Кертіс Ярвін

Кертіс Ярвін: Глибинна держава vs глибинна правиця

Даний текст датується 5 травня 2020 року. Це одна з перших публікацій Кертіса Ярвіна після чотирирічного “хіатуса” та під власним іменем, а не псевдонімом “Менціус Молдбаг”. По суті, саме з кількох есе Ярвіна на сайті americanmind, до якого належить і даний текст, розпочинається нова перспектива нігілістичного принца — на сьогодні він уже цілком увійшов у колію та випускає по декілька текстів щотижня, з якими ми намагатимемося знайомити українського читача по мірі нашого власного слоупокства. Відтак, повертаючись до вічних питань — що було першим, куриця чи яйце політика чи культура? І що ж лежить в основі майбутнього культурного перевороту? (спойлер: крутизна). Усе це — в тексті Кертіса Ярвіна …
(від редактора).

Нові артефакти заперечують старі махінації

В умовах будь-якого стабільного режиму за будь-якої епохи та у будь-якому місці, будь то Петербург ХІХ століття чи округ Колумбія ХХІ, у населення немає жодної ефективної процедури, легальної чи нелегальної, для того щоб контролювати або замінювати центральні органи держави.

Це нормально і не є дивним. Автократія – це універсальний людський стан. Наявні винятки свідчать радше про проблеми з адекватним відчуттям реальності.

Російська інтелігенція ХІХ століття могла хоча б мріяти про те, аби кинути бомбу в царя. Сучасна адміністративна держава, не менш автократична, на жаль царя не має. Це олігархія, а не монархія. У цій системі немає елементу, якого можна було б дієво знищити бомбою.

Сила, що приймає остаточні рішення, існує десь посеред борхесіанських процесуальних лабіринтів. Але щодо всіх практичних революційних цілей «глибинна держава» є настільки ж децентралізованою, як і Біткойн, і настільки ж невразливою до виборчих бюлетенів, як і до куль.

Вона не завжди може відразу отримати те, чого бажає. Політика все ще її дратує. Насилля змушує злитися. Але не існує жодної сили, яка об’єктивно могла б спіймати, нашкодити чи навіть вчиняти спротив «глибинній державі» протягом тривалого проміжку часу. Знову ж таки: з точки зору історії це нормально, у цьому немає нічого дивного.

В умовах здорового режиму воєнний спротив є божевіллям, а політичний – нісенітницею. І будь-хто, хто вважає, що Вашингтон ХХІ століття є нестабільним чи вмираючим режимом, мусить молитися на колінах, щоби ніколи не відчути цього падіння на власній шкурі.

Однак, існує і третій вимір революції: мистецтво. Мистецтво – це сфера глибинної правиці, або ж альт-райтів. Можливо, ви ще не помітили кракена. А от він вас помітив.

Нажаль, популісти уже пройшлися тут до нас і все забруднили. «Політика витікає з культури». Якщо культура включає до себе улещування широких мас незграбною пропагандою — «пролетарськими новелами» з 30-х у Daily Worker — то така культура нам не потрібна.

Мистецтво, якщо це взагалі мистецтво, має бути спрямованим на естетичну досконалість. Воно не зволить звернути увагу на свою аудиторію. Якщо увесь світ є нижчим за мистецтво, то мистецтву начхати на нього. Мистецтво не змагається ні з чим, окрім себе, минулого й майбутнього. Якщо це не sub specie aeternitatis, то це взагалі не мистецтво.

Мистецтво як зброя

Але як мистецтво може стати зброєю? О, мистецтво – це надзвичайно небезпечна річ. А будь-що небезпечне є зброєю. Погляньмо, як у минулому столітті одна лиш естетика вбила сотні мільйонів людей.

Царистська Росія, яку інтелектуальний світ ХІХ століття вважав апогеєм жорстокого автократичного деспотизму, також породила одні з кращих романів того віку. І ті, хто їх писали, окрім кількох божевільних на кшталт Достоєвського, зовсім царя не любили. Ідеологічно вони були жертвами лондонської моди — цілком нормальна річ на той час.

(Толстой мабуть може вважатись найвеличнішою фігурою свого покоління. Сам Толстой, звичайно ж, не зашкодив би й мусі).

Незадоволена інтелігенція у кінцевому підсумку стала настільки домінантною в плані культури, що вони змогли підштовхнути царя допомогти британцям і французам у справі їх великої війни задля створення безпечнішого для демократії світу. Це привело до чудових результатів для всіх, включаючи царя. Щонайменше, нудно не було.

Кінцевою причиною усієї російської революції – лютневої і жовтневої – була толстовська англофілія, естетичний порив. Пророком жовтня був, ясна річ, Карл Маркс – перероджений лондонський джентльмен з безглуздими ідеями та обожненими писаннями.

Більшовизм був естетичним переживання. Нацизм також був естетичним переживанням. І демократія все ще лишається естетичним переживанням. Аби грати у цій лізі, аби змагатися з такими гравцями в історичному масштабі, необхідно володіти естетичними жестами великої могутності: сильнішими богами.

З більш повсякденної перспективи, Парето визначив революцію як «циркуляцію еліт». Нова еліта з новим персоналом, новими доктринами і новими інституціями витісняє та займає місце попередньої. Мистецтво є мовою еліти: мовою таланту. Еліти ототожнювали себе з мистецтвом протягом останніх трьохсот років.

Усі революції починаються з фундаментально естетичного перелому. Перший крок культурної революції – народження нової мистецької школи.

Естетику має підкріплювати мистецький рух, далі ж – мистецькі інституції. Саме ці інституції, якщо вони почнуть процвітати, стають культурним ядром нового режиму. Мистецтво є важелем, пружиною та шарніром будь-яких реальних змін у нашу епоху.

Мистецьке домінування – не маркетингова метрика. Влада – не похідна від продажу книг. Влада досягається тоді, коли старі еліти бояться нових революційних еліт — коли вони осоромлені й примушені до смирення самою лиш досконалістю їх робіт, і бояться навіть промовляти їх імена. Домінування завжди саме по собі себе поширює.

Найлегшим шляхом до естетичного домінування є чиста правда. Є певна конкретна особливість, яка робить огидною будь-яку оповідь – це брехня. Більшість режимів нищаться їхньою власною накопиченою брехнею, яка спотворює їх образ та підриває естетичні основи підтримки цих режимів.

Щойно режим починає покладатися на фізичну силу задля підтримки власного наративу, як він уже приречений на те, щоб ніколи не повернутися назад до самостійної історії, якій люди вірять лише тому, що вона здається для них очевидно правдивою.

У короткостроковій перспективі брехня може мати чудодійний ефект. Однак, на тривалій дистанції вона починає бути видимою. Також від брехні дуже важко позбутися, навіть коли вона перестає бути корисною. Як правило, від неї позбуваються en masse, під час наступної безумовної зміни правлячого суверена (зміни режиму).

Кожен новий режим бачить своїх попередників як саме втілення брехні. У більшості з них є на це підстави. Як казав Карлайл щодо революцій 1848 року:

«Це мабуть найбільше викриття фальші в людських справах, яке коли-небудь здійснювалося. То виходить, що ці поважані високопоставлені особи, які сиділи поміж своїх сяючих символів і довгих та складних поважаних професійних титулів, були звичайнісінькими самозванцями, хіба не так? Вони діяли не в ім’я правди, але в ім’я брехні. Історії, які вони розповідали людям, були майстерною казкою, вчення які вони проповідували їм були не баченням істинного місця людини в світі, але натомість незв’язною підробкою мертвих привидів і ненароджених тіней, традицій, святенництва, бездіяльності, боягузтва — брехлива неправда, яка нарешті починає розпадатися. За власною волею і проти неї, ці високі представники людства були обманщиками: і підлеглі їм мільйони людей виявились дурнями — свого роду зворотними обманщиками, інакше вони б не вірили у цих людей настільки довго. Універсальне банкрутство самозванства: ось найкоротше визначення цих подій».

Усі інституції заражаються однаковими самозванцями. Отож всі інституції стають огидними. І коли вони виробляють мистецькі твори, то твори мають включати до себе і підтримувати усю цю брехню. Мистецтво стає буквально огидним — усі ми це бачили.

Ми навчені дивитися крізь пальці на цю огидну брехню. Нам розповідають, що це всього лиш маленькі дефекти кращого світу. Мистецтво і тільки мистецтво — не раціональні аргументи— зможе утримати нас за руку, коли ми виходимо назовні. Що таке мистецтво? А «меми» – вмістилище люті моїх любих діточок! – це мистецтво?

Ясна річ, у будь-якого століття є свої ідоли. Як тільки у цих ідолів виявлять достатньо глини в ногах, їх починають зневажати; мої любі діточки будуть насміхатися над ними, не зважаючи на їх правдивість чи хибність. І зараз ми перебуваємо саме на цьому етапі.

Washington Post нещодавно випустила класний редакторську передовицю від жінки, яка спіймала свого сина-підлітка, коли той сміявся над мемом про Гітлера. Гітлер дивиться назад, знуджений, на якомусь партійному зібранні. Мужик в кепці MAGA нахиляється вперед і повідомляє йому про Нормандію.

Якимось чином ця дитина змогла переконати маму, що вона неправильно сприйняла цей мем, адже він насправді сміявся над Гітлером. Однак, йому не вдалося уникнути тренінгу з різноманітності, і цей тренінг був ефективним, як стверджує мати. Боже, благослови молодь.

Але, як каже Біблія, коли ти став чоловіком, то мусиш відкласти дитячі речі. Ці меми, ці жарти, іграшки з якими підліток може трішки познущатися зі своєї мами середнього віку, це не літаки, не танки і не бойові кораблі в мистецькій боротьбі за світ. Коли лев полює, його левенята мають відступити назад.

Нова Естетика, Новий Світ

Нам потрібен не якийсь там привид минулого століття, але його відсутність; і не стільки відсутність старого, як бачення нового; не нове бачення, але нова інституція; не інституція, а академія; не академія, а режим; не режим, а оновлення усього світу.

Друзі, скажу я вам: ми навіть не на початку цього шляху. Наш перший крок, наразі і ще надовго, полягатиме лишень в одній речі: у створенні найкращого з можливих витвору мистецтва.

Першим кроком на шляху до взяття ХХІ століття є винайдення самого цього століття. Першим кроком у винайденні ХХІ століття є естетичне бачення, яке буде настільки сильним, правдивим і чистим, що домінуватиме над несвіжою старою естетикою ХХ століття і лякатиме її.

Люди винайшли мистецтво з одної причини: аби виїбнутись. Єдиним надійним шляхом змінити режим є вразити його настільки, що він добровільно піде здаватися. Переконання – це справа для бета-самців: лише невпевнені переконують. Впевнені ж діють.

Мистецтво у його найширшому сенсі – хтось міг би сказати змісті – це безкровна зброя, яка може замінювати світ. Світ неможливо завоювати силою. Він має бути зваблений величністю. І хоча у величних ніколи не має браку послідовників, один лиш підрахунок послідовників ніколи нікому величі не приніс.

Окрім хіба що Уельбека, Bronze Age Pervert – це перший серйозний письменник нашого часу, який розуміє та втілює цю реальність. Звісно це не означає, що нам потрібна його пінка на нашому капучино. Звісно ж, коли людство озирнеться назад із майбутнього, то Bronze Age Mindset здасться йому ранніми, погано відредагованими і дещо неоковирними спробами — важливими лиш тим коли вони написані, а не про що. Однак, і сам Pervert може вповні перевершити власні ранні праці.

(Насправді ж така книжка, книжка зі справжньою силою, не має бути паршивою електронною книгою, доступною будь-якому ідіотові з інтернета, але лімітованим виданням з друком на коров’ячій шкірі, що продається лише за запрошенням. Увесь досвід від об’єкту має бути унікальним, чудовим і лякаючим: книжка, так само як і її автор, має здійматися на вершини).

Однак це непросто зробити. Багато людей не розуміють фундаментальної суті цього повідомлення: вони вбачають у BAP позитивні аргументи на користь якогось безумства, на кшталт порожньої землі, хронології Фоменка, генетичної неповноцінності удмуртів та інших фінських народів… прокиньтесь! У BAP нема ніякого «повідомлення» у цьому тупому сенсі.

Як і його попередник Ніцше, BAP не «для» цього, того чи іншого. Його книжка це не лекція, а вогонь. Вона не навчає, вона горить; це не слова, а дія.

І в неї нема повідомлення. Однак у неї є тема. Темою «Bronze Age Mindset» є крихітність сучасного світу — у розумі, у просторі, в часі.

Іншим, праведним серед нормісів, дана місія стримувати стискання і розширювати стіни бульбашки Овертона, що невпинно стискаються. З цим нема ніяких проблем; однак, істинною ціллю є втекти з цієї бульбашки.

Океан є набагато більшим за свою поверхню. Більша частина океану – це порожня пустеля. У якості груди м’яса, у якості людської армії, глибинна правиця є крихітною меншиною.

Однак як простір — мистецький, філософський, літературний, історичний, іноді навіть науковий (усі ці галузі по суті і є мистецтвами) глибинні праві набагато ширші за мейнстрім.

Якщо ми порівняємо усі книжки, опубліковані у 1919 році з тими, що були опубліковані у 2019 році, то зможемо побачити, що маємо зараз набагато більший діапазон перспектив. Майже всі сучасні ідеї можна знайти в минулому, однак майже всі ідеї з минулого уже зникли. Як мови, людські традиції зникають, і традиції набагато легше зникають, аніж мові.

Мейнстрімна свідомість дивиться на власну бульбашку крізь лінзу – «риб’яче око». Бульбашка для неї це все. Увесь зовнішній простір, вся історія – всього лиш вузька чорна межа навколо. Ця межа, звісно ж, абсолютно ненаселена.

Однак під правильною лінзою минуле є значно ширшим за сьогодення. Глибинна правиця оперує глибинною історією; вона не приймає ніяких часових або географічних меж. Вона вважає, разом з Ранке, що всі ери є рівними перед Богом.

І якщо всі ери рівні, то рівними є і їхні ідеї. Доки ми не визнаємо передреволюційний світ і старий режим, що існував до цього старого режиму, як вагомий та правомірний, ми все ще не здійснимо контакт із справжньою широтою вільного інтелектуального простору.

Темою «Bronze Age Mindset» є ось що: якщо ви думаєте, що ваш розум широкий та відкритий, то ви помиляєтеся. Він є крихітною твердою грудкою на кшталт маленької устриці — міцно стиснена шкарлупа зі страху. «І день настав, коли ризик лишатися міцно загорнутим в бутон став страшнішим, аніж ризик зацвісти».

Ці речі неможливо висловити. Їх треба показати — виконати. І єдиний спосіб показати їх для одного автора, персонажа, але більше ніж персонажа, це показати перевагу простору — усього того гігантського простору розуму й часу, простору поза нашою все більш абсурдною бульбашкою «мейнстріму».

З часом цього стане недостатньо. Настане час, коли всі «ні» будуть строго висловленими. Потрібно буде сказати «так». Втекти означає не просто вибратися звідти, але й, зрештою, побудувати щось нове.

Але кожен початок належить сам собі. Зараз будь-хто може поглянути навколо, назовні бульбашки, побачити палючий вогонь у глибині космосу[1], де ніщо не може жити й не може горіти полум’я. І цього, на сьогодні, буде більш ніж достатньо.


[1] Англ. «space» означає водночас «простір» і «космос».

Переклад: Артур Малик, під. ред. Сергія Заїковського

поділитись