Наближення свята Йолю і скорий вихід в світ українського перекладу «Саґи про Еґіля» Віталія Кривоноса, стимулює до невеликої, але змістовної розвідки. Отже, давайте поговоримо про Еґілеву саґу. Звичайно, ми торкнемося теми лише частково, позаяк матеріал цей настільки великий і багатошаровий, що скільки не перечитуй, а без знання давньоісландського контексту та особливостей мови всієї глибини глибин тут не зрозуміти. Як і в будь-якому іншому саґовому тексті, до речі. Чому тоді саме саґа про Еґіля? Певно тому, що якби хтось спитав, з чого починати читати саґи сьогодні, то ми щиро радили би почати саме з цього тексту. Дивним чином, саґа ця довга, подекуди дуже незрозуміла, подекуди похмура і складна для читання, проте вона в повному обсязі дає розуміння внутрішнього драматизму практично будь-якого саґового тексту. Саме будь-якого, як на нашу думку.
Якось один мій студент, який напівпрофесійно виступав у стендапі, пояснив мені дуже важливу річ: в основі вдалого виступу коміка лежить його здатність закласти всередину комічної імпровізації або спланованої постановки свій внутрішній біль і розповісти про нього смішно. Без внутрішньої драми номер не вдасться.
Так і в саґовому тексті: жанрово він може бути досить різним – може бути короткою комедією, сухою історичною довідкою, романом або детективом, але всередині всіх саґ захований годинниковий механізм ісландської драми. Без його розуміння читати можна і все одно буде цікаво, але з розумінням контексту завжди цікавіше. Взагалі, навіть люди, які професійно досліджували саґову літературу, часто відзначають якусь крайню скупість емоції в тексті – незвичну сучасному читачеві.
Герої, і справді, досить рідко говорять про свої почуття, і лише час від часу емоція проривається несподівано глибоко, і здавалося б, у невідповідному місці. Здається, такий незвичайний прояв почуттів та переживань може бути пов’язаний, по-перше, з тим, що саґу не читали, а розповідали, і робила це людина знайома з контекстом, яка своєю інтонацією надавала розповіді потрібне забарвлення. Позаяк все оповідання треба було запам’ятовувати і потім розповідати без помилок, то текст максимально скорочувався, і всі смисли в ньому були спресовані. Також, для умовного сучасника, аж до ХІІІ-ХІV століття саґа була настільки наповнена драмою, що навантажувати її емоціями ще більше було складно. І це твердження, як ми побачимо, стосується як величезної Саґи про Ньяла, так і будь-якого коротенького пасма на півсторінки. Так ось, про внутрішню драматургію саґи, як на мене, найкраще говорити на прикладі саґи про Еґіля.
Драма перша: родове суспільство та централізація влади
Як і будь-яка саґа, ця починається з представлення героя. Але не одразу. Спочатку розповідь йде в ретроспективу, висвітлюючи історію роду Еґіля, щоб показати причини, з яких норвезька сім’я опинилася в Ісландії, і при цьому залишилася тісно пов’язаною з норвезькою елітою. Також у пролозі оповідання закладається відчуття спочатку прихованого конфлікту з родом норвезького конунґа Гаральда Прекрасноволосого (тоді його звали Кошлатим). І тут відразу очевидною є перша драма: перехід від суспільства родового устрою до єдиновладдя конунґа.
Тут вбачаємо за потрібне зробити стислий екскурс в епоху, аби дати читачеві змогу оцінити масштаб суспільно-політичних, а відтак і культурних, перетворень у Норвегії, що виступає тлом для саґи. Дія відбувається наприкінці ІХ століття – в часи, коли вже понад століття тривала так звана доба вікінґів. Розбійницько-торгівельні операції на північних морях дали змогу утворити усталені торгівельні маршрути, контроль над якими забезпечував представникам місцевих еліт – конунґам, очільникам фюльків («народів», численних племінних союзів) статки і владу. Один із таких шляхів проходив уздовж Норвегії – звідси, власне, і назва країни («Північний шлях»). Головно цим шляхом возили з півночі хутра – товар по тим часам надзвичайно цінний. Відтак об’єднання фюльків, розташованих на цьому шляху, було лише питанням часу.
Першим, кому більш-менш вдалася спроба об’єднати Норвегію, став конунґ Гаральд Прекрасноволосий, син Гальвдана Чорного, нащадок легендарної династії Інґлінґів, що походила від самого бога Інґві-Фрейра. Зібравши коаліцію з союзників і розгромивши по черзі всіх інших конунґів, Гаральд встановив контроль над «Північним хутряним потоком» і розпочав – як годиться – реформи. Сутність їхня зводилася до переформатування місцевих еліт. Колишні конунґи та їхні клани постали перед вибором: визнати зверхність Гаральда і служити йому, битися до загину або втікати з країни. Гаральд на правах переможця загарбував колишні родинні землі, стародавні вотчини, і передавав їх тим, кому довіряв. Варто спеціально зауважити, що стосувалося це не лише конунґів, а й дрібнішої військової аристократії – ґерсирів, і навіть звичайних поселян-землевласників – бондів.
І от саме ця практика стала для норвежців нечуваною образою. Адже треба розуміти, що для тогочасних людей земля, нерухоме майно, була не просто об’єктом господарювання. Нерухоме майно назагал ділилося на кілька категорій – спільного користування («альменнінґ»), вільновідчужена земля (завойована, обміняна, куплена) і невідчужувана земля – так званий одаль. Одалем звалася земля, що протягом п’яти поколінь належала одному і тому самому роду. Саме це слово між інших значень має і «шляхетність». І от саме ця земля, цей одаль, втілював магічну силу роду, його талан, родове щастя, так звану хамінґ’я. Його передавали у спадок завжди одним шматком, не дробили між спадкоємцями, не дарували за межами роду, не продавали. Максимум із допустимого – здавати певні ділянки в оренду безземельним бондам. І то з певними обмовками.
А Гаральд конунґ взяв і наплював на святість одалю. І почав відчужувати як завойовані землі, так і ті, які власників не міняли. Відтепер жоден землевласник не міг почуватися спокійно та впевнено – конунґ міг будь-якої миті позбавити його не просто джерела достатку, а й самого родового талану. Цю політику продовжили і наступні покоління конунґів, що билися за владу у Норвегії. І ця політика – можливо, у сазі її масштаби та наслідки перебільшені – заклала підвалини поступового руйнування традиційного родового суспільства. Тепер ви краще розумієте, в яких умовах діяли герої нашої саґи.
Дід Еґіля, Квельд-Ульв, – а саме з нього починається оповідання, – це людина (не зовсім людина, насправді) з дуже розвиненою інтуїцією, яка відразу розуміє, що Гаральд не схожий на інших конунґів. Гаральд несе чужі його роду цінності, і за нього спосіб життя незворотно зміниться. Причому трагізм зміни укладу стає очевидним буквально з першої сторінки:
Гаральд, син Гальвдана Чорного, перебрав батьків спадок у Східному Віку[1] (…) він бився із найближчими конунґами й переміг їх (…) Потому він вирушив у Наумудаль проти двох братів, Герлауґа й Гроллауґа, які були тамтешніми конунґами. Коли брати почули про наближення його війська, Герлауґ із дванадцятьма чоловіками спустився у курган, який уже три роки як насипали для нього. Потім курган завалили. А Гроллауґ конунґ облишив княжий престол, узяв звання ярла, пішов під владу Гаральда конунґа і віддав йому свою державу.
Брати–конунґи знають, що не переможуть у бою із Гаральдом, і один із них чинить магічний ритуал самогубства. До того ж, курган для цього обряду будувався за три роки до приходу Гаральда. Треба розуміти, що видатна людина за тогочасним суспільним розумінням – обов’язково провидець. Конунґи знали своє майбутнє. Приймаючи звання ярла, Гроллауґ вбудовується у єдиновладну вертикаль Гаральда. І тут відразу зрозуміла різниця між конунґом старого зразка – ipso facto ватажком клану і – конунґом – новим правителем держави. Сама категорія держави для родового суспільства досить примарна – вона оперує громадами та їхніми історичними вотчинами, родоплемінними спілками. Гаральд руйнує цю систему і будує управлінську модель більш модерного типу, причому, сам він ніби ще залишається частиною родового укладу, глибоко розуміє його, і тому так ефективно руйнує. Просто тепер рід Інґлінґів вважатиме своєю «громадою» всю Норвегію. У цьому найважливіша для скандинава родова характеристика конунґа – успіх – сприяє Гаральдові. Квельд-Ульв[2] це розуміє, і, хоча він відчуває неприязнь до Гаральда, воювати з ним не збирається[3].
Аудбйорн конунґ велів вирізати ратну стрілу[4] й пустити її по всій державі. Він послав гінців до могутніх людей із проханням приєднатися до нього. Коли гінці прибули до Квельд-Ульва і переказали, що конунґ воліє, аби Квельд-Ульв вирушав до нього з усіма своїми людьми, той мовив:
— Конунґ може вважати, що я мушу йти до нього, щоб захищати свою землю, коли війна буде у фюльку Фірдір[5]. І я не думаю, що маю вирушати на північ у Мері, щоб битися задля захисту тої країни. Ви можете переказати нашому конунґові, коли його зустрінете, що Квельд-Ульв залишиться вдома, не збиратиме війська і не виступить збройно проти Гаральда Кошлатого, бо я гадаю, що той має достатній запас талану, а наш конунґ не має його й жменьки.
Тож посланці повернулися до конунґа й переказали йому, що Квельд-Ульв залишиться у своєму обійсті.
До речі, категорії «щастя» і «талану», до яких апелює Квельд-Ульв у своїй відмові тут треба розуміти в магічному сенсі: військо може бути сильним, але якщо на чолі невдалий правитель – справи не буде. Конунґ сприймався у своєму роді так само, як і зачаровані стяги або амулети: його успіх чарівним чином поширюється на військо і вирішує результат битви. Він, у якомусь сенсі на війні виконує ту ж функцію що і у світі: його талан (hamingja) забезпечує родючий рік, і якщо в країні голод, значить погані справи у конунґа, відтак його могли принести в жертву – часи були язичницькі, суворі. На війні, само собою, конунґа в жертву не приносили – невдаху вороги і так уб’ють. Тому, між іншим, частими є випадки, коли якийсь відомий персонаж переходив без будь-яких забобонів від одного конунґа до іншого, якого вважав більш щасливим – тоді люди не мислили державою (і тим більше, категоріями нації – це взагалі нонсенс для середньовічної людини), а думали про власне життя і славу, і примикали до тієї сили, яку вважали найперспективнішою саме в цьому сенсі. Якщо авантюра не обіцяє талану, то не буде й слави – а що пристойній людині робити там, де не можна прославитись?
Отож, все це родове суспільство, з вивіреними обрядовими та правовими механізмами, постає перед вибором: або прийняти єдиновладдя в особі Гаральда, або померти. Ватажка, здібнішого і щасливішого, ніж Гаральд, старе суспільство виставити нездатно. Є ще варіант – бігти, як у результаті вчинить Квельд-Ульв, і з ним багато інших поважних норвежців, але до цього поки далеко – ми знаходимось тільки на першій сторінці саґи. Попереду ще дуже й дуже багато.
Як і варто було очікувати, Аудбйорн, який невдало спробував мобілізувати Квельд-Ульва, програв Гаральду:
Аудбйорн конунґ вирушив зі своєю раттю й ополченням на північ до Мері й зустрівся з Арнвідом конунґом і Сьольві Розламом, і разом у них вийшло чимале військо. Гаральд конунґ тоді прибув з півночі зі своїм військом і зійшовся з ними під островом Сольскель. Там відбулася велика битва, з обох боків загинуло багато люду. Полягли двоє Гаральдових ярлів, Асґаут і Асбйорн, і двоє синів Гакона, ярла Гладіру, Ґрьотґард і Герлауґ, і ще чимало інших видатних мужів, а з війська Мері – Арнвід і Аудбйорн конунґи.
Запам’ятаємо, до речі, що в дружині Гаральда гинуть спадкоємці гладирського ярла – це дуже відома і знатна родина чаклунів, яка потім довго боротиметься за владу з конунґами-інґлінґами (династією Гаральда), але на момент становлення Гаральда конунґа вони все ще союзники.
Але ярли Гладіра, по-перше і самі вже почуваються підданими Гаральда, чудово вписавшись у нову систему, а по-друге, вони радше виняток із правил – решта родової знаті або позбавляються свого статусу в дружині конунґа, або гинуть, або біжать до Ісландії. Власне, з цієї втечі і починається найдивовижніша частина історії острова – століття саґ. Тут відразу стає зрозуміло, чому Ісландія стала таким дивовижним місцем: туди масово бігла родова еліта Норвегії. До речі, після Гаральда майже всі скальди (і сам Еґіль теж) – ісландці; у Норвегії своїх знаменитих скальдів порівняно з острів’янами надалі буде помітно менше. Такий був масштаб «кризи» та втечі «креативного класу».
Ось ця трагедія насильницького зламу всього життєвого устрою цілого народу відтоді завжди присутня у будь-якому саґовому тексті. У болісному прагненні ісландців повернутися хоч би тимчасово на історичну батьківщину, у одвічній цікавості щодо справ при дворі норвезьких конунґів і відповідно у спробах будувати політичну кар’єру, за умов відповідних амбіцій, саме при норвезькій короні. У численних битвах в перших рядах конугової дружини, в прагненні колишніх вигнанців довести свою спроможність та звитягу і нагадати про славу роду. Це проявлено у специфіці їхньої поезії. Зрештою, в їхній унікальній саґовій традиції, що покликана закарбувати в пам’яті та описати для нащадків історію свого регіону: вони надовго стають живими реліктами, носіями культури в екзилі.
Про магію в Еґілевій сазі
Про злам родового ладу та перехід до єдиновладдя ми вже дізналися, але це загалом, будь-який історик може розповісти, і в нього вийде, як нам здається, набагато краще. Але саґа – це такий жанр, де лише однією драмою обійтися ніяк не можна. У сазі (і практично в кожній!), все те, що так часто чіпляє читача: щільний клубок нерозв’язних криз, які мучили середньовічного скандинава, і змушували його дуже глибоко рефлексувати, постійно звертаючись до свого минулого, і постійно переосмислюючи його вже у формі діалогу оповідача саґи з його слухачами. Погодьтеся – це дуже схоже на спроби рефлексії та самоусвідомлення сучасної людини.
Тепер поговоримо про кризу магічного відчуття світу у скандинавів. І ні, ця криза сталася не тоді, коли популяризатори науки почали розповідати про «магічне мислення» та «наукове мислення» та протиставляти одне одному. Чому цей підхід і в сучасному нам світі зовсім неправильний – окрема велика історія, яку за нас, слава Богу, розповів Олександр Семенович Філоненко. А справжня криза магічного світовідчуття трапилася в ісландців десь у Х-ХVII століттях. Ось саме так – протягом 700 років. І найбільш гостра її фаза, напевно, припадає приблизно на Х століття – якраз на той час, коли розгортається сюжет «Еґілевої саґи».
Що це була за криза? У цей час норвежці, що біжать до Ісландії, судячи з тексту саґи починають відчувати відступ «старого» чаклунства. Це почуття відходу чогось величезного, збагненного лише на рівні сил природи, підкреслюється у багатьох текстах. І в розповіді про «Барда, Аса Сніжної гори»[6], і ще в багатьох інших, що описують становлення династії Гаральда Прекрасноволосого. Сам Гаральд, до речі, розуміється оповідачами як своєрідний вододіл: він усе ще вихованець тролів і могутній чаклун, проте його династія несе загрозу старому світу, загрозу нової войовничої християнської культури, книжкового знання, спроби раціонального пояснення природи. Така культура для людей, які походили від тролів і займалися чаклунством, була неприйнятною, і вони відпливли від неї до Ісландії.
Але і в самій Ісландії відбувається все те саме: те, що раніше здавалося міцним і становило основу світосприйняття, якось витончується, зникає – магія набуває нових форм і слабшає. Тепер треба обмовитися, що у розумінні ісландських поселенців магія – це безумовно характеристика роду, а не окремої людини. Магічні здібності повинні успадковуватися, або, в поодиноких випадках, передаватися від вихователя, при цьому вихованець ніби стає прийомною дитиною чаклунові. І ось виявляється, що в старих чаклунських сім’ях магія починає дивним чином змінюватись і зникати!
Ця тенденція добре помітна саме на прикладі сім’ї Еґіля. Спочатку розглянемо історію його дідуся, Квельд-Ульва. Він – глава сім’ї і в сазі описується досить лаконічно: дуже розумний, сильний, таланний, у нього чудова інтуїція та почуття долі свого роду, і ще він – перевертень. Крім цих умінь, Квельд-Ульв начебто більше нічим не відрізняється – але і їх задосить. Для людей того часу мудрість віщуна – найважливіша навичка, яка дозволяє керувати життям свого роду найкращим чином. У сазі немає розповідей про те, щоб Квельд-Ульв, будучи вовком, гриз своїх ворогів або крав у них курей, або скажімо, літав у ступі по небу, помахуючи мітлою. Квельд-Ульв радше жрець родового культу та віщун, ніж чаклун у сучасному розумінні. Але певним чином, можна запідозрити, що віщування для ісландців якраз було магічною практикою, так само як і гадальні ритуали. Особливістю таких видатних особистостей, як Квельд-Ульв, є те, що для передбачення та розуміння долі вони не потребують ритуала як такого.
Взагалі (і це важливо), якби середньовічному норвежцю чи скандинаву розповіли про умовного Гаррі Поттера чи якогось іншого популярного чарівника з сучасного фентезі, вони скоріше визнали б його злісним персонажем: він використовує магію надлишково, неправильно і порушує баланс сил у природі. Найправильніший чаклун не займається нісенітницею, а передбачає долю і мудрими зауваженнями вирішує проблеми до того, як вони трапляються. У таке сприйняття магії чудово вкладається ісландське розуміння юриспруденції як магічної науки: спритний юрист вирішує словом справу, яка без його участі неминуче закінчиться кровопролиттям. Ті ж чаклуни, які використовували свої магічні навички для керування погодою, вбивства ворогів, польотів на мітлі та інших спецефектів у саґових текстах, зазвичай, персонажі негативні.
Так от, Квельд-Ульв – не так чаклун-оператор, як сам по собі втілення чарів. Він майже не помічений за проведенням магічних ритуалів, оскільки самодостатній. Втім, у тексті саґи є один-єдиний уривок, який дає деяке уявлення про його здібності в тих випадках, коли він був розсерджений. Квельд-Ульв зі своїм сином Скалла-Ґрімом (батьком Еґіля), родичами та челяддю відпливає до Ісландії, і перед самим відплиттям він хоче поквитатися з конунґом Гаральдом, який убив його іншого сина Торольва. На шляху їм трапляються наближені люди конунґа, які ще й до всього пливуть на кораблі, свого часу вкраденому у покійного Торольва. Тут треба сказати, що на момент цієї зустрічі Квельд-Ульв описується як дуже стара, ледь не лежача людина. Але це тільки коли він людина:
Квельд-Ульв тримав у руці брюнтроля[7]. Він піднявся на корабель і звелів своїм людям іти вздовж борту й рубати жердини шатра, а сам пішов до корми, і кажуть, його тоді охопила вовча лють, і багато з його супутників також лютували, мов одержимі. Вони вбивали усіх, хто їм трапився. Так само чинив і Скалла-Ґрім, ідучи кораблем. Батько із сином не зупинялися, доки не очистили корабель від людей Галльварда. А Квельд-Ульв повернувся на корму, здійняв брюнтроля й рубонув Галльварда крізь шолом по голові так, що зброя застрягла в рані. Тоді він з такою силою рвонув зброю, що здійняв Галльварда у повітря та перекинув його за борт.
Уявіть собі, як старий дідусь років 80 жбурляє через себе труп здоровенного чоловіка в обладунку, піднімаючи його за сокиру, що застрягла в черепі. Уявили? От-от. Але обернення дорого дається Квельд-Ульву – це його останній подвиг. І самі обставини його смерті, по суті, є єдиним місцем в оповіданні, де старий проводить своєрідний магічний ритуал:
Кажуть, ніби ті люди, що були одержимими, або ж берсерками, вступаючи в бій, робилися такими сильними, що жоден не міг встояти перед ними, але коли шаленство миналося, сили їх полишали. Так само було і з Квельд-Ульвом, бо коли його лють минулася, відчув він страшенну втому і так охляв, що зліг без сил … Йшлося до того, що він чекав смерті й тоді покликав корабельників своїх і мовив, що не сподівається здолати цей шлях.
– Не доводилося мені, – сказав він, – лежати недужим, але нині, здається, настав мені кінець, і коли я помру, то зробіть мені домовину, покладіть мене туди і спустіть за борт, бо справа знову піде іншим шляхом, ніж я собі гадав, і я не дістануся Ісландії й не візьму там землі. Перекажіть моє вітання Ґрімові, синові моєму, коли зустрінете його, і передайте йому, коли він наблизиться до Ісландії, щоб оселився неподалік від того місця, де я дістануся суші, хоч це і здається невірогідним.
Незабаром Квельд-Ульв помер. Корабельники зробили, як він велів: поклали його у домовину й опустили за борт. … Оглянувши місцевість — і біля самого моря і подалі від нього, — Ґрім та його супутники знайшли в одній бухті труну Квельд-Ульва, що її там прибило до берега.
У цьому самому місці Скалла-Ґрім і поставить свій хутір – Борґ, і започаткує славну історію ісландців з Борґафьорда. Чому фокус із труною треба розуміти як магічний ритуал? Тут є кумедна деталь: знатні норвежці у своєму будинку сиділи на спеціальних високих стільцях, на бильцях яких було вирізано образи богів – Тора, Одіна, Фрейра – хто кому поклонявся. Коли кораблі переселенців підпливали до берегів Ісландії, бильця з богами від стільців відламували і кидали в море: де сімейного ідола приб’є до берега, там і вдале місце для землі та поселення. Як видно, Квельд-Ульв (як і багато інших скандинавських чаклунів) мало довіряв богам, а значно більше покладався на свою внутрішню магію, і таким чином замінив своїм тілом язичницький ідол.
На цьому історія Квельд-Ульва закінчена, але що ми знаємо про його нащадків? Його син Скалла-Ґрім у чомусь успадковує силу свого батька, але скоріше невдало: він однозначно не людина, але свою звірину сутніть контролює з великими труднощами, через що у нього бувають великі неприємності. Якось він мало свого сина Еґіля не вбив. Ось приклад опису нелюдських можливостей Скалла-Ґріма:
Скалла-Ґрім був управним ковалем, а взимку знайшов багато червоної руди. Він велів поставити кузню на березі. … Він збирав деревину, що прибій виносив на суходіл. Але не міг знайти брили, достатньо міцної і рівної, щоб на ній можна було кувати залізо, – бо там на березі не було каміння, лише дрібний пісок, – тож якось увечері, коли люди лягли спочивати, вийшов Скалла-Ґрім до моря, сів у човен і повеслував до Мідф’ярдарейяр [Островів середини фіорду], а там кинув якір. Потім і сам стрибнув за борт, пірнув глибоченько і виринув уже із каменем, який поклав у човен. Потім піднявся сам, сів за весла, доправив той камінь до кузні, поклав його під дверима і потім кував на ньому залізо. Та брила й досі там лежить, а довкола повно шлаку, а поверхня її помітно побита, а боки сточені морем, і вона не схожа на жодний інший тамтешній камінь, і тепер її не зрушать і четверо.
Крім своїх проблемних проявів надлюдської сили, Скалла-Ґрім проводить чаклунські ритуали незрозумілої сутності (можливо, гадальні) над сокирою, подарованою конунґом Норвегії, і взагалі явно більше намагається в магію, ніж його батько, але відверто гірше нею володіє. Ось, нарешті, справа доходить до Еґіля, що подорослішав.
І що? Еґіль, хоча всі відзначають його величезну силу і зовнішню схожість із батьком і дідом, перевтілюватися у вовка не здатний. Він не берсерк, хоч перемагає берсерків. Чаклувати – чаклує, але як! Вся магія Еґіля – це руни та вірші. Ось наприклад:
Тоді пішов Бард до дружини конунґа й сказав, що серед гостей є один муж, який ганьбить їх, випиваючи кожен ріг, і ніяк не може втамувати спрагу. Дружина конунґа й Бард підмішали до пива отрути й віднесли до зали. Потім Бард зробив на рогу чаклунську позначку й віддав його служниці. Та подала ріг Еґілю й запросила випити. Тоді Еґіль узяв ножа і порізав собі руку. Він узяв ріг, викарбував на ньому руну й офарбив її своєю кров’ю. Він сказав:
Ріжу руну на розі.
Чари червоним фарбую.
Слово чарівниче
звіра лісового.
Вип’ю, коли воля
веселої дівки.
Певен: нам на лихо
пиво Бард позначив.
Ріг репнув, і пиво пролилося на солому
Так, звичайно, Еґіль – видатний скальд, який здійснює подвиги, пише чарівні вірші, що скидають конунґа Норвегії з престолу та відправляють у вигнання[8], рунами кришить кубки і лікує хворих. Але якщо уважно придивитися, то з тексту саґи може здатися, що здібності Еґіля все ж суттєво менші, ніж ті, які мав його дід. Тобто вся історія з рунами, віршами та ритуалами – це не розвиток, а скоріше відчайдушна спроба зупинити деґрадацію. Компенсація вченістю та надмірною ритуалізацією справжнього природного знання – примордіальної традиції, як це окреслив би, наприклад, Рене Ґенон.
У цьому сенсі, чим складніші рунічні формули, довші заклинання і витонченіші ритуали, тим вони й марніші. І якщо триматися такої точки зору, то вершиною цієї складності, а водночас і максимальним занепадом магічної свідомості в Ісландії є заклинання з Ґальдрабока XVII ст. Ґальдрабоків було написано кілька, і писали їх католицькі священики, які, будучи ісландцями, набагато більше розумілись на чаклунстві, ніж на Христових справах. Ці ж ґальдрабоки стали ipso facto останнім сплеском ісландської магічної думки і практики. Суспільство пережило свою семивікову кризу відриву від початкової магії і пішло вперед у невідомі далі. Дійшло аж до того, що в ХХ столітті в Ісландії існувала комуністична партія, а в ісландській мові з’явилося слово «колгосп». Але ісландці люди здорові, далі за слова ні комуністи, ні колгоспи там не просунулися.
Міркуючи над причинами таких карколомних змін у магічній традиції, можемо обережно висловити одне припущення. Для норвежців чимале значення мали так звані хатні культи. Класичний приклад – культ сестер Торґерд та Ірпи, поширений у династії ярлів Гладіру. Очевидно, в родині Еґіля також існував якийсь такий культ, зав’язаний, схоже, на вовчих тотемах. Зауважмо, що серед поетичних назв вовка присутня форма vitnir, яку можна інтерпретувати «той, що відає», «віщун» – чи не звідси загострена інтуїція Квельд-Ульва, якої певною мірою бракує Скалла-Ґрімові, а ще дужче самому Еґілеві? Хатні культи, дуже схоже, були міцно зав’язані на одалі, на родовій землі, а також на окремих священних локаціях, сказати би намолених місцях, де мешкали духи місцевості – landvettir, landálfar тощо. Зв’язок людини з її родом і місцевими духами зумовлював оцей особливий стан, який не потребував складних операцій для реалізації магічного потенціалу, коли все відбувається максимально органічно – у відповідності, звичайно, до характеру хатнього культа.
Після ж переселення до Ісландії зв’язок із землею, з її духами і родовим таланом слабшає, аж поки не уривається взагалі. Еґіль, схоже, цього зв’язку вже не відчуває, тому і вдається до ґальдру. Можливо, у його випадку це ще й конфлікт поколінь – зауважте, що стосунки з батьком у нього вельми напружені. Він, можливо, і не хотів мати великого стосунку до родових ідолів і традицій (землю, одначе, успадкував).
Ісландці, звісна річ, і на новому місці шукали місця сили і духів країни, створювали подалі, нову, сказати би, священну географію, але на це в них пішло не одне покоління, а потім прийшло християнство, остаточно унеможлививши більшість старих культових практик, залишивши хіба що сейд і ґальдрабоки…
Що ж до сім’ї Еґіля, то деякі його нащадки стали відомими скальдами, хоча видатних чаклунів та перевертнів серед них більше не було. Для ісландців скальдичне мистецтво теж своєрідне чаклунство, але й воно незабаром закінчилося. Вже в XIII столітті, коли Сноррі писав свою «Молодшу Едду», скальдична поезія була цікавіша ентузіастам і знавцям старовини, ніж своїм колись основним споживачам – конунґам і ярлам.
Примітки:
[1] Назва місцевості. — прим. ред.
[2] Перекладається як Вечірній вовк.
[3] До речі, забігаючи наперед, треба одразу поставити питання: а звідкіля, власне в Гаральда така вдача, і чому раніше Інґлінґи не проявляли такого талану до централізації влади? Насправді, для тогочасного ісландця відповідь досить прозора – позаяк не дуже зрозуміла для нас сьогодні. Але, тут хочеться послатися на «Коло Земне» видатного Сноррі Стурлуссона, де він дає саме політичну ретроспективу династії, і відзначає дивну особливість Гаральдова батька – конунґа Гальвдана. До певного моменту свого життя він не бачить снів (звісно що маються на увазі сни пророчі). Але, з допомогою свого радника Торлєйва Розумного (зауважимо, що той рекомендував конунґу провести ніч у свинарнику) Гальвдан все ж бачить пророчий сон щодо блискучого майбуття своєї родини на чолі об’єднаної Норвегії, і таким чином Інґлінґи наче набувають посвяти, проходять своєрідну магічну ініціацію саме як королівська династія. Тут ще треба відзначити певний скепсис до будь яких магічних відсилок у оповіді Сноррі, який старанно виключав звичні для саґ «чаклунські» епізоди у своїй збірці. Нечисленні магічні події, що трапляються у opus magnum Сноррі, таким чином, невипадкові, а лише там наводяться, де абсолютно необхідні для збереження плинності оповідання. Епізод зі сном Гальвдана потрапив до такого нормалізованого та «офіційного» твору як «Коло» теж з певною метою – мабуть, саме через нього Сноррі натякає читачеві, звідкіля береться талан Гаральда.
[4] Ратна стріла – сигнал до збирання народного ополчення, яке збирало всіх боєздатних чоловіків; виготовлялася із заліза.
[5] Фірдір («Фіорди») — назва місцевості. — прим. ред.
[6] Окрема саґа, що також розповідає про долю норвезького роду, що емігрує до Ісландії.
[7] Брюнтроль («троль броні») – не зовсім ясно, про який саме вид зброї йдеться; припускають, що це міг бути спис із довгим та широким вістрям, придатним як для колючих, так і для рубаних ударів, але схоже, що конкретно тут ідеться про сокиру (прим. Віталія Кривоноса).
[8] Еґіль відомий складанням спеціального магічного вірша-прокльона, так званого ніда, та проведенням відповідного ритуалу з встановлення нідстонгу – жердини з вирізаним на ній віршованим текстом та з конячою головою на верхівці, що був спрямований на вигнання конунґа Ейріка з країни. Ейрік врешті і справді вимушений був тікати з Норвегії.
Автори: Володимир Гарькавенко, Віталій Кривоніс, Семен Бондар.
