«Мертві не помирають»: невдала спроба Джима Джармуша висміяти сучасність

У травні 2019 року на Каннському фестивалі культовий американський режисер Джим Джармуш презентував свою нову стрічку «Мертві не помирають». Трейлери обіцяли найбільш «народний» і мейнстрімний фільм Джармуша – режисер вперше в кар’єрі звернувся до теми зомбі-апокаліпсису. Окрім цього, режисер зібрав запаморочливий зірковий склад: від Білла Мюррея та Тільди Суінтон, до Тома Вейтса і Селени Гомес. Але у випадку Джармуша  трейлери, синопсис і навіть акторський склад виявилися лише трюком задля популяризації стрічки, а режисер звертатися до мейнстріму і не збирався.

Сюжет фільму «Мертві Не Помирають» закручений навколо зомбі-апокаліпсису, що трапився внаслідок маніпуляцій з полюсами Землі. Місяць тепер сяє неприроднім світлом, а в маленькому містечку Центрвіль починають поступово зникати всі тварини. Шериф Кліф Робертсон (Білл Мюррей), офіцер Роланд Петерсон (Адам Драйвер) та офіцер Мінерва Моррісон (Хлоя Севіньї) починають своє меланхолічне розслідування, паралельно з цим Зельда Уінстон (надзвичайно космічна Тільда Суінтон) вивчає мешканців міста, трійка хіпстерів (одна з них Селена Гомес) проїжджає через Центрвіль, відлюдник Боб (Том Вейтс) ховається в лісі та спостерігає за містом через бінокль, а в придорожнє кафе навідується пара зомбі (Іггі Поп та Сара Драйвер). 

Тема ходячих мерців в культурі, особливо американській, досліджується вже не один рік в різноманітних медіумах: література, комікси, відеоігри, телебачення і, звісно, кіно. Тому очікувати від нового Джармуша жанрової ревізії чи якоїсь революції не доводиться. «Мертві не помирають» – за своєю суттю досить типовий зомбі-апокаліпсис з парою дрібничок. Джармуш повертає ходячим мерцям щось на кшталт механічної пам’яті, тобто місцеві зомбі не просто полюють на живих, вони навіть імітують улюблені при житті види діяльності: померлі підлітки не відривають очі від мобільних телефонів, жінка-п’яничка бажає Шардоне, а зомбі Іггі Поп заливається кавою. З цієї ж миті починає прослідковуватись основна ідея, закладена режисером у фільм – зомбі, звісно ж, це живі люди, над якими насміхається Джармуш.

Спроба зробити сатиру на сучасність з хіпстерами, смартфонами, культурою споживання і відчуженням людей один від одного виходить не просто кульгавою, а ще і не дуже цікавою. Можливо, якби американський постановник знайшов більш цікаву форму для свого глузування, то і стрічка могла б зайняти місце у рядку культової кіносатири, адже всі представники цього жанру мають одну важливу властивість – вони стають позачасовими. Наприклад, саме тому «Мертві не помирають» програє і «Ідіократії» 2006 року, і стрічці Джона Карпентера «Вони живуть» 1988 року, бо вони і досі є актуальними. Чи буде актуальною стрічка Джима Джармуша навіть через рік, сказати важко. Проблема в тому, що Джармуш наче і сам не зацікавлений у предметі власної сатири. Сучасність, яку він висміює, поверхнева і однобока, а в самого постановника немає бажання хоча б якось в ній розібратись. Ось так і виходить, що критика, адресована сучасному світу, попадає «в молоко», бо власне вона і на критику не схожа, а більше нагадує бурчання старого діда на тему «зараз все погано, буде ще гірше і взагалі скоро кінець світу». Але навіть таке «бурчання» може бути цікавим, якщо воно пристрасне або хоча б трохи божевільне.

Незацікавленість – це головна тема і ідея фільму. Особливо яскраво це прослідковується в акторських роботах. Біллу Мюррею не в новинку грати меланхолічних персонажів і йому це вдається, однак в цій стрічці він виглядає ще більш меланхолійним і беземоційним ніж завжди. Адам Драйвер – один з головних акторів свого покоління, що грав в надзвичайно різних картинах від Зоряних Воєн до того ж джармушівского «Патерсона», так само виглядає незацікавленим і скутим. Ближче до фіналу Джармуш навіть намагається обіграти цю незацікавленість головних героїв, однак цей жарт (чи невдале знущання з глядача) все ж таки не рятує стрічку. В якийсь момент виникає відчуття, що більшість акторів дали згоду на зйомку в фільмі лише через дружні зв’язки з режисером, а десь на півдороги зрозуміли, що матеріал їх не влаштовує. Саме тому більшість зірок в акторському складі по великому рахунку витрачається в нікуди. Наприклад, є у фільмі дивакувата героїня Тільди Суінтон, але скільки вже у Тільди було подібних ролей. Або ж Стів Бушемі, що грає консервативного фермера в червоній кепці з надписом «Keep America white again», не може по-справжньому розкритись в цій ролі, тому що йому тут нема чого грати. Камео Селени Гомес, здається, існує в фільмі лише заради камео. Звісно, все це можна виправдати тим, що режисер таким чином намагався зібрати більше грошей для фільму, однак виникає питання, чому б не використати таланти Суінтон, Мюррея, Бушемі в повну силу?

Але не все так погано. «Мертві Не Помирають» все ж досягають однієї мети. Джармуш один з небагатьох людей, хто в останні роки зміг додати в зомбі-апокаліпсис почуття тривоги і дискомфорту. Так актори грають не в повну силу, однак, в певній мірі це досить добре складається на атмосфері стрічки, адже практично всі герої тут трохи позбавлені емпатії і ніхто не рветься бути героєм, та всіх рятувати. І в контексті зомбі-апокаліпсису це безумовно працює. Однак, ця відчуженість та нестача емпатії ніяк режисером не досліджується. Джармуш просто каже: «Ось зараз все так, а чому? Мені не цікаво».

В стрічці взагалі не так багато персонажів, на яких би Джиму Джармушу було б не начхати. По-перше, це троє підлітків, в яких постановник бачить майбутнє і вірить, що саме вони можуть щось змінити. А по-друге, це персонаж Тома Вейтса – відлюдник, з яким, очевидно, Джармуш і асоціює самого себе. Він живе в лісі, зомбі до нього не дістатись, і споглядає за мешканцями Центрвілю через бінокль, періодично видаючи фрази в дусі: «Воістину це Апокаліпсис!». Герой Вейтса тут грає роль стороннього коментатора, «голосу розуму», однак, по суті, він більше схожий на одного з героїв фільму «Шина» – яскравого представника треш-кінематографу.  Там так само був персонаж, що відсторонено споглядав і коментував безумство (в фільмі без будь яких пояснень оживає звичайна шина і починає вбивати людей). Але в такому фільмі в такому ході був і сенс, і позиція, а у режисера цього треш-хоррора Квентіна Дюп’є вдається познущатись з сучасності (і глядача) більш екстравагантно і цікаво.

Однак, Джармуш не спиняється в своїй серйозній критиці, а в фіналі взагалі через вуста героя Тома Вейтса видає надзвичайно моралізаторський монолог, тим самим псуючи і без цього не дуже вдалий фільм. «Всі ці примарні люди просрали власні душі, обміняли їх, продали за дрібницю… За дорогу тачку, кухонні прилади, штани модні, ігрові приставки та іншу хрінь… Все мало та ще подавай», – ось такі слова говорить відлюдник Боб у фіналі. І саме в цей момент чітко розумієш, що «Мертві не помирають» – це і не фільм, а прямолінійне моралізаторське і вже заїжджене повчання, з яким режисер відстав мінімум років на двадцять. А навіть якщо повчання сприйняти всерйоз, і апокаліпсис відбудеться, слід пам’ятати, що ховання в лісі і критичні коментарі нікого від нього не врятують. Навіть відлюдника Боба. Навіть Джима Джармуша.

Автор: Кирило Пищиков