Прослідковуючи в історичній послідовності характер включеності античних мислителів у політичне життя суспільства, новий яскраво виражений тип вдається віднайти у республіканському Римі, і одним із перших його представників був Марк Тулій Цицерон.
Грецькі філософи, які, безумовно, були для нього невичерпним джерелом натхнення та прикладу, здебільшого обмежувалися творенням та ретрансляцією власних ідей, докладаючи найбільших зусиль до пошуку ідеальних реципієнтів своїх теоретичних розробок, чия безпосередня діяльність вже повинна була приносити відповідні плоди. Це, звісно, також свого роду політична участь. Відтак Сократ, спираючись на уявлення про будь-яку хибну думку та дію як похідних від незнання істини, намагався раціоналізувати полісне життя, переконуючи своїх співбесідників у необхідності звернення до турботи про себе як першої сходинки на шляху до підготовки турботи про інших, підпорядковуючи таким чином їхню діяльність об’єктивним моральним нормам. У схожому руслі діяли й Платон, котрий покладав надії на сиракузького тирана Діонісія Молодшого, сподіваючись через вплив на нього наблизитись до реалізації власного проекту ідеальної держави, та Аристотель, якому доля подарувала шанс спробувати вплинути на світогляд такого учня, як Александр Македонський.
Філософ, оратор та політик – Цицерон втілює активну позицію діяча, котрий прагне наділення владними повноваженнями задля відданої праці на благо вітчизни. Таким чином перед нами постає мислитель-практик, котрий сумлінно виконував свої обов’язки, посідаючи ряд магістратур протягом свого життя, і до самої смерті залишався у вирі подій. Такій безпосередній участі у політичному житті, поглядові із самого епіцентру, Цицерон надавав перевагу над виключно умоглядною діяльністю, відстоюючи дану позицію у своїй праці, в якій він виклав основу власних суспільно-політичних поглядів – «Про державу».
Даний трактат давньоримського політика пройшов надзвичайно довгий та тернистий шлях, аби відкритися сучасним читачам. Століттями він вважався безповоротно втраченим, єдиними свідченнями його існування лишалися виключно цитування та посилання, вміщені у працях пізніших мислителів. Ситуацію змінив його величність випадок, у ХІХ столітті кардинал Анджело Май, котрий відав ватиканською бібліотекою, у ході роботи над «Коментарями» Августина Блаженного виявив під шаром тексту латинського патриста втрачений діалог Цицерона та цим започаткував його тривалу реставрацію. Втім і донині значні частини тексту лишаються відсутніми, що ніяким чином не пригнічує важливість даної праці, яка займає почесне місце в історії світової політичної думки.
Трактат «Про державу» безумовно наслідує еллінську традицію. Варто поглянути лише на форму діалогу, у який обрамлений виклад ідей роботи, що відсилає нас до платонівських впливів. Подібно до великого грека, чий авторитет продовжував діяти й у римські часи, Цицерон обирає тематику та назву діалогу і згодом так само доповнює попередні результати написанням окремої праці «Про закони», що ознаменувало поглиблення проблематики та внесення деяких корективів. Еллінофільство Цицерона простежується й у вкладенні більшості своїх ідей, вміщених у діалозі, у вуста великого полководця Публія Сципіона Еміліана. До введення у твір саме такої дійової особи спонукали декілька чинників: значущість ролі, зіграної Сципіоном у становленні могутності римської держави, адже саме він остаточно завершив боротьбу із найсильнішим конкурентом Римської республіки – Карфагеном, зруйнувавши його та перетворивши Середземне море фактично на внутрішнє море Риму; до того ж даний політичний діяч був знаний як ініціатор об’єднання, відомого як «гурток Сципіона», що опікувалося грецьким культурним надбанням у прагненні поєднати усталені римські ідеали із традиціями еллінської освіти. Тож недивно, що Сципіон внаслідок масштабу своєї політичної участі та любові до грецької культури з легкістю опинився в якості взірця в очах Цицерона.
У питанні про витоки державності Цицерон наближується до поглядів Аристотеля, віддаючи перевагу природній схильності людей до існуваннях в рамках колективу перед заснуванням держави на основі договору, що забезпечив би втілення потреб індивідів у безпеці та оволодінні благами. Навіть надлишок усього необхідного, на думку римського мислителя, не був би в силах змінити політичну природу людини і стати на заваді її тяги до об’єднання із собі подібними.
Попри визнання цінності еллінського надбання, характер римського патріотизму диктував необхідність вірування у виключність історичної ролі Великого міста. Одним із перших такі тенденції інтуїтивно вхопив грецький історик Полібій. Різниця між його поглядами та позицією Цицерона пролягає виключно у перспективах: грек був свідком тріумфу Республіки, часу її розквіту, що, здавалось би, пророкував і подальшу могутність; Цицерону ж вже доводиться озиратися назад, мріючи про повернення тих часів шляхом ідеалізації владних технік, властивих світлому минулому.
Найголовнішим здобутком Цицерона на поприщі політичної теорії вважається його історична першість у формулюванні чіткого визначення держави, що характеризується ним як надбання народу. Мовою оригіналу цицеронівський вислів звучить як «res publica est res populi», що дослівно означає «спільна справа є справою народу».
Така розмита на перший погляд характеристика породила дискусії щодо правильності трактування феномену res publica, відводячи чільне місце проблемам перекладу. Деякі дослідники навіть ставлять під сумнів саму правомірність перекладу res publica як «держави», відстоюючи правильність варіанту «суспільство». В будь-якому випадку для розуміння природи даної «спільної справи» необхідно звернутися до розкриття сутності народу, адже йому у Цицерона також знаходиться визначення – народ (populus) чи рівнозначна йому громадянська община (civitas) є не простим об‘єднанням великої кількості людей, а таким, що засноване на спільності інтересів та згоді щодо права.
Якщо спільність інтересів здається усереднено зрозумілою, що ж означає дана згода щодо права? Французький спеціаліст з історії Давнього Риму П’єр Грималь пояснює, що терміном jus у часи Цицерона називали особистий статус кожного члена громадянської общини, правовий простір, що сплетений із обов’язків та прав та єдино обмежений відповідними просторами інших членів общини. Своє коріння jus бере у звичаї і лише потім перекладається на мову закону, що промовляє однаковою мірою до всього народу. Тож у тексті діалогу можна зустріти й інше визначення держави – «загальний правопорядок».
Такому порядку Цицерон відводить основоположну роль, адже за неможливості зрівняти розміри власності та інтелектуальні здібності, ніщо інше не володітиме настільки потужною консолідуючою силою. Варто одразу зазначити, що права та обов’язки в ідеалі не потребують рівного розподілу між громадянами, а із необхідністю знаходяться у залежності від їхнього суспільного положення. Проте був і певний уніфікований набір прав, що виділяв людей, причетних до римської громадянської общини, серед інших груп населення на підвладних Римській республіці територіях, який включав можливість несення військової служби, участь у народному зібранні, право на власність та заключення угод тощо.
Говорячи про народ як основу res publica, також досить цікавим є простеження різниці у еллінському та римському підходах до визначення громадянства. Складається стале враження, що полісне громадянство греків було замкненим у собі, адже основу його становили кровноспоріднені зв’язки, які були головним джерелом до отримання усієї повноти прав, залишаючи за бортом іноземців, що були особисто вільними, але яким, за рідкісними виключеннями, годі було очікувати зрівняння у положенні із автохтонами. Зовсім іншу ситуацію ми спостерігаємо у випадку із римським еквівалентом. Таке громадянство являло собою правовий конструкт, відкритий до інтеграції сторонніх елементів.
Банальний погляд на історію Давнього Риму демонструє поступове зростання територій, покритих civitas romana, таким чином у середині І століття до н. е. усе населення Італії долучилося до римської общини. Тож «неофіти», яким історія надавала шанс отримати даний статус, ставали рівною мірою захищеною законом частиною civitas, як і наділені таким правом від народження. Превалювання юридичного аспекту у визначенні громадянства дозволило Риму впровадити й певні соціальні ліфти, як-от службу у допоміжних військах, що дозволяли врешті-решт стати повноправним членом громадянської общини.
Характерним для античного мислителя було прагнення Цицерона визначити й ідеальну форму правління. Але попередньо варто зауважити, що саме слово res з латини також може бути перекладене як «власність», тож держава в якості res publica виступає водночас таким саме об’єктом народної власності, як і публічні дороги, мости, храми та вулиці, протиставляючись res privatae та розкриваючи таким чином значущість народу у її існуванні та рівноправному користуванні. Отже, res publica може існувати виключно тоді, коли її керманичі орієнтуються на принципи справедливості, концентруючись на досягненні загального блага. Відсутність таких принципів та пріоритет задоволення власних інтересів унеможливлює існування держави як «спільної справи» народу.
Цицерон наводить шестипозиційну типологію політичних устроїв, кращі три з яких – монархія, правління оптиматів (римський аналог аристократії) та демократія – дають можливість існуванню res publica. Три гірші, що включають тиранію, олігархію та охлократію, він визначає як несправедливі, такі, що не втілюють у життя ті принципи єдності інтересів та правового консенсусу. Проте, кращі форми все ж є нестійкими, і навіть у випадку правління кращого монарха обсяг його повноважень та відсутність контролю становлять постійну небезпеку деградації його влади у тиранію, така само підступна доля може спіткати й дві інші кращі форми правління. Тому взірцевим державним устроєм для Цицерона стає так звана «змішана конституція», що забезпечила би довге існування res publica, не ознаменоване постійними державними переворотами. У пошуках даного ідеалу йому не доводиться користуватися прикладом Платона, відшукуючи такий поза часом та простором. Його втілення він бачить в історії власної батьківщини.
Реалізація даного ідеалу базується на принципі поєднання властивостей трьох кращих форм правління, результатом чого стає впровадження «великої рівності», що виростає з неминучого наділення повноваженнями народу, котрий делегує певну частину з них до рук окремих владних органів. Монархічне начало втілюється у постатях двох виборних консулів, які не мають змоги узурпувати владу через обмеженість терміну їх повноважень строком в один рік та підзвітності сенату, котрий у свою чергу є аналогом аристократичного важелю у державі. У руках народу шляхом участі в різного роду коміціях опиняється законотворча функція, поділена із сенатом, право оголошувати війни та обирати посадовців на деякі магістратури. «Змішана конституція» надає можливість збереження сили та владних повноважень монархічної влади, авторитету аристократії і, найголовніше, забезпечує свободою народ, захищаючи його участь у політичному житті держави.
Системою підзвітності найвищих магістратур та поділу повноважень був впроваджений взаємний контроль, на який покладалася місія підтримки міцності державного організму. До того ж на всіх щаблях ми бачимо колегіальний принцип реалізації владних повноважень. Але політичний організм Римської республіки, попри відразу до одноосібного правління, вкорінену після вигнання останнього римського царя Тарквінія Гордого, проявляє гнучкість, залишаючи й можливість надзвичайної відповіді на потужні виклики шляхом обрання диктатора, наділеного необмеженою владою. Але знову ж таки, дана міра повинна була стати виключно тимчасовою. Такий вид короткочасної централізації влади повністю приймався і Цицероном, навіть попри його негативне ставлення згодом до влади тріумвірів та Юлія Цезаря.
Цицерон вважає, що втілення принципів змішаної конституції у життя не допустить трансформацію держави до своєї хибної протилежності, проте єдину можливість такого перетворення все ж становить порочність людей. Тож філософ велику увагу приділяє конструюванню ідеального типу державного діяча, котрий, не шкодуючи власного життя, повинен бути відданим «справі народу», вміло модеруючи відносини всередині громадянської общини. Такому політику необхідно володіти тонкою інтуїцією, аби вгадувати назріваючі тенденції для вмілого поводження із ними. Звичне зовнішнє мірило, що визначало би успішність такої діяльності, яким вважалася слава із характерною для Риму практикою гучних тріумфів, здається Цицерону лише тінню тієї істинної нагороди, що очікує на тих, хто не зрадив честі та справедливості. Такою нагородою стає цілий потойбічний світ, опис якого вміщений у так званому «сні Сципіона» наприкінці діалогу, у даному світі душі матимуть змогу віднайти спокій та гармонію після кропіткої земної праці.
Складно вивести якусь цільну спадкоємність між ідеями Цицерона та політичними теоріями подальших епох, навіть зважаючи на деяку схожість елементів вчень, що постануть у добу Нового часу.
Причиною є та сама недоступність повного тексту трактату, починаючи з доби середньовіччя. Проте цінність роботи, проведеної римським мислителем, є однозначною, а стала формула цінностей, якими повинен керуватися ідеальний державний діяч та громадянин загалом, органічно вписується у контекст будь-якої кризової епохи, захищаючи принципи відданості та жертовності в ім’я цілого.
Автор: Іван Калюга
