Гійом Фай

Ґійом Фай: Диктатура добробуту

éléments n°28-29

Олдос Гакслі вважав, що пише фантастику, помістивши дію свого роману Який чудесний світ новий у третє тисячоліття. Він помер, будучи свідком того, як суспільство без страждань та невдоволених потреб стає сумною реальністю нашого часу, і того, що подібно сюжетові його роману, будь-яка людина, яка є вільною чи виявляє якусь оригінальну думку, автоматично приймається з боку натовпу як зло – усе це обумовлено тим, що соціоантрополог Арнольд Ґелен [1] називав диктатурою добробуту. Адже релігія добробуту дійсно перетворилася на диктатуру.

Повсюдна усталеність бажання задовольняти матеріальні побажання та спрага до споживання людей нашого часу самі по собі не шокують: вони є нерозривно пов’язаними з самим фактом існування функції достатку, властивої суспільствам індоєвропейського походження. Але у системі троїстого поділу індоєвропейського світу, як показав Жорж Дюмезіль, функція достатку і виробництва лишається імперативно підпорядкованою функції війни та, передусім, функції суверенітету. Трагедія полягає в тому, що ми є свідками обернення цих імперативних стосунків, що у суспільстві в цілому панують саме споживчі вимоги, а економіка наділяється повноваженнями розв’язати усі людські проблеми.

Зводячи усі соціальні фактори до економіки, ринкове суспільство перетворює економіку на інструмент глобального розвитку, мотивованого хибним уявленням про щастя, ілюзорною сумішшю матеріального достатку й більш-менш організованого дозвілля. Воно бажає заявити, що існують тільки матеріальні потреби й бажання, що вони можуть бути виключно індивідуальними, завжди кількісними та завжди можуть бути вдоволеними. Керівники підприємств без вагань заявляють, що «їхні компанії створюють світ». Розумники з Entreprise et progrès, «скалка в дупі» для CNPF [2], взагалі вважають, що зміни на підприємствах визначають соціальні зміни, і підприємства є керівним явищем суспільства – феноменом, до якого французи, однак, заледве пристосовуються завдяки своїм «культурним дефектам» (sic).

Найгіршим, напевно, є те, що більшість людей закохується в надуману щедрість цього економічного тоталітаризму. Аргументів для здорового глузду тут вдосталь. Валері Жискар д’Естен [3] пише:

«Лише ринкові економіки дійсно служать споживачеві. Якщо залишити ідеології осторонь та враховувати лише факти, то стає ясно, що економічні системи, регульовані централізованим плануванням, пропонують споживачам незрівнянно менше задоволення в кількісному та якісному співвідношенні, аніж ті, котрі засновані на вільному ринку». 

Але в ім’я індивідуальної свободи доступу до масового споживання цей тоталітаризм поширює оскаженілі форми індивідуалізму – гіперсуб’єктивізм, про який говорить Арнольд Ґелен, – що руйнують людські спільноти, соціальні та органічні зв’язки між їхніми членами, забороняючи будь-які колективні, історичні чи національні проекти.

Однак, обіцяючи щастя для всіх й одразу, ринковий лібералізм зрештою породжує розчарування, розбиті надії та атмосферу колективного невдоволення. Егалітарний міф про безумовне щастя поєднується з міфом про нескінченне зростання рівня людського життя, незалежно від процвітання окремих економічних ланок. Парадоксально, але кожне кількісне підвищення рівня життя підсилює психологічне невдоволення, яке воно мало б усунути, провокуючи в соціальному організмі майже фізіологічну залежність від економічних бажань, з чого витікають  численні патологічні наслідки. «Хибне вивільнення добробуту, – пише Пазоліні, – створило ситуацію, не менш божевільну та, можливо, навіть більш божевільну, аніж за часів тотальної бідності» (Scritti corsari).

Очікування автоматичного й механічно здобутого прогресу робить людей рабами системи та звільняє їх від необхідності проявляти винахідливість і волю. Диктатура добробуту виснажує почуття та, врешті-решт, зношує людину. Конрад Лоренц пише: «У далекому минулому наймудріші з людей уже цілком справедливо визначали, що для людини недобре досягати занадто високих результатів у своєму інстинктивному прагненні до задоволення й позбавлення від болю». Притуплене звичкою, задоволення вимагатиє постійного зростання й призводить до розбещеності. Сучасні споживачі з нетерпінням хочуть отримати усе й одразу, але ця гіперчутливість до нестачі задоволення по суті робить їх нездатними насолодитися радістю від здобутого. Конрад Лоренц далі уточнює: «Задоволення – це результат споживання. А радість – це насолода від творчого акту».

Арнольд Ґелен називав цю психологічну відчуженість плеонексією[4]: завдяки ній вдоволення егалітарної вимоги викликає зростання егалітарного бажання. А неофілією[5] він назвав глибинну нездатність менталітетів, підпорядкованих меркантильному духові, задовольнитися набутим становищем. Це змушує систему підтримувати стан постійного бунту, посиленого тим фактом, що невдоволення здається все більш нестерпним. І це – нескінченна спіраль. Необмежене підвищення рівня життя, обіцяне й настільки нестерпно очікуване в будь-якій економічній ситуації, є кризовим фактором, і в кінцевому підсумку ця диктатура добробуту загрожує самій системі, яка її породила, і все глибше відчужує своїх підданих.

Уярмлені егалітарним міфом про добробут, споживачі по суті перебувають на шляху до швидкого одомашнення. Етологія учить нас історії Sacculina carcini – рід морських раків-паразитів, які, щойно починають паразитувати на іншому крабі, втрачають очі, ніжки й суглоби, перетворюючись на мішкоподібну або ж грибоподібну істоту, чиї гнучкі мацаки занурюються в тіло істоти, на якій він паразитує. «Жахливе виродження», пише Конрад Лоренц, і це нагадує йому «явище тілесного одомашнення в людині». Таким чином, людство вступило на шлях, який дозволяє йому вижити, але позбавляє чутливості, ведучи до такого собі здійснення устрою, описаного в романі Який чудесний світ новий і населеного «вульгаризованими» паразитами…

Це розумове поневолення ілюзорними благами безперервного прогресу робить народи, за Раймоном Рює, недовговічними. Заховані у своєму затишному коконі та захищені від зовнішнього світу, ці народи чіпляються за короткострокові цінності й задовольняються діями, що мають негайні й кількісно вимірювані наслідки, що узгоджуються з економічними цінностями. Це призводить до того, що наші державні діячі визначають себе як «хороших менеджерів підприємства під назвою Франція», тим самим прирівнюючи країну до чогось на кшталт «акціонерного товариства з виборчими бюлетенями у якості акцій».

У Маніфесті Комуністичної партії (1848) Карл Маркс писав:

«Буржуазія нещадно розірвала строкаті феодальні зв’язки, що прикріпляли людину до її “природних повелителів”, і не залишила ніякого іншого зв’язку між людьми, крім голого інтересу, крім бездушної “сплати готівкою”. Вона втопила в льодовій воді егоїстичного розрахунку священний порив побожної мрійливості, рицарського захоплення, міщанської сентиментальності. Вона перетворила особисту гідність у мінову вартість і на місце безлічі стверджених грамотами і здобутих свобод поставила одну безсовісну свободу торгівлі. (…) Вона примушує всі нації засвоїти буржуазний спосіб виробництва, якщо вони не хочуть загинути; вона примушує їх заводити у себе самих так звану цивілізацію, тобто ставати буржуа. Одним словом, вона створює собі світ за своїм образом і подобою».

Чи можна ліпше описати руйнівний вплив поширення торгашеського духу на культури народів?

Відтак, ці культури зводяться до базової споживчої поведінки, і єдиною прийнятною мовою для них є купівельна спроможність, потенційно однакова для всіх народів по всій земній кулі. Подібне прагнення до поширення єдиного способу життя в кінцевому підсумку загрожує культурному багатству людства. Подібно до того, як для класичних торговців нестерпними перешкодами були різноманітні кордони та звичаї, для ринкового суспільства невблаганно мають бути усунені етнічні, культурні, національні, соціальні та навіть особисті відмінності. Універсалістська мрія про величезний та однорідний світовий споживчий ринок віщує появу homo economicus[6].

Економіка вийшла далеко за рамки своєї функції вдоволення основних матеріальних потреб і перетворилася на основу нової універсальної «культури». Ця мутація зводить людину виключно до того, що вона купує: як зараз модно казати, «перетворюється на річ». Валері Жискар д’Естен саме у цих термінах сформулював свій політичний проект: «Сприяння великому середньому класу споживачів».

Хіба це не диктатура добробуту? Ще у 1927 році Дріє ла Рошель попереджав нас: «

Удушення бажання завдяки задоволенню потреб – ось та убога економіка, що постає з легкості, якою нас обтяжують машини, котрі визначають долю нашої раси. Перенасиченість бакалійними товарами вбиває пристрасть. Перенасиченість консервів є причиною поганої хімії у людському роті, а це псує словниковий запас. Жодних релігій, жодних мистецтв, жодних мов. Спантеличена достатком людина вже нічого не може виразити» (Le Jeune Européen).

Переклад: Олександр Античний, під ред. Сергія Заїковського


[1] Арнольд Ґелен – німецький філософ і соціолог, один із засновників філософської антропології, представник технократичного консерватизму.

[2] «Профспілка» роботодавців, у майтуньому переформатована у Mouvement des entreprises de France (MEDEF).

[3] Валері Жискар д’Естен – президент Французької республіки з 1974 по 1981 рік.

[4] Плеонексія – «володіння великим, бажання володіти великим». Термін, що виник на ґрунті древньогрецького ідеалу утримання й поміркованості у працях Платона, яким позначалася людська пристрасть до самозвеличення, що йде всупереч з чеснотою справедливості й розсудливості. У XX ст. плеонексія як термін був відроджений Максом Шелером та Арнольдом Ґеленом для характеристики життєвої установки сучасної людини.

[5] Неофілія – нав’язливий потяг до нового, незвичного.

[6] Як пише Фай в Ідеологічному словнику, «homo economicus – це людська істота, чиє існування зведено до однієї лише економічної функції споживання та виробництва».

поділитись