Юліус Евола

Розмова з Еволою

Анонімне інтерв’ю, опубліковане під заголовком «Розмова з Еволою» в журналі Ordine Nuovo, Рим, січень-лютий 1964 року, с. 8-13.

Ordine Nuovo: Спираючись на дещо з останніх ваших робіт, особливо на книгу Верхи на тигрі, дехто стверджує про існування «неоеволаїстської» тенденції, котра, за їх словами, породжує нігілізм, відчуженість та відмову від будь-яких позитивних дій в сучасному світі, і це викликає подив у тих, хто досі слідує вашим вказівкам з більш ранніх творів. Чи можете ви уточнити істинну позицію щодо цього питання?

Юліус Евола: Я не заперечую того, що у згаданій вами книзі не міг не дійти до вкрай негативних висновків щодо загального балансу ситуації, котрий стає все більш очевидним в останні дні. Проте, слід мати на увазі, що ця книга націлена на особливий тип людини і що вона по суті стосується проблем внутрішнього життя та тієї етики, якої повинні дотримуватися ці індивіди в епоху розпаду. Ті, хто говорить про книгу як про посібник для «правого анархіста», певною мірою потрапляють в ціль. Найбільше їх збиває з пантелику моє твердження про те, що сьогодні не існує жодної релевантної політичної системи, тенденції чи партії, чиї позиції варто було б відстоювати до кінця: все, що існує, має бути відкинуто. Та це заперечення і відсутність зобов’язань ґрунтується не на відсутності принципів, але саме на їх чіткій наявності; точних, твердих і безкомпромісних принципів. І це не єдина відмінність від нігілізму чи анархізму «хуліганів», вигорілого покоління бітників, хіпі тощо, чиє «заперечення» не має якоїсь позитивної природи. У сучасному житті для багатьох доцільним було б відступити, аби міцніше влаштуватися на внутрішній лінії траншей, куди уже неможливо втрутитися ззовні. Але ця книга не заохочує відступу й здачі, навпаки: утверджує необхідність суворої життєвої дисципліни, доведеної до крайності.

Відтак, на цьому внутрішньому, духовному рівні індивіда вона є абсолютно протилежною бездіяльності. І я хотів би звернути увагу на бажаність того, аби, перш ніж думати про зовнішні дії, часто продиктовані лише миттєвим ентузіазмом й позбавлені глибоких коренів, потрібно подумати про формування себе самого, про дію, спрямовану на себе, що стоїть в опозиції до всього аморфного, невловимого чи буржуазного.

Я дійсно згадую в книзі про формулу аполітеї. Цей термін я запозичив у стоїків. Та необхідно пам’ятати, що сам принцип відокремлення від політичного, яке ще за часів стоїцизму почало невідступно розчинятися, мав інше значення для самих стоїків: відданість ідеальному стану, що є вищим за поточний контингент людей та епоху, а також чітка й сувора індивідуальна етика. Відтак, на практиці та в кінцевому підсумку стоїцизм був саме тим, що могло оживити все те, що продовжувало існувати в Римі від часів традиційного патриціату.

Тому необхідно звернути увагу на особливий рівень проблем, що розглядаються в книзі, і, окрім цього, усвідомити їх типовість – книга була далеко не першим документом, що допомагає ідентифікувати себе з конкретним типом сучасної людини, окресленим в ній. На перших сторінках я також згадував, що окрім розглянутого типу сьогодні продовжують існувати люди, готові битися незважаючи ні на що, навіть якщо позиції були давно втрачені – і в передмові до книги я виражаю глибоку шану таким людям. Та я бажаю від них реалізму, ясності погляду.

Ordine Nuovo: У своїй останній праці Шлях цинобри ви підкреслювали певні негативні міркування щодо оточуючого вас середовища в Італії у сенсі пробудження традиційних досліджень. Та сьогодні, навпаки, існують різні групи, котрі незалежно від їхньої політичної спрямованості говорять про налаштованість на традиціоналістичні позиції. Знаючи про існування цих груп, чи не думаєте ви, що вони можуть бути корисними абсолютно різними способами, пригортаючи увагу багатьох молодих людей до традиційних істин, заперечених сучасністю?

Юліус Евола: У Верхи на тигрі, окрім визнання тих, хто за покликанням має намір боротися, бо не може вчинити інакше, є визнання й того хто насправді виконує дію як свідок на рівні ідей, відтворюючи світогляд традиційного світу.

Але що стосується традиціоналістичних груп, про які ви мені кажете і про які я мушу знати, варто висловити певні зауваги. Кількість дійсно кваліфікованих елементів з-поміж них є занадто малою.

Я мушу визнати, що своєю тривалою діяльністю так і не зміг створити в Італії справжньої культурної течії в найповнішому розумінні цього слова: я маю на увазі не молодих людей, на мить зваблених традиційними ідеями, про які пишу я та інші зорієнтовані на традицію автори, але справжніх вчених, котрі ці ідеї систематично втілювали б та застосовували в складних працях, монографічних дослідженнях, ставали б знаними наставниками чи письменниками. Моя симпатія до певних кіл, на які ви посилаєтесь, моє визнання цінності того, що вони роблять, беручи до уваги інтелектуальні, культурні та матеріальні можливості, створені ними, не можуть перекреслити песимістичне судження про ситуацію загалом.

Ба більше, і тут я повинен говорити відверто. З одного боку, в цьому середовищі панує сильний індивідуалізм, з іншого – миттєва зміна настроїв. Невеликі групи формуються, часто через короткий проміжок часу вони зникають, розбиваються на сегменти, розколюються, заздрять сусіднім впливовим колам, замість того, аби відчути необхідність об’єднати зусилля й підкоритися суворій дисципліні. І хто ж лишився на перспективних позиціях з тої миті, коли я повернувся до Італії? Не тому, що я говорю зараз саме з вами я мушу визнати, що в якості загальної доктринальної орієнтації (тобто повністю виключаючи ваші ініціативи й тактику на рівні політичної боротьби), лише група Ordine Nuovo з усіх подібних елементів того часу утримала свої позиції. Це може й приємно для Ordine Nuovo. Але не для загального внеску, який варто зробити.

Що стосується зміни настроїв, то окрім тих, хто маючи непогані письменницькі здібності вирішив комерціалізуватись, полишаючи групи, про які ви говорите, в рамках яких вони могли б зробити досить корисний внесок, варто також згадати феномен католицької орієнтації окремих «традиціоналістичних» груп: саме сьогодні, коли католицизм відходить від всіх істинно традиційних цінностей!

Та я був би дуже обережним, аби не відтворити сьогодні те, що написав у юні роки у книзі Язичницький імперіалізм – в рамках дуже специфічної політичної та культурної кон’юнктури. Я не маю наміру заохочувати жодну з форм вульгарного антикатолицизму чи аматорського «язичництва». Але я неодноразово наголошував на необхідності нарешті визнати, що бути католицькими традиціоналістами означає бути традиціоналістами лише наполовину та по-дитячому наполягати на якійсь традиційній цінності католицизму, доки ця цінність в католицькій ієрархії – єдиному місці, що могло б стати джерелом ефективної дії – жодним чином не визнається.

Щодо індивідуалізму й анархії, навіть якщо я буду надто обережний, аби не переоцінити його, є випадок ортодоксальної традиціоналістичної групи генонівського спрямування з Турину, котра протягом тривалого проміжку часу не знайшла кращого застосування публікації свого журналу, окрім як піддавати претензійній критиці мої книги, замість того аби визнати необхідність спільного фронту по той бік будь-яких можливих розбіжностей в другорядних питаннях. У більш широкому контексті, всі ми знаємо про відомий орган опозиції, котрий хотів би називатися правим, і який, в якості культурної групи, що хотіла б мати якийсь стосунок до традиціоналізму, вшановує мене остракізмом не менше, аніж представників відверто лівих громадських чи культурних кіл. Підкреслю, що особистий фактор в даних умовах абсолютно позбавлений інтересу. Але сенс має об’єктивне свідчення стану справ у сучасній Італії.

Ordine Nuovo: Декому також здавалося, що у вашій останній книзі можна також знайти помітний скептицизм щодо користі «традиціоналістичної боротьби», що ведеться в наші дні на рівні різноманітних політичних проекцій. Чи не вважаєте ви, що таке ставлення спричинить подив, розчарування в тих колах і в тих людях, котрі, тим не менш, мають намір наповнити свої політичні й культурні дії традиційними ідеями? Чи могли б ви уточнити чіткі рамки цього передбачуваного скептицизму та, якщо вони помиляються, чи не могли б ви вказати, в якому напрямку і яким чином, на вашу думку, має рухатися політична ініціатива італійських традиціоналістичних груп?

Юліус Евола: Хороший боєць робить «те, що мусить зробити» і його не бентежить скептицизм. В іншому сенсі я не можу помітити те, про що ви говорите – ніби в Італії існує щось таке, чого насправді тут немає. Де ці традиційні сили, для яких ви просите мене дати політичної вказівки? Незалежно від культурних процесів й окремих свідоцтв, про які ми вже говорили, в сучасній Італії ми їх не бачимо, і я говорю не про традиційний фронт як окрему й визнану силу, але навіть про правицю в цілому. Існують групи й окремі особи «національної» орієнтації, котрі можуть в кращому випадку домовитися про те, проти чого виступають: про спільну боротьбу з екстремальними формами соціалістичної й комуністичної підривної діяльності, але вони навряд чи можуть об’єднатися під стягом дійсно традиційних ідей. Я не бачу, на які групи, наділені хоча б якоюсь політичною владою, можуть впливати «традиційні» політичні ініціативи в Італії. У своїй книзі я згадував провал однієї подібної ініціативи, котра раніше сприяла моїм працям. З огляду на високу вогнетривкість існуючих політичних груп, котрі, як відомо, часто змушують кваліфіковані елементи відділятися від себе, оскільки бажані процеси ніяк не можуть відбутися: політична партія як засіб маневру сьогодення, але абсолютно дисциплінована й контрольована керівною групою, над якою в свою чергу пануватиме чітка внутрішня доктрина, віддалена від поточної політичної боротьби – з огляду на такий стан речей, мені здається, що єдино можливими є дуже обмежені дії: добиватися уваги й впливати на окремі особистості, мати безпосередні контакти з людьми, котрі займають командні посади не стільки в світі політики, скільки в армії, серед чиновників, промисловців.

Активність в молодіжному полі також важлива, аби обмежити роль згубних впливів. Було б також корисно вивчити всі аспекти підготовки до надзвичайної ситуації, незважаючи на те, що ресурси практично відсутні й перед нами постають нескінченні перешкоди. Але це стосується не скільки області ідей та реконструкції традиції, стільки області оборони, яку я б назвав ледь не фізично необхідною перед обличчям наростаючої небезпеки: дати точне розуміння того, які задачі необхідно виконати. Але, ясна річ, всі ці питання виходять за рамки моїх вмінь. Та виявляється, що я, однак, зміг зробити достатньо для цього: моя книга Люди і руїни далека від заперечення практичних завдань. Той, хто хоче отримати керівних вказівок для формування нового порядку, в рамках якого він міг би заявити про себе чи впорядкувати себе, завжди може звернутися до речей, розкритих у цій книзі, не відволікаючись на зовсім інші проблеми, з якими я стикався в інших працях.

Ordine Nuovo: У передмові до Шляху цинобри видавець Ванні Шайвіллер каже, що книга була задумана так, неначе вона вийшла посмертно, і в заключній частині ви говорите про сьогодення як про «момент зупинки», після якого ніщо, або майже ніщо, не зможе підштовхнути вас до активної ​​дії. Чи варто розуміти це в тому сенсі, що ви не буде займатися цими справами і вважаєте, що ваша діяльність є остаточно завершеною?

Юліус Евола: Насправді я писав у цій книзі, що зібрав її для тих, хто в гіпотетичному майбутньому хотів би охопити всі мої праці єдиним поглядом, не звертаючи уваги на висвітлення поточної ситуації в італійській культурі. Але я також вказав, що книга може запропонувати читачеві корисний дороговказ, аби зорієнтувати його в найрізноманітніших фазах моєї діяльності та визначати її магістральну лінію. З цієї причини я не заперечував проти того, щоб книга вийшла саме зараз.

Що стосується «моменту зупинки», то це дійсно так. Однак зупинка не обов’язково означає кінець.

Що стосується написання книг, особливо дослідження аспектів і доктрин світу Традиції, то ймовірно я до цього ще повернуся; зрештою, я навіть не уявляю, як інакше міг би проводити більшу частину вільного часу, який маю. Щодо інших питань, то «залучення» в іншу сферу не залежить від мене: варто представити переді мною щось дійсно вартісне, аби у мене було відчуття того, що я дійсно повинен звернути на це увагу. Звертайтеся, тоді я точно не нудьгуватиму. Проте, я мушу вказати, що це не повинно бути питанням мікроскопічних ініціатив, влиття в неконтрольовані й розмиті групи, якими б не були їхні наміри чи амбіції: цим я можу лише поставити під загрозу той невеликий авторитет, який я маю в більш широкій сфері, та забезпечити докази для тих, хто всіляко намагається мене заборонити. Щойно постане монолітна єдність, зорганізована залізною, безособовою, прусською дисципліною, щойно постане дійсно серйозне середовище, схоже на ті, де мені колись доводилося виступати – перед інструкторами фашистської міліції в Римі чи командирами СС в Берліні – сковане єдиною міцною рукою; і тоді ви побачите, що я відповім одразу ж, кинувши на це всі сили, які тільки мені дозволить моя фізична вада. Ясна річ, що якби існував такий лідер, перед яким я міг би визнати вищий авторитет, я б без вагань схилив перед ним голову. Однак такого лідера сьогодні немає, і я не можу почати творити його з нічого. Ви знаєте про всі ці труднощі, з якими самі стикаєтеся, набагато краще за мене. Тому моє нинішнє ставлення – це нейтралітет, хоча це й не виключає певної доступності.

Переклад: Сергій Заїковський

поділитись