Книга «Зіткнення з історією», вперше опублікована у 2011 році, є однією з ключових праць Домініка Веннера, спробою підвести підсумок більш ніж сорока років його діяльності як історика та мислителя. Пропонуємо вам ознайомитися зі вступом до цієї книги.

1

Вступ. Цивілізація та ідентичність

Ми зіштовхуємося з історією: живемо, не знаючи, не розуміючи її. Багато минулих епох зазнавали подібних потрясінь і стикалися з величезними викликами, як приклад – елліни під час Перських воєн. Протягом віків «модерну» та сучасності найголовніші потрясіння породжували відповіді, що сильно відбивалися на історії ідей, впливали на особисті та політичні світогляди в довгостроковій перспективі. Макіавеллі народився в розпал бурхливого періоду для Флоренції та Італії наприкінці п’ятнадцятого століття; Монтень – у французьких релігійних війнах; Гоббс – під час першої англійської громадянської війни; Карл Шмітт – у німецькій та європейській катастрофі, що слідувала за Версальським договором; Семюель Хантінгтон – у новітній Холодній війні. Після жахливої європейської поразки у Другій світовій війні, зникнення традиційних суверенітетів та кінця Jus Publicum Europaeum, що встановлював обмеження на війни між державами, та його заміни на американську концепцію воєнних злочинів із криміналізацією ворога, європейці сьогодні зіштовхуються з новими історичними потрясіннями, що вимагають нових відповідей. Американська гегемонія призвела до повної глобалізації економіки – на користь акул фінансової індустрії та на шкоду звичайним людям. До цього занепаду ми повинні також додати незліченні наслідки вторгнення в Європу мас іммігрантів екзотичного походження, повністю нездатних до асиміляції, та пробудження колишніх сил, які донедавна вважалися мертвими.

Розгледіти ці історичні злами було сутністю моєї праці як історика від самого початку. Вона стосується взаємин між релігією та політикою, релігією та ідентичністю, а також безперервністю та відродженням цивілізацій, що розглядаються у своєму власному праві як особливі прояви довготривалих ідентичностей різних народів. Відтак, від самого початку своєї дуже тривалої історії, ще до того, як вона отримала своє ім’я, Європа знайшла відповіді в традиції, що тягнеться від поем Гомера, вираження індоєвропейських коренів, що сягають давнини тисяч років.

Великі цивілізації – це не просто регіони на планеті, вони є цілком різними планетами. Як і наша європейська, китайська, індійська, ісламська, індіанська та латино-американська цивілізації мають корені, що сягають найдревніших часів. Ці корені часто міцно вростають у глибину праісторії. Вони спираються на специфічні традиції, що структурують нашу поведінку, живлять наші уявлення. Наприклад, звичайна сексуальність універсальна настільки ж, як і харчування або кохання, але кожна цивілізація виражає її по-різному, так само – з уявленнями про жіночність, образотворче мистецтво або музику. Це і є відображенням певної духовної морфології, котра, без сумніву, передається у спадок так само, як успадковується від попередніх поколінь. Ці характеристики роблять нас тими, ким ми є, несхожими ні на кого іншого. Вони формують нашу віковічну традицію – унікальний спосіб бути жінками та чоловіками перед обличчям життя, смерті, любові, історії, долі. Без них нам судилося б стати нічим; зникнути в хаосі світу, де панують інші.

На щастя, наша традиція виживає в підсвідомості, незважаючи на те, що була забута завдяки старим міжусобицям, що зруйнували нашу пам’ять: пам’ять, яка більш за все страждає від брехливої ​​віри в нашу універсальну місію. Небезпечно хибне переконання.

Більш неправильне, аніж Семюель Хантінгтон міг собі уявити. Вона заперечує і знищує інші культури та цивілізації, зокрема ті, що загрожують універсалістським «західним» цінностям, насправді наявним лише на користь глобальних ринків та «демократії», підсумованих у триптиху: fun, sex, and money. Зрозуміло, звісно ж, що ця глобалістська претензія гуртує проти себе народи, які відмовляються від неї, і навіть провокує їх на повстання.

Межі цивілізацій, за С. Хантінгтоном

Ця універсалістська віра також небезпечна дня нас як європейців. Вона заважає нашій здатності зрозуміти, що інші люди відчувають, думають і живуть не так само, як ми. Вона небезпечна, бо руйнує нашу власну ідентичність. Після колонізації інших народів в ім’ я універсалізму, європейці самі стали колонізованими завдяки тому ж принципу, проти якого вони не можуть захиститися: якщо всі люди є братами, то ніщо не може зупинити прихід інших у наш дім.

Колись давно, коли європейці були сильними та могутніми, коли вони домінували у світі, вони зробили свою християнську або світську культуру, в обох випадках –  універсалістську й індивідуалістичну, інструментом, за допомогою якого завойовували інших, маючи намір нав’язати цю культуру всьому світові. Ці наміри зазнали краху внаслідок потрясінь ХХ століття: світових воєн у Європі, деколонізації, пробудження древніх цивілізацій. Те, що колись було джерелом сили, стало причиною слабкості. Старий універсалістський світогляд знищив моральну обороноздатність європейців, попри їхню економічну силу та кілька хитких проявів ілюзорної сили. Європу кинули, оголену й беззахисну, до жорстокого світу, що бажає її принизити й помститися.

Всюди, окрім Європи, речі сприймаються абсолютно інакше, ніж це міг би уявити середньостатистичний європеєць. Щоб зрозуміти цю реальність, я хотів би навести два приклади з французького досвіду. Перший – це Даліл Бубакер, ректор Паризької мечеті та президент Французької ради мусульманської віри. Він пояснює, що іслам є «відразу релігією, спільнотою, законом і цивілізацією […] не тільки ті, хто практикує п’ять стовпів ісламу, вважаються мусульманами, але всі ті, хто бере участь у цьому комплексі ідентичності». Ключовим словом тут є ідентичність. Таким чином, іслам – це не просто релігія. Насправді, це набагато більше: «громада, закон, цивілізація».

Ця інтерпретація йде паралельно з іншою ідеєю, наданою філософом Андре Конт-Спонвілем. У книзі про атеїзм та релігійність він згадує своїх друзів, які ідентифікують себе як «атеїстичних євреїв». Термін збив його з пантелику. Неможливо уявити християнина, який вважає себе «атеїстичним християнином». Він вирішив обговорити це зі своїм однокласником, колишнім радикальним маоїстом: «Але ж ви вірите в Бога?» Його друг посміхнувся: «Ви знаєте, для єврея те, чи вірите ви в Бога, насправді не має жодного значення…»

Для Конт-Спонвіля, вихованого в католицизмі, це повністю протирічило центральному питанню релігії. Його друг пояснив йому, що питання полягає зовсім в іншому: «Бог не існує, але ми – обраний ним народ…» Для нього бути євреєм означає бути лояльним до певної історії, традиції, права, святого письма та спільноти. Ця вірність допомогла його народові пережити віки без держави, батьківщини або «будь-якого іншого притулку, окрім пам’яті та вірності».

Нас, занурених у християнську культуру, водночас універсалістську й індивідуалістичну, це дивує. Проте, багато інших релігій, навіть іслам, як ми щойно поглянули, і, звісно ж, іудаїзм, а також індуїзм, синто та конфуціанство, є не лише релігіями в християнському або світському сенсі цього слова, тобто особистими відносинами з Богом, але також ідентичностями, законами та спільнотами.

Мислення, що пов’язує групову ідентичність з її тисячолітньою традицією, може допомогти сучасним європейцям, що полишили християнство під впливом уже вкоріненої секулярної культури. Воно може допомогти їм віднайти міцні узи тотожності, що лежать поза питаннями особистої віри (або її відсутності). Чим є ці узи? Самими традиціями. Вони здатні об’єднувати європейців і озброювати їх морально, даючи змогу протистояти жахливій загрозі повного зникнення у тотальній порожнечі універсального плавильного котла і «бразилізації». Так само, як дехто вважає себе синами Шиви, Мухаммада, Авраама або Будди, необхідно, щоб європейці бачили себе синами Гомера, Одіссея і Пенелопи.

Регенсбурзька промова Бенедикта XVI

Європейська традиція, чиї корені передують християнству, про що Бенедикт XVI сміливо нагадував нам у своїй Регенсбурзькій промові 12 вересня 2006 року, може спокійно примирюватися з релігійними переконаннями – або їх відсутністю – оскільки в Європі вони давно стали особистою справою. Незалежно від того, чи ти християнин, чи вільнодумець, чи будь-хто інший, справа в тому, що для того, аби протистояти і оновитися, ми повинні піднятися над політичними і конфесійними змінними та знову відкрити сталість традиції, пронизаної нашими основоположними поемами протягом тисячоліть.

Ці міркування були в центрі моїх роздумів протягом тривалого часу. Триває еволюція світу і Європи, і вона продовжує підкреслювати ці питання. Ось чому, коли Поліна Лекомт – журналістка, що спеціалізується на філософії історії – попросила мене співпрацювати з нею у створенні книги-інтерв’ю, що дала би змогу динамічно презентувати всі мої думки та праці, я погодився. Ця книга народилася з нашої співпраці, за що я їй дякую.

Текст переклав Сергій Заїковський