Вашій увазі український переклад уривку з книги французького історика Домініка Веннера «Шок історії». Книга написана за мотивами інтерв’ю з журналісткою Поліною Лекомте, в ній міститься огляд життя та ідей автора. Переклав спеціально для Пломеню Сергій Заїковський.
Поліна Лекомте (ПЛ): Нещодавно ви опублікували інтелектуальну біографію Ернста Юнґера, однієї з найзагадковіших фігур Європи ХХ століття[1]. Перш ніж завоювати репутацію найвизначнішої персони в рамках Консервативної революції, Юнґер героїчно боровся на полях Першої світової війни. Як ви відкрили для себе його праці?
Домінік Веннер (ДВ): це довга історія. Давним-давно, коли я закінчив першу версію своєї книги Балтикум[2] про німецькі фрайкори, полум’я мого досвіду, отриманого в Алжирі, все ще жевріло. Пристрасті та мрії тих днів були свіжими в моїй свідомості. Тоді я мав іншого німецького письменника, до якого звертався значно частіше, ніж до Юнґера. Його ім’я – Ернст фон Заломон. Можна сказати, що я відчував певну спорідненість із ним. Мене розшукувала поліція, коли я дочитував його книгу «Поза законом», постійно думаючи про те, що маю схожі подвиги. Здавалося, що вона відкрила мені очі. Я дійсно жив повстанням і фурором, що виливалися з цих сторінок. Зброя, мрії, провалені змови, в’язниця… Те, чого Ернст Юнґер ніколи не відчував. В молодості він героїчно брав участь у Першій світовій війні та був поранений чотирнадцять разів. Згодом він став визначною фігурою Консервативної революції та швидко прийняв ворожу позицію стосовно Гітлера. Відтоді він почав дивитися на речі з більш інтелектуальної точки зору.
Юнґер ніколи не був бунтівною фігурою на кшталт фон Заломона. У своїх Щоденниках[3] він розповідає, що ніколи не схилявся до такої ролі. Одного разу він заявив, що навіть найвеселішого солдата спіткає тремтіння та абсолютний жах, як тільки його дії вибиваються за рамки чітко встановленого набору правил. Це робить із нього досить кепського революціонера. Військова звитяга, високо шанована суспільством, не має нічого спільного з політичною мужністю радикала, який виступає проти системи. Остання вимагає моральної зброї, яка дозволить йому боротися без поваги від публіки. Його виправдання має приходити зсередини. Він повинен сміливо зустрічати небезпеку репресій та ізоляції. Це речі, які я сам пережив, і всі вони вплинули на моє становлення як історика. Проте, тоді ж я почав читати і деякі книги Юнґера. Спершу мене привернула до цих книг металева фосфоресценція їхнього стилю. Отже, відколи я почав віддалятися від політичної активності, я водночас віддалявся і від Ернста фон Заломона. І я раптом усвідомив, що все більше і більше пов’язую себе з Юнґером. Він більше відповідав моїм новим очікуванням. Тоді я почав уважніше читати його праці. В той самий час я також почав переписуватися з ним, і це листування тривало до самої його смерті.
ПЛ: У Франції Юнґера оточує багато міфів. Що є причиною їх виникнення, на вашу думку?
ДВ: Причин декілька. Особиста еволюція, яку я пережив, була схожою на еволюцію багатьох інших французьких читачів Юнґера. Політичний активізм, який завгодно – червоний, чорний, коричневий – наповнений літературними паралелями з тридцятих у шістдесяті. Це було виражено у творах Т. Е. Лоуренса та Андре Мальро, а також у творах Ернста фон Заломона. Але відколи Європа зазнала величезних змін у результаті Другої світової війни, політичний активізм уже не викликав такої напруги та захоплення. Це захоплення було замінено прагненням поставити під сумнів як недавню історію, так і вірогідний напрям нашого життя в рамках безвістного та прикрого нового світу. У цьому контексті Юнґер йшов по шляху неперевершеної благородності. Відтак, його праці стали набирати безпрецедентного масштабу, особливо у Франції. Його любов до французької культури виражається в ряді книг, особливо в Journal de Guerre et d’Occupation, 1939–1948[4]. З 1941 по 1944 рік Юнґер був штабним офіцером німецьких військ у Парижі, тоді ж він потоваришував із багатьма столичними письменниками та художниками, включаючи Пікассо. Крім того, після примирення між обома країнами, французи побачили в особі Юнґера позитивний імідж для Німеччини, що відповідав їхнім очікуванням.
ПЛ: Як ви думаєте, чи пов’язана популярність Юнґера з якоюсь прихованою потребою?
ДВ: Я думаю, що праці Юнґера відповідають потребам суспільної тривоги, дуже близької для Франції. Не забувайте, що Франція, разом із Німеччиною, була найбільш зневаженою країною Західної Європи в новітній історії. Країною, чия власна традиція була покрита шрамами задовго до революції. В епоху розбрату та безглуздості праці Юнґера можна розглядати як проголошення іншої долі. У них відбувається втілення європейського архетипу, який зник, принаймні тимчасово, але живе під покровом ледь помітного почуття ностальгії. Ця людина, засвідчена власним існуванням, гідна нашої довіри. Він є повною протилежністю тим самозванцям, які парадно роз’їжджають довколо на красивих конях. Один із найвеличніших письменників ХХ століття, один із найпопулярніших – вів людей у бій з кличем «Війна – наша мати!», ніколи не відмовляючись від власних переконань, що дійсно буває дуже рідко. Письменництво саме по собі давно не є оригінальним. Юнґер, проте, проживав те, що пізніше напише. Він довів, ким є насправді через дію, задовго до того, як написав про це. Моральна міць його єства викувалась у пожежах і лихові.
ПЛ: Ви показали, що Юнґер був дуже важливою фігурою Консервативної революції. Чи має цей рух схожість з французькими «нонконформістами» тридцятих років?
ДВ: У Франції надзвичайно багато ідей Консервативної революції (КР) зрозуміли неправильно. Цей інтелектуальний та політичний рух переживав розквіт між двадцятими та тридцятими, перш як був придушений після приходу Гітлера до влади у 1933 році. Ернст Юнґер був основною фігурою цього руху в його найбільш хвилюючий період, напередодні перемоги нацизму. Хоча не вона одна підпадає під цю формулу, але дух руху КР можна описати як сполучення соціалізму та націоналізму: «Націоналізм повинен існувати як альтруїстичне зобов’язання щодо Рейху, а соціалізм – як альтруїстичне зобов’язання щодо цілісності його народу».
Щоб відповісти на ваше запитання, варто пам’ятати, що як Франція, так і Німеччина були сформовані різними історичними та політичними обставинами. Одна вийшла з Великої війни як переможниця, інша – як переможена. Проте, коли твори Юнґера порівнюють із літературою Дрійо Ла Рошеля тієї ж епохи, складається враження, що переможцем є саме Юнґер, а не навпаки.
Описати суть ідеологічних течій у двох словах неможливо, але той факт, що серед усіх наявних займенників саме «я» панує в Франції, на противагу пануванню «ми» у Німеччині, досить вражає. У Франції саме політика має пріоритет, у той час як у Німеччині найвизначнішою є філософія, а разом із тим, сильне відчуття долі, що поєднується з концепцією метафізики і відходить від раціоналістичної причинності. У своєму есеї про Ривароля[5] Юнґер порівнює ясність французької психіки з глибиною її німецького еквівалента. Він цитує філософа Гамана[6]: «Істини – це метали, що зростають під землею»[7]. Ривароль ніколи не міг би висловити таку річ: «у нього не було плідної здатності бачити наосліп».
ПЛ: Не могли б ви роз’яснити Weltanschauung[8], якого дотримувався Юнґер у юності?
ДВ: Незважаючи на погано обрану назву, його есей Der Arbeiter[9] чудово змальовує цю картину. На перших сторінках розгортяється одна з найжорстокіших полемік проти буржуазної демократії, від якої, як він вважав, необхідно врятувати Німеччину: «Панування третього стану[10] так і не змогло зачепити в Німеччині те внутрішнє ядро, яке визначає багатство, владу і повноту життя. Озираючись на більш як столітній період німецької історії ми можемо гордо визнати, що були поганими бюргерами»[11]. Чудові слова, але артистизм письменника на цьому не зупиняється: «Ні, німець не був хорошим бюргером, особливо там, де він був найсильнішим. Всюди, де думка була найбільш глибокою і сміливою, почуття – найбільш живим, битва – безпощадною, неможливо не помітити бунту проти цінностей, піднятих на щиті розумом, що гучно проголосив свою незалежність». Важко не погодитися. Ніде в світі критика французького раціоналізму не була вираженою настільки яскраво, як у Німеччині Гердера, або в Англії Бьорка. Власною мовою Юнґер підкреслює, що, на його думку захищає свою батьківщину: «В цій країні концепція свободи як якоїсь фіксованої і беззмістовної норми, яку можна було б прикладати до будь-якої підведеної величини, є нездійсненною». Іншими словами, він відмовляється бачити в свободі метафізичну концепцію. Юнґер не вірить у поняття свободи саме по собі, але в свободу як функцію, свободу сили, наприклад: «Справа така: найсильніше наша свобода розкривається там, де є усвідомлення того, що вона – феодальне володіння». Ця концепція активної свободи, «назначеної в якості феоду», поділялася й французами протягом багатьох століть. Французька історія, однак, розвивалася в напрямку, що в кінцевому підсумку вивернув древні феодальні, аристократичні свободи, як це показали Токвіль, Тен, Ренан та багато інших істориків. Коли ми читаємо Юнґера, зрозуміло, що для нього, в його часи, лише в Німеччині та лише Німеччина могла перерізати стару «пуповину» буржуазності. Він радикалізував домінуючі теми КР, протиставляючи корозійну сутність застійного спокою бюргерства вічному конфлікту, що розуміється як «внутрішній досвід». Так він передбачав 1932 рік. Чутливий до змін часу, Юнґер змінив свій курс, але ненадовго. За цей час взаємна ворожнеча почала закріплюватися між ним самим, Гітлером та НСДАП.
ПЛ: Чому, як ви вважаєте, існувала ця ворожнеча?
ДВ: Перш за все, це було результатом деформації ідей політикою. Юнґер відчував, що його роботу збезчестили. Крім того, він відкидав гітлерівський расовий дарвінізм, матеріалістичну філософію, яка вважала расу єдиним чинником історії. Юнґер завжди описував себе як «пруссака». Зрозуміло, що він протистояв підкоренню Прусської держави, втілення духовних принципів, групою жорстоких бандитів, які представляли собою реальну небезпеку для Німеччини. Будучи справжнім пруссаком, він підтримував стратегічну угоду з більшовицькою Росією, тоді як Гітлер, південний німець, люто ненавидів Росію і активно прагнув підкорити її. Нарешті, як і багато офіцерів, що брали участь у Великій війні, Юнґер знав, що безпокійна зовнішня політика Гітлера призведе до краху.
ПЛ: Незважаючи на постійну еволюцію думки Юнґера протягом ХХ століття, як ви думаєте, чи є в його працях певна спадкоємність?
ДВ: Пам’ятайте, що Ернст Юнґер народився в 1895 році і помер у 1998, дожив до 103 років, не втративши при цьому жодної унції своєї інтелектуальної сили. Його життя дуже тісно пов’язане з перебігом ХХ століття. Войовнича міць ранніх праць сильно контрастує з епохою сутінків, що відкидають усі форми участі на користь нової готичної мудрості. Насправді ж усе не так просто. По-перше, ми повинні позбутися всіх хибних інтерпретацій. Юнґер, попри сенсаційні прокламації, зроблені в Der Arbeiter, ніколи не був догматичним письменником. Він просто був людиною, що висловлювала свої ідеї в письмовій формі, ідеї, які були як незалежними, так і особистими, написані з відчуттям стилю, без уваги до послідовності та позбавлені кліше. Ці ідеї ніколи не переставали еволюціонувати та змінюватися, як і століття, в якому вони були написані. Іноді він порівнював себе з сейсмографом, що записує ударні хвилі. Цей образ мені здається досить доречним. Але, незважаючи на ці варіації, як його мислення, так і його особиста поведінка були відмічені духом щирого дворянства. Він одночасно брав участь й відсторонювався від того століття, в якому жив. Він також завжди міг утримати дистанцію від нісенітництва та ганебності епохи.
ПЛ: Як не тільки для історика, але й людини рефлексії, що означає для вас Юнґер?
ДВ: Деякі його праці допомогли мені зрозуміти, що криза, з якою зіштовхується сьогоднішній європейський народ, не є політичною. Це духовна та цивілізаційна криза, і її вирішення вимагає набагато більшого, ніж прості політичні рішення.
ПЛ: Як би ви визначили ставлення Юнґера до моралі?
ДВ: Ця цитата з Der Gordische Knoten[12] чудово відповідає на ваше запитання: «Щоб звільнитися від сил пітьми, серце треба тримати під контролем».
ПЛ: Чому ви обрали для підзаголовку до вашої роботи про Юнґера слова «Інша європейська доля»[13]?
ДВ: У своєму житті та працях Юнґер дав нам модель, яка радикально протистоїть тому, що причиняє нам біль та душить нас, модель, яка відновлює зв’язок із найбільш автентичними джерелами нашої традиції. Саме тому він втілює обіцяння іншого майбутнього, по той бік занепаду.
ПЛ: У одній з ваших книг ви згадуєте слова Жана-Поля Сартра про Юнґера: «Я ненавиджу Юнґера, не як німця, а як аристократа». Як ви вважаєте, чи можна вважати його аристократом?
ДВ: Юнґер завжди дистанціювався від безчесних та ганебних актів свого часу. Він довів, що попри зникнення європейської аристократії як соціального класу, цінності честі, самопожертви та зразкових дій можуть вижити в елітарних персонажах, які в часи занепаду стають своєрідною прихованою аристократією.
ПЛ: Можете згадати якісь інші приклади?
ДВ: Спадає на думку сучасник Юнґера, чия доля була значно більш трагічною. Він не такий відомий у результаті політичної інструменталізації, якій піддалась його смерть. Людина, про яку я говорю – Клаус фон Штауфенберг.
ПЛ: Чоловік, причетний до замаху на Гітлера в 1944 році?
ДВ: Саме так. І якщо його й слід згадувати в якості найнепохитнішого супротивника Гітлера в 1944 році, то не через любов до американської демократії, як іноді стверджується в спрощених тлумаченнях, але тому, що він мав власну, благородну й шляхетну концепцію майбутнього для Німеччини й Європи. Молодий полковник мріяв про «приховану Німеччину» так само, як ми думаємо про «приховану Європу». Він вважав, що ціллю життя людей еліти є звершення благородних вчинків, і себе відчував саме такою людиною. Із цим переконанням він ввібрав у себе сміливість та рішучість до дії, незважаючи на великий ризик та труднощі, з якими він зіткнеться в результаті.
ПЛ: Ким був Штауффенберг?
ДВ: Історія пам’ятає полковника Клауса фон Штауффенберга як головного підбурювача замаху на Гітлера у Вовчому Лігві в Растенбурзі, Східна Пруссія, 20 липня 1944 року. Але як виглядав внутрішній світ цього героя? Посередній фільм Брайана Сінгера «Операція Валькірія» з Томом Крузом у головній ролі не проясняє цієї проблеми. Проте, попри безліч недоліків, фільм принаймні мав честь вплинути на популяризацію фігуру Штауфенберга. Це також допомогло звернути увагу на непомічений історичний факт: єдина справжня німецька опозиція до Гітлера складалася з аристократичної, прусської військової фракції, частково сформованої з колишніх націонал-соціалістів.
ПЛ: Як саме сформувалася ця змова?
ДВ: Чіткої структури не існувало. Конспірацію формували кілька непов’язаних між собою груп. Цивільна сфера в основному представлялася Карлом Герделером, «націонал-консерватором» та колишнім мером Лейпцига, котрий повинен був стати канцлером нового уряду. Серед інших учасників можна зустріти дипломатів, таких як Ульріх фон Хассел, а також ідеологічні аналітичні центри, як то «гурток Крейзау», очолений графом Гельмутом фон Мольтке, суворим лютеранським суддею. У воєнній сфері змова гуртувалася навколо Людвіга Бека (1880-1944), генерала у відставці, який у разі успіху перевороту мав бути обраним на посаду начальника штабу. Будучи начальником штабу сухопутних військ (OKH) в 1935 році, Бек зробив величезний внесок у створення Вермахту. Побоюючись катастрофічних наслідків нової зовнішньої політики, проголошеної Гітлером у листопаді 1937 р., у серпні 1938 він написав рапорт про відставку, де висловив своє непогодження. Відчуваючи, що політика територіальної експансії фюрера становить для Німеччини смертельну небезпеку, він розробив кілька спроб державного перевороту, в тому числі і ту, що відбулася в липні 1944 року. З військової сфери також походив польовий маршал Ервін фон Віцлебен (1881-1944), позбавлений командування в 1941 році за вираження своєї незгоди з надмірним насильством на Східному фронті. Він був призначений очолити Вермахт у разі успішного перевороту. Інші змовники включали загадкового адмірала Канаріса, начальника Абвера, та його заступника Ганса Остера. Головним заколотником, проте, був генерал Хеннінг фон Тресков. Лише він тільки знав про зв’язки, що єднали змовників один з одним. Багато в чому він спирався на свого друга Штауфенберга, виняткового офіцера, важко пораненого за рік до того в Північній Африці.
ПЛ: Яку роль зіграв Штауфенберг 20 липня 1944 року?
ДВ: Вранці 20 липня він скористався повідомленням про скликання наради стосовно військової служби. Незважаючи на свою понівечену руку, йому вдалося вставити запал в одну з бомб, наданих іншим заколотником. Пристрій було встановлено в портфель, який пізніше Штауфенберг помістив під стіл у процесі наради, під ноги Гітлера. Потім він вийшов із кімнати, не для того, щоб захиститися від вибуху, але тому, що його присутність терміново знадобилася в Берліні. Почувши вибух і побачивши тіло, схоже по одягу на Гітлера, він був переконаний, що фюрер загинув. Поспішивши до машини, що вже його очікувала, він попрямував на аеродром Растенбург повз низку військових контрольно-пропускних пунктів, тут він сів у Хейнкель, що прямував до Берліну, звідки він повинен був розгортати наступні етапи перевороту. Він дістався до місця призначення аби дізнатись, що Операція Валькірія ледве розчалася. Повертаючись до Растенбургу, генералу Фелгібелю, іншому змовникові, було доручено відрізати все сполучення із зовнішнім світом. Однак, дізнавшись, що Гітлер вижив, він втратив віру та утримався від своїх обов’язків. Новина про напад почала поширюватися серед Генерального штабу, так само як і оголошення про те, що Гітлер вижив. Це повністю паралізувало всіх учасників, за винятком Штауффенберга, котрий марно боровся за телефон, щоб виконати операцію так, як і планувалося. Звістка про те, що Гітлер – живий, потрапила на радіо о 6:30 вечора, прирекши заколот на провал. У Берліні генерал Фромм, від якого залежав успіх Валькірії, почав панікувати. В інтересах порятунку власної шкури він мав намір заарештувати інших заколотників, у тому числі й генерала Бека, який щойно застрелився. Фромм, серед інших, підпав під воєнний трибунал. Штауффенберга та трьох інших офіцерів стратили незабаром після опівночі у дворі Бендлерблок. Саме в цей час Гітлер звернувся до німецького народу з Растенбурга, остаточно завершивши операцію «Валькірія». Наступного ранку Трескков покінчив життя самогубством. «Народний суд», встановлений Гітлером, засудив 85 осіб до страти. Ряд офіцерів розстріляли без суду. Орієнтовна кількість осіб, яких стратили в результаті проваленого заколоту, становить близько 160.
ПЛ: Як ви гадаєте, чи змінилася б історія, якби атака пройшла успішно?
ДВ: Ніхто не може дати достовірну відповідь на це питання. Тоді ж Ернст Юнґер, наближений до кількох людей, залучених у змові, писав у щоденнику, що він боїться кривавої громадянської війни.
Він мав мало довіри до старших генералів та молодих полковників, задіяних у заколоті проти безжальної НСДАП. Рішення Рузвельта та Черчілля на конференції в Касабланці в січні 1943 року знищило будь-яку можливість вести переговори з переможцями, оскільки вони вимагали «безумовної капітуляції». Це рішення, чужинницьке в кожному значенні цього слова, точно відображає справжні цілі обох англосаксонських таласократій, особливо тієї, що утвердилася у Сполучених Штатах. Окрім усіх ідейно-моральних претензій, американська олігархія намагалася знищити Німеччину як континентальну силу раз і назавжди, навіть якщо це означало союз із СРСР. Сполучені Штати зобов’язалися перешкоджати будь-якій політичній спробі відновлення Європи через накладання власної соціальної системи на новий протекторат. Недовірливий спостерігач може побачити це в ратифікації скасування Пруссії згідно з Законом 46 Союзної контрольної ради у лютому 1947 року: «Прусська держава, яка з давніх часів була носієм мілітаризму та реакції в Німеччині, де-факто припинила своє існування».
ПЛ: Який стосунок до Пруссії мав Гітлер?
ДВ: Будь-який історик, що заслуговує на це звання, знає, що прусський дух є антитезою гітлерівській ідеології. Перший означає служити з честю, разом із прихильністю до поняття особистої відповідальності. Опозиція до Гітлера, що розвинулася в рамках Вермахту після 1938 року, народилася з цієї ідеології. Рішення скасувати прусську державу є доказом того, що головною метою «союзників» було не лише позбутися Адольфа Гітлера, але й знищити одну з основ давнього європейського порядку.
ПЛ: В якій сім’ї виріс полковник Штауффенберг?
ДВ: Клаус Шенк фон Штауффенберг народився у дуже старій та шляхетній швабській родині 15 листопада 1907 року у Штутгарті. Він був третім сином, мав старших братів-близнюків Александра та Бертольда, які народилися в 1905 році. Його батько мав практичний склад розуму та зберігав у серці цінності старого класу землевласників. Він був правою рукою останнього короля Вюртембергу до його усунення від престолу в листопаді 1918 року. Його мати мала сильну схильність до поезії. Без сумніву, саме вона передала велику зацікавленість до поезії та літератури своїм дітям, відкрила їм очі на вірші Гете і Гьольдерліна, разом із музикою Вагнера.
У підлітковому віці, з 1919 по 1925 роки, молоді брати Штауффенберги носили клеймо подій свого часу: болісну пам’ять про німецьку поразку, загрозу комуністичної революції, громадянську війну, в якій фрайкори зіштовхувалися на вулицях із Союзом Спартака. Як і багато інших студентів їх віку, брати належали до руху молодих націоналістів, пов’язаних із Консервативною революцією. Три брати пройдуть шлях духовного розвитку, в якому залишать християнські звичаї своєї сім’ї на користь поетичного пантеїзму. «Зараз я маю лише одного бога», проголосив Клаус, «і його ім’я – Гьольдерлін».
ПЛ: Можливо, все це було результатом його юнацького ентузіазму?
ДВ: Як виявилося, в кінцевому підсумку брати Штауффенберги проштовхнули власну духовну участь набагато далі, ніж більшість їх сучасників із молодого націоналістичного руху. Наприкінці підліткового віку всі троє стануть полум’яними учнями поета Штефана Георге, і не простими учнями. Уже в дорослому віці, виконуючи обов’язки штабного офіцера бронетанкової дивізії, Клаус із задоволенням читав вірші «Майстра» між обговореннями. Він навіть декламував вірші поета в 1943 році, десяту річницю його смерті. Ми можемо, звісно ж, повернутися до всього цього, поговоривши детальніше про все життя та кар’єру молодого Клауса.
ПЛ: Як ви гадаєте, коли саме Клаус вирішив присвятити себе військовій службі?
ДВ: На основі інформації, отриманої з біографій, образ лицарського ідеалу Клауса втілювався у древніх греках та римлянах, і вони змалечку надихали його стати офіцером. Вроджену хворобливість він компенсував лише силою волі. Навесні 1926 року його зарахували до кадетського корпусу 17-го кавалерійського полку Бамберга. В ті часи він уперше, разом із другом Юргеном Шмідтом, відкрив свою пристрасть до Іліади та Одіссеї. В серпні 1929 року він закінчив підготовку кавалерійського офіцера як найуспішніший учень класу. Відмінний вершник, він виділявся з-поміж своїх товаришів ненаситною інтелектуальною жагою. Слідуючи прикладу матері, продовжував бути завзятим читачем. Врешті-решт, він одружиться з молодою шляхетною дівчиною в 1933 році.
ПЛ: 1933 рік дійсно був важливим, переломним моментом в історії Німеччини…
ДВ: Дійсно, саме того року Гітлер узяв владу, а більшість лишалася сліпою до можливих наслідків. У ніч на 30 січня 1933 року молодий лейтенант фон Штауффенберг був серед тих, хто на вулицях Бамберга святкував призначення Гітлера канцлером. Тоді його особисте ставлення відображало ставлення більшості співвітчизників. Перші рішення нового канцлера зробили багато для того, аби залікувати рани приниженої нації. Варто згадати про долю Німеччини після Другої світової війни та про наслідки великої кризи 1929 року: масового безробіття, бідність та страх громадянської війни з комуністами. 12 липня 1933 року Клаус пише своєму братові Бертольду: «Ми позбудемося іудео-більшовицького паразита».
ПЛ: Коли люди сьогодні розглядають цей конкретний історичний період то все, що вони бачать – це звірства, скоєні пізніше. Ви хочете сказати, що точка зору сучасників була іншою?
ДВ: У перші роки нового режиму в фігурі Гітлера вбачали подарунок від самого провидіння. Він досягав успіху знову і знову з вражаючою легкістю. Саме він вирішив проблему неконтрольованого безробіття, поставив під п’яту як комуністів, так і банкірів, зламав кайдани, нав’язані Версальським договором. Саме в цій атмосфері ейфорії відбувався кар’єрний ріст Клауса фон Штауффенберга. У 1936 році його зарахували до Воєнної Академії у Берліні. Після двох років навчання він продовжив службу.
Його призначили другим штабним офіцером 1-ї легкої кавалерійської дивізії, де коней невдовзі замінили на танки. На жаль, на горизонті з’явилася хмара: антисемітське насильство під час Кришталевої ночі 7 листопада 1938 року – репресії у відповідь на вбивство Ернста фон Рата в Парижі молодим євреєм. Цей погром, звісно ж, організували ті, хто утримував владу. Клаус довірив своє обурення близьким. Навіть так, немає нічого, що було б суто чорним або білим. У вересні того ж року в листі до друга він написав про надію на те, що Судетська криза призведе до війни. Це, звісно ж, мрія будь-якого молодого офіцера. По відношенню до цього він мав іншу думку, ніж генерал Бек, майбутній співзмовник у 1944 році. Бек, начальник штабу німецьких сухопутних військ (ОКХ), пішов у відставку через боязнь того, що Гітлер приведе Німеччину до нової світової війни, і залишить її в руїнах. «Старий» генерал передбачив все набагато краще, ніж молодий офіцер.Під час допиту у Гестапо Бертольд, старший брат Клауса фон Шоуффенберга, розповів, що всі троє братів і сестер спочатку були прихильниками націонал-соціалізму, але з часом опинилися в опозиції: «Майже всі фундаментальні ідеї націонал-соціалізму були викривлені режимом до власної антитези».
ПЛ: 1 вересня 1939 року війна нарешті розпочалася у Польщі в результаті Данцизької кризи.
ДВ: Будучи сильно втягнутим у ведення агресивної зовнішньої політики після окупації Чехословаччини, відчуваючи себе загнаним у глухий кут після підписання німецько-радянського пакту, розуміючи, що час не на його боці – Гітлер вирішив напасти на Польщу. Відтак, Франція та Англія оголосили війну, всупереч його помилковим очікуванням. Те, що сталося, неминуче привело Європу до Другої світової війни.
ПЛ: Де був молодий Клаус під час цих подій?
ДВ: Клаус брав участь у блискавичній кампанії проти Польщі, керував наступом дивізії на Варшаву. Його ентузіазм відчувається у листах, які він відправляв додому до дружини. Через кілька місяців після польської кампанії, у Франції розгорнеться інша, з такою ж швидкістю, як і попередня. 6-я танкова дивізія Клауса прорвалася через Мейс біля Седану з вражаючою силою. Після цього відразу розпочалася вражаюча кавалькада через спустошену Францію. У захваті від перемоги, Клаус розповідав своїй дружині в листах, що Гітлер був «найвидатнішим воєначальником всіх часів». Твердження, від якого він сам безумовно відмовиться в майбутньому! З іншого боку, необхідно розуміти, що з німецької перспективи французька кампанія була абсолютно неймовірною. Менш як за місяць, фюреру вдалося втілити те, чого не змогли зробити чотири криваві роки в окопах і 1,8 мільйона смертей між 1914 і 1918 роками.
ПЛ: Ви можете описати послідовність подій, що призвели до війни на Східному фронті?
ДВ: 28 жовтня 1940 року, не будучи в змозі успішно домовитися з Англією, Гітлер проінформував своїх генералів про рішення вторгнутися в СРСР у першій третині 1941 року. В той час Клауса перевели до Організаційного відділу ОКХ, унікального посту для спостереження, який чудово підходив для його гострого та проникливого інтелекту. Тут він відкрив несправний безлад, який являло собою командування Гітлера. Проте на початкових етапах кампанії Східного фронту, перемога все-таки здавалася можливою. Але це оптимістичне ставлення тривало недовго.
Вражаюча німецька військова машина негайно почала стишуватися, як тільки почалися осінні дощі. Московська битва була першою значною поразкою Вермахта, який сильно постраждав у суворих умовах холодної російської зими. Ця втрата розбила міф про нестримного німецького солдата, а також про військовий геній фюрера. Позиція Клауса в Організаційному відділі ОКХ дозволила йому заздалегідь оцінити вартість крові, сплаченої за нагромадження помилок Гітлера. Перша значна стратегічна помилка відбулася 22 серпня 1941 року, коли, незважаючи на поради Гудеріана, Гітлер перенаправив наступ Німеччини на Україну та Крим. Це фатальне рішення відклало просування до Москви, зупинило його на місяць. Незабаром осінній дощ поступиться місцем жорсткому снігу взимку, і ця невдача безсумнівно призведе до поразки. Оскільки Гітлер був більше зацікавлений у швидкій перемозі, ніж у належній підготовці своїх армій до російської зими, його поразка була практично гарантована. Зі свого спостережного посту, Штауффенберг споглядав це з обуренням.
ПЛ: Це тоді Штауффенберг почав розглядати необхідність прямого повстання?
ДВ: Чутки про репресії, масові вбивства та етнічні чистки безумовно відігравали роль у зростанні його обурення. Насамперед, він був обурений фалишивою (не кажучи вже про її кримінальність) політикою фюрера відносно російського та українського народу. Ці люди вітали німецькі війська як визволителів: людей, які звільнили їх від більшовицького кошмару. На жаль, Гітлер ним не був, і віддав наказ ставитися до них як до ворогів та жорсткого нищити. Відмовившись від численних можливостей скористатися перевагами російської опозиції до сталінського режиму, від таких людей, як генерал Власов, який поміж інших молодих офіцерів був готовий битися з Німеччиною у хрестовому поході за звільнення Росії, Гітлер кинув їх до рук Сталіна. Фельдмаршал фон Манштейн висловив це досить стисло, коли сказав: «Ми програли війну, коли, захопивши Київ, відмовилися вивішувати український прапор над Радою».
Розкривши істину та не в змозі зробити що-небудь із цим, Штауффенберг вирішив, що не має іншого вибору, як повстати. Те, що він прожив та побачив у Росії, точно переконало його зробити такий вибір. Історія багата подібними прикладами, і його підтримка Гітлера швидко перетворилася на відразу та ненависть. Починаючи з осені 1942 року він почав шукати лідера. Кожен генерал, до якого він звертався, ухилявся від відповідальності.
Увібравши в себе все це, Штауффенберг попросив перевести його до бойової частини. В лютому 1943 року він був призначений на посаду начальника штабу 10-ї танкової дивізії в Північній Африці (Afrikakorps). Саме на цій посаді його важко поранили 6 квітня 1943 року, він утратив ліве око, праву руку та два пальці на лівій руці. Після лікування в Німеччині, весь час перечитуючи Гьольдерліна та працюючи над перекладом «Одіссеї», він попросив про переведення на активну посаду. Таким чином, у званні полковника, він був призначений начальником штабу Резервної армії, важливого інструменту для плану операції «Валькірія».
ПЛ: На початку 1943 року один із його друзів увів його до групи опору Бека, яка, хоч і була неефективною, існувала з 1938 року.
ДВ: Клаус фон Штауффенберг, однак, привніс сюди щось унікальне: орієнтованість на дію та відчуття нестримного поклику долі.
Саме тоді розкрився вплив на братів Штаффенберг чоловіка, незбагненного раціональним розумом – Штефана Георге. У своїй визначній праці про Консервативну революцію історик Армін Молер підкреслював, що він був «через особистість та творчість, а також деяких учнів – одним із головним натхненником» цього важливого ідейного потоку. Насправді він був чимось набагато більшим. В архаїчному сенсі цього слова, з величною особистою харизмою, ієратегічним ставленням, сподвижницькою поезією, він був Учителем. На фотографії, що зроблена в 1924 році, зображений молодий Клаус і один з його братів, у страху присутності поета. Всі троє почали читати пантеїстичну поезію Георге з видання, прикрашеного стародавнім індоєвропейським символом Гаммадіона, задовго до того, як Гітлер почав використовувати цей символ. Читаючи в юності Ніцше та Малларме, Штефан Георге дистанціювався від безпринципних поетичних стилів на користь містичної взаємодії, в якій легендаріум величних німецьких імператорів співіснував із загадковою поезією Гьольдерліна. Ще до 1914 року він почав проповідувати ідею «таємної Німеччини», втіленої в невеликій еліті, що належить до «Поетичної держави» і протиставлена матеріалістичному суспільству свого часу. Його вірші закликали до пробудження таємної еліти задля захисту стародавнього полум’я. Клаус фон Штауффенберг був одним із цих небагатьохобраних.
«Нову знать, що ви шукаєте», читаємо в його «Зірці згоди»,[14] «Не ведіть від престолу з мечами … / Ви впізнаєте своїх братів / За сяйвом в їхніх очах».
ПЛ: Якою була позиція Штефана Георге після поразки Німеччини в 1918 році до його смерті в 1933 році?
ДВ: Працюючи зі сторони, він закликав своїх учнів до дії, заохочуючи безкорисні амбіції, визначаючи їх роль як такого собі аскетичного військового ордену. Для Штауффенберга це дало відчуття того, що він несе важливу місію по відродженню. Окрім очевидних політичних цілей, його жертва 20 липня 1944 року слугувала очищенню німецького народу від вад фюрерівського режиму. За два тижні до нападу, він написав маніфест зі своїми братами та другом – своєрідний духовний заповіт, що проливає світло на їх мотивацію до дій:
«Ми віримо в майбутнє Німеччини. Ми знаємо, що в Німеччині є сили, котрі закликають її привести народи Заходу до кращого життя. Ми усвідомлюємо, що діємо в дусі нашого народу, який об’єднав у собі спадщину греків і віровчення християн, створивши західне суспільство.
Ми хочемо нового порядку, який зробить усіх німців опорою держави і гарантує їм право і справедливість, не дасть повірити в брехню про рівність і забезпечить їм те становище, яке визначено єством. Ми хочемо бачити народ, який має коріння в рідній землі, зблизився з силами природи, знаходить щастя в спільному житті, яке йому дане, який живе пристойно і гордо, який вище заздрості і недоброзичливості. Ми хочемо вождів, які будуть вихідцями з різних верств суспільства, будуть підкорятися Божій волі, подавати приклад розсудливості, дисциплінованості та самопожертви.
Ми об’єдналися, щоб створити таємне товариство, що служить встановленню нового порядку, проявляючи якості і діючи так, як це робитимуть майбутні керівники. Ми присягаємося жити бездоганно, вірно служити, зберігати абсолютне мовчання і допомагати один одному»[15].
Примітки:
[1] Dominique Venner. Ernst Jünger: Un autre destin européen. Paris: Rocher, 2009.
[2] Baltikum; Dans le Reich de la Défaite, Le Combat des Corps-francs, 1918–1923. Paris: R Laffont, 1974.
[3] Эрнст Юнгер. Излучения (февраль 1941 – апрель 1945). СПб.: Владимир Даль, 2002; Він же. Годы оккупации (апрель 1945 – декабрь 1948). СПб.: Владимир Даль, 2007.
[4] Эрнст Юнгер. Излучения (февраль 1941 – апрель 1945). СПб.: Владимир Даль, 2002; Він же. Годы оккупации (апрель 1945 – декабрь 1948). СПб.: Владимир Даль, 2007.
[5] Эрнст Юнгер. Ривароль. СПб.: Владимир Даль, 2008.
[6] Йоган Георг Гаман (1730–1788) був одним з найважливіших філософів німецького Анти-Просвітництва та руху Бурі і Натиску, був джерелом натхнення для багатьох ідеалістів (хоча й не погоджувався з Кантом), критиків ідей раціоналізму та Просвітництва.
[7] З листа до Й. Г. Лінднера за 21 березня 1759.
[8] Нім. «Світогляд».
[9] Эрнст Юнгер. Рабочий. Господство и гештальт; Тотальная мобилизация; О боли. СПБ.: Наука, 2000.
[10] Дореволюційна Франція була поділена на три стани: клерикали, нобілітет та буржуа, що займалися комерцією.
[11] Эрнст Юнгер. Рабочий. Господство и гештальт; Тотальная мобилизация; О боли. СПБ.: Наука, 2000.
[12] Ernst Jünger. Der Gordische Knoten. Frankfurt am Main: Klostermann, 1953.
[13] Dominique Venner. Ernst Jünger: Un Autre Destin Européen. Paris: Rocher, 2009.
[14] Stefan George. Der Stern des Bundes. Berlin: Georg Bondi Verlag, 1920.
[15] Peter Hoffmann, Stauffenberg: A Family History, 1905–1944. Cambridge: Cambridge University Press, 1995.
