Варто, зрештою, визнати, що абстрактне поняття «краса» насправді важко піддається конкретному поясненню, і навколо нього обертається безліч підходів і теорій. Таку «непояснюваність» можна вважати властивістю згаданого поняття, і ця властивість водночас має зворотній принцип: ми не прагнемо раціонально пояснювати те, що вважаємо красивим. Те, що вабить людський зір, дійсно зазвичай сприймається не критично, це давно помічений принцип. Ба більше: зовнішня естетика здатна легітимізувати фактично будь-які ідеї, виправдати будь-якого роду політику та дії організації або держави. Це власне є тим, що називають «естетизацією політики». Естетизація політики – це явище, що, як правило, супутнє тоталітаризму, при цьому, звісно, далеко не кожен тоталітарний режим дбав про власну «красу» і візуальну привабливість. 

Візуальну складову диктатури покликані формувати архітектурні ансамблі, монументальна скульптура, монументальний та станковий живопис, при цьому, безліч інших об’єктів та предметів можуть нести на собі відбиток тоталітарної естетики. Певною привабливістю, краще сказати «приваблюючою силою», також можуть відзначатися, наприклад, військова уніформа та спорядження, військова техніка, книги та поліграфія і навіть певні предмети побуту.

Принцип естетизації політики був добре відомий нацистському керівництву, а надто особисто Адольфу Гітлеру. Саме тому художникам, дизайнерам, архітекторам, конструкторам у Третьому Рейху було відведено особливе завдання, яке власне і обумовило культурну політику нацистської держави. 

Без перебільшення можна стверджувати, що націонал-соціалістичному режиму вдалося створити свій власний візуальний стиль. Він легко впізнаваний завдяки суворості та завершеності форм, патетиці. Йому притаманна оберненість до естетичних ідеалів попередніх епох, в ньому переплітаються класицизм, готика, разом із формами, породженими сучасними технологіями. Значною мірою завдячуючи своїй візуальній складовій, «нацистське минуле» продовжує бути об’єктом живого інтересу для багатьох: від професійних істориків до колекціонерів антикваріату.

Жарти про «австрійського художника» вже давно увійшли в наш обіг, однак у питанні щодо того, чи можна насправді вважати Адольфа Гітлера митцем, дослідники не сходяться в оцінках. Часто Гітлера показують художником-невдахою, питання однак полягає в тому, наскільки це відповідало дійсності. Російський історик мистецтва Галина Дятлєва відмічає, що роботи Гітлера хоч і не відрізняються оригінальністю, проте мають досить високий художній рівень виконання, та попри всі невдалі спроби отримати художню освіту, майбутній нацистський лідер все ж мав змогу забезпечувати себе завдяки продажу своїх малюнків та картин. «Австрійський художник» насправді мав в більшій мірі амбіції архітектора, ніж власне художника. Нездійснена мрія – освіта в Віденській академії мистецтв, стосувалася класу архітектури. Також варто помітити, що дві третини малюнків і картин Гітлера – це архітектурні споруди та ансамблі.

Так чи інакше амбіції Гітлера-художника та Гітлера-архітектора знайшли свою проекцію у політиці. Російський історик мистецтва, автор відомої монографії «Тоталітарне мистецтво» Ігор Гломшток з цього приводу згадує судження самих представників верхівки Націонал-соціалістичної робочої партії: «Себе він вважав (та його вважали) архітектором Третього Рейху, котрий «творить за законами краси», і Геббельс мав на увазі саме Гітлера та лише злегка перефразував його слова в своєму виразі — «істинний політик знаходиться в таких самих стосунках з нацією, як скульптор з мармуром».

Вхід в нову Рейхсканцелярію
Мармурова галерея нової Рейхсканцелярії

Разом із приходом до влади націонал-соціалістів стали втілюватись у життя масштабні проекти перебудови міст. В першу чергу це стосувалося Берліна і Мюнхена. Це стало причиною народження нового архітектурного стилю, що дістав промовисту назву: «архітектура епохи націонал-соціалізму».

У 1933 році у Мюнхені розпочалися роботи по зведенню урядових будівель, а саме «Дому фюрера» та «Адміністративної будівлі НСДАП». Проекти будівель належали архітектору Паулю Людвигу Троосту. Пауль Людвіг Троост (нім. Paul Ludwig Troost; 1878 – 1934 р.р.) був випускником Дармштадського технічного університету. Свою кар’єру архітектор розпочав з проектування фамільних склепів. З 1906 року Троост працював у Мюнхені, де створив кілька проектів для житлових будівель. У середині 20-х на замовлення фірми Norddeutscher Lloyd спроектував кілька трансатлантичних кораблів. В 1930 році Пауль Людвіг Троост особисто знайомиться з Адольфом Гітлером. Окрім згаданих «Дому фюрера» та «Адміністративної будівлі НСДАП», Троост спроектував два меморіальні комплекси, так звані «Храми пошани» в пам’ять про загиблих під час «Пивного путчу» членів НСДАП. Більшість спроектованих Троостом будівель було зведено вже після його смерті. «Дім фюрера», «Адміністративна будівля НСДАП» та два «Храми пошани» завершили східну частину архітектурного ансамблю мюнхенської Королівської площі (Кенігсплац). Окрім того, проектом Трооста також є «Дім німецького мистецтва» у Мюнхені, в якому починаючи з 1937 року відбувалися щорічні «Великі німецькі художні виставки». Пауль Людвіг Троост належав до кола осіб, наближених до Гітлера. По смерті Трооста у 1934 році його місце, місце «улюбленого архітектора» фюрера зайняв Альберт Шпеер.  

Свастики під колонадою дому мистецтва у Мюнхені

Бертхольд Конрад Герман Альберт Шпеєр (нім. Berthold Konrad Hermann Albert Speer; 1905- 1981 р.р.) вивчав архітектуру в Університеті Карлсруе, Мюнхенській вищій технічній школі, а також у Берлінській вищій технічній школі. Шпеєр був членом НСДАП з 1931 року, у 1933 році після особистого знайомства з Гітлером був призначений Асистентом Пауля Людвіга Троста, по смерті якого, як вже згадувалось, кар’єра Шпеєра стрімко здійнялася вгору. Одним з найвідоміших творів Шпеєра стала будівля Нової рейхсканцелярії у Берліні. Замовлення проекту Шпеер отримав у 1938 році, саме будівництво було завершено вже через рік. Нова рейхсканцелярія вражала своїми розмірами, будівля мала 441 метр у довжині. Вхід в будівлю прикрашали статуї авторства Арно Брекера «Партія» та «Вермахт». В середині Нової рейхсканцелярії містився так званий «Дипломатичний маршрут» довжиною в 300 метрів. Він являв собою шлях від монументального «Еренхофу» (двору слави) до «Залу Мозаїки», «Круглого залу», «Мармурової галереї» та закінчувався у приймальні фюрера. Ця архітектурна концепція спиралася на барокову анфіладу. Шпеер і Гітлер, вочевидь, мали на меті перевершити барокову пишність. Так, наприклад, «Мармурова галерея» мала розмір вдвічі більший, ніж Дзеркальний зал у Версалі. Найбільш розкішним залом у будівлі був кабінет Гітлера. Він мав площу майже 400 квадратних метрів та висоту стін майже десять метрів. Для його оздоблення використовувалися лише найкращі матеріали: темно-червоний зальцбурзький мармур, палісандр, рухпольдінгський камінь. Гітлер використовував цей кабінет переважно для представницьких цілей.

Шпеєр з Гітлером
Пауль Людвиг Троост

Будівля Нової рейхсканцелярії сильно постраждала під час боїв у Берліні навесні 1945 року і зрештою за наказом радянського військового керівництва була знищена. Мармурові плити з руїн цієї величної будівлі використовувались для створення пам’ятників загиблим у Німеччині радянським військовослужбовцям, реконструкції станцій метрополітену в східному Берліні та у Москві. Сьогодні на місці творіння Шпеєра розташовано торгівельний центр. Альберт Шпеер, що у 1942-1945 роках також обіймав посаду рейхсміністра з озброєння та військової промисловості, у 1946-му був засуджений нюрнбергським трибуналом до 20 років ув’язнення, термін відбував у берлінській тюрмі Шпандау. У 1967 році Шпеер вийшов на волю. У 1981 помер від інсульту у Лондоні.

Автор: Руслан Штурм