Мужність створювати мистецтво: Юрій Іллєнко

Cловами української народної пісні Ой горе, горе починається фільм Юрія Герасимовича Іллєнка «Криниця для спраглих». Фільм, що розкриває такі глибинні проблеми як самотність, відчуження, забуття. 

Картина є настільки метафоричною, що дозволяє подивитися на ці феномени з двох ракурсів: у вужчому ракурсі ми можемо побачити, як родина поступово перестає бути тією рухомою силою, джерелом енергії та натхнення, якою вона завжди була для українського суспільства, батьки більше не є авторитетами, які заслуговують безумовної поваги та любові, батьківський хата вже не сакральне місце, в якому душа знаходить спокій, відпочиває та набирається сил для нових звершень; в іншому ракурсі можна припустити, що мова йде про більш глобальні речі – про Україну, про те що сини її розлітаються по чужим землям, там асимілюються, забувають мову, культуру, свою домівку та рідних, а країна стає спустошеною, вироджується та губить весь свій цвіт, втрачаючи  дорогоцінних дітей.
Робота над «Криницею для спраглих» розпочалася в 1964 році, в радянській історії перша половина 60-х років ХХ століття характеризується як епоха «відлиги», ганебний терор інтелігенції з боку влади було призупинено, в суспільному і культурному житті на певний час відчувався ковток свіжого повітря, діячі мистецтва отримали більше простору для творчості, ніж їх попередники. За цих нових умов хрущовської відлиги змогли відбутися «Тіні забутих предків» С. Параджанова, за цих умов молодий і талановитий оператор Юрій Іллєнко отримує дозвіл на зйомку свого першого фільму в якості режисера на кіностудії ім. О. Довженка. На знімальному майданчику  «Тіней»  Іллєнко познайомився з письменником Іваном Драчем, який був студентом сценарних курсів, Іллєнко звернув увагу на його дипломну роботу – кіносценарій під назвою «Криниця для спраглих». У своєму творі Драч у прозовій формі виразив своє поетичне бачення сільської буденності. «У грішно-веселому, плотському, чадному, чуттєвому, можна сказати, в кола-брюньйонівському стилі я намагався торкнутися серйозних проблем – зв’язків людини з рідною землею, проблем, які вже скоро посіли значне місце в творчості багатьох письменників», – згадував автор[1]. Юрій Герасимович змінив настрій та динаміку кіносценарію в діаметрально протилежному напрямку та створив кіно-притчу сповнену зневіри у світле майбутнє, що його обіцяє радянська політика. Через влучні, промовисті образи режисер звертає увагу глядача на те, як далеко люди відійшли від духовного джерела у гонитві за споживацькими благами.

Кіно-притча складається з п’яти частин, кожна частина являє собою послідовність образів, що вибудовуються у загальну сюжетну лінію: старий Левко доживає останні роки життя на самоті. Його сини роз’їхалися по різним куточкам величезної країни, дружина давно померла, колись родючу землю заносять піски, а криниця, що була живильним джерелом для багатьох поколінь замулилася; звідкись із далекого минулого доноситься до нього гомін, дитячий сміх, виглядає молода та турботлива дружина, і здавалось би – от вона щаслива молодість так близько, але повернутись туди неможливо, залишається лише віддатися цим спогадам і жити на межі сну та реальності. Відчай штовхає старого на дивакуватий вчинок: він посилає синам телеграму про власну смерть, можливо, в надії побачити рідних ще хоч раз, ще хоч раз почути їх сміх наживо. Проте, діти не дуже зраділи витівці батька, вони зовсім не зрозуміли його туги. Сцена, де вся родина сидить за одним столом підкреслює наскільки далекі всі ці люди один від одного, рідні люди – це про когось іншого, зовсім не про них. Герої картини доволі рідко промовляють з екрану, стрічка майже німа, а ті репліки, що лунають, завжди є короткими монологами, герої картини не вступають у діалог один із одним, таке режисерське рішення ще більше підкреслює атмосферу відчуженості людей один від одного. Лише одна тонка, майже невидима ниточка пов’язує старого з його нащадками, дає надію на існування роду у майбутньому – це невістка, що чекає дитину та єдина залюбки проводить час із Левком.

Режисер використовує прості та архетипові образи: криниця – джерело життя, краси, молодості; пісок – символ забуття, безпліддя, Іван Дзюба із захопленням писав про влучність цієї кінометафори: «Досить згадати, наприклад, вражаючу картину як сини подають батьку замість води відро піску, і миють ним його обличчя й спину, гадаючи, що то джерельна вода, або як вони ж величезним неводом до знемоги ловлять рибу в піщаній пустелі!»[2]; яблуня та яблука – символ молодості, життєвої сили, один із найважливіших моментів фільму, це сцена, в якій Левко із корінням вириває яблуню, бо більше нема тієї родини, для якої ця яблуня давала свої плоди.

 Кінокартина знята в мінімалістичному стилі, чорно-білі кадри, іноді навіть соляризоване зображення, складні образи, які автор не має наміру пояснювати, нехай глядач, який звик до примітивних комедій, де все просто і зрозуміло, тепер зробить зусилля волі і спробує сам зрозуміти, додумати, нехай нарешті потік асоціацій дозволить йому вийти за сталі рамки буденності. Свій підхід до зйомок Юрій Іллєнко пояснив як виклик засиллю документального кіно та соціального реалізму, що заполонили екрани у свій час. Дійсно, можна сказати, що «Криниця для спраглих» одна з небагатьох картин того часу, яка піднімає актуальні суспільні проблеми, проте робить це абсолютно відриваючись від зображення реальності, побуту, робить це в суто естетичній манері. «То ексклюзивно мій, суто естетичний жест, який своєю силою перевершив усі політичні, етичні й прагматичні інвективи свого часу» [3].
Така творча розкутість не залишилася без уваги правлячих кіл, тим паче, що коли стрічка була завершена, закінчилася і короткочасна епоха «відлиги». 10-го березня 1967 року  Державний комітет із кінематографії заборонив картину до показу, в постанові про заборону є така фраза: «Так недосвідченість режисера Ю. Іллєнка призвела до того, що у фільмі «Криниця для спраглих» було допущено ідейні збочення, внаслідок чого фільм не було випущено на екрани, а витрати в сумі 268 тис. карб. було списано на збитки». Такий вирок режисерському дебюту міг надломити дух будь-якого художника, проте Юрій Герасимович Іллєнко всупереч абсурду, бюрократії, цензурі та заборонам продовжив свій шлях в українському кінематографі та його творчої енергії вистачило для того, щоб зняти свої найкращі картини, однією з яких стала стрічка «Білий птах з чорною ознакою».
Список використаної літератури:

  1. Брюховецька Л. Література і кіно: проблеми взаємин / Лариса Брюховецька. – Київ, 1988. – С. 150.
  2. Брюховецька Л. Кіносвіт Юрія Іллєнка / Лариса Брюховецька. – Київ, 2006. – С. 72.
  3. Іллєнко Ю. «Криниця для спраглих». Фрагмент спогадів майстра / Юрій Іллєнко. // Кіно-Театр. – 2010. – №6.

Автор: Олександра Чепьолкіна