В ці холодні дні, коли звичні для нас святкування Різдва та Нового Року віддаляються через збройну агресію Росії проти України, а Йоль все більше стає святом фронтовиків, отже, в ці холодні дні ми пропонуємо трохи заглибитись в історію ялинки як головного різдвяного дерева Європи. Відразу хочеться попередити, що цей текст носитиме маніпулятивний і оцінковий характер: все ж таки концепт ялинки-як-сакрального і загалом святкування зимових свят – занадто велика і глибока тема. Загалом, наближається світле (на час написання статті – наразі певності в світлості жодного дня в нас немає) свято Йоля, і десь уже прокидається і збирається в подорож йольський кіт, а темним і холодним північним небом скаче страшне Дике Полювання. До речі, йольський котик теж жодного разу не невинний і милий герой інтернетних мемів, а здоровенна кровожерлива скотиняка ростом з добрячого бика, яка хижим жовтим оком заглядає у вікна будинків і, якщо хтось погано поводиться, у того котик норовить зжерти святковий обід зі столу, а то й самого хазяїна будинку. У ці зимові дні бездомним котам на вулиці дуже холодно, тому якщо у вас на дворі є бездомний кіт – не забудьте погодувати його, по можливості зігріти, а краще забрати до себе жити, щоб він замовив за вас слово перед йольським родичем.
Але повернемося до ялинок. Так сталося, що з приходом християнства на північ Йоль та Різдво зустрілися та об’єдналися, так само як і багато інших язичницьких та християнських свят. В результаті традиція святкування Різдва набула синкретичних деталей, і певно, найпомітнішою з них стала новорічна ялинка. Загалом, ялинка — це таке дерево, яке на батьківщині Ісуса не дуже поширене. І в Біблії, ясна річ, ні про які ялинки не йдеться, щонайбільше – про фінікові пальми. А з’явилася ялинка з німецької традиції, причому, якщо вірити легенді, дуже незвичайним способом.
Відразу важливо зауважити, що у скандинавів (північних германців) дерева щільно вплетені в міфи, релігійні та магічні ритуали і взагалі, людина середньовіччя в цілому набагато краще за нашого сучасника розбиралася в тому, як і навіщо використовувати якусь конкретну породу дерев. І все-таки – ялинка жодного разу не здається деревом глибоко сакральним для скандинавів. Тобто у нас про скандинавські магічні практики і язичництво свідчення, звичайно, не те, щоб надто достовірні – еддичні міфи, саги та дорожні нотатки людей з багатою уявою, частина з яких на власні очі описувані практики не бачили, а писали за свідченнями інших. Нерозривної традиції, здебільшого, не збереглося. Але обсяг цього матеріалу величезний, і порівнюючи різні тексти, можна намагатися уявити, як все було.
Так ось, відомостей про магічні властивості ялинки або її деревини у ритуалах досить мало. З того, що спадає на думку – у тому ж Хульдському манускрипті один з ґальдраставів, що закликають віщі сни, повинен вирізатися на ялиновій деревині. Та ще ось – згаданий побіжно Отто Раном у «Дворі Люцифера» німецький чи то бог, чи то дух Тіубель живе у сосновому лісі. Все це надто кволо скидається на серйозний культ. У той же час, берези та тис зустрічаються прямо в назвах рун старшого футарка. Дуб часто фігурує в ритуалах, з нього вирізають ідолів у кумирні. Ліщина явно задіяна в чаклунській практиці: гілками ліщини відзначають сприятливі місця для проведення тинґу або битви між арміями, або ж з нього роблять жердину нідстонгу (наразі відомого як станґ), на якому вирізують магічне прокляття. Про ясен Іґґдрасіль, гадається, читач наслуханий і без нас. Навіть паразитична рослина омела відіграє важливу роль у еддичному міфі, а також і в кельтській магії поряд з падубом (звідки беруть свій початок омелові різдвяні вінки та прикраси з листя падубу). Втім, де ж нам все-таки шукати ялинку?
Потенційно вона, звичайно, може підходити на роль так званого «йольського поліна» – спеціального шматка деревини, який треба було спалювати частинами всі два тижні язичницького святкування. Але є підозра, що і на цю роль претендували інші дерева. Звичай спалювання йольського поліна, до речі, пережив християнізацію і досі практикується у Скандинавії. А ще про нього нам нагадує традиційний різдвяний рулет (від якого, ймовірно, походять звичні нам звичайні бісквітні рулети) – він символізує собою саме поліно, яке поступово «спалюють» за їжею і рецепт такого рулету сьогодні можна легко знайти в інтернеті.
Щоб зрозуміти як у наших будинках виявилися прикрашені, але не зовсім чарівні ялинки, звернемося до подій VIII століття, що трапилися в Німеччині за безпосередньої участі Вінніфреда з Вессекса, відомого нам сьогодні під ім’ям святого Боніфація, архієпископа Майнца і (іноді його так шанобливо називають) апостола всієї Німеччини.
Тодішні святі не були схожі на нинішніх єлейних заморишів із прозорими туберкульозними обличчями, яких пачками канонізує РПЦ, ретельно відбираючи найгірший непотріб з кодла божевільних, садистів та військових злочинців.
Ні, Боніфацій ніс свою віру німцям як священний вогонь, і змагаючись за людські душі з язичницькими богами, був подібний до них у пристрасті та люті. Тодішній єпископ часто заміняв собі розп’яття для молитви хрестовиною меча, і коли того вимагала ситуація, проповідував не з кафедри, а стоячи в стременах лицарського коня. Траплялися, звичайно, й перегини: бувало, що духовна особа очолювала розбійницьку шайку або командувала піратським кораблем. Але Боніфацій був добрим місіонером, і методично навертав німецькі племена на Христову віру без зайвого насильства і з благословення папи Григорія II. До понтифіка ж, у Рим, Боніфацій подався в 722 році – висвячуватися на єпископи. Тоді до Риму не можна було дістатися літаком за лічені години – тож Боніфацій надовго залишив свою неокріплу в новій вірі паству.
На Різдво 723 року Боніфацій у новому сані повернувся проповідувати своїм духовним чадам і застав їх щасливими язичниками, які цілком собі забули про принади християнства. Германці Гессена весело справляли Йоль під гілками священного дуба міста Фрітцлара (дуб згадується в «Житії Боніфація» як дерево Юпітера або Донара-Тора, але ймовірно, він виконував функцію ідола, а його крона ніби накривала капище) і геть забули про нового бога Боніфація. Боніфацій же тоді ще не був святим, і тому прийняв таку поведінку пастви на особистий рахунок, страшенно образився і відразу ж заходився рубати священний дуб.
Германці були дуже вражені: по-перше, старі боги залишилися абсолютно байдужими до наруги святині. Юпітер ачи Тор – яка врешті різниця, якщо їм немає справи до своїх віруючих, отже й віруючим нема чого марнувати на цих богів треби [1]. По-друге, єпископ добре управлявся з сокирою, викликаючи в пастві зрозумілі асоціації. Данська сокира і тоді, і ще довго потому була улюбленою зброєю германських племен, і згодом стала одним із символів вікінґських походів. І досі ця історія є достовірною, і саме так і записана в книжках[2]. А ось надалі починається вже цілковита легенда.
Збентежені потужним лісозаготівельним потенціалом єпископа (судячи з того, як нещадно той рубав дуба, його могли б узяти собі святим покровителем вітчизняні лісники), скандинави знову відступилися від язичництва і приступили до Боніфація з питанням як тепер святкувати Йоль, або якщо завгодно, Різдво (у скандинавських мовах ці свята нероздільно пов’язані словом Jul/Jol), якщо майбутний святий ось щойно, спередвістив улюблений подвиг більшості домашніх котів[3] і завалив різдвяне дерево. Кажуть, що Боніфацій не забарився з відповіддю і вказав на ялинку, що дивом уціліла під уламками дуба, і наказав тепер і надалі Різдво справляти під ялиною, якщо вже його пастві так сильно треба для свята якесь ритуальне дерево.
І тут слід зробити важливу ремарку: річ у тому, що (якщо все так і було, а ми повіримо легенді), здається, Боніфацій, рекомендуючи зробити саме ялинку різдвяним деревом, виявив дуже глибоке знання локального культу та відмінну кмітливість. Повернімося до початку тексту: де ж у магічній та релігійній практиці скандинавів широко застосовується ялина? А ось, мабуть, не застосовувалася вона широко ніде. Отже дерево могло бути обране як «ритуально не дискредитоване», щоб якнайкраще відмежуватися від суто язичницького звичаю. З іншого боку, Боніфацій знав, що вічнозелені рослини загалом у язичницькій міфології відіграють важливу роль, символізуючи безперервність циклу життя, і начебто навіть у легенді про нього є відповідне зауваження на цю тему: вказуючи німцям на ялинку він окремо підкреслив її відмінну вічнозеленість та життєствердну морозостійкість. І, знову ж таки, дуже в дусі сучасних лісників (якого покровителя вони загубили!), він наказав ялинові дерева рубати і тягнути по домівках, й під ними святкувати. Хоча, можливо, про волочіння по домівках це і вигадка, хтозна.
Тут, загалом кажучи, казка закінчується, а має бути велике продовження, бо як не крути, священні дерева існували задовго до Боніфація, і досить довго після нього продовжували грати дуже важливу роль у житті тих жителів півночі, хто не прийняв хрещення відразу, а продовжив язичницьку практику. У Норвегії та Швеції язичництво процвітало до IX-XI століть, і не лише серед простого люду, а й серед нобілітету.
Якщо серйозно, то спочатку скандинавський нобілітет єдино і формувався на основі своєї провідної ролі у відправленні релігійного культу та судової практики, яка за суттю вважалася магічною аж до міцного вкорінення християнства та феодалізму, що його супроводжував.
Так-от, чого варті лише свідчення Адама Бременського про священні дерева і гаї біля Уппсали, в яких приносилися жертви, в тому числі й людські, причому рештки жертв розвішувалися по гілках. У хроніці Адама, «Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum», між іншим, сказано, що неподалік Уппсальського храму якраз і росло таке дерево для жертвоприношень, і воно було дуже великим і, увага, вічнозеленим (sic!), чим, очевидно, натякає на еддичні мотиви Іґґдрасіля, який хоч і ясен, а ніколи не скидає свого зеленого листя. Та історія про священні гаї – як уже було сказано спочатку – тема глибока, темна і точно заслуговує, як мінімум, на окремий текст[4].
Говорячи про різдвяні дерева і їхню потенційну сакральну функцію, не можна не згадати фундаментальне дослідження Теодора (Теде) Пальма, шведського історика і релігієзнавця, доктора наук і у вільний час – глави шведської військової розвідки T-kontoret, який поміж розвідувальною роботою написав монографію «Tradkult», присвячену детальному вивченню ролі дерева як сакрального об’єкта в світогляді давніх германців. Пальм досить переконливо та методично відстоює погляд на роль дерева у відправленні культу як на цілком утилітарну. На його думку, конкретна порода дерева для середньовічної людини не мала вирішального значення, значущою була лише функція. На підкріплення своєї теорії він наводить кілька епізодів, присвячених священним деревам у середньовічних текстах.
Так, наприклад, подвиг святого Боніфація в IV столітті випередив святий єпископ Аматор з Труа (він теж був справжнім святим, і вмів поводитися з сокирою), який зрубав культову для місцевого населення грушу. Грушу язичники вживали для розвішування на її гілках черепів – чи жертовних, чи просто мисливських трофеїв. І дерево виступало в цьому випадку тільки в ролі вішалки. У шведському фольклорі Пальм знайшов ще один характерний приклад дерева-вішалки: якийсь фін, що оселився в шведських лісах у старі часи, обрав випадкову ялинку (нарешті ялинку!) для розвішування ведмежих черепів. Вибір ялинки в цьому випадку диктувався виключно її кроковою доступністю від житла.
Деяку вибірковість у породі дерева Пальм приписує лише «деревам-стражам», які висаджувалися і культивувалися як своєрідні охоронці людини, символізуючи її зв’язок зі світом духів, і таким чином чим міцніше і здоровіше дерево, тим сильніша умовна hamingja. Hamingja, як відомо – поняття не індивідуальне, а родове, і тому дерева намагалися підбирати найбільш високі і довгоживучі, щоб удача довше сприяла як «господарю» дерева, так і роду в цілому. Очевидно, що найкраще для такої мети підходив дуб. Росте він великим та товстим, а живе довго. Загалом, якщо вірити Пальму, то наділення тих чи інших дерев самих собою сакральною функцією для германців було мало характерно, а ось вже сучасність внесла нове екологічне мислення і нове ставлення.
У той же час, не можна забувати і те, що Пальм досить мало орієнтується на саґовий матеріал, який рясніє системними згадками конкретних дерев у певних магічних ритуалах, так що інтрига різдвяної ялинки і її справжнього магічного сенсу зберігається. Було б нудно і неправильно жити у світі, позбавленому магічної інтриги.
Ми ж поки що виявимо екологічну свідомість, і подібно до скандинавських язичників, постараємося живі дерева задарма не марнувати, а краще їстимемо бісквітні «йольські поліна» і проваджуватимемо благодійних заходів щодо котиків.
Автор: Володимир Гарькавенко
Примітки:
[1] Щоб убезпечити неокріплих у вірі чад від спокуси використати надалі деревину поваленого священного дуба небогоугодним чином Боніфацій збудував з неї каплицю на честь св. Петра.
[2] Willibaldus, Vita Bonifatii, Bibliotheca rer. germ. ed. Jaffé 3 (1866) 452: Et alii quidem, nondum animo confortati, intemeratae fidei documenta integre percipere renuerunt; або etiam lignis et fontibus clanculo, або autem aperte sacrificabant; alii vero aruspicia et divinationes, prestigia atque incantationes occulte, alii quidem manifeste exercebant; alii quippe auguria et auspicia intendebant diversosque sacrificandi ritus incoluerunt. Alii etiam, quibus mens sanior inerat, omni abiecta gentilitatis profanatione, nihil horum commiserunt. Quorum consultu atque consilio roborem quendam mire magnitudinis, qui prisco paganorum vocabulo appellatur robor lovis, in loco qui dicitur Gaesmere, servis Dei secum adstantibus, succidere temptavit. Cumque, mentis constantia confortatus, arborem succidisset, magna quippe aderat copia paganorum qui et inimicum deorum suorum intra se diligentissime devotabant etc.
[3] Якщо ваш котик валяє різдвяну ялинку, то тепер ви знаєте, що не треба ставитися до нього надмірно суворо, бо він у міру свого котячого розуміння наслідує приклад Св. Боніфація – якщо не за буквою, то за духом.
[4] Ми втім порадимо книгу Домініка Венера «Самурай Заходу», в якій він, зокрема, пише і про традицію священних лісів – не завжди лісів, але завжди священних. Додрук цієї книги ми очікуємо вже в наступному році! (Примітка редактора).
