Енох Павелл: «Ріки крові»

Енох Павелл: Ріки крові

Легендарна промова в Бірмінгемі від 20 квітня 1968 року британського політика, філолога-класика, поета (не Борісом Джонсоном, що цитує Іліаду в оригіналі, єдиним) Джона Еноха Павелла – члена парламенту від Консервативної партії, міністра охорони здоров’я з 1960 по 1963 рік – навела свого часу багато шуму як у Британії, так і в Європі взагалі. Того дня один із, вірогідно, останніх представників традиції Торі дозволив собі висловити речі, за які сьогодні можна надовго заїхати самі знаєте куди. Тоді, до речі, також можна було: наші уявлення про динаміку становлення ксенофільської системи в ХХ столітті є дещо хибними та вимагають корекції.

Пропонуємо вашій увазі переклад промови «Ріки крові» Еноха Павелла, яка, попри понад півстоліття з моменту виголошення, не втратила ані фунту від своєї актуальності.

Головна функція державного діяча полягає у недопущенні зла. Прагнучи цього, він неминуче стикається з глибокого вкоріненими в людській сутності перешкодами.

Одна з них полягає в тому, що зазвичай зло не видає себе до тих пір, доки його шкода не стає очевидною: на кожному етапі його становлення множаться сумніви і суперечки щодо реальності цього зла. Тоді воно привертає до себе замало уваги в порівнянні з поточними проблемами, які є більш очевидними та насущними: звідси виникає спокуса у всіх політиків пожертвувати майбутнім заради сьогодення.

Люди, до того ж, схильні плутати передбачення неприємностей з їх причиною: «Якби ж тільки, – люблять думати вони, – якби ж тільки ви не говорили про це, то цього б і не сталося».

Вірогідно, така позиція коріниться у первісній вірі в те, що слова та речі, імена і об’єкти є ідентичними між собою.

Хай там як, але обговорення проблем майбутнього, які все ж можуть бути усуненими сьогодні, є найменш популярним, проте й найнеобхіднішим заняттям політика. Ті, хто ухиляються від цього, заслуговують і нерідко зрештою й отримують презирство з боку майбутніх поколінь.

Тиждень чи два тому я мав розмову з виборцем середніх років, звичайним робітником, що працює в одній з наших націоналізованих галузей.

Після кількох слів про погоду, він раптом сказав: «Якби у мене були гроші, аби виїхати з цієї країни, я б тут не залишився». Я зробив кілька реплік примирення про те, що цей уряд не буде вічним, але він не звернув на це уваги і продовжив: «Я маю трьох дітей, всі вони закінчили школу і двоє з них вже мають дітей. Я не заспокоюсь, доки не побачу, що всі вони виїхали жити за кордон. У цій країні через 15-20 років будуть правити чорні хлопці».

Я вже чую цей хор обурення. Як я посмів говорити про такі жахливі речі? Яке я маю право каламутити воду й розпалювати ненависть, повторюючи цю розмову?

Річ в тому, що я не маю права цього не зробити. Звичайний порядний англієць серед білого дня говорить мені, члену парламенту, що в цій країні не варто жити його дітям.

Я просто не маю права потиснути плечима й почати думати про щось інше. Те, про що говорить він, говорять і думають тисячі й сотні тисяч – можливо не по всій Великобританії, але точно в тих місцях, котрі зазнали таких трансформацій, аналога яким ще не було в багато тисячолітній англійській історії.

Протягом наступних 15 або 20 років, в цій країні буде три з половиною мільйона іммігрантів з усієї Співдружності та їх нащадки. Це не мої цифри. Це цифри, які надала спікеру реєстраційна служба.

Не існує орієнтовних даних для 2000 року, але орієнтовно вони повинні скласти від п’яти до семи мільйонів чоловік, приблизно одну десяту всього населення країни та майже все населення Великого Лондона. Звісно, вони не будуть рівномірно розподілені від Маргіта до Абериствіта, від Пензанса до Абердіна. Цілі райони, міста й частини міст будуть зайняті кварталами для іммігрантів та їх нащадків.

Згодом, частка нащадків іммігрантів, що народилися в Англії, швидко збільшитися. Вже до 1985 року народжені в Англії нащадки іммігрантів становитимуть більшість. Саме цей факт вимагає прийняття термінових дій тут і зараз, і дій такого характеру, які найважче приймаються політиками й зводяться до сьогоднішніх труднощів, але такі дії допоможуть уникнути майбутнього зла на кілька парламентів в майбутньому.

Першим природнім та розумним питанням, яке повинна задати собі нація, що зіштовхнулася з такою загрозою, має стати наступне: «Як зменшити масштаб того, що відбувається?». Зрозуміло, що цим процесам неможливо повністю запобігти, але можна зменшити масштаб цифр, що дійсно мають значення: наслідки перебування чужинців в країні дуже різняться, коли вони становлять 1 % популяції або ж цілих 10 %.

Відповідь на це просте та розумне питання також є простою й розумною: призупинити, або фактично зупинити приплив мігрантів та максимально сприяти подальшому його відтоку. Обидві відповіді є частиною офіційної політики Консервативної партії.

У це важко повірити, проте прямо зараз 20 чи 30 дітей іммігрантів прибувають до Вулверхемтона щотижня – а це означає появу 15 або 20 нових сімей за два десятиліття. Тих, кого боги хочуть знищити, вони спершу позбавляють розуму. Мабуть, ми втратили розум, буквально збожеволіли як нація, бо дозволяємо щорічний приплив приблизно 50 000 утриманців, які стануть в майбутньому матеріалом для росту популяції мігрантів. Ми дивимося за нацією, яка сама собі готує похоронне багаття. Ми настільки божевільні, що фактично дозволяємо неодруженим особам іммігрувати сюди в пошуках подружжя…

І нехай ніхто не впадає в оману, що приплив утриманців буде автоматично зменшуватися. Навпаки, навіть при нинішніх показниках в 5 000 на рік по ваучеру, є всі можливості, що їх кількість збільшиться до 25 000 в рік, і це ще не враховуючи нелегальну імміграцію. В таких умовах жодні заходи не є достатніми, окрім як заходи по значному зниженню припливу іммігрантів до незначних кількостей, які варто вжити негайно.

Я підкреслюю слово «проживання». Я не маю на увазі громадян Співдружності, котрі приїжджають сюди вчитися або підвищувати свою кваліфікацію, як наприклад роблять лікарі з країн Співдружності, що дозволили нашій службі охорони здоров’я також стати значно кращою. Вони не є і ніколи не були іммігрантами.

Я перейду до питання рееміграції. Якби вся імміграція закінчилася завтра, темпи зростання іммігрантського населення значно б скоротилися, але їх передбачувана кількість все одно становитиме загрозу національній безпеці. Проблема не може бути вирішеною, доки значну їх частину складають особи, що в’їхали в країну за останні десять років.

Звідси необхідно вивести необхідність та невідкладність іншого елементу політики Консервативної партії: заохочення рееміграції.

Ніхто не може підрахувати, скільки осіб, при щедрій підтримці, оберуть повернення в свої рідні країни, де їх трудові ресурси та навички будуть дуже затребувані.

Ніхто не знає цього, оскільки така політика ще ніколи не проводилася. Я лише можу сказати, що навіть сьогодні іммігранти з мого оточення час від часу звертаються до мене, запитуючи чи можу я допомогти їм повернутися додому. Якби ми прийняли таку політику та слідували б їй, результатом міг би стати серйозний відтік іммігрантів з нашої країни.

Третій елемент політичного курсу Консервативної партії полягає в тому, що в цій країні всі повинні бути рівними перед законом, і по відношенню до них державна влада не може застосовувати жодних дискримінаційних кроків. Як казав містер Хіт: «Тут не буде громадян першого і другого сорту». І це не означає, що іммігранти та їхні нащадки повинні бути зведеними до якогось привілейованого або окремого класу або що громадянину може бути відмовлено в праві проявляти свої особисті прихильності у своїх особистих справах.

Ніхто не помиляється щодо реальності більше, аніж ті персони, які гучно вимагають прийняття «анти дискримінаційного» законодавства, це, до речі, здебільшого ті ж самі лідери думок та редактори газет, які намагалися зменшити або приховати загрозу, що нависла над нашою країною в 1930-их роках, або архієпископи, які живуть у своїх замках, делікатно ховаючи голови під ковдрою. Вони зрозуміли ситуацію рівно навпаки тому, що є насправді.

Дискримінацію, соціальні обмеження, почуття тривоги та гніву відчувають не іммігранти, але ті, на чию землю вони прибули і продовжують прибувати.

Ось чому прийняти таке законодавство в цей момент означає кинути сірник в льох з порохом. Найкраще, що ми можемо сказати про тих, хто просуває та підтримує ці ідеї, – це те, що не відають вони, чого творять.

Немає більш оманливого твердження, аніж порівняння американських негрів та наших мігрантів з країн Співдружності. Негри в США, які жили там задовго до того, як американці стали остаточно оформленою нацією, спершу як раби, а потім отримавши право голосу і право громадянства, вводилися в суспільство поступово та до сих пір повною мірою не є реалізованими. Іммігранти з країн Співдружності прибувають в нашу країну як повноправні громадяни, в країну, де не існує дискримінації між громадянами і де мігрант відразу ж отримує всі права громадянина, починаючи від права голосу та закінчуючи безкоштовним медичним обслуговуванням.

Якщо перешкоди й виникали на шляху іммігрантів, то не завдяки законам, публічній політиці чи провині уряду, але через особисті обставини та нещасні випадки, унікальні для кожної людини.

Але доки для іммігрантів в’їзд у цю країну означав доступ до привілеїв та можливостей, які ті гаряче шукали, вплив на місцеве населення був абсолютно іншим. Завдяки причинам, які вони не могли зрозуміти, виконуючи рішення, які їм ніхто не пояснював, вони перетворилися на чужинців у своїй власній країні.

Вони побачили, що їхні дружини не можуть отримати лікарняні ліжка під час пологів, їх дітям немає місць в школах, їх будинки та райони змінюються до невпізнання, їх плани на майбутнє були знищені; на робочих місцях роботодавець відмовляється застосовувати щодо мігрантів ті ж стандарти дисципліни й компетенції, що й до корінного населення; вони стали все частіше чути про власну непотрібність. Тепер вони дізналися, що актом парламенту іммігрантам повинні надаватися привілеї; замість прийняття рішень, які б були відповіддю на тривоги населення країни, парламент хоче покарати їх за особисті рішення.

В сотнях листів, які я отримав, піднявши дану тему за останні два або три місяці, містилася одна особлива риса, що здалася мені новою та особливо зловісною. Всі члени парламенту звикли до анонімних листів, але що вразило мене особисто, так це велика кількість листів, де звичайні порядні, розумні люди, які писали розумні й високоосвічені листи, вирішили не друкувати своєї зворотної адреси, оскільки вважали, що небезпечно писати такі речі члену парламенту та що їх можуть покарати за погляди. Без особистого досвіду, важко уявити ті почуття переслідуваної меншини, які зростають серед звичайних англійців в тих районах, що стали жертвою імміграції.

Я наведу слова лише однієї людини з сотень, що написали мені:

«Вісім років тому один будинок на респектабельній вулиці у Вулверхемтоні був проданий неграм. Зараз там живе лише одна біла жінка (стара пенсіонерка). Ось її історія. Вона втратила чоловіка та двох синів на війні. Тому вона перетворила своє семикімнатне помешкання, єдину власність, на гуртожиток. Вона добре й тяжко працювала, аби виплатити борги, й почала відкладати собі гроші. Потім з’явилися іммігранти. З жахом вона спостерігала, як вони захоплювали один будинок за іншим. Тиха вулиця перетворилася на епіцентр заворушень. На жаль, всі її білі мешканці виїхали.

Наступного дня після того, як від неї з’їхав останній постоялець, її розбудили о 7 годині двоє негрів, які хотіли “подзвонити з її телефону на роботу”. Коли вона відмовила, бо відмовила б будь-якому незнайомцю, що ломиться до неї додому в такий час, вони почали на неї кричати і накинулися б з бійкою, якби не ланцюжок на дверях. Сім’ї іммігрантів намагалися зняти її кімнати, але вона завжди їм відмовляла. Накопичені гроші швидко вичерпалися, і після сплати податків у неї лишалося лише 2 фунти на тиждень. Коли вона йшла подавати заявку на зниження податків, то зустріла молоду дівчину, яка, почувши про семикімнатний будинок жінки, запропонувала здати частину будинку в оренду. Коли жінка сказала, що здавати будинок нікому, окрім мігрантів, дівчина відповіла: “Расові забобони не допоможуть вам досягти чогось у цій країні”. Жінка пішла ні з чим.

Телефон став її єдиним зв’язком із зовнішнім світом. Її сім’я сплачує рахунки й допомагає по мірі своїх сил. Іммігранти пропонували купити її будинок за ціною, яку будь-який орендодавець відіб’є за кілька тижнів або в крайньому разі за кілька місяців. Вона боїться виходити на вулицю. Вікна її будинку розбиті. Вона знаходить екскременти в поштовій скриньці. Коли вона йде в магазин, то за нею біжать діти мігрантів і глузують над нею. Вони не вміють говорить по-англійськи, але одне слово вони знають: “расистка”, кричать вони. Коли ухвалять закон про расові відносини, вона боїться, що потрапить до в’язниці. І хто дійсно є неправим у цій ситуації?».

Іншу небезпечну помилку тих, хто, навмисне чи ні, закриває очі на реалії, можна підсумувати словом «інтеграція». Аби інтегруватися до складу населення, потрібно фактично стати невідмінним від інших членів суспільства.

Та за всіх часів існували істотні відмінності, а інтеграція була річчю складною, а часом навіть неможливою. Проте, багато іммігрантів з країн Співдружності, що прибули сюди протягом останніх 15 років, багато сотень з них дійсно бажають інтегруватися в наше суспільство, і їхні думки та дії спрямовані в цьому напрямку.

Але уявити, що таке бажання володіє думками більшості з постійно прибуваючих іммігрантів та їх нащадків – це смішна й небезпечна помилка.

Ми стоїмо на порозі змін. До сих пір лише сила обставин та історичний контекст унеможливлювали інтеграцію для більшості іммігрантів. Мігранти ніколи не замислювалися про інтеграцію та не збиралися інтегруватися, а їх кількість і концентрація говорили про те, що примус, застосований навіть щодо меншості, все одно не спрацює.

Сьогодні ми спостерігаємо підйом позитивних сил, які виступають проти імміграції, проти корисливих інтересів по збереженню та загостренню расових і релігійних конфліктів, спрямованих на домінування над спільнотами мігрантів, а потім і над рештою населення. Хмара може бути розміром з кулак, але вона швидко заступить все небо, ми це бачили на прикладі Вулверхемтона. Слова, які я дослівно зацитувати з повідомлення місцевої преси від 17 лютого, не мої, вони належать присутньому тут члену Лейбористської партії, міністру:

«Кампанія, яку проводить спільнота сикхів щодо підтримки звичаїв, неприйнятних у британському суспільстві, дуже пригнічує. Працюючи в Британії, переважно в публічному секторі, вони повинні бути готові прийняти умови, які висуває роботодавець. Вимога щодо спеціальних комунальних прав (чи ми повинні сказати прямо – обрядів?) веде до небезпечної фрагментації суспільства. Такий комуналізм є виразкою, і який би колір шкіри не мала людина, подібні явища необхідно рішуче засуджувати».

Висловлюю свою шану Джону Стонхаусу за те, що він зрозумів це й мав мужність висловити вголос.

Саме ті норми, які нам підсовують в законі про расові відносини, дозволять існувати таким явищам. Це приклад того, як іммігрантські спільноти організовуватимуть та консолідуватимуть своїх членів, проводитимуть агітацію та громадські кампанії проти інших громадян, а потім будуть тримати в страху й домінувати над іншими за допомогою цього закону, який хочуть прийняти або дурні, або ті, хто нічого не знає. Коли я дивлюся в майбутнє, то маю погані передчуття; неначе римлянин, «Тібр я он бачу, що сповниться кров’ю»[1].

Трагічний феномен, який ми з жахом спостерігаємо по той бік Атлантики, але настільки тісно пов’язаний з історією та самим існуванням Сполучених Штатів, настає й для нас по нашій власній волі та завдяки нашому власному нехтуванні. Дійсно, він уже майже став реальністю. Кількісно він матиме американські масштаби задовго до кінця століття.

Лише рішучі й термінові дії здатні запобігти цьому тут і зараз. Чи вистачить у суспільства волі вимагати цих дій, я не знаю. Все, що я знаю, це те що бачити ці речі й мовчати про них було б великою зрадою.


[1] Вергілій. Енеїда, VI, 87 (переклад М. Білика).

Переклад: Сергій Заїковський

поділитись