Завершився п’ятий Київський тиждень критики, всі кінопрем’єри передивлені. А отже, час ділитися своїми враженнями та думками щодо показів української та міжнародної програми. Цьогоріч у рамках фестивалю були представлені три програми: шість фільмів із секції «Фокус: Україна—Канада», серед них три українські картини були відібрані канадськими кінокритиками та три канадські — українськими, чотири фестивальні прем’єри міжнародної програми, ретроспектива бунтарського кіно «Нуль за поведінку».
«Стоп-Земля», реж. Катерина Горностай (2021)
Напевно, однією з головних (якщо не найголовнішою) українських кіносенсацій цього року варто визнати фільм режисерки Катерини Горностай. Навколо стрічки точиться безліч дискусій – про етичність залучення непрофесійних неповнолітніх акторів для зйомок, про те, наскільки мова та зовнішній вигляд персонажів відповідають українській реальності. Та, зрештою, навряд чи ці дискусії доцільні, адже «Стоп-земля» як кіновисловлювання говорить із глядачем мовою найбільш зрозумілих почуттів, змальовує портрет покоління, в якому можна впізнати себе швидше, ніж здається, навіть якщо ви не виросли в епоху російсько-української війни, фемінізму, айфонів та техно на шкільних дискотеках (а точніше Kurs Valüt). Адже насправді це універсальна проблема для всіх молодих людей – як усвідомити себе та віднайти межі своєї та чужої свободи? Герої фільму вступають у позбавлену пафосу та досить впізнавану для глядача боротьбу з особистими страхами, що стає маленькою сходинкою на шляху до дорослішання. Для цього комусь потрібно запросити хлопця, який подобається, на танець, іншим спробувати знайти спільну мову з батьками або підтримати друга тоді, коли тобі самому це зробити найважче.
В юності нам усім здається, що світ навколо паморочиться в хаотичній невизначеності, де неймовірно складно знайти себе. Чи змінюється щось потім, з роками? Певно, не дуже. Чи стає легше дихати? Однозначно. І для того, щоб це показати, Горностай потрібна чесна розмова зі своїми героями і з кожним з нас.
«Носоріг», реж. Олег Сенцов (2021)
Перший повний метр кінорежисера після звільнення з полону, прем’єра якого відбулася цьогоріч на Венеційському кінофестивалі в секції «Горизонти» (де в 2019 році приз за найкращий фільм отримала «Атлантида» Валентина Васяновича). Формально робота над створенням картини тривала з 2012 року, коли проект виграв пітчинг Держкіно. Політична та літературна слава Сенцова дуже підігрівала інтерес до майбутньої картини, як і обіцянки режисера «переосмислення 90-их». Отож, критики розгледіли в ній сінефільське кіно, проте з рештою не все так просто.
Найсильніша сторона фільму — його візуал. Над цим ретельно попрацював польський оператор-постановник Богуміл Годфрейув, зазначивши, що режисер усе ж лишався здебільшого письменником у процесі роботи над стрічкою. Кіно починається з одного довгого поетичного кадру в старому будинку, в якому викладена сімейна історія Носорога. Це типова історія родини з невеликого східноукраїнського провінційного міста чи села: бідність, алкоголізм, бандитизм, відсутність роботи, дозвілля і перспектив на майбутнє. Проте навіть у цьому богом забутому краї вирує життя з його побаченнями, жорстокими дитячими іграми, перестрілками та дискотеками. Вдала стьобна стилізація під 90-ті особливо підкреслюється вибором музики, лунають російські хіти Агати Крісті, шансон чи колись популярний трек «It’s My Life» Dr. Alban. Впродовж фільму нас знайомлять із ключовими, принаймні як для кліше, локаціями бандитського життя: заброшки, пустирі, ринки, сауни (неодмінно з повіями), річки (куди скидають зброю з «тєм»), ресторани. Дуже реалістично та полюбовно зображені сцени вбивств, катування та інших принад бандитського життя, а отже, це перший український художній фільм, який так панорамно зображає насильство та розгул криміналу 90-их. І наскільки переконливим і веселим виглядає спалення кіоску чи там катування місцевого бізнесмена, що можна засумніватися в щирості слів режисера про те, що він мав на меті зобразити підкреслено негативного персонажа.
Візуально підкреслюється соціальна відокремленість і суворе бандитське розуміння «свій—чужий» через кольорокорекцію кадру. Таким чином на екрані постійно оптична антитеза з рештою світу. Холодні декорації міста — теплі кольори «своїх» закритих місць. Поступово в такі холодні відтінки забарвлюється і власна родина Носорога. Засобами візуальної оповіді режисер підкреслює самотність Носорога. Він рано втратив батька, брата, і зневажає будь-які авторитети. Він ніколи не зіштовхується з іншими людьми, всі вони так чи інакше виявляються елементами в його грі: вони допомагають йому йти своїм шляхом, або стоять на його дорозі. Це шлях до того, щоб самому стати головним бандитом. Дехто просто «винен хорошим людям», декому «не пощастило», а дехто йому просто набрид. У цьому проступає його звірина натура. Не в кривавості чи жорстокості, радше в тотальній нечутливості: нам не показують коли він її втрачає, ми бачимо лише її атрибути. Як не дивно, досить яскраво це видно в антуражі сцен сексу. Чи повертає герой чутливість, коли дізнається про смерть близьких? Ні, його реакція — заміщення, в їх смерті винні інші, бандити. Він не оплакує смерть, а прагне мстити за неї іншим. Головний герой їде за кермом у вечірньому місту і ми впізнаємо красиву алюзію на «Таксиста». Здається, вже цього було би достатньо для жанрового кіно зі своєю трикрапкою у вічні питання. Але режисеру мало, він хоче сказати більше, йому потрібне каяття.
Тому доведеться звернутися до відверто слабких сторін картини, найперша з яких — це зайвий психологізм. Наш головний герой виступає фактурним «биком», із якого режисер намагається зліпити ліричного героя, який раптом починає божеволіти з горя, і глядача змушують жаліти героя, тому що він раптово визнав, що не розуміє нащо він живе. Направду вульгарно в картині виглядають окремі діалоги, де наш «бик» силується зобразити каяття і раптово починає говорити про свою душу, порівнюючи її… з квіткою. Зачекайте, ми ж на початку бачили як іще малим хлопець палкою забиває ці квіти, нас не купиш кількома неприродно красномовними фразами. Хоча ні, це не просто каяття, це спокута всіх гріхів 90-их, наш герой — сам Христос у плоті! Зрештою, фільм перетворюється на дешеве моралізаторство, прагнучи здатися глядачеві біблійною притчею. Нам не потрібно проговорювати, що злочин — це злочин, і всі отримають по заслугах. І взагалі, не обов’язково в кіно про це говорити. Вся біда не в поганій кінцівці, мова про те, що вміння поставити крапку в історії, це також мистецтво.
«Королі репу», реж. Мирослав Латик (2021)
Чого найменше очікуєш від анонсованої сатири про сільських підлітків, які мріють стати реперами, — це її перетворення на гостросоціальну драму. Коли реп про картоплю обертається питомо українською журбою, а наші герої випробують на собі весь провінційний ґанста шик. Режисер вмонтовує в цю історію відразу кілька жанрів, і навіть у цьому лишає своє висловлювання. Спершу камера багато працює з крупними планами та особливо деталями, через які режисер розповідає чи коментує історію, як-от липка стрічка від мух, коли наш герой встрягає в неприємності. Що глибше ми занурюємося в неї — то холоднішою та все більш відстороненою стає камера, закінчуючи загальним планом зимового пейзажу. Це також ілюструє дорослішання персонажів, а також руйнування їх картини світу, в якій у юності можливо все, особливо коли ти з братаном читаєш реп і чекаєш на взаємну симпатію від красивої Свєтки. Природно багато в картині української музики — від власне репу Kalush і Yarmak до ностальгічної попси Kazka і Скрябіна. Цікаво спостерігати, як вона працює з глядачем, його емоціями та зі сприйняттям кадру.
«Королі репу» напрочуд непретензійне кіно для масового глядача, водночас режисер не боїться закінчувати без хепі-енду, не переслідує мету «прозріти» аудиторію, говорити про чиюсь душу і смисл життя (завдяки чому він правдоподібніший від того ж «Носорога» Сенцова). Всі філософські роздуми та питання вміщаються в скупі фрази співмірні з інтелектом героя, на кшталт «а я хороша людина?», розбавляються суржиком і лайкою. Це створює трагікомічний портрет українського села, де майже кожен мріє «звалити в город». Водночас один із небагатьох фільмів, де поєднують висміювання рагулізму зі спробою докопатися до внутрішніх причин занепаду української провінції. Ми так і не дізнаємося з картини, чи дійсно для великої мрії треба надрив і титанічні зусилля, або ж усе вирішують щасливі випадковості долі, або шляхи слави відкриті не для всіх. Може, герої так назавжди й лишаться в своєму селі, зате вони принаймні наважилися спробувати.
Якщо легковажний глядач, купившись на веселі афіші, випадково потрапить на кіносеанс, то піде з гірким післясмаком. Це буде весело, а потім дуже сумно. Проте все ж весело.
«Чорний потік», реж. Ніколь Дорсі (2019)
Відібраний українськими критиками для знайомства з канадським кіно, «Чорний потік» Ніколь Дорсі, виявляється картиною в дусі тенденцій останніх років: поєднання жанрів слоубьорнера з coming-of-age. Перед тим були більш маститі, приміром, «Сире» Дюкорно (2016) чи там «Лютий» Оза Перкінса (2015). Кінодебют Дорсі розкриває тему дослідження власної сексуальності відразу двох ключових персонажів — чоловічого та жіночого. Вони живуть зовсім різним життям: він працює вантажником у місцевій броварні, а вона — учениця старших класів і співає у хорі. Якщо для неї це осмислення можливості першого досвіду, для нього — спроба дати своїй сексуальності раду, опанувати її. Обидва герої не вписуються в суспільство та не відповідають очікуванням людей довкола. Саспенс у картині тримається на паралельному монтажі та хиткій метафорі потоку. Який ніби несе наших героїв у тваринну сексуальність, у падіння, а ми лише напружено спостерігаємо, чи стануть вони їй опиратися. Для обох цей шлях виявляється самотнім, але вантаж відповідальності за свій вибір — непосильна необхідна ноша. Дія відбувається в Ньюфаундленді наприкінці 80-их, і наші герої зустрінуться лише наприкінці картини на коротку мить. Загалом кіно висвітлює тему самоконтролю та обережності щодо своїх слів і вчинків, особливо загострену в західному суспільстві в умовах культури скасування. Ніколь Дорсі зробила красиве кіно, от лишень, здається, що сказати їй особливо нічого.
«Червона ракета», реж. Шон Бейкер (2021)
В рамках міжнародної програми ми мали можливість подивитися новий фільм автора стрічки «Проект «Флорида» Шона Бейкера. «Червона ракета» була представлена цього року в основній програмі Канського кінофестивалю. Якщо ви скучили за дослідженням тематики життя бідного американського білого населення та деконструкції американської мрії в дусі фільмів Хармоні Корін, це саме той випадок.
У центрі сюжету історія колишнього (принаймні тимчасово) порноактора Мікі (Саймон Рекс), якому доводиться повернутися в рідне містечко в Техасі – в серце брудного промислового району, справжню одноповерхову Америку без прикрас. Мікі не поспішає виправити власне становище та знайти роботу й житло, тим більше, що нікому не потрібен співробітник з подібним минулим, а тому починає робити те, що вміє найкраще – викручуватися, маніпулювати іншими людьми та намагатися зачарувати єдину місцеву красуню на ім’я Полуничка (на неї у Міки особисті підступні та брудні плани).
Шон Бейкер демонструє життя доволі типових героїв майже з документальною точністю і без осуду (але однозначно й без схвалення!), тим більше, що у стрічці лише три професійні актори. Найсильніший бік цього драмеді – це деталізація простору, в якому живуть герої, і навіть спроба автора вловити красу в найпростіших побутових речах. Адже, зрештою, якщо відкласти убік зарозумілість, чим люди, що нас оточують, так сильно відрізняємося від героїв «Червоної ракети», що курять траву й одночасно співають християнські гімни, дивляться ранкові шоу з цигаркою і взагалі не знають, що робити зі своїм життям? Майже всі персонажі стрічки використовують один одного і переслідують особисту вигоду, що багато говорить про зворотний бік пропагованих як «найкращий зі світів» демократію та капіталізм. Так, мабуть, ідея не оригінальна, але вам точно припаде до душі гумор Шона Бейкера (а ще тут можна побачити найкращу пробіжку в кіно цього року, проте спойлерити її не будемо).
«Юний детектив», реж. Еван Морган (2020)
Така назва може наштовхнути частину глядацької аудиторії на думку про те, що це звичайнісінька підліткова драма, але поспішимо виправити перше враження: Еван Морган зняв чудовий авторський комедійний неонуар. Режисер та автор сценарію витратив, за його словами, цілих вісім років на виробництво фільму, якому через карантинні обмеження навіть не вдалося вийти у повноцінний прокат.
«Юний детектив» розповідає про 32-річного Ейба Епплбаума, котрий колись давно, у дитинстві радував все місто своїми розслідуваннями та знахідками, поки не трапилася справді страшна трагедія, з якою він не впорався. Відтоді Ейб продовжує займатися приватною практикою, але ніхто з городян його не сприймає всерйоз: із ним відмовляються вітатися, б’ють у пабах і не довіряють жодних справ, окрім пошуку зниклих котів. Але героєві вдається отримати справжнє замовлення – юна Керолайн звертається до Ейба, щоб дізнатися, хто вбив її бойфренда.
Івен Морган продовжує традицію неонуарів, але використовує й альтернативні комедійні прийоми, що ламають застарілі канони, втім, і не заперечують детективної інтриги. Цікаво, що автор навмисно унеможливлює надмірне захоплення у персонажів сучасними гаджетами, що наближає фільм до атмосфери класичного кримінального кіно й ставить акцент на тому, що все містечко разом із головним героєм немов застрягло у важкому минулому, з якого не зуміло вибратися. «Юний детектив» розмірковує про (не)відповідність того, ким ми є у себе в голові, і ким нас бачать у реальному світі. Що буде, якщо не здаватися і не зрікатися дитячої мрії, якщо все-таки спробувати знайти відповіді на найболючіші і найстрашніші питання?
«Вуховертка», реж. Люсіль Гадзігаліловіч (2021)
Саме в останній день показали картину, яка взяла найвищу ноту в програмі фестивалю. «Вуховертка» Люсіль Гадзігаліловіч занурює глядача в готичний морок, кафкіанський абсурд і візуальну фантасмагорію. Як у «Європі» Трієра, ми несемося крізь туман на потязі, десь у Валлонії після Другої світової, хоча нам не відкривають деталі про час і місце дії. Сюжетна петля ще більше віддаляє нас від розуміння того, що відбувається на екрані. За межами тьмяних кімнат великого маєтку — лише пустка і сірість дорослого світу. Наш головний герой, ветеран Другої світової, який втратив дружину, і тепер живе в будинку, піклуючись про дитину за чиїмось таємним дорученням. Ця дитина ніби «неправильний» дорослий, їй слід навчитися жити назовні, перш як вирушити в свою головну мандрівку. Але перед цим стоїть головна задача — попіклуватися про її зуби. Більше про історію героя ми дізнаємося лише одного разу в барі. До речі, там ще грає польське танго «Graj skrzypku, graj!». А крім головного саундтреку від Огюстена Віарда та Воррена Еліса, в картині майже немає зайвих звуків, тим паче розмов. Лише загострений слух ветерана, дитяче в’язке відчуття часу, загубленість між реальністю та галюцинацією. Оператор Джонатан Рікебург перетворює кіно на сомнамбулічну подорож, не полишаючи меж природного освітлення. Серед візуальних референсів для нього були ранні роботи бельгійських символістів Леона Спілліарта та Фернана Кнопфа із їх меланхолійними образами та параноїдальною атмосферою. Яскравими в кадрі постають суто дитячі спогади та ще сервант із винними келихами. З чим іще виникає проблема в глядача, так із типологією: готична казка? нуарний боді-горор? сюрреалістична притча? Може, все й відразу. Лише одне можна сказати напевно: це кіно, яке зовсім не хочеться розчакловувати засобами раціоналізації. Як було сказано, з ним хочеться трохи пожити.
Автори: Анна Врядник, Анастасія Капралова
