Ми читаємо, перекладаємо і видаємо Домініка Веннера не тільки тому, що він нам подобається як мислитель та історична постать. Почнемо з невеличкої цитати (своєрідного ліричного відступу): «Кордони, особливо етнічні, погано захищаються навіть при врахуванні природних ліній поділу: річок, гір або морів. Іспанці відчули це на власній шкірі у 711 році, коли до них вторглися араби. Завоювання пройшло майже без бою, до того ж багато іспанців перейшло на арабську сторону. І тільки франки на чолі з Карлом Мартелом дали їм відсіч на півночі від Піренеїв у битві при Пуатьє 732 року». Кому знати справедливість цієї істини, яку часто ігнорують історики та «геополітики» краще, аніж нам, українцям?

Поставлені волею долі (чи то пак «відвічною стихією») на західних окраїнах велетенського степу Дешт-і-Кіпчак, або ж, як казали на Русі, Половецького поля, ми от уже півтори тисячі років вимушені боронити саме право на існування себе як етносу без наявності будь-яких географічних опор. Боронити це право від часів гунської навали Аттіли, зіштовхуючись у кривавих битвах з аварами, половцями, монголами, сучасними євразійцями. З західної сторони ми все ж маємо свій «природний бар’єр», нас захищають Карпати: ці містичні вершини не раз ставали притулком для тих, хто зазнав поразки у вічній, лютій битві з самою логікою континенту. Вони не раз обиралися як відправний пункт наших локальних реконкіст. Але на сході і на півдні ніяка географічна перепона не може допомогти нам стримати євразійську експансію.

Тож, волею долі (чи, знову ж таки, «відвічної стихії») українці як крайній зі сходу народ, що є частиною європейської цивілізації – росіян до рахунку не беремо, бо вони уже сотні років знаходяться в стані перманентної внутрішньої боротьби між європейським вектором та євразійством, і домінує явно останнє – опинилися по той бік від Карпат, останнього географічного кордону Європи. «Ми завжди стережемо наші береги по той бік моря», і по той бік гір…

Це далеко не єдина точка, за яку може вхопитися українець, читаючи Бунтівне серце Домініка Веннера. Незважаючи на невеликий об’єм, максимальну лаконічність та заявлену жанрову специфіку (щось середнє між історичним есе та мемуарами), цю книгу можна сприймати як одну з ключових робіт для розуміння динаміки подій ХХ, а отже і ХХІ століття. Ми часто чуємо про деколонізацію як важливу віху післявоєнної доби. Але в загальноприйнятій (читай ліберальній) картині світу ніхто ніколи не підіймав питання про зворотну сторону цього процесу: невидиму грань, переступивши яку деколонізація перетворилася з процесу набуття суверенітету колишніми колоніями на процес колонізації самої Європи мусульманами та чорношкірими. Через декілька десятків років процес «великого заміщення» буде сприйматися як конкретна історична реальність, подібно до того, як зараз сприймається Голокост, поза залежністю від перемоги чи програшу даної стратегії. Якщо переможуть вони, то зможуть відкрито признатися, як витравили нас зі світу; якщо переможемо ми, то отримаємо право відкрито говорити про те, що вчора вважалося «не політкоректним» та «конспірологічним».

Перші чотири розділи книги описують алжирську війну в двох вимірах: як регулярну колоніальну війну та як революційну підпільну діяльність, що розгорнулася під брендом OAS після того, як «консервативний», «правий» та «патріотичний» фронт остаточно здав на поталу ворогу мільйон французів та не меншу кількість алжирців, що не дуже бажали жити в соціалістичному та, пізніше, ісламістському раю.

Алжирські уроки і «гібридна війна»

То була остання війна не лише Франції, але й Європи аж до розгортання збройних конфліктів на Балканах. І, в порівнянні з класичними колоніальними війнами та тим, що Захід пережив за десять років до її початку, алжирська війна несла на собі відбиток чогось абсолютно нового. Ця війна відкривала нову сторінку військової стратегії, в загальних рисах змальовуючи те, що зараз прийнято називати «гібридною війною».

Без наявності комуністичного тилу не було б FLN (як і таких чудових людей, як Нельсон Мандела чи Роберт Мугабе). Без наявності комуністичного тилу справа Французького Алжиру не зазнала б такого нищівного краху на народному референдумі 8 січня 1961 року. Вся французька інтелігенція вхопилася за антиколоніальні ідеї та тьєрмондизм, багато в чому передуючи американським хіпі, що менш ніж через десять років розгорнули протести проти війни у В’єтнамі. Дарма, що на знищенню підлягали навіть їх комуністичні побратими: сини Червоного Орану, мужня опора «Вільної Франції», цього разу були приречені Комінтерном на забій. І якби комусь не кортіло довести те, що то була «війна за свободу та самовизначення пригніченого народу», фронт пролягав не між політичними абстракціями чи економічною вигодою, але між двома етносами, якщо завгодно – двома расами. Комуністи, звісно ж, могли постачати фелахам зброю та припаси, могли надсилати їм кошти на підтримку революційної боротьби, проводити демонстрації в Парижі, плювати в бік французьких солдатів у Марселі, строчити бойові гімни в Юманіте, але воювати за вільний Алжир вони не їздили. Перша війна, де розпізнавальними знаками став колір шкіри, подібні форми колабораціонізму унеможливила.

Загін Веннера в 1955 році

Хоча, на боці французів воювало немало арабів, про що ми уже згадали вище. Чесно кажучи, і це, мабуть, визнають самі араби, на боці французів спершу була абсолютна більшість населення країни. Сім років неконтрольованого терору, убивства не тільки колоністів, але й своїх співвітчизників, небачений розгул насильства знадобився бійцям FLN для того, аби змусити Францію розтиснути пальці та повільно вислизнути з її рук.

Частково ця ситуація нагадує ту, в якій опинилися сьогодні ми з вами, особливо в тих питаннях, що стосуються поведінки урядів наших держав. Міняється епоха, змінюються технології, але парламентська демократія в критичній ситуації веде себе абсолютно однаково. Попри безліч інших відмінностей, варто виділити наступні моменти:

1. Намагання влади будь-якою ціною обмежити ведення бойових дій, навіть якщо від цього страждають солдати, мирне населення, національні інтереси. Ліберальний уряд боїться «міжнародного скандалу» та привиду Нюрнберга/Гааги. Веннер підкреслив це наступним чином: «Але за фасадом слів дії уряду вже суперечили цим тезам. Війна, що розпочиналася, мало не розпалила пристрасті, здатні порушити баланс “системи”. Внутрішня позиція урядів, що стрімко змінювали один одного, полягала в тому, щоб ввести всіх в оману військовими деклараціями, намагаючись потайки припинити конфлікт через переговори з “повстанцями”. Прийти до згоди – це суть мистецтва парламентаря. Вести переговори. Магічна формула. Розриваючись між цим наміром та стійкістю, якої вимагала громадська думка, влада коливалася між поривами жорстокості та постійною слабкістю.
– Воюйте, – казали солдатам, – але так, щоб про це не знали». Винесені за межі історичних умов, ці слова можуть абсолютно чітко описати ситуацію, в якій опинилася Україна з дня введення мінського формату.

2. Формальна неможливість з юридичної точки зору, а на ділі – звичайне небажання владою усунути з інформаційного поля представників «п’ятої колони». І якщо ми хоча б постійно намагаємося тримати це питання на слуху, французи його взагалі ігнорували. Як і зараз, присутність війни відчували лише окремі локальні групи (жителі Французького Алжиру та території, прилеглої до зони проведення ООС) та окремі соціальні групи (добровольці, мобілізовані та переселенці). Від суцільного морального знищення нас рятує лише те, що наші «інтелектуали» та «інтелігенти» звикли вважати Росію авторитарною країною, хоча уже зараз можна відчути посилення критики в бік українських військових та їх «насильницьких дій». Аналог казок про тортури, скоєні французькими парашутистами, не за горами.

Полковник Біжар

Хибні лідери і загроза популізму

Ще одна річ, яка не може лишитися без уваги, – це питання про роль у політичних процесах хибних національних лідерів. Де Голль своєю риторикою, гаслами та можливістю на словах декларувати первинність національних інтересів, здаючи без бою абсолютно кожен із них, нагадує попереднього президента України. Зовсім не нагадує своєю рішучістю, божевільною жагою до влади та наявністю реального, до того ж – надзвичайно серйозного бойового досвіду.

І попри це, обидва вони міряли на себе маску «жорсткого лідера демократичної держави»: ворога авторитаризму, проте з сильною рукою. Чим це закінчилося для всесильного де Голля, що двічі визначав вектор розвитку Франції в найбільш доленосні для неї епохи? Безславна смерть у ганьбі, остаточна загибель надії на європейський суверенітет, тріумф божевільних ідей 68-го, результатом яких є всі біди, з якими ми сьогодні зіштовхуємось. Його бліда українська аналогія своїм різким перетворенням на «войовничого яструба» наприкінці 2018 року нанесла критичного (сподіваємося, що не смертельного) удару сподіванням на український суверенітет. І в обох випадках «праві» з оплесками вітали хибних лідерів, звільняючи тим дорогу до власного самознищення.

Ось тези, які напрошуються при мінімальному зіставленні доль двох європейських націй у кризовий період їхньої історії. І це далеко не все, чому може навчити українців Бунтівне серце. Та головний урок цієї книги, у якому нам треба ще дуже багато практикуватися, – це усвідомлення того, що означає бути молодим європейцем перед обличчям історичних катастроф.

Автор: Сергій Заїковський