консерватизм

Армін Молер: Консервативність в умовах технічної цивілізації (частина 1)

Після виходу моєї першої книги Консервативна революція (1950), я неодноразово звертався до питання «Що означає бути консерватором?». У західнонімецькій публістиці обговорення даного питання спершу велося доволі мляво. Дискусія пожвавилася, коли на початку 1960-х років ера Аденауера стала добігати кінця. Коли залізний кулак цього старого чоловіка ослаб, розмежування між правими і лівими нарешті стало більш видимим. Дискусія щодо поняття консерватизму систематично велася на сторінках журналу Der Monat – мені вдалося запустити її своєю статтею «Консерватор у 1962 році», опублікованою у квітневому випуску. У подальшому я намагався посилити свій внесок у розмежування правих та лівих через такі тексти, як «Федеративна республіка та консерватизм» у цюрихському журналі Weltwoche від 15 серпня 1964 року та «Комфортний глухий кут, або консервативність у суспільстві споживання» у виданні Welt від 15 липня 1967 року. Оглядаючись назад з сьогоднішньої перспективи я розумію, що всі ці статті з тими чисельними виправданнями, котрі у них містяться, належать духові бундесреспубліканця, який намагається «примиритися з минулим»;  кожен з цих текстів був на крок позаду від тої першої книги, яку я написав ще у Швейцарії. Німецька дискусія щодо консерватизму вперше «подіяла на нерви» лише у переломному 1968 році, коли ліві вирвалися з історичного процесу, зробивши своє падіння у безодню ностальгії очевидним для всіх.  У цьому році була написана перша стаття, що увійшла до цієї книги. Вперше вона з’явилася під назвою «Консерватор у 1969 році» у збірці Formeln deutscher Politik, де Ганс-Юрген Вишневскі та Гюнтер Мюллер виражали соціал-демократичну позицію, Вальтер Шеель та Ганс Райф ліберальну, а Фрайхерр фон унд цу Гуттенберг та я – консервативну.

Сьогодні дискусія щодо поняття «консерватизму» перетворилася на свого роду ритуал. У одному тижневику, який намагається репрезентувати католицизм сучасній публіці, нещодавно з’явилася досить показова стаття. Вона належить перу одного відомого публіциста, який позиціонує себе у якості «ліберального консерватора», однак по факту старанно сприяє зміщенню шальок політічних терезів істеблішменту вліво. У статті він скаржився на «мовчання» консерваторів. Зараз, коли ліві піднімають стільки галасу, консервативні голоси потрібні, як ніколи. Тому шкода, що саме консерватори були «тими», хто «втратив мову» в даному випадку.

Що ж, чому консерватори втратили мову визначено у статті досить чітко. Її автор говорить про консерватизм: «Як добре, що ця течія думки досі існує». Після цього жалібного вздоху, автор перераховує, окрім себе, лише декількох поодиноких “справжніх консерваторів” на всьому політичному полі. Однак такий стан речей – це лише результат того, що він залишив за бортом всіх консерваторів, котрі розуміють консервативність інакше, аніж він сам. Для нього вони не мають жодного стосунку до консерватизму, ба більше, він не поскупився на стандартні осудливі кліше, на кшталт «диктатури», «фашистів» і «реакції».

Це підводить нас до твердження, що має бути основою для будь-якої дискусії щодо консерватизму – кожну спробу визначити зміст «консервативності» варто a priori вважати політичним актом. 

Консерватор як той, хто створює проблеми

На початок 1969 року склалася наступна ситуація: консерватизм радісно вітається публікою у теорії, а на практиці йому завжди чинять опір. У нашому суспільстві достатку консерватизм відіграє вкрай дивну роль. Почасти він є частиною цього суспільства, а почасти – ні. З одного боку органи, що формують суспільну думку, стверджують про потрібність консерватизму для соціума, а з іншого – постійно вказують на той Рубікон, який консерватор не має права переходити. Консерватизм приймається у якості альтернативи, аби продемонструвати усю широту плюралізму поглядів, проте до нього завжди ставляться з підозрою. Чому? Cуспільство достатку більше за все боїться «главенства політики» над питаннями економіки, техніки та дозвілля.  А консерватори зазвичай саме на цьому й наголошують.

Дивлячись на ситуацію зсередини консервативного табору, можна сказати, що ця підозра переоцінює сучасних консерваторів. Як правило, більшість із них не настільки переконані у власній правоті. Варто поодинокому консерваторові бодай на метр відійти від курсу політичного мейнстріму, як його тут же звинувачують у відставанні від ходу «світової історії». І йому стає прикро, адже такі погляди дратують значну частину суспільства. Не те, щоби вони вважали свої погляди неправильними, річ не у цім. Проблема полягає у тому, що ці погляди можуть бути істинними, і тому несуть у собі небезпеку викликати незручності. Адже саме незручності сьогодні є тим, що заважає процесу споживання. Зрештою, консерватор і сам починає вірити у те, що швидкісний потяг історії рухається у зовсім протилежному напрямку від того, за яким він крокує. 

Ця невизначеність дійшла до гротеску у ході дискусії 1962 року. Корифеям консерватизму в контексті цієї дискусії ставилося запитання: «Що таке консервативність?». Більшість відповідей були досить розпливчастими; для одних консервативність полягала у здатності «дивитися вперед», для інших полягала у створенні зелених зон в індустріальних районах. Я не маю нічого проти зелених зон, однак ця обережна обмеженість консервативності виключно культурною сферою, виражена більшістю респондентів, мене вражає. У ліпшому випадку дехто наважувався назвати себе «християнським консерватором» – такому типові консерватизму все ще лишилося місце в офіційно-дозволеному плюралізмі думок. Однак чим ближче консерватор наближається до політики, тим більшим є ризик для нього отримати опіки.

Наразі консерватори  у політичному полі перебувають у своєрідному напів-гетто. Це підтверджується тим фактом, що в Бундесреспубліці досі немає жодного політичного об’єднання, яке позиціонувало б себе як «консервативне». Говорять про те, що консерватизм є лише загальною «позицією», і тому не потребує чіткої політичної репрезентації. Тому навряд чи вдасться знайти бодай одного політика, якого можна було би з чистою совістю назвати консерватором. Зараз латентно консервативними можна назвати лише окремі соціальні класи (і заможні класи у жодному разі до них не належать). Якщо ж говорити про щось більш конкретне, то лишається визнати: наразі консервативну позицію виражають лише одинаки, як правило письменники чи публіцисти, котрі приймають безпосередню участь в (інтелектуальній) герильї.

По суті, вони є саме «партизанами» бодай тому, що хоча й не ворогують між собою, але як мінімум не проявляють один до одного жодної солідарності.

Між правими немає того рівня базового взаєморозуміння, яке можна спостерігати в різноманітних лівих фракціях, які одразу ж солідаризуються в разі атаки ззовні.

Крім цього, є багато так званих «ліберальних консерваторів» або «християнських консерваторів», які постійно намагаються видертися нагору завдяки демагогічному дистанціюванню від екстремістів (прихильників «реакції, диктатури, фашизму»), віддаючи останніх на з’їдіння вовкам. І це рятує їх доти, доки вони самі не доторкнуться власними руками до розпеченого заліза. І цим залізом – незалежно від того, наскільки актуальними можуть бути культурні, економічні, соціальні та релігійні проблеми – є політичні питання, що потребують однозначної відповіді у ключі «бути чи не бути»: договір про ядерне роззброєння, питання «політики подолання минулого», внутрішній суверенітет, обрання союзників у зовнішній політиці, захист від тоталітаризму (нинішнього, а не вчорашнього).

«Who is who» в консервативному таборі

Тож, консерватори поділяються за рівнем нешкідливості, зо визначають для них їхні ж опоненти. Представникам «культурного консерватизму» (Харппрехт, Хольтхузен, Зідлер, Гюрстер, Йоахім Гюнтер та інші) право голосу в плюралістичному концерті обмежено незначною мірою, як і представникам  «ліберального консерватизму» (Герштаймер, Меркатц, Мюленфельд, Ібах, Гайтанідес, Йонес Гросс, Цодель та швейцарській депутат Петер Дюрренматт). Також є ціла низка «відносних консерваторів», котрі відчувають полегшення від того, що можуть не так часто обирати консервативні варіанти відповіді. Радикальний антикомунізм Матіаса Вальдена та Кремера-Бадоні  не здатен компенсувати їх ліволіберальної позиції, так само як і культурно-політичні ідіосинкразії Курта Цізеля не можуть перекрити його ідеї щодо етичного пуризму, що відділяє його від вищеперерахованих скептиків-консерваторів. Гельмуту Шьоку подобається консерватизм разом з його соціальною критикою, проте його власна сліпота щодо того змісту поняття держави, що виходить за рамки суспільства як такого, видає у ньому ліберала на кшталт Рьопке. Біженці з НДР, як-то Цем і Х. Д. Зандер, витягують вигоду з того, що володіють мовою лівих ліпше за самих лівих; Вальтер Фредеріція-Петвайдіч захищений своїм шармом подібно до того, як маска ексцентричності захищає північних німців Барніка та Герхарда Небеля. Те ж саме стосується і євреїв, які займають радикально-консервативні позиції (Шьопс, Торберг, Шлам, Людвіг Фройнд та покійний Роберт Інгрім), проте вони уникають найбільш жахливих звинувачень у свій бік завдяки походженню. Молодість також можна вважати способом захиститися від звинувачень, подібно Марселю Хеппу, який написав книгу на тему договору про нерозповсюдження ядерної зброї: подібні речі міг написати лиш той, хто завдяки своєму юному вікові має тенденцію ігнорувати всі заборони.

До речі, не всі консервативні гетто зараз забиті. Ті гетто, у які раніше поміщали релігійних консерваторів, мали не дуже високі стіни. Це стосується як католиків (Регель, Антон Бьом, П. В. Вегнер, Елімар Фюрстберг, Пеш, Берглар, Кюнельт-Ледін)  так і протестантів (Вільгельм Штелін, Шомерус та інші). Пастор Евертц як представник NED [1] знаходиться поближче до того типу гетто, куди відправляють «націонал-консерваторів» та «правих консерваторів» (серед яких уже опинилися Мартіні, Студніц, Еміль Францель, Шренк Нотцінг та власне автор цих рядків).

Проте, на цьому топографія консервативного табору не завершується. Ці публіцисти, що рвуться у штикову атаку – згущаючи барви – є лише вершинною айсбергу. Оглядаючись назад стає ясно, що найінтенсивніші та найтриваліші консервативні імпульси лунали з боку людей, що висловлювалися щодо самого предмета дискусії опесередковано. На думку спадають автори минулого і сучасності, які протидіють міфологізації минулого лівими силами; поети і художники, чиї твори і поетика мали вплив завдяки своїй інакшості; автори, які у наукових сферах досягли результатів, що не могли лишитися непоміченими у масовій свідомості. Подібні персоналії мають більш глибший вплив на суспільство, адже їх консервативність діє більш несвідомо, на відміну від ідеологічних концентратів консервативних публіцистів. Однак ця лінія аргументації починає відхилятися від основної цілі мого розгляду. Тож повернімося до нашої арени.

Вирішальне питання

Було б хибно приписувати звинувачення у появі вищезгаданого розподілу консервативних публіцистів виключно тискові зовні та силі протидії з боку самих консерваторів. Є ще один предмет дискусії, який їх розділяє.  Усі напрямки ідейної боротьби, усі фракції в консервативному таборі та навіть нові молодіжні ідеологічні об’єднання постійно звертаються до одного й того ж важливого питання. Це питання, яке завжди хвилювало консерваторів, проте зараз воно набуло особливо гострої форми – що консерватор має зберігати? а що має змінитись?

Проблематичність цього питання полягає у значенні слова «consevare» (лат. зберігати). Це підшовхує багатьох спостерігачів (а іноді й самих консерваторів) вважати, що консерватизм мусить зберігати застарілі історичні форми («реставрувати» їх), навіть якщо ті уже остаточно відмерли. Ясна річ, що розумніші консерватори завжди чудово усвідомлювали, як багато речей мають рису мінятися з часом, що історичні стани та форми є перехідними за своєю суттю. Але їх продовжує хвилювати питання, на яких структурах базуються ці переходи історичних етапів та якою мірою вони є для них базовими.

Цю проблематику Альбрехт Гюнтер сформулював у відомому вислові: «Бути консерватором означає не залежати від минулого, але житти на основі вічних принципів».

Як і у будь-якого широко розповсюдженого слова, що використовується багатьма людьми, зміст поняття «консерватизм» є досить відносним. Загалом, можна використати наступну аналогію: у чоловіка є чудовий старий будинок, але він уже не витримує гніту часу й може обвалитися, а земля, на якій стоїть цей будинок, не дозволяє збудувати нову будівлю. Тож чоловікові не лишається нічого іншого, окрім як знести його. Нова будівля, зведена в іншому місці, буде зовсім інакшою, однак власник використовуватиме аналогічні матеріали та принципи конструювання. І якщо з моменту будівництва попереднього дому з’явилися нові технології, корисні для зведення нової будівлі, то він цілком може їх використати. Архітектурний стиль нового будинку також може відрізнятися від старого та відповідати естетичному почуттю своєї епохи, однак певні речі лишаються незмінними. Дім повинен мати міцний фундамент, бути розділеним на кімнати, пропускати світло всередину, мати двері тощо. Тут значно менше варіацій, аніж ми звикли вважати. Якщо лишень через суто ідеологічні причини не сплутати вікна і стіни, забуваючи про те, що людині не лише потрібне світло – його надлишок може бути для людини шкідливим.

Якщо переселитися у будинок, де немає стін, або ж є одні лише стіни без вікон, то у свідомості одразу ж сформується правильне розуміння співвідношення потрібних елементів будівлі. Сучасний консерватор знаходиться в курйозній ситуації, де йому не дозволяють правильно концептуалізувати це співвідношення. Він має «зберігати» ті нісенітниці, які вважаються консервативними, та не має права протидіяти абсурду, що відбувається прямісінько перед його очима. Бо кимось це, у свою чергу, вважається «псевдоконсервативним». І його зовсім не втішають цитати з книг Едмунда Бьорка, якими санітари суспільної думки розмалювали його гамівну сорочку…


[1] Notgemeinschaft Evangelischer Deutscher

Переклад: Ілля Шленьов, Сергій Заїковський

поділитись