Через кілька днів після легалізації одностатевих шлюбів у Франції, 21-го травня 2013 року, Домінік Веннер застрелився біля вівтаря Собору Паризької Богоматері в Парижі. Спостерігаючи сумний захід великої традиційної Європи та зокрема своєї рідної країни, Веннер приносить у жертву власне життя в знак незгоди з несправедливістю та хибністю вибраного сучасними європейцями вектору. Перед цим філософ активно відстоював свою позицію, публікуючи тематичні тексти на своєму сайті. Пропонуємо вашій увазі одну з таких статей, присвячену критиці узаконення одностатевих шлюбів та усиновлення дітей гомосексуалістами у Франції.
Спершу всі думали, що проект легалізації одностатевих шлюбів був усього лиш одним зі звичайних прийомів, якими політики розважають публіку. Але потім стало зрозуміло, що за цією пасткою проник збочений проект, за допомогою якого фанатики деконструкції хочуть знищити останні фундаменти, що утримують європейське суспільство.
Питання, що піднімається законом, жодним чином не стосується поваги до сентиментальних особливостей чи сексуальних меншин. Гомосексуалізм – не історичне нововведення. Можна запросто перерахувати відомих персоналій, королів, королев, великих володарів минулого, які віддавали перевагу інтимним втіхам з особами своєї статі, над чим нерідко насміхались стародавні літописи. Особисте життя – це справа кожного. До тих пір, поки особисті уподобання не переростають у провокаційну, доведену до крайності демонстративність, питань немає. У Франції цивільним договором солідарності (PACS) на законодавчому рівні було створено умови, що дозволяють двом людям однієї статі (або різних статей) жити разом, користуючись низкою соціальних і податкових пільг. Йдеться про узаконення бажання або почуттів.
Шлюб – це інше. Він не позначає любов, навіть якщо іноді є її наслідком. Шлюб – це єднання між чоловіком і жінкою задля народження нащадків. Якщо прибрати з нього різницю статей і, власне, розмноження, не залишиться нічого, крім любові, яка може легко випаруватися. На відміну від договору солідарності, шлюб – це інститут, створений для народження дітей, а не просто контракт. На відміну від PACS, шлюб є суспільним інститутом, а не простим контрактом. Інститут шлюбу визначається набором взаємних прав і обов’язків не тільки подружжя, але також і ще не народженої дитини. «Місто» (закон і його представники) втручається в цей інститут, тому що це суспільний інтерес. Жодне суспільство не може й подумати, що гомосексуальні пари зможуть «народити дітей».
Слід підкреслити, що шлюб не є вмістилищем любові. Шлюб засновано на принципах роду й спорідненості, навіть якщо обставини іноді й допускають відсутність дітей. Презумпція батьківства є фундаментальною. Сьогодні ми думаємо про себе, як про синів і дочок тих, хто народив нас так само, як героїв Іліади (Ахілл, син Пелея, Одіссей, син Лаерта і т.д.) 3000 років тому. Немає значення – хороші чи погані відносини встановилися між поколіннями. Втрата походження завжди є трагедією. Для дітей, народжених поза шлюбом, дослідження батьківства в меншій мірі пов’язане з отриманням потенційної спадщини, аніж нагальна потреба знати, звідки вони прийшли і чиї вони діти.
Слід також зауважити, що усиновлення завжди несе в собі ризик. Деякі гомосексуальні пари вимагають права усиновляти дітей так, як наче це купівля собаки, кішки або іграшки. На сьогодні ж закон проводить аналогію між усиновленням гомосексуальною парою і парою, що складається з чоловіка та жінки в шлюбі. Але дитині для подальшого розвитку потрібні батько й мати, до уваги береться інтерес дитини, а не примхи чи бажання деяких дорослих.
Ясна річ, що рішення змінити визначення батьківства та сім’ї задля задоволення потреб егоїстичної гомосексуальної меншості було б руйнівним актом. Вони може й мають право на повагу до їх відмінностей, але за умови, що не руйнуватимуть інститут, розроблений в інтересах дітей. Якщо ми приймаємо «шлюб для всіх», то чому б не поширити його на мавп чи улюблену собаку, свого брата чи сестру, батька чи матір? Чому б не уявити собі весілля між жінкою й двома або трьома чоловіками? Всі ці «новації» можуть здійснюватися більш-менш приховано і поза шлюбом. Зрештою, варто пам’ятати, що шлюб не є товаром для споживання, відкритим для всіх фантазій.
Потужним чинником є мода. Гендерні студії прийшли до нас зі Сполучених Штатів і тепер є частиною вищої освіти. Ця мода стверджує, що статева належність є соціально сконструйованою. Як писалося у «Другій статі» Сімони де Бовуар, «жінкою не народжуються, нею стають». Вона надихнула Сартра на теорію, згідно з якою ідентичність обмежується відповідно до того, як на нас діють інші. Він був ідіотом, але оригінальним, тому цікавим і комерційно успішним.
Теоретиками gender studies були екстремістські феміністки і гомосексуалісти, які хотіли виправдати свої особливості шляхом заперечення того, що існують чоловіки і жінки, і, безсумнівно, оленихи й олені, квочки і півні… Оскільки ця частина населення добре володіє купівельною спроможністю, вони сильно впливають на специфіку реклами. Їх примхи, особливо ті, що транслюються мас-медіа, сприяють появі новинок і моді, що живить споживчу систему. Очевидно, що для цих лицемірних безумців модель сім’ї, заснована на гетерогенності статей і дітей – це лише «соціальна обумовленість», від якої слід позбутися. Звідси випливають закони або проекти легалізації одностатевих шлюбів і усиновлення дітей, майбутніх жертв цих «нових батьків». Але зробити це буде складніше, ніж вони уявляли.
Статтю було опубліковано на сайті www.dominiquevenner.fr у 2012 році.
Переклад із французької підготував Сергій Заїковський
Переклад здійснено спеціально для літературного клубу «Пломінь»
