«Щоденник» Довженка містить чимало спостережень і свідчень про свій час, адже він охоплює період із 1941 по 1956 рік. Найважливіші розмисли в ньому ми віднаходимо щодо стану української культури та національного занепаду. Проте разом із тим, щоденник постає «великою книгою про український народ». Як Довженко співвідносив істину та красу, до чого тут месіанство та постійна атмосфера страху й переслідувань:
Мемуари і соцреалізм
Мемуари – це суб’єктивний жанр, що дає змогу заглибитися не лише в простір громадських, історичних та політичних явищ відповідної доби, але й проникнути у внутрішній світ автора, познайомитися ближче з особистим життям письменника, його роздумами, а відтак – проаналізувати біографію митця, послуговуючись найповнішим та найвідвертішим літературним джерелом.
Неможливо оминути стороною й історичний аспект. Найважливішу роль у цьому питанні відіграє той факт, що мемуари левової частини українських митців довгий час перебували за «залізною завісою». Як наслідок, до сьогодні маємо нерозкриті та забуті сторінки біографій. Зате попри несприятливі умови, значна частина мемуарної спадщини збереглася неушкодженою та, що найголовніше, доступною як для професійного ока дослідника, так і для сучасного «масового» читача. Нині ми маємо на руках цінні артефакти тієї доби, за якими ми можемо судити не лише про історичні реалії, але й про морально-психологічний портрет авторів, яких ми сприймаємо невіддільно від культурного ландшафту епохи.
Сьогодні ми зупинимо увагу на щоденникові одного українського митця епохи соцреалізму. Олександр Довженко – режисер, мислитель, художник, новатор кінематографу, а на сторінках своїх мемуарів – інтелектуал із душею романтика, стражденник із проблемою внутрішнього роздвоєння.
Варто почати з того, що період активної творчості Довженка припав у часи розквіту соцреалізму. Він обумовлював домінування над мистецькими інтенціями обмеженої ідеологеми, а відтак був незаперечним травматичним досвідом для митця.
Читаючи мемуарну спадщину митців, слід враховувати стан занепаду щоденникових записів через тоталітарні практики та утиски творчих кіл. Відтак, якщо хтось наважувався на ведення щоденника, майже неминучим було самоцензурування через страх переслідування. Щоденники та спогади повоєнного періоду часто-густо характеризувалися дотриманням офіційних ідеологічних нормативів, уникненням фактажу, що міг тим чи іншим чином скомпрометувати автора. В цьому сенсі «Щоденник» Олександра Довженка не був типовим прикладом радянських мемуарів, у яких внутрішні переживання письменника практично ігнорувалися й натомість культивувалися вагомі суспільно-політичні події та постать «вождя».
Інший Довженко
Аналізуючи трагедію життя Олександра Довженка, перш за все варто апелювати до роздвоєності його сприйняття світу. З одного боку, напозір митець був цілком благодійним в очах Сталіна, а напрямок таланту Олександра Петровича в кінематографі, з погляду радянської влади, буцім збігався з вибагливим каноном соцреалізму. Режисер досить своєрідно зберігав вірність комуністичному ідеалу, писав про віру в краще майбутнє для України. У своїх щоденникових записах він вдається до самовизначення, аналізує власні ідейні погляди, стверджуючи: «я патріот Радянського Союзу і комуніст, хоча й недосконалий, проте в великій мірі вищий за добру половину гнобителів моїх». Так, митець у своєму «Щоденнику» нерідко апелює до народу як до єдиного «радянського цілого»: «пишу про воїна-мученика і борця великої і рідної мені ідеї: облагородження нашого народу радянського через сади», «радянський народ весь вихований у прагненні подвигу», чітко ідентифікує себе з типом радянського митця, різко негативно ставиться до «одіозності», особливо, якщо мова йде про нього самого: «годі б уже мені мучитися і спокутувати свій гріх перед Сталіним. Треба прийматись за роботу і роботою довести йому, що я радянський митець. …, а не одіозна талановита постать з “обмеженим світоглядом”», сприймає свою добу за час великих змін, а місію радянської людини за месіанство: «Треба взяти себе в руки, закувати серце в залізо, волю і нерви, бодай останні, і, забувши про все на світі, створити сценарій і фільм, достойний великої нашої ролі у велику історичну добу».
Тут хочеться лише нагадати про багато «але»: постійні переслідування та прослуховування Довженка, підозри в його нелояльності радянській владі, суворий контроль за недопущенням виїзду режисера з країни, цензура на його стрічки. Тож попри позірну тенденційність, Довженка ніколи не переставали підозрювати. А його фільми дуже вирізнялися своїм авторським почерком на тлі решти в індустрії.
З іншого боку, в «Щоденнику» сповна реалізується Інший Довженко – у сповіді про внутрішні сум’яття та поневіряння митця, його філософські роздуми. Сторінки записів засвідчують внутрішню кризу митця, що виходила за межі роздвоєння лише національної ідентичності, але переростала в справжній крах надій Довженка: «це не життя. Можна загубити не тільки талант, можна втратити розум і бажання жити в цій інерції підозри, перестраховництва (фу, яке гидке прокляте слово!) і приниження. З України ні вітру, ні хвилі. Я вмер». Безвихідне «Я вмер» підсумовує поневіряння, загострює його огиду до політичних реалій. Національний вимір «Щоденника» так чи інак був позначений фаталізмом, поступовим занепадом сподівань на звільнення рідної землі. Терези емоційного стану митця постійно хиталися, демонструючи то відчуття глибокої образи: «Народ мій український чесний, тихий і роботящий… потерпає і гине, спантеличений, обездолений в арійській катівні. Болить у мене серце день і ніч», то глибоку відразу й агресію в бік тотального невігластва українців, що абсолютно байдужі до історичної минувшини власної країни:
«єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас?».
Режисер трагічно переживає слабку національну самосвідомість у земляків, вдаючись у своїх щоденникових записах до критики моральної деградації українців та переймаючись занепадом людської гідності. Довженко прагне боротися за долю своєї землі бодай в аспекті культурному, беручи на озброєння власний режисерський та письменницький хист. Так, пережитий травматичний досвід війни надихає митця на написання «України в огні», про яку Довженко згодом напише: «я рішив якось теж воювати… Я збиратиму народні сльози і народний гнів, щоб остався він в літературі на довгі часи майбутнім поколінням».
Славнозвісна кіноповість підводить риску в його розчаруванні щодо суспільного устрою в СРСР. А разом із тим, загострює всі підозри щодо його нелояльності режиму. В 1944 році на таємному засіданні Політбюро Сталін назвав Олександра Довженка «куркульским підспівувачем» та «відвертим націоналістом», а його «Україну в огні» – платформою обмеженого націоналізму та ворожого ленінізму. На сторінках свого щоденника режисер вступає в уявну дискусію зі Сталіним, намагаючись захиститись:
«Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..».
У той самий час трагічно він оцінює і культурну політику режиму. Масштаби трагедії він оцінює досить гостро – автентичний культурний спадок фактично втрачено:
«Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців…».
Як першопричина нестачі національної свідомості українців – відсутність історичної пам’яті, табуювання та замовчування власної історії:
«єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас?»
Довженко як мислитель
Постать Олександра Довженка варто розглядати не лише в контексті його письменницької та режисерської діяльності, проте й через призму філософських поглядів митця. Внутрішня місія «Щоденника» Олександра Довженка ґрунтувалася на створенні митцем образу нового Пророка – своєрідного Мойсея, що веде за собою народ. Цікаво, що месіанська місія була покладена на літературу, як головний інструмент порятунку від духовного занепаду. Саме письменницька праця, на думку митця, здатна просвітити народ, наблизити його до розуміння істин. Як відомо, Довженко мав намір написати «велику книгу про український народ», яка спонукала б народ до переоцінки моральних орієнтирів:
«Я хотів би вмерти після того, як напишу одну книжку про український народ. Коли я оглядаю межі сієї книги, сусідні, так би мовити, її держави, я бачу Дон-Кіхота, Кола Брюньйона, Тіля Уленшпігеля, Моллу Насреддіна, Швойка. Я думаю про се вже років п’ять, шукаючи форми. І часом вже здається мені, що я знаходжу форму. Я хочу так її написати, щоб вона стала настільною книгою і принесла людям утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя» .
Якщо месіанство постає як ціль, то найвища мета – це осягнення істини. Тому він так відточує все, над чим працює, завуальовано заявляючи, що його партійним критикам недоступна краса ідей:
«Істинне тільки те, що прекрасне. І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучаснім, ні в майбутньому. Краса нас всьому учить. Ся проста істина лишилася, проте, не признаною, особливо ворогами високих мислей і почуттів. Краса – верховний учитель».
У світлі такої важливої місії Довженка на сторінках «Щоденника» пробирають самокритичні розмисли, що часом навіть тяжіють до «самобичування»: «я не вмію писати. Або я зовсім не вмію писати і все те, що я роблю, лише здається писанням за принципом – на безриб’ї і рак риба, або ж я втомився і виснажився увесь вщент. Написати півсторінки для мене вже канальський труд. Я втомлююсь часом від одного рядка. Тисячі думок і картин збиваються в купу і мучать мене». Часом Довженко вдається до тотального знецінення власного кіноспадку, наголошуючи на його художній малозначущсті: «Основна мета мого життя зараз – не кінематографія. У мене вже немає фізичних сил для неї. Я створив жалюгідно малу кількість кінофільмів, вбивши на се весь цвіт свого життя, не по своїй провині». Влучність та добірність слова – ось ті речі, які на думку Довженко спроможні стати рушійною силою не лише в аспекті особистісному, але й національному. Власні творчі поневіряння митець осмислює у філософському смислі, заглиблюючись у проблематику виникнення думок як своєрідної «словесної зброї», що з’являється лише після бою:
«Я ніколи не був метким. У дні диспутів, якими таке рясне було моє життя, я знаходжу потрібні слова не зразу, а вже після бою, десь на самоті, встромивши голову в подушку. Отоді я знаходжу для свого противника найсильніші аргументи, я обдаровую його найгострішою словесною зброєю, я підставляю під них свої слабкі місця терпеливо, зате тут же побиваю його вщент такими досконалими, яскравими влучаннями, що все тремтить в захопленні навколо, все радіє, та вже запізно, марно. Нема ні бою вже, ні перемоги. Одна досада і нещастя реальності».
Підсумовуючи огляд портрету роздвоєності «Щоденника» Олександра Довженка, поєднання самоцензури, страху, вічної підозри, створило простір параної для режисера, фактично знищуючи його як особистість. Проте цілісним він лишався задля виконання своєї великої мети, якою вважав пробудження українського народу.
«як страшно жити мені серед своїх людей, що мусять дивитись на мене, як на мерця чи як на ворога народу. Як трудно бути одному, коли хотілось би буть з людьми, хотілось ділитися думками, досвідом, званнями…».
Автор: Валерія Степаненко