Метаполітика колективної безпеки: з ким пліч-о-пліч воюватиме Україна в майбутніх війнах

Вступ

Повномасштабне вторгнення рф в Україну 24 лютого 2022 року та процеси на міжнародній арені, які за ним послідували, вчергове поставили перед українською нацією та керівництвом держави питання щодо зовнішньополітичних перспектив України та союзників у військовій сфері. Тобто мова йде про те, яка система колективної безпеки є найбільш прийнятною для України. В цьому питанні з одного боку все стало більш зрозумілим, а з іншого — більш складним: якщо до 2014 року для частини населення стояло питання «на Захід, чи на Схід», то після Революції Гідності і ще з більшою гостротою після 24 лютого 2022 постало питання: «на який Захід». 

На сьогодні склалась ситуація, в якій прагнення України не повною мірою співпадають із прагненнями інших держав та реаліями міжнародно-політичної обстановки. Справа в тому, що для значної частини як народу України, так і політичного керівництва найбільш прийнятною перспективою стратегічного довготривалого забезпечення воєнної безпеки України є вступ у НАТО. Однак, після початку широкомасштабного вторгнення політичне керівництво почало пошук альтернативних систем колективної безпеки; цей процес супроводжувався інформаційною кампанією, спрямованою на зменшення підтримки курсу до НАТО серед українців. 

Для того, щоб розібратись у причинах труднощів, які постали перед Україною щодо інтеграції в безпекові структури Заходу, необхідно дослідити природу інститутів колективної безпеки, підходи до їх розбудови, а також засади забезпечення їх ефективності.

Якщо раніше прагнення вступу до НАТО було радше складовою цивілізаційного вибору України і бажанням бути в клубі «нормальних» країн, то після 24 лютого питання вступу до НАТО перйшло в значно більш практичну площину. Причиною цього є з одного боку закріплення курсу на вступ в НАТО в Конституції України, а з іншого — прагнення рф за будь яку ціну не допустити цього вступу. Саме тому, в процесі переговорів України із західними союзниками та москвою почала виникати альтернативна концепція, яку просуває політичне керівництво України — так зване «Об’єднання держав U-24». На сьогодні досить мало відомо про цю ініціативу, однак, просування її в якості альтернативи НАТО робить актуальним питання порівняння цих вдох конструкцій колективної безпеки. Для кращого розуміння природи таких явищ корисним буде також звернути увагу на вже згаданий «будапештський меморандум».

Загальні засади функціонування міжнародних інститутів колективної безпеки

Отже, сутність Організації Північно-атлантичного договору полягає в тому, що у випадку нападу на одну з країн-членів інші учасники надають їй військову допомогу і по суті вступають у війні на одному боці з нею. Саме це робить НАТО повноцінним міжнародним оборонним союзом — учасники договору мають як рівні права, так і рівні обов’язки. Тобто, формально між ними складаються паритетні відносини. Враховуючи те, що в такій конструкції забезпечення воєнної безпеки і миру є спільною справою, такий підхід можна назвати «республіканським».

Будапештський меморандум, у свою чергу, мав абсолютно протилежну природу: в ідеальному світі його суть полягає в тому, що ряд країн надають «гарантії» іншій країні про недопущення порушення її територіальної цілісності. Навіть якщо абстрагуватись від наявних у «документі» формулювань, сама його природа є геть відмінною від ідеї колективної безпеки. Немає взаємних обов’язків і прав по захисту — є вручення своєї долі в руки інших держав та сподівання на їх милість — цілком закономірний прояв інфантилізму українського суспільства та політичного керівництва 90-х років. Можна сказати навіть більше: такі відносини нагадують відносини васалітету — сюзерен захищає васала, а той віддає йому щось взамін. У випадку України цим «чимось» було стратегічне наступальне озброєння. В умовах такого підходу для забезпечення воєнної безпеки ні про яку суб’єктність говорити не доводиться. Тут можна піти далі й поставити ще більш радикальне питання: а чи етично те, що одні держави беруть на себе обов’язок гарантувати територіальну цілісність України, а Україна їхню територіальну цілісність не гарантує?… Більше того, така поведінка, а саме вручення своєї долі іншому, носить яскраво виражений фемінний характер.

Отже, в поверховому наближенні ми можемо виділити два підходи до формування міжнародних інструментів забезпечення воєнної безпеки:

• «Республіканський»;
• «сюзеренно-васальний».

Наявний історичний досвід дає підстави однозначно говорити про перевагу та ефективність першого підходу. Навіть більше: аналоги сучасних інститутів колективної безпеки не сьогодні з’явились: ще в Давній Елладі поліси (не без проблем) об’єднувались, аби спільно протистояти загрозі зі сторони Персії; іншими успішними, хоч і не тривалими прикладами успішних аналогів інститутів колективної безпеки були, наприклад, об’єднання германських племен в Битві в Тевтобурзькому лісі в 9 році Н.Е. та об’єднання Королівства Польського та Великого Князівства Литовського в Грюнвальдській битві в 1410 році. Тобто в найпростішому випадку можна сказати, що коли дві держави об’єднуються, щоб захищатись від третьої — маємо приклад інституту колективної безпеки або міжнародного оборонного союзу. Саме такий підхід більшою мірою відповідає європейській політичній традиції: уявлення про республіканізм як спільну справу людей можна перенести на більш високий рівень і розглядати як спільну справу народів.

Повертаючись до актуальної на сьогодні ситуації, на основі наявної інформації можна припустити, що згадане вище «Об’єднання держав U-24» на концептуальному рівні поєднує обидва проаналізовані вище підходи: з одного боку, йдеться про гарантії для України (без пояснень, в обмін на що?); з іншого боку, йдеться про надання допомоги державами-учасницями одна одній. А як ми вже з’ясували, ці підходи є несумісними. Звичайно, на сьогодні відсутні будь-які установчі документи, або хоча б їхні проекти; тому можна сказати, що ця концепція зараз знаходиться на етапі розробки.

Тепер від формального аналізу можна перейти до змістовного підходу вивчення інститутів колективної безпеки. Об’єднань (як людей, так і спільнот) без основи, «у вакуумі» не існує. Тобто, дієве об’єдннання колективної безпеки мусить на чомусь ґрунтуватись. У якості показового прикладу можна взяти НАТО: по суті, організація створювалась як «залізний кулак» ліберальної демократії. Тобто була певна ціннісна основа. Її можна не любити, але не варто заперечувати, що саме ця цінність була підставою об’єднання свого часу західних країн в оборонний союз. 

Тобто міжнародні інститути колективної безпеки можуть виникати на основі спільних цінностей, або на основі спільних інтересів (різниця між цими двома мотиваціями зараз не суттєва). Головне, щоб це спільне було. Виникає закономірне питання: а що є спільного для запропонованого політичним керівництвом нашої держави «Об’єднання держав U-24»? Яка цінність або інтерес є спільними для цих держав? Якщо це — вже згадана «ліберальна демократія», то для цього існує вже неодноразово згадана Організація Північноатлантичного Договору. Якщо це безпека в Європі, то цю задачу «успішно» провалила ОБСЄ. Якщо ми подивимось на перелік запропонованих країн, то питань і сумнівів виникне ще більше. Який спільний інтерес або цінність може бути в України з одного боку, а у Франції та Німеччини з іншого? Спільні «цінності», з точки зору країн Старої Європи вже захищені, а інтереси України з ними, м’яко кажучи, не співпадають. Спільних загроз у нас із ними також немає. Тобто, з точки зору пошуку спільного, підстави існування організації «Об’єднання U-24» виглядає маломожливим. 

А той факт, що політичне керівництво України в якості гіпотетичного «гаранта» розглядає Китай, ставить куди більше неприємних питань (але про це — нижче).

При аналізі наявних та проектованих міжнародних інститутів колективної безпеки варто звернути увагу на їхні розмежування, в залежності від фактору простору. З одного боку, цей критерій стосується розміщення держав-учасниць на мапі, однак він також вказує на те мислення, яке було покладене в основу відповідного інституту колективної безпеки. Умовно, їх можна поділити на 2 типи:

• класичні геополітичні;
• пост-геополітичні.

Сутність такого поділу полягає в наступному: класична геополітика (зокрема Карла Гаусгофера та Джона Маккіндера) світоглядно «намертво прив’язана до географії, вона для геополітики є абсолютним детермінантом. Однак, глобалізація, технічний розвиток, поява авіації, стратегічних наступальних озброєнь, а також інформаційних технологій значною мірою підважили цю обумовленість. Наприклад одним з постулатів класичної геополітики є теза про те, що «хто контролює Балкани, той контролює світ»; так от, на сьогоднішній день цей постулат значною мірою втратив актуальність: Балкани — це діра, на яку всім начхати, а світ контролює той, хто створює передові технології та породжує передові ідеї. З точки зору класичної геополітики доля України — бути разом з рф, але українців така доля не влаштовує; і при цьому, одні з наших ключових союзників знаходяться взагалі на іншому континенті. Сказане вище означає, що географічне розташування саме по собі не є визначальним при розбудові дієвих міжнародних інститутів колективної безпеки. З іншого боку, географічна близькість може породжувати близькість інтересів — про перспективи такого міжнародного оборонного союзу буде сказано нижче. 

Міжнародна безпека і Китай

Як уже зазначалось, одним із найбільш неоднозначних питань потенційного «Об’єднання держав U-24» є можливе залучення Китаю до цього проекту. З цього приводу можна виділити декілька проблем. По-перше, представники політичного керівництва України ні собі, ні суспільству не дали відповіді на питання: а з якої причини Китай взагалі повинен підтримувати Україну? Справа в тому, що війна між Україною та росією носить цивілізаційний характер — Україна захищає своє право бути частиною Західної цивілізації. КНР до Західної цивілізації жодного відношення не має. Якщо спуститись на нижчий рівень — рівень ідеології, перспектива залучення Китаю до запропонованого Україною безпекового проекту стає ще більш сумнівною: підтримка нас західними країнами обумовлена в тому числі тим, що з їхньої точки зору і з точки зору частини українського суспільства та еліт, Україна бореться за цінності ліберальної демократії (до якої можна і треба ставитись по-різному) проти авторитаризму. Китай — авторитарна (або навіть тоталітарна держава), а отже, у нього немає ідеологічних підстав підтримувати Україну. Залучення Китаю до нової оборонної ініціативи не стає більш перспективним, якщо на нього подивитися на геополітичному рівні.

Справа у тому, що війна України з росією не відбувається у вакуумі — вони пов’язана з іншими великими геополітичними та метаісторичними процесами.

Зараз найбільш визначальним процесом на світовій арені є наростаюче протистояння Сполучених Штатів Америки та КНР. Це протистояння можна тлумачити як боротьбу між демократичним світом та віссю авторитарних режимів, яку очолює Китай, а до складу якої входять: росія, Іран, КНДР, Венесуела. Звичайно, таке тлумачення цього протистояння притаманне здебільшого представникам ліберально-демократичного ідеологічного табору (як в Україні такі і на Заході); праві консервативні кола поки не запропонували альтернативного, позбавленого конспірології, опису цієї ситуації. Так-от, якщо боротьбу США і КНР тлумачити саме як протистояння демократії і автократії, то Україна вже опинилась по один бік барикад, а Китай — по інший.   

Якщо проаналізувати перспективи участі Китаю в запропоному безпековому проекті з точки зору інтересів, то виявиться, що Китаю жодним чином не вигідно підтримувати Україну. По-перше, у відносинах з росією КНР загалом все влаштовує (розповіді про те, що путін своїм вторгненням в Україну порушив свою обіцянку Сі, нічого не значать — по-перше вторгнення не могло не бути і Китай мав це розуміти; по-друге, це не привід радикально міняти відносини: якщо на те пішло, Україна неодноразово порушувала свої зобов’язання перед Заходом, але нам продовжують надавати підтримку). По-друге, консолідація та певне пробудження Заходу у зв’язку з повномасштабним вторгненням в Україну не в інтересах КНР. По-третє, мало хто говорить про те, що Китаю є вигідним певне відволікання Сполучених Штатів від Азійсько-Тихоокеанського Регіону (в якому КНР прагне домінувати) на Східну Європу. По-четверте, твердження про те, що Китаю не вигідна ця війна, зовсім не означає, що його хоч якоюсь мірою цікавить перемога України; натомість, певне сприяння росії посилить вплив на неї.

Отже, ідея залучення Китаю як гаранта безпеки України є безвідповідальною та інфантильною: намагаючись загравати з різними ворогуючими сильними державами, Україна ризикує повторити помилки кількасотрічної давнини: метання Богдана Хмельницького між Туреччиною Польщею та московією ні до чого хорошого не призвели; про Івана Мазепу казали, що він «одних монархів лякав іншими, і навпаки». Більше того, спроби України будувати відносини з Китаєм, зокрема і в безпековій сфері, нагадують нову гру в «багатовекторність». Попередня така гра мала невтішні для нас наслідки. На сьогодні ситуація виглядає наступним чином: є нове глобальне протистояння, і Україна вже опинилася (в силу цивілізаційної приналежності та політичного режиму) в складі однієї із сторін. І на цей раз ми опинились на кращій стороні, а у потенційного цивілізаційного супротивника допомоги у боротьбі з його васалом не просять.

Чотири сценарії міжнародних оборонних союзів для України

Отже, як вже було зазначено вище, проект «Об’єднання держав U-24» виник у зв’язку з тим, що росією і частиною країн Західної Європи чиниться активний спротив вступу України до НАТО. При цьому, позиція політичного керівництва держави залишається до кінця невизначеною, особливо на фоні інформаційної кампанії, спрямованої на дескридитацію курсу України до НАТО. Отже, на сьогодні перспективи участі України в міжнародних інститутах колективної безпеки залишаються невизначеними; відтак, можна виділити декілька сценаріїв, які будуть проаналізовані нижче. Ці сценарії виділені за наступними критеріями: по-перше, вони не є абсолютно неможливими, по-друге, вони не є абсолютно неприйнятними для України.

Отже, на сьогодні можна виділити 4 такі сценарії:

• Україна в НАТО;
• Реалізація проекту U-24;
• Україна і Європейська Армія;
• Створення Інтермаріуму.

Україна і НАТО

Можливий вступ України в НАТО є одним із найважливіших кроків в становленні України на міжнародній арені для ліберально-демократичної частини громадянського суспільства. Справді, членство в НАТО дає чіткі процедури та гарантії безпеки (славнозвісна 5 стаття Статуту Організації); більше того, приналежність до Організації Північноатлантичного Договору буде одним із ключових маркерів належності України до цивілізованих країн. Крім того, членство в НАТО з великою вірогідністю закриє питання загрози зі сторони росії в її нинішньому вигляді. 

Щоправда, з цією міжнародною організацією є певні проблеми (і мова навіть не про так зване небажання приймати Україну): справа в тому, що НАТО створювалося для протидії радянському союзу; московський комуністичний режим цілком обґрунтовано розглядався як загроза Західнй Європі. Після його падіння в 1991 році НАТО втратило основного ворога. Після 11 вересня 2001 року на деякий час таким ворогом став ісламський тероризм; сьогодні, як уже зазначалося вище, головним супротивником Сполучених Штатів є Китай; саме США з точки зору воєнного потенціалу є основою НАТО. Проблема з росією полягає в тому, що для Сполучених Штатів вона є другорядною проблемою, а для ключових країн Західної Європи — проблемою взагалі не є. 

Зникнення радянського союзу з часом призвело до кризи Організації Північноатлантичного Договору: незрозумілим для багатьох західних політиків було те, для чого організації взагалі існувати. Це зокрема вилилось у небажання зокрема країн Старої Європи підтримувати оборонні витрати на необхідному рівні. 

Якщо виходити з припущення про те, що НАТО створювалось як міжнародний безпековий інструмент захисту демократії, а про кризу останньої говорять вже не перший рік, така ситуація могла б знову зробити організацію актуальною, особливо враховуючи те, що загрози демократії нерідко походять від конкретних країн. Але цього не сталося. Судячи з усього, НАТО не має бачення дієвого та довгострокового вирішення проблеми росії на Європейському континенті. Тому, сценарій вступу України до НАТО хоч і є бажаним, але він маловірогідний.

Реалізація проекту «Об’єднання держав U-24»

Тепер проаналізуємо сценарій створення «Об’єднання держав U-24». Вище вже був зазначений ряд недоліків цього проекту. Тим не менше, він може розглядатись, як більш вірогідний, порівняно з вступом до НАТО або ЄС (з активною участю в безпекових ініціативах останнього). Справа в тому, що реалізація ініціативи U-24 не може бути зірвана голосуванням «проти» якоїсь держави, можливо афілійованої з москвою. 

Однак, для того, щоб цей проект став можливим, необхідно вирішити ряд концептуальних проблем. По-перше, необхідно визначити, світоглядну основу, на якій грунтуватиметься U-24. Мова не стільки про ідеологічну складову — якраз на міжнародній арені варто вміти поєднувати зусилля країн з різними (до певної міри) ідеологіями; необхідно чітко і чесно визначити функціональне призначення організації. 

З такої точки зору, найбільш адекватно говорити про U-24 як про довготривалу дієву АНТИРОСІЙСЬКУ коаліцію. Саме боротьба із москвою породила цю ініціативу, і саме вона має стати критерієм для об’єднання і спрямування зусиль різних держав. З чіткого визначення цілі цього об’єднання витікає вирішення наступної проблеми: відкидання тих держав, для яких така мета не є значущою. Вище вже було сказано про недоцільність залучення Німеччини, Франції та Китаю, особливо враховуючи те, що перші дві воліють мати союзницькі відносини з росією, а для останнього вона є васалом. 

При проектуванні можливого «Об’єднання держав U-24» доцільно враховувати досвід створення попередніх міжнародних оборонних союзів, зокрема НАТО. Як уже зазначалося, після розпаду срср Організація Північноатлантичного Договору поступово занурилась у кризу, тому що втратила ворога, проти якого створювалась, а відтак і ціль існування. 

Тому у випадку переходу до активного проектування «Об’єднання держав U-24» ще на етапі створення це питання повинно бути вирішене. Тут є два можливі підходи: по-перше, організацію можливо створювати як тимчасову, тобто мова йде про певні ознаки конфедерації. В такому випадку, однак, тимчасовий характер має бути прямо прописаний в установчих документах із чіткими критеріями. Найбільш адекватним критерієм виконання «Об’єднанням держав U-24» своєї місії буде припинення існування рф як державного утворення. З іншої сторони, організація може створюватись як безстрокова, однак у такому випадку необхідно більше уваги приділити визначенню загальних засад та цілей її існування, особливо на довгострокову перспективу. За такого сценарію визначення цілей «Об’єднання держав U-24» не можна зводити до актуальної воєнної та геополітичної ситуації, якою загрозливою вона б не була. Для України вибір між строковим і безстроковим форматом цього перспективного оборонного союзу означає вибір між двома баченнями нинішньої війни з росією: або ми приймаємо рішення, що ми закінчуємо її перемогою — тоді створюється тимчасове об’єднання; або ми припускаємо, що ця війна триватиме поколіннями, й тоді створюється об’єднання на невизначений строк, а перемога над москвою є ОДНІЄЮ з цілей, яка є терміновою і важливою.

Позаяк «Об’єднання держав U-24» розглядається як оборонний союз, надзвичайно важливим є визначити, які конкретно можливості він надає державам-учасникам, а відтак, які обов’язки на них накладає. Зокерма, Прем’єр-міністр Великобританії Борис Джонсон заявив, що його країна у випадку участі в цьому об’єднанні не надаватиме гарантій, аналогічних 5 статті Статуту НАТО. При вирішенні цього питання державам учасникам необхідно бути максимально чесними у формулюваннях. Неприпустиме повторення ситуації, коли при підписанні «будапештського меморандуму» в українському тексті з мотивів популізму було використане слово «гарантії», а в англійському — куди менш зобов’язуюче «запевнення». Іншими словами, при створенні «Об’єднання держав U-24» як оборонного союзу слід чітко й однозначно визначити, якою мірою інші учасники втягуються у війну у випадку нападу росії на одного з них. В тому числі з розуміння цих зобов’язань інших учасників кожна держава бути виходити при розбудові своєї воєнної стратегії. Найвищим рівнем залучення держави-учасника є прямий вступ у війну на боці того, на кого напала москва (або проведення спільних превентивних операцій на території ворога). Дуже важливо, щоб у можливому майбутньому договорі про «Об’єднання держав U-24» був визначений «мінімальний» рівень залучення; при цьому він має бути досить високим (наприклад, на рівні надання важкого наступального озброєння), аби цей союз не виродився у формальність.

Другим важливим питанням при створенні оборонного союзу є визначення загального характеру участі держав у ньому. Йдеться про умови та підстави для приєднання до міжнародної організації. За цим критерієм можна виділити два види міжнародних союзів. Метафорично їх можна позначити наступним чином:

• «союзи-вершини»;
• «союзи-низини».

Цей поділ означає наступне: «союзи-вершини» передбачають ряд умов до потенційних учасників; тобто, щоб вступити до такої організації, необхідно виконати ряд вимог, зробити зусилля — «піднятися вгору». Саме такими є НАТО і ЄС. Елітарний характер цих об’єднання робить їх привабливими. «Союзи-низини», в свою чергу, не передбачають особливих вимог до потенційних учасників: для того, щоб до них вступити, не потрібно вдосконалюватись, напружуватись. Ба більше, за приєднання до подібних утворень потенційному учаснику можуть бути надані кошти або інші матеріальні блага, прив’язуючи корупційними зв’язками уряд такого претендента до політичних бенефіціарів такого об’єднання. Тобто мова йде про політичне падіння держави (тому такі союзи умовно названі «низинами»). Неважко здогадатися, що прикладами таких «об’єднань невдах» є союзи, створені росією: Євразійський економічний союз та ОДКБ. Організації першого типу — для сильних і обраних, організації другого типу — для слабких і проблемних. Наведені вище приклади і загальний опис вказаних вище видів міжнародних союзів дають достатні підстави зробити вибір, на основі якого підходу варто розбудовувати «Об’єднання держав U-24». «Союз-вершина» є більш перспективним, тому що розвиток є імперативом для його учасників і претендентів. Тут можливе заперечення, яке полягає у тому, що в умовах війни важливо максимально збільшувати кількість залучених на своєму боці союзників. Однак, справа в тому, що неспроможні союзники не можуть жодним чином вплинути на ситуацію з війною проти москви; а формальних та символічних кроків на користь України з їх боку можна добитися звичайним дипломатичним шляхом без залучення до «Об’єднання держав U-24» або іншого міжнародного оборонного союзу, який буде проектуватись Україною.

Питання прийнятності вступу до міжнародної організації тісно пов’язане з питанням цілей її функціонування. Як уже зазначалось вище, в «Об’єднанні держав U-24» не повинне бути місця тим державам, для яких росія не є ворогом. Необхідно, однак, зробити одне доповнююче уточнення: у формулюваннях, якими описується запропонований політичним керівництвом України міжнародний оборонний союз, використовуються дуже загальні тези про «надання протягом 24 годин допомоги державі-учаснику в разі нападу на неї». Під таке узагальнене формулювання підходить, наприклад напад однієї африканської держави на іншу. Така ситуація жодним чином не повинна зачіпати «Об’єднання держав U-24». Організація не повинна створюватись, щоб припинити війни як такі: по-перше, це неможливо (провал концепції «кінця історії» Ф. Фукуями повинен цьому навчити); по-друге, запит на надання допомоги може бути спрямований проти держави, яка є союзником України. 

Щодо можливих учасників ініціативи U-24 варто додати наступне: певну роль у підтримці України відіграють зустрічі (наживо і онлайн), які відбувалися на німецькій авіабазі «Рамштайн». З одного боку, країни, які брали участь у цьому процесі, висловились на користь надання допомоги України. З іншого боку, далеко не всі з них готові йти до кінця у боротьбі з росією. Тому Україна з точки зору розбудови дієвої антимосковської коаліції таких учасників може розглядати як своєрідне «зовнішнє коло». До «внутрішнього кола» відповідно будуть належати повноцінні учасники «Об’єднання держав U-24», які відповідатимуть необхідним критеріям, визначальним з яких є безумовна ворожість до росії. Звичайно, цей поділ носить радше неформальний характер, і має на меті для України чітко визначити, хто є хто у війні проти рф, і на цьому будувати свої очікування і стратегію. 

Отже, проект «Об’єднання держав U-24» може бути реалізований за умови вирішення деяких концептуальних проблем: по-перше, він має бути за своєю першорядною метою антирсоійским, і це має бути чітко визначено і закріплено; по-друге, при його проектуванні необхідно буде заздалегідь визначити наступні цілі після поразки і знищення рф (у разі проектування його як безстрокового); учасниками мають бути лише ті держави, для яких москва є ворогом; залучення нових учасників має бути пов’язаним з виконанням ряду вимог, а сама міжнародна організація має бути елітарною (союз-вершина).

Україна і Європейська Армія

Згаданий сценарій «Україна і Європейська Армія», на перший погляд, може видатись парадоксальним і недоречним, особливо враховуючи позицію великих країн Старої Європи щодо війни України з рсоією. Однак, цей сценарій не суперечить двом обраним критеріям: він не є абсолютно неможливим, він не є абсолютно неприйнятним.

Ідея створення Армії ЄС не нова, її обговорювали останніми десятиліттями. Мова йшла про інтеграцію збройних сил країн членів Європейського Союзу з метою зменшення впливу Сполучених Штатів на континенті та залежності від них через Організацію Північноатлантичного договору. Взагалі в європейській геополітиці можна виділити два напрямки: атлантистів (тих, хто робить ставку на співпрацю з США) та континенталістів (тих, хто робить ставку на власне європейські сили з можливим залученням росії). І цілком очевидно, що носії першої концепції є ближчими і більш корисними для України за континентальні ненависники Америки. Однак, у довгостроковій перспективі ситуація може змінитись. 

Є тенденції і фактори, які можуть змінити розстановку сил на Заході, до яких Україна має бути готова. По-перше, після приходу до влади в США Барака Обами почалась дискусія і процес щодо відмови Америки від «ролі світового жандарма». Запит на ізоляціонізм був одним із визначальних факторів перемоги на виборах Дональда Трампа. Можна довго дискутувати про глибинні причини такої відмови, але її результатом стало збільшення хаосу в світі (на пострадянському просторі це вилилось у напади росії на Грузію та Україну). Тренд на згортання активності США на світовій арені може тривати. Зараз ми не володіємо інформацією, на підставі якої можна робити припущення про те, до якої межі залучення Сполучених Штатів у процеси закордоном зменшиться. Тут можна запропонувати лише дві пояснювальні моделі (лише на правах припущення). З одного боку, цей процес можна розглядати з позицій певної циклічності: в такому випадку за періодом спаду зовнішньої активності прийде його підйом. З іншого боку, «відмова Америки від ролі світового жандарма» може бути розглянута як ознака «старіння» спільноти, а отже, вважатися процесом, який носить незворотній характер. Звичайно, перший сценарій є більш вигідним для України, але з точки зору стратегічного планування, варто діяти за принципом «сподіватись на краще, готуватись до гіршого». Отже, Україна при здійсненні стратегічного планування на віддалену перспективу повинна враховувати варіант розвитку подій, за якого Сполучені Штати остаточно і безповоротно закриються в собі. Як зазначалось вище, ідея «Армії ЄС» розглядалась у тому числі як альтернатива забезпеченню безпеки на континенті американцями.

Вище вже було сказано, що сьогодні прибічниками цієї ідеї є континенталісти, які мають симпатії до росії. Однак, вони не є монополістами на ідею суверенної Європи. Ідею того, що європейські народи повинні спільними зусиллями боротись із зовнішніми загрозами (в тому числі зі сторони москви) поділяли національно орієнтовані мислителі та політичні діячі, такі як Леон Дегрель та Домінік Веннер. Тобто, мова йде про здорову європейську правицю. Звичайно, європейські націоналістичні рухи зараз мають багато проблем, зокрема частина з них фінансово та ідеологічно пов’язані з москвою. Але в їх колах також триває боротьба, а носіями симпатій до москви серед активних учасників політичного процесу «справа» часто є представники старших поколінь (наприклад, Марін Ле Пен), які з часом підуть з політичної сцени. При цьому, проблеми, на які вказують представники європейської правиці, справді існують. Отже, сценарій приходу до влади в Європі здорових націоналістичних сил є можливим.

Варто вказати ще на одну обставину, яка дає підставі приділити увану сценарію розбудови в майбутньому «Армії ЄС»: справа в тому, що сьогодні росія шляхом тиску на західні держави чинить перешкоди інтеграції України в міжнародні організації першого світу, а саме в НАТО і ЄС. Такий тиск до певної міри є результативним, і дещо знижує шанси України стати учасником вказаних організацій. Внаслідок таких дій у силу певного впливу росії на деяких держав-учасників, вступ України в НАТО зараз виглядає як менш вірогідний, тому що членство України в Організації Північноатлантичного договору видається москві більш неприйнятним за вступ України до ЄС. Хоча українська дипломатія повинна працювати на те, щоб цей блокуючий вплив москви зменшити і в перспективі усунути.

Таким чином стрімке посилення американського ізоляціонізму робить появу «Європейської Армії» більш вірогідною, а прихід до влади в Європі здорових правих сил, не пов’язаних із москвою, робить такий варіант розвитку подій для України більш прийнятним. Важливо відмітити, що вказані тенденції в жодному разі не повинні в Україні стати підставою для антиамериканської та антиатлантичної риторики: по-перше, це завдасть шкоди відносинам із нашими ключовим союзниками; по-друге, все ж сценарій появи «Європейської армії» на основі держав старої Європи з подальшим залученням України є менш вірогідним порівняно з іншими проаналізованими варіантами розбудови оборонних союзів.

Описані сценарії вступу України в НАТО або членства в ЄС при створенні Європейської Армії можна розуміти глибше. За своєю природою дискусія щодо «Армії ЄС» стосується питання центру світу. Зараз таким центром є США, які разом із цим є головним стовпом НАТО. І є шанси, що вони цей статус зможуть зберегти. Але у випадку незворотного ізоляціонізму на статус такого центру можуть претендувати інші. Так-от, ідея створення «Європейської Армії» насправді з заявкою на статус такого центру. Під центром світу варто розуміти таке місце і спільноту, які є джерелом передових ідей, технологій і ресурсів; при цьому спроможні здійснювати дієвий позитивний вплив на все людство в політичній, економічній, культурній сферах. І звичайно, центр світу повинен бути наділений співставним воєнним потенціалом. Для України важливо, щоб такий центр не був ворожим і тією чи іншою мірою мав із нами спільні цивілізаційні засади. Тобто, для нас є прийнятним як варіант із центром світу в США, так і варіант із центром світу в Європі. Можна лише зробити одне доповнення: в перспективі центром світу може стати Великобританія. Однак зараз немає сенсу на підставі цього припущення вибудовувати окремий сценарій створення міжнародного оборонного союзу: з одного боку, Великобританія бере найактивнішу участь у реалізації цілей «Об’єднання держав U-24», з іншого боку, вона підтримує інтеграційні процеси в Східній Європі.

Створення Інтермаріуму

Четвертим сценарієм участі України в міжнародних оборонних союзах, який варто проаналізувати, є проект Інтермаріуму або Міжмор’я. Цей проект полягає в об’єднання країн, які розташовані між Чорним і Балтійським морями з метою захисту від спільних загроз (передовсім зі сходу) та посилення конкурентних спроможностей на противагу іншим європейським країнам (передовсім із заходу). Ця ідея не нова, на концептуальному рівні вона виникла ще на початку ХХ століття; останніми десятиліттями вона розвивалася в Україні в колі національно орієнтованих політичних діячів та інтелектуалів (як правило націоналістичного спрямування). Щоправда, довгий час цей проект залишався дещо маргінальним у порівнянні з ідеєю інтеграції в ЄС, яку підтримували і реалізовували ліберально-демократичні кола. 

Однак, 2014 та особливо 2022 рік сильно похитнули віру українців у Стару Європу: вже неодноразово було сказано про ганебну позицію Німеччини і Франції щодо українсько-російської війни, особливо після початку її нового етапу 24 лютого 2022 року. Сама політична реальність підказує нам орієнтири майбутнього геополітичного проектування: найбільш активно Україну підтримують Польща, Естонія, Литва, Латвія. При цьому треба відмітити, що проект Міжмор’я ставав все менш маргінальним протягом останніх 8 років: спочатку була створена «Група сприяння розбудови Інтермаріуму», яка забезпечувала формування зв’язків між країнами — потенційними членами та іншими дружніми народами на громадському рівні; після 2019 року у Верховній Раді України було створено міжфракційне депутатське об’єднання Intermarium. 

Читайте також: Олена Семеняка: українська юнґеріана, консервативна футурологія, пан’європеїзм

Багато із сказаного щодо «Об’єднання дежав U-24» цілком справедливо можна застосувати і щодо Інтермаріуму. Для ефективності такого міжнародного союзу необхідні: активна антимосковська позиція держав учасників, спільні цивілізаційні засади, елітарний характер організації з точки зору умов приєднання.

Враховуючи те, що політичне керівництво України сьогодні в якості основного міжнародного об’єднання, спрямованого проти росії, розглядає проект U-24, призначення і перспективи Інтермаріуму потребують ширшого уточнення. Треба однак відмітити, що його більш широка роль у майбутньому є абсолютно очевидною для прибічників ідея Міжмор’я, які розвивали її роками. 

Отже, цілком очевидно, що фактор загрози зі сходу буде одним із ключових при створенні союзу Міжмор’я. Однак загрози і виклики не вичерпуються москвою, а країни Східної Європи об’єднують як спільні сторінки історії, так і спільні інтереси; після перемоги України і знищення росії постане цілком закономірне питання: що Інтермаріуму робити далі? На відміну від більш вузькоспрямованого «Об’єднання держав U-24», Міжмор’я має бути безстроковим об’єднанням, яке буде реалізовувати довгострокові проекти і ставити віддалені цілі. А відтак, окрім антиросійської позиції, державам учасника варто мати ще щось спільне. Така спільність має виходити із політичного контексту сучасної західної цивілізації. Враховуючи тенденції, які можна спостерігати в Західній Європі та Північній Америці, Інтермаріум можна розглядати як союз поміркованих консерваторів. Звичайно, ідеології політичних еліт країн-учасниць можуть бути різними; наприклад зараз консервативний уряд є лише в Польщі, чого не можна сказати про Україну, Литву, Естонію, Латвію. Однак, такі цілком нормальні політичні відмінності не повинні ставати на заваді реалізації спільних проектів. Під поміркованим консерватизмом варто розуміти відкидання ряду радикально лівих деструктивних ідей, які зараз все більшого поширення набувають у США та ЄС. Такий підхід може бути звинувачений у реакційності, а отже в певній узалежненості; щодо цього можна зазначити, що будь-яка ідеологія є реакцією на певну потребу, ніби стан неповноти. А отже, реакція на певні політичні та ідеологічні виклики всередині самої західної цивілізації є цілком здоровою. 

Призначення Інтермаріуму можна витлумачити по-різному. Вище вже зазначалось, що сценарії вступу в НАТО або створення «Армії ЄС» за участю України фактично стосуються питання того, що буде центром світу: Сполучені Штати чи великі країни Західної Європи. Так-от, Інтермаріум — це проект, який дозволяє в перспективі на статус центру світу претендувати Східній Європі. Звичайно, сьогодні, в короткостроковій та, можливо, середньостроковій перспективі у нас для цього недостатньо передових ідей, технологій, ресурсів. Але об’єднання країн Міжмор’я значно підвищує такі можливості. З іншого боку, посилення впливу лівих ідеологій у США та Західній Європі може призвести до певного їх послаблення.

Крім цього, створення Інтермаріуму сприятиме посиленню суб’єктності країн Східної Європи на міжнародній арені. В принципі, прибічники ідеї Міжмор’я про це давно знають. Однак, у цьому питанні можна піти далі й заявити, що створення союзу Міжмор’я дозволить його учасникам стати одними з головних творців Історії. Справа в тому, що існування народу ще не означає його перебування в історичному процесі. Для народу творити Історію — це брати участь у тих великих подіях, які визначають подальший розвиток цивілізації. Якщо в країні не відбувається нічого значущого — це музей або кладовище. Такою була Україна до 1 грудня 2013 року. Так-от, створення Інтермаріуму дасть змогу його учасникам більшою мірою впливати на великі історичні процеси і претендувати на магістральне місце в них.

Але претензія на творення Історії передбачає відповідальність. Східна Європа, якщо бажає стати суб’єктом Історії, повинна розділити тягар білої людини. А це означає проактивну позицію з усіх справді важливих світових питань, як освоєння Космосу та протистояння США і КНР. Зараз на планеті є чотири глобальні гравці: Сполучені Штати, Великобританія, ЄС, Китай. Інтермаріум може стати п’ятим. Щоправда, творення Історії далеко не завжди передбачає мирне існування. Тому Інтермаріум у перспективі не повинен лишатися осторонь можливої війни США та КНР. Звичайно, союз Міжмор’я в такій ситуації не повинен бути нічиїм сателітом і за результатами перемоги повинен отримати відповідні дивіденди та привілеї. Як уже зазначалося вище, Китай нам є цивілізаційно чужим, а Сполучені Штати, при всіх питаннях до них, належать до західної цивілізації.   

Однією з цілей Інтермаріуму має бути посилення економічної могутності країн-учасниць. Для цього, крім всім відомих кроків у внутрішній політиці, необхідно також поряд із геополітикою (в її сучасні версії) засвоїти геоекономіку та її мову: якщо перша оперує протиставленням Заходу і Сходу (в сучасних умова — це США і КНР), то друга описує світ протиставленням багатої Півночі і бідного Півдня. Сьогодні складовою цього протистояння є відповідні міграційні процеси. Тут йде мова про другу групу викликів, проти яких може бути спрямований союз Міжмор’я: ті, які принаймні за своєю формою не носять ознак ворожих та агресивних дій інших держав (але цілком можуть бути ворожими державами інспіровані). Йдеться про незаконну міграцію, ісламізацію у форматі м’якої сили, ліворадикальні ідеї та практики.

Можна сказати, що для України, Польщі, Естонії, Литви, Латвії Міжмор’я може стати тим, чим для Німеччини і Франції став ЄС. Тобто, мова йде про проект Об’єднаної Європи «версії 2.0». А позаяк це новий проект Об’єднаної Європи, він зокрема повинен враховувати і не повторювати помилок попереднього проекту. По-перше, мова йде про сумнозвісну євробюрократію: якщо рішення можливо приймати швидше і якіснше, то це треба робити; по-друге, однією з проблем ЄС нерідко називається гегемонія Франції та Німеччини, хоча за задумом (і для цього є певні інституційні рішення), Європейський Союз мав бути менш централізованим. Тому при створенні Інтермаріуму необхідно робити акцент на децентралізацію та мережеві структури в сфері публічного адміністрування на міжнародному рівні. Тут можливі заперечення щодо того, що Україна повинна ставати лідером Інтермаріуму з метою захисту своїх національних інтересів. По-перше, ніхто українських національних інтересів не заперечує: їх реалізація цілком можлива на принципах взаємної вигоди; по-друге боротьба за лідерство ще на етапі створення Міжмор’я піде тільки на шкоду союзу: не можна будувати довготривалих союзницьких відносин, ставлячи чобіт на шию партнеру. Крім того, якщо подальшою метою Інтермаріуму є Європа вільних Націй, то її не можна розпочинати з гегемонії одних європейців над іншими.

Співвідношення сценаріїв оборонних союзів

При здійсненні прогнозування дуже важливо визначити співвідношення запропонованих сценаріїв. Як уже зазначалося, кожен з описаних сценаріїв розбудови оборонних союзів не перебуває у вакуумі, а принциповими критеріями є те, що кожен із них не є неможливим, а також не є неприйнятним.

Сценарій вступу України в НАТО на сьогодні через ряд внутрішніх проблем організації та активну протидію Росії є маловірогідним. При цьому, його реалізація не заперечує вступу України в ЄС, однак є альтернативною (несумісною) щодо розбудови «Європейської Армії». Розбудова «Об’єднання держав U-24» в тому чи іншому вигляді вже реалізується; при цьому цей процес сам по собі не заперечує подальшого вступу в НАТО або поглибленої участі в безпекових ініціативах ЄС. Також проект U-24 не суперечить розбудові Міжмор’я: якщо перший проект є більш короткостроковим (до перемоги над росією), вузькоспеціалізованим (протидія москві), територіально необумовленим (можуть бути залучені Британія, США, країни Півночі); в свою чергу, Інтермаріум тяжіє до безстроковості, є більш широким за своїм призначенням і функціями, в силу своєї природи і навіть назви стосується лише країн Східної Європи (між Чорним і Балтійським морями). Формально для України  проект Міжмор’я не заперечує участі в НАТО і ЄС. Щоправда, перемога над росією в короткостроковій перспективі та подальша розбудова потужного оборонного союзу в Східній Європі робить вступ до Організації Північноатлантичного Договору (з його нечіткою метою існування та учасниками на кшталт Франції та Німеччини) менш доцільним; крім того, актуалізація ідеї Міжмор’я обумовлена в тому числі проблемами в середні ЄС, а отже успішна інституціональна розбудова Східної Європи робить її менш залежною від Західної Європи: навіщо працювати на чужий проект, коли можна працювати на свій? Звичайно, сказане вище стосується саме України: для держав, які вже є членами НАТО і ЄС, пріоритет цих проектів буде відрізнятись. 

Автор: Кирило Латишев