У боротьбі за політичну владу писалися найбільш яскраві сторінки людської історії. Шукачі її виходили з різних позицій: права крові, релігійних мотивів, чистої волі до панування чи прагнення реалізації проектів соціальних перетворень. Досвід століть рясніє незліченними державними переворотами та революціями, у цьому плані сучасність є гідним правонаступником минулих епох – все нові прецеденти виникають на карті світу, поповнюючи категорії як вдалих, так і провальних спроб радикального вирішення владного питання. У першій половині ХХ століття в Італії мешкала людина, котра спробувала безпристрасно розглянути сучасні їй методи здобуття влади – Курціо Малапарте. На допомогу у цій справі йому прийшло саме середовище, доба доленосних зламів, спричинених кризою у європейських міжнародних відносинах та вадами урядів демократичних держав, над якими нависла загроза авторитаризму. Не останню роль у реалізації намірів зіграла й можливість стати безпосереднім свідком ряду політичних перипетій як на теренах батьківщини, так і за її межами.
Курціо Малапарте персона неоднозначна, втім він абсолютно органічно вписується у контекст століття. Фашист, котрий радо вітав прихід Муссоліні до влади у 1922 році, а у 1925 році став підписантом так званого «Маніфесту фашистських інтелектуалів» наряду із Габріеле д’Аннунціо, Філіппо Марінетті та Джовані Джентіле – найвидатнішими представниками загальнонаціоналістичного та фашистського культурно-політичного простору Італії, у 1930-х роках неодноразово опиняється у в’язниці та засланнях, зазнає опали особисто Адольфа Гітлера, у Другу світову працює військовим кореспондентом на фронтах війни, а наприкінці життя вступає до лав Італійської комуністичної партії. Надзвичайна інтуїція та проникливість дозволяє безперешкодно порівнювати Малапарте зі своїм видатним співвітчизником Нікколо Макіавеллі. Результати власних спостережень та аналізу Курціо Малапарте вмістив під обкладинкою праці «Техніка державного перевороту», що побачила світ у 1931 році.
Кажуть, що дане дослідження отримало широку популярність поміж революціонерів ХХ століття, впритул до Че Гевари. Однак, якими були справжні мотиви італійця, зважаючи на специфіку його особистості, визначити надзвичайно складно. Але можна бути певним у тому, що автор не прагнув скласти практичний посібник для ліворадикалів. З одного боку, як чуйний та нечужий аналітичній діяльності сучасник та свідок активних насильницьких фаз політичної боротьби у Європі, Малапарте проводить суто дослідницьку роботу, що використовує матеріали останніх десятиліть для демонстрації докорінних змін у тенденціях, які крокують пліч-о-пліч зі зростаючою бюрократизацією державного апарату та технізацією суспільного буття. З іншого ж боку, розвіюючи темряву незнання над цими тенденціями, італієць фактично робить послугу європейським демократичним урядам. Але про все – за порядком.
Класичне поняття державного перевороту з’вилось у ході європейських революцій Нового часу, зокрема розгону Директорії та захоплення влади 18 брюмера Наполеоном Бонапартом. Та вже задовго до подій англійської та французької революції таємні змови та ретельно підготовані збройні виступи були у широкому вжитку, звісно, кожна епоха мала свою специфіку – крайні часові межі феномену линуть до зорі цивілізації, чого лише варті згадки про численні палацові перевороти в імператорському Римі та роль преторіанської гвардії у них. Курціо Малапарте ж зазирає ще далі, у його фокус потрапляє республіканський Рим та змова Катіліни, у боротьбі з яким і прославився Мак Туллій Цицерон. Дана змова є надзвичайно знаковою у контексті «Техніки державного перевороту», адже у ній Малапарте вдається віднайти прототипи, що переносяться ним на сучасність: по-перше, за допомогою автора поняття «катилінарії» відривається від свого історичного контексту та стає загальною назвою для усіх революційних сил та заколотників як правого, так і лівого ухилу; по-друге, тактика, яку застосував Цицерон, простежується й у тактиці протиборства загрозам демократичних урядів ХХ століття, і саме вона, на переконання Малапарте, віджила своє та є абсолютно безпорадною перед новою технікою перевороту.
На сторінках праці Малапарте з’являються імена Пілсудського, Прімо де Рівери, Троцького та Леніна, Муссоліні і Гітлера. Однак, є одне ім’я, котре підспудно присутнє в самій основі обраної тематики – це Огюст Бланкі, французький революціонер ХІХ століття. Невидимими течіями його ідеї парадоксальним, але цілком природнім для епохи модерну, чином відкрилися для використання представниками протилежних політичних таборів та наситили собою те мистецтво захоплення влади, що і є предметом розгляду Малапарте. Це індиферентна позиція повсталих суб’єктів стосовно наявних соціально-політичних обставин у державі та особлива роль підготованої організації заколотників. Справедливості заради, варто відмітити, що, на думку Малапарте, сучасною технікою перевороту станом на початок 30-х років володіли лише дві особи – Лев Троцький та Беніто Муссоліні, для останнього ж, на думку автора, доленосною стала тривала марксистська школа. Тож простеження паралелей із бланкізмом не тільки у відверто лівих силах не повинно здаватися дивним.
Дві успішні революції – більшовицька у Росії та фашистська в Італії – продемонстрували, що попри масовий характер рухів головну роль у самому акті захоплення влади відіграють злагоджені групи. Тож Малапарте ніби стверджує, що амбіційним лідерам, котрі прагнуть оминути парламентські процедури на шляху до влади, тепер не вистачатиме знання психології мас – умовно, Гюстава Ле Бона, як найпопулярнішого дослідника даної проблематики серед політикуму першої половини ХХ століття; відтепер необхідним є і знання Льва Троцького, як першої людини, котра застосувала нову техніку перевороту. Необов’язковими є мережі барикад на вулицях та довгий гул герильї, зміна влади може відбутися ледве помітно для більшості населення, що Малапарте демонструє на прикладі жовтневої перемоги червоних у Петербурзі. Повстання, згідно вислову Троцького, є безшумною машиною, обслуговувати яку повинні свого роду техніки, досконало обізнані зі своєю роллю, тож і зупинити цю машину зможуть виключно такі самі техніки. Тактика Троцького – це алгоритм, який повинен був проявити свою дієвість поза будь-якими впливами обставин, цим пояснюється й критика останнім німецьких комуністів, нездатних провести успішне повстання, адже ніяка специфіка Веймарської республіки не могла слугувати виправданням для сил, що володіють виключно стратегією, нехтуючи технікою. У листах до Курціо Малапарте Троцький звісно піддавав нищівній критиці умовиводи італійця, однак, це із легкістю пояснюється боротьбою між Сталіном та Троцьким за право наступництва влади у Радянському союзі, тож останньому доводилося до кінця проводити свою лінію аргументації тотожності ленінізму, чому загрожувала концепція Малапарте, у якій Ленін та Троцький є представниками не просто різних, але взаємодоповнюючих, а й абсолютно протилежних та автономних підходів.
У чому власне полягала ця техніка, що продемонструвала свою ефективність в Італії та Росії? Відтепер основними об’єктами атак ставали не державні установи, які захищалися у старий перевірений спосіб – силами поліції чи військовими, першочерговою метою стало нанесення ударів по всім факторам, які можуть бути використані захисниками – мережам політичних організацій, профспілкам, та врешті-решт одну з головних ролей відігравало захоплення управління сферами зв’язку, сполучення та навіть технічного оснащення міст. У такий спосіб діючий уряд на перших порах не відчував ніяких змін у ситуації, однак, втрачав будь-яку можливість віддавати ефективні розпорядження, а комплекс поліцейської протидії посяганням на законність виказував свою безпорадність за нових обставин.
Більшість європейських демократичних урядів, на думку Малапарте, у революційну пору врятувало тільки те, що значна частина бунтівних сил все ж продемонструвала нездатність концентрувати увагу на технічній стороні повстання, продовжуючи покладатися на стратегію підготовки масового виступу, чи надаючи перевагу захопленню урядових будівель перед реальною владою у випадку консервативних та військових кіл, яскравим прикладом чого у «Техніці державного перевороту» слугує Каппський заколот. Але Курціо Малапарте приводить приклади й вдалого захисту, проведеного за допомогою чи інтуїтивного вгадування необхідних технік, непередбачених повноваженнями уряду та поліцейською традицією, чи знання тактики супротивника. Так для європейських демократій корисними стають приклади рейхсканцлера Веймарської республіки часів заколота Каппа-Лютвіца та успіху боротьби Сталіна проти Троцького.
Однак, якщо німецький рейхсканцлер, використовуючи профспілки та робітничий рух загалом у боротьбі проти військового путчу, мав за супротивника сили, що користувалися класичною тактикою, радянський генсек пішов шляхом, котрий можна окреслити «дзеркальною тактикою», в якій алгоритми заколотників зустрічаються із такими ж не скутими мірою законності алгоритмами захисту, котрі прагнуть випередити ворога. Провівши запобіжні заходи, що вберегли об’єкти сполучення, зв’язку та технічного оснащення від захоплення, та використавши витончені методи пропаганди, Сталін поставив хрест на планах Троцького із захоплення влади на десяту річницю жовтневого перевороту у 1927 році.
Загалом «Техніку державного перевороту», окрім неоціненних історичних свідчень та особливих типологічних висновків Малапарте, можна звести до кількох простих формул для обох протиборчих сторін, як для катилінаріїв, так і для захисників демократичних урядів. Перші повинні були зрозуміти, що вдалий переворот є не стільки продуктом політики, як наслідком продуманої техніки, другі ж мусили відкинути використання виключно поліцейських методів, також пізнавши тонке мистецтво революцій та змов. У праці є й частково та повністю пророчі рядки стосовно німецької ситуації, що склалась за два роки до приходу Адольфа Гітлера до влади, в якій для італійцю ввижалась спрямованість основної лінії політики НСДАП на отримання більшості у парламенті конституційним шляхом. У цьому випадку Малапарте непокоїть наявність відверто революційного крила німецького націонал-соціалізму, представленого загонами СА, орієнтованих на використання революційного насильства, фактично за італійським фашистським зразком. Тож італієць пророкує фактичну ліквідацію впливів цих сил, що і відбулось протягом «Ночі довгих ножів» 30 червня 1934 року, та переспрямування бойової енергії поза межі держави, у сферу зовнішньої політики.
Нині сучасна епоха, здається, потребує свого Курціо Малапарте, котрий зумів би стисло і зрозуміло експлікувати нові особливі тенденції, характерні для неї. Адже світ не стоїть на місці, й техніка Троцького та Муссоліні зберігає актуальність лише як нагадування про потребу широти та фактично творчого характеру мислення у справі захоплення та захисту держави.
Автор: Іван Калюга
