Ален де Бенуа різдвянка ялинка

Ален де Бенуа: різдвяна ялинка

Як ми вже відзначали, перші згадки про різдвяну ялинку можна знайти наприкінці XV-го століття в Ельзасі (алюзія на хвою в Кораблі дурнів Себастьяна Бранта в 1494 році, чітка згадка про ялинку в 1521 році). Потім цей звичай поширився на всю Німеччину завдяки купцям з Нюрнберга, котрі брали участь у Страсбурзькому ярмарку. Проте, швидкість поширення різдвяної ялинки демонструє потужну емоційну динаміку, ймовірно пов’язану з більш давніми обрядами.

Поклоніння деревам дійсно належить найдавнішим часам індоєвропейської релігії. Наприклад, в наскельних малюнках зі Швеції, що датуються бронзовим віком, ми бачимо зображення хвойних дерев, пов’язаних з ритуальними обрядами. Ці символи пов’язані з Іґґдрасіллем, «світовим древом» древніх германців, біля підніжжя якого, біля джерела Урд, три Норни (німецькі Парки) плетуть, розкручують і перерізають нитки людського існування. Тому Марк де Смедт без коливань стверджує:

«Різдвяна ялинка походить з древніх традицій Заходу; її поширеність є виживанням в народі священного дерева Іґґдрасілль північних народів, вісі вселенського життя, хребта та біопсихічної вісі людини»[1].

Інші дослідники намагалися відстежити корені різдвяної ялинки в найвіддаленіших епохах, спираючись на традицію, що збереглася в Ісландії принаймні до XVII-го століття – її передав нам Йон Арнарсон: вона полягає в оздобленні священної дикої горобини палаючими свічками під час зимового сонцестояння.

Різдвяні прикраси

Серед хеттів, індоєвропейських народів малої Азії, можна знайти дуже популярну легенду про зникнення богині сонця, дочки моря й дружини бога Телепіна – зникнення, що спричиняє завмирання світу. Спочатку пошуки богині сонця закінчуються невдачею. Зрештою, сонце знайшли завдяки бджолі та чарам богині Камрусепи. Повернення сонця й дружини Телепіна (або самого Телепіна в більш пізніх варіаціях) відновлює життя на землі. Хетський текст говорить:

«Царям й царицям Телепін дає життя, силу й майбутнє. Телепін так наповнює царя: перед ним стоїть дерево. До цього дерева прив’язана сумка з овчини. У сумку бог кладе овечий жир, колоски ячменю, виноград, велику рогату худобу, “довголіття” й процвітання…»

Святкування Теліпіна тривало шість днів; в основному воно відзначалося в місті Кашах, неподалік від Ханхани в районі Кизил-Ірмак. В процесі святкування «старе дерево» прибирали, а «нове» споруджували біля підніжжя вівтаря. Цікаво, що в культі майже 4000-річної давнини ми знаходимо обряд зникнення й повернення сонця, пов’язаний з сюжетом про  сумку («капелюх»), підвішену до дерева, що розповсюджує блага й символи родючості.

У Римі житла зазвичай прикрашалися листям та рослинністю під час Сатурналій в грудні та січневих календ. Пізніше цей звичай буде заборонений Церквою: «Якщо ви відреклися від храму – писав Тертуліан в Про ідолопоклонство, – не робіть зі свого власного будинку храм». У давніх святилищах дерева шанувалися як живі істоти, наділені душею: як дуб в храмі Діани неподалік від Немійського озера. Греки також вирушали молитися дубові Зевса в Додоні. У Марселі під час галльської війни Цезар наказав своїм солдатам зрубати священні дерева невеликого гаю, над яким піклувалися місцеві друїди.

Сатурналії

В Індії, в Упанішадах, також є натяк на «дерево життя». У 1507 році у своїй Чарівній подорожі з Бартомани в Калікут (Калькутту) Лодовіко Вартема повідомляв про звичку жителів Калькутти в переддень Різдва підвішувати свічки на гілках величного дерева. Ця традиція, за його словами, є дуже давньою: серед її прикладів він, зокрема, згадує ступу Амараваті, яка в 100 році нашої ери слугувала символом дерева життя, прикрашеним сонячними дисками й «слідами Будди».

Культ дерев існував і в германців. У ІХ-му столітті, під час кампанії проти саксів, Карл Великий знищив святилище Екстернштайне, де стояло «світове дерево» під назвою Ірмінсуль, і побудував поблизу, на місці гори Обермар, церкву Святого Петра. Так само неподалік від Гайсмару прадавній дубовий гай Тора (Donar-Eiche) був зруйнований Вінфрідом (більш відомим як Святий Боніфацій). Після цього церкви часто будували на місці давніх священних гаїв – наприклад, церква абатства Ленін неподалік від Бранденбурга, в якій пеньок від давнього язичницького дерева дуже довго слугував підніжжям вівтаря! У 1184 парафіяльний священник з Алена, що в землі Мунстер, знайшов священне дерево, що випромінювало «вогонь господній» під час Різдва Христового (цит. в Grimm, Deutsche Mythologie, I, 522). Навіть після 1200 року єпископам Фульда доводилося погрожувати стратою «язичникам», що «приносили жертви деревам» на горі Нумбург поблизу Нордхаузена. Але два століття потому під час кінної процесії в Сен-Урбені, вулиці Нюрнберга прикрашували ялинки, обвішані крекерами й позолоченими нитками.
Навіть у 1935 році католицький часопис l’Osservatore romano зараховував різдвяну ялинку до «язичницьких звичаїв» та вважав її використання на Різдво «протестантською модою» (що тим паче абсурдно, оскільки протестантські пастори вели таку боротьбу з різдвяною ялинкою, яка католикам і не снилася).

Пам’ятаймо слова Бісмарка: Bäume sind Ahnen («Дерева – це предки»). Мікеланджело також казав: «Людина знаходить спокій лише в лісі». І Бетховен: «Вседержитель, в лісі я пізнаю тебе, в лісі я щасливий, кожне дерево говорить через тебе!» Ця тема постійно зустрічається в романтиків (Ейхендорф, Новаліс, Жан Поль та інші). Індоєвропейські народи завжди пов’язували ліс з релігійністю; і дерево використовувалося як декоративний мотив у багатьох сакральних будівлях.

зимовий ліс

На противагу сказаному, різдвяна ялинка з’явилася  в Сполучених Штатах раніше, аніж в Англії: саме німецькі іммігранти й солдати з Гессена, що служили у війську Георга V під час війни за незалежність, зробили ялинку популярною. У випадку з Англією перший достеменний опис використання цього звичаю відноситься до 1821 року, коли один німець зі свити королеви Кароліни встановив її на дитячому святі (пор. A. J. Kempe, The Losely Manuscripts and Other Rare Documents та інші рідкісні документи, 1835). Вісім років по тому ми знаходимо її при дворі, що описую письменник Чарльз Гревілл (див. The Greville Memoirs, R. Fulford, 1963). Зрештою, в 1841 році королева Вікторія та принц Альберт відкрили різдвяну ялинку в Віндзорському замку. На той час звичай вже був широко поширений в районі Манчестера, де проживало багато торговців з Німеччини (див. William Howitt, The Rural Life in England, друге видання, 1840).

Схоже, що звичка садити ялинки в громадських місцях походить зі Сполучених Штатів, зокрема з Пасадени, штат Каліфорнія, і датується 1909 роком. Потім вона поширилася на Нью-Йорк та європейські країни. Сьогодні в багатьох містах та селищах садять комунальні та муніципальні дерева. Найвідомішими з них є ті, що жителі Осло традиційно дарують лондонцям з 1907 року.

Німці називають ялинку по-різному. Слово Tannenbaum («ялина») використовується на півночі, за винятком Фрісландії, Нижньої Сілезії, Пруссії, Померанії та Бранденбурга, де поширеною назвою є Weihnachtsbaum («Різдвяна ялинка»). На півдні, в Рейнській області, у Швабії, Франконії, в Гессені, Баварії, Австрії та Пфальці, а також на колишній території Судетів використовується слово Christbaum («дерево Христа»). В регіоні Оснабрюк та в Ерцґебірґе перевага надається слову Lichterbaum («світле дерево»).

Поширення різдвяної ялинки дещо витіснило інші «конкуруючі» традиції. У центральній Німеччині, однак, збереглася традиція використання «церемоніального яблука» (Putzapfel): велике яблуко клалося в центр композиції, розміщеної на святковому столі, що складалася з  гілок хвої, шишок та свічок. У Баварії досі можна зустріти Klausenbaum, чотиригранну піраміду, що складалася з шести паличок, посаджених в чотири яблука, з пряниковим чоловічком посередині. У Тюрінгії аналогічною традицією є Reifenbaum – «дерево», зроблене з декількох плетених вінків, прикрашених ялиновими гілками, накладеними одна на одну; соснові шишки, яблука, горіхи, пряники та позолочені стрічки прикріплювались до його крон. На півночі (Саксонія та Шлезвіг-Гольштейн) ми знаходимо «різдвяну піраміду» (Weihnachtspyramide або Lichterpyramide): набір дисків, прикріплених до центрального стрижня, у верхній частині якого є гвинт, що обертає полум’я свічок. На островах Фрісландії використовують «Різдвяний лук» (Weihnachtsbogen або Kojeesbaum). Це палиця, зігнута в формі підкови й прикрашена зеленню: в центрі луку розміщується дерево з домашнього печеного тіста; праворуч і ліворуч – чоловік та жінка. Зігнута палиця символізує курс сонця, символізований чотирма свічками, встановленими на наборі (по одній на кожен з чотирьох рівних відрізків). Згадаємо також «Різдвяний кущ» (Julbusch) зі Шлезвіг-Гольштейну, «mai de Jésus» (Christmaien) в Баварії тощо.

Прикраса ялинки

Ми вже не будемо детально зупинятися та повертатися до цього предмета. Нагадаємо тільки про необхідність заборонити будь-які електричні прикраси. Ялинку прикрашають свічки (бажано червоними або коричневими), кульками, яблуками, мандаринами, шоколадними цукерками, печивом, ласощами тощо. Опорою ялинки може слугувати колесо з чотирма спицями (колесо життя й часу). У Швеції опори часто прикрашають головами дракона, ідентичними тим, котрі, як каже нам Едда, в’ються біля підніжжя дерева життя.

У Франції найбільше продається не пихта, але ялина (іноді її замінюють на сосну, особливо в Нормандії). Більше половини різдвяних ялинок, що продаються в нашій країні, надходять з Морвана: цей регіон поставляє близько 1,5 мільйона дерев на рік. Ялина має перевагу швидкого зростання (сім або вісім років, аби стати «різдвяним деревом»). Проте, це дерево має великий недолік: воно швидко втрачає свої голки, на відміну від інших «вічно зелених» дерев, дещо дорожчих, але й красивіших, таких як сосна звичайна (має блакитний відтінок), орегонська сосна («Дуглас») тощо.

Різдвяна ялинка

Окрім самого дерева, зелень також знаходиться в центрі уваги під час Йолю (Різдва). Спершу згадаємо омелу (форма стебел якої нагадує руну життя: альгіз) і падуба, але використовується також лавр, кипарис, оливкове дерево та взагалі всі рослини, що мають листя або плоди взимку. Цією зеленню прикрашають будинки. Схоже, що звичай цілуватися під омелою в новорічні свята має англосаксонське походження. Дуже стара традиція забороняє збирати або прикрашати оселю зеленню до 24 грудня. Та ж сама традиція говорить, що не варто прибирати йольські прикраси (падуб, омелу, різдвяний вінок тощо) до кінця Дванадцяти Ночей, тобто до 6 січня (Богоявлення), що відповідає даті закінчення стародавнього язичницького свята. Також сказано, що будь-яке листя, що лишається зеленими після цієї дати, повинне бути спаленим, а не викинутим.

Омела

Зрештою, в країнах північної Європи існує досить поширений звичай. З 30 листопада по 6 грудня вони обрізають по кілька гілок або пагонів квітучих дерев та чагарників (вишня, бузок, мигдаль) та кладуть їх у воду посеред теплої кімнати. Цей звичай робиться 4 грудня, в день святої Варвари (звідси і назва «гілки святого Варвари», яке іноді дається цій зелені). Ближче до Різдва відбувається «чудо»: дерева цвітуть, приносять перші бруньки, обіцяючи оновлення.


[1] Le Nouvel observateur, 23 грудня 1974.

Переклад: Сергій Заїковський