. Унгерн фон Штернберг). Тому в своїй основі цей концепт мало в чому поєднується з основними принципами японського націоналізму, однак може бути використаний останніми в суто націоналістичному (та імперіалістичному) ключі.
А його певна метаполітична позиція дозволяє йому бути використаним як власне правими рухами, так і лівими. Але деякі дослідники все ж таки спостерігають у самому концепті цю націоналістичну близькість, так американська дослідниця японського походження Ері Хотта визначає паназіатизм як різновид націоналізму (власне як «паннаціоналізм»), однак інший дослідник Такеуці Йосімі заперечує цю думку, але сам визначає паназіатизм як «вимогу союзу азійських народів під проводом Японії для опору агресії європейських та американських сил» [3, 150].
Хоча, як на мене, то у цьому визначенні як раз і просвічується співпраця паназіатського концепту з японською націоналістичною ідеєю (мені здається, що саме формулювання «під проводом Японії» про це свідчить).
Звідси ми приходимо взагалі до причин виникнення цієї ідеології. Власне основною причиною цьому є загроза колоніалізму та європейська агресія. Та й взагалі сама поява європейців стає причиною для появи такого концепту як «Азія». Власне без його появи не можна собі уявити і виникнення самого паназіатизму, бо саме концепт «Азії» є головним для цієї доктрини. Однак межі цієї «Азії» у ідеях різних представників паназіатизму були різними. Вони збільшувалися або зменшувалися, але для японських паназіатистів існувало незмінне ядро – Східна Азія, до якого входили Японія, Китай, Корея, В’єтнам.
Таким чином японським паназіатистам потрібно було знайти точки об’єднання для цієї дещо більшої «уявленої» азійської спільноти. Так, наприклад, Саалер виділяє три спільні риси для народів Східної Азії [3, 151]:
- Культурну єдність, що включала китайську ієрогліфічну писемність (добун) та релігійну єдність (докью);
- У цьому ключі варто додати про певну суперечність з націоналістичними принципами, про які ми вже згадували, а саме відкидання писемної спорідненості з корейською мовою та неможливість релігійної єдності на основі сінто (так деякі представники японського паназіатизму намагалися віднайти таку єдність через конфуціанство (в ідеологічному плані) та буддизм).
- Расову єдність (досю), тобто приналежність до «жовтої раси» (осьоку дзінсю), але пізніше концепт раси був замінений на концепт етносу (міндзоку).
- Ще одна проблема з націоналістичною позицією через расову спорідненість (ідею, яка, безперечно, була запозичена з Заходу), бо як ми вже зазначали вище, у націоналістичному дискурсі не спостерігається відчуття спорідненості японців зі своїми «жовтими» сусідами)
- Географічну близькість і політичні зв’язки в рамках традиційної синоцентричної моделі.
Дивлячись на ці спільні риси та певну їх суперечність з японськими націоналістичними принципами, варто зазначити, що частка паназіатських мислителів все ж таки перебували в руслі того націоналістичного «відродження», про яке пише Андерсон у контексті розпаду імперіалістичних ідентичностей. Їх ідеї мали антиімперіалістичний характер і пропагували до звільнення азійських народів (як то, наприклад, Окава Сюмей та Кіта Іккі).
Шлях до об’єднання Азії стає можливим лише за умови національних самоусвідомлень країн цього регіону і вже після цього можна казати про співдружнє об’єднання між цими країнами проти колоніальної агресії західних держав. Той же таки Кіта Іккі зазначав, що націоналістична революція у Китаї маючи не тільки анти-манчжурський, але й антиколоніальний характер, мала призвести й до інших соціалістичних революцій (у тій же таки Японії) [3, 179].
Однак, після 1928 року паназіатична доктрина (яка у своїй основі відкидала імперіалізм) починає поєднуватися з японською імперською ідеєю, що власне призвело до появи такого напрямку в паназійській думці як «мейсюрон», що мав на меті власне об’єднання Азії, але під проводом японської держави, як лідера цього регіону.
Місце Китаю
Однак, повернемося до основної теми нашого розгляду, а саме того місця, яке займає Китай у вищезгаданих ідеологічних установках. Отже, розглядаючи паназіатизм, а саме паназіатизм японського штибу, який оперує безпосередньо концептом Східної Азії, ми бачимо, що Китай у цьому концепті займає майже головне значення. Він являє основний вектор будь-якої активності японських паназіатистів. Власне він і складає те ядро, яке взагалі уможливлює будь-яку єдність регіону.
Якщо ми згадаємо три спільні риси для народів Східної Азії, які виділяє Саалер, то ми побачимо, що всі ці риси витікають із самого Китаю: китайська ієрогліфічна писемність, «китайська» жовта раса та географія, що є синоцентричною.
Власне, сам Китай забезпечує у цьому плані будь-яку єдність східно-азійського регіону. Якщо ми подивимося на історію раннього паназіатизму, то побачимо велику активність японських інтелектуалів відносно Китаю. Це і політична активність – японців непокоїв колоніальний стан Китаю і тому вони намагалися підтримувати відродження китайської держави, щоб та скинула кайдани колоніалізму; деякі паназіати приймали участь у Синхайській революції, а той же таки Сун Ят-сен був членом одного з паназіатських товариств. Це і культурна діяльність – японські паназіатисти займалися вивченням китайської культури та філософії, а також закликали до вивчення китайської мови. Тобто тут ми можемо зазначити конкретну китаєорієнтованість ранніх паназіатистів.
Пізніше представники паназіатського руху, як на мене, почали втрачати інтерес до Китаю як центрального культурного об’єкта (це було пов’язано і з поступовим погіршенням китайсько-японських відносин) і вже в період Другої світової війни почали сприймати його лише як геополітичну зону у доктрині паназіатського руху, який був орієнтований на японське лідерство у регіоні.
Що до сучасних японських націоналістів, то цей регіон Азії взагалі не сприймається ними як можливе поле для кооперації. Власне тут відмічається їх вороже ставлення до Китаю, так і до Кореї (обох Корей).
Причин для цього декілька, їх можна виділити наступним чином: 1) історичні; 2) ідеологічні.
Отже, звернемося до перших причин – історичних. Вони пов’язані з тими діями, які робила Японія під час Другої світової війни. Грубо кажучи, японські націоналісти вважають, що ті ж таки Китай та Корея перегинають палицю зі своєю «роллю жертви». Самі націоналісти у цьому плані визначають свою позицію як «відмову від мазохістського погляду на історію» [4, 119]. Вони не бажають грати роль країни постійного каяття, тому всі розгляди суперечливих моментів історії, пов’язаних із Китаєм та Кореєю, мають певний «очищувальний» характер.
Та ж таки різанина в Нанкіні та феномен «жінок для комфорту» це ті больові точки, на які Китай та Корея натискають у моменти, коли їм це вигідно. Так, наприклад, КНР пред’являє Японії постійно більші списки жертв у Нанкіні, на що японська націоналістична позиція має таку відповідь: по-перше, звідки теперішньому уряду КНР знати про реальну ситуацію в Нанкіні, якщо місто тоді перебувало під владою Гоміньдану; по-друге, та кількість жертв, яку представляє китайська сторона перевищує взагалі кількість жителів Нанкіна на той період. В такому ключі Китай постає з точки зору японських націоналістів як фальсифікатор історичних фактів і, у цьому плані, сприймається крайнє негативно. Другі причини – ідеологічні.
Тут досить просто, вони пов’язані з комуністичною ідеологією Китаю. І з точки зору японських націоналістів КНР проводить підривну діяльність, що загрожує державності країни. Той же негатив стосується і певних японських партій лівого спрямування, що вони агітують за руйнацію тих основ, які забезпечують принципи самого японського націоналізму і при цьому спонсоруються владою КНР. Тут для японських націоналістів Китай постає як суб’єкт, що напряму загрожує державності Японії.
Таким чином, ми бачимо, що у своєму політичному спрямуванні японські націоналісти взагалі викреслюють Китай (та й взагалі усе східно-азійське ядро) зі спектру своїх інтересів про співпрацю. Що, в свою чергу, призводить до пошуку інших зон можливої кооперації, а також долучення до інших панідентичностей.
Можливості іншого спрямування
У висновку треба зазначити, що анти-китайська направленість, яку сповідують японські націоналістичні рухи у поєднанні з тією ж таки ідеєю паназіатизму, яка нікуди і не зникала, змінюють її основну направленість у діаметрально протилежний бік. Так вектор сучасних паназійських інтересів буде звернений у зовсім іншому, від Китаю, напрямку.
Це власне надає більшу вірогідність розгортанню наступного сценарію японської політики: зміцненню стратегічних зв’язків між Японією, Індією, Австралією, Південною Кореєю та США, тобто у відмові від такого проекту як Східна Азія. Таким чином паназіатизму в його нових реаліях доведеться відшукувати нові азійські ідентичності, як то, наприклад, пантихоокеанський регіоналізм, що буде виключати Японію зі Східного концепту Азії, що був ядром для поглядів попередніх японських паназіатистів.
Автор: Ярослав Спічек
Цитована література:
- Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму / Б. Андерсон. – К.: Критика, 2001. – 272 с.
- Капранов С. Китайський вектор японського паназіатизму: до постановки проблеми / С. Капранов // Східний світ. – 2015. – №3. – С. 98-105.
- Капранов С. Розділ ІІІ. Китай в ідеології японського паназіатизму / С. Капранов // Китай очима Азії. Колективна монографія. – К.: Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України; Українська асоціація китаєзнавців, 2017. – С. 146-217.
- Назаренко А. В лучах восходящего солнца. Японский национализм и его взгляд на историю / А. Назаренко. – К.: Ориентир, 2018. – 140 с.
