Людина, яка протягом свого довгого життя увійшла у надтонкі відносини із духом часу, що обдарував її своєю протекцію, часто проводячи тонкими гранями на межі життя та смерті – так можна охарактеризувати Ернста Юнґера, німецького військового, мислителя та авантюриста. Активна позиція та безпосередня причетність до переламних моментів історії придавали особливо цінної огранки його концептам, почесний тягар яких був винесений із самого життєвого досвіду.
Цей чоловік міг спокійно спостерігати бомбардування союзниками Парижа з даху готелю, насолоджуючись келихом свого улюбленого бургундського вина. Така здатність до нетривіального переживання виключних своєю небезпечністю ситуацій, що знайшла найповніше відображення саме у мілітарній іпостасі Юнґера, сприяла тому, що воєнним рефлексіям судилося затьмарити інші його здобутки.
Тож при згадці імені мислителя більшість людей, обізнаних із творчістю німця, автоматично продовжать асоціативний ряд Першою світовою війною та юнґерівськими щоденниками тих часів «У сталевих грозах». І на те дійсно є причина, адже ніхто не описував війну так, як це робив Юнґер, і саме участь у Великій війні змусила мислителя та світ відкритись одне одному. Цей конфлікт, що, здавалось би, повністю знецінив людську участь на фоні двобою техніки, потребував розуму, здатного осягнути усю повноту протиріч, якими заряджена війна. І Юнґер береться рятувати людське у побудові нового типу Робітничого, який входить у відносини зі світом із позицій героїчного реалізму, що дозволяє торкнутись тих вивільнених сил, так старанно приховуваних цивілізацією, проте, постійно вміщених у її основі.
Та Юнґер є в рази багатограннішим, і вже його участь у другому акті світової війни разюче відрізнялася від попереднього безпосередньо фронтового досвіду. Позбавлений необхідності в черговий раз випробовувати життя на міцність у шанцях, він зміг повністю віддатися плинові дум, які стали основним матеріалом укріплень, зведених задля оборони власної духовної опозиції в оточуючому хаосі. Цьому сприяла особлива екосистема окупованого Парижу, де, виконуючи штабну роботу, Юнґер мав змогу налагодити відносини з численними культурними діячами Франції та офіцерами вермахту.
Саме в атмосфері прогулянок вулицями французької столиці та берегами Сени, де відкривалася нагода навідатись до місцевих букіністів у прагненні потішити власну бібліофілію, з результатів бесід із колегами по армії, які ділилися власними переживаннями та звістками з фронтів, що дедалі більше переконували у невідворотності трагічної розв’язки, у перманентному страху від загрози викриття служниками Старшого Лісничого народжувався текст трактату «Мир. Слово до молоді Європи та молоді світу». Попри невеликий розмір праці, кілька років кропіткої роботи пішло на те, аби кожне слово зайняло відведене місце у цій секретній зброї, утворюючи сходи, якими Юнґер проводив до самих глибин людських страждань, що по-новому відкрилися йому у ці роки, куди все ж діставали проблиски ледь помітного світла майбутнього ладу, досягти якого можливо лише за максимального напруження духовних сил, здатних вхопити логіку прийдешніх часів, оминаючи повторення скоєних у минулому помилок.
Ідеї трактату проходили апробацію у бесідах Юнґера із однодумцями з офіцерського складу ще у часи написання твору, про що свідчать записи у щоденниках паризького періоду. Із фінальним варіантом був ознайомлений ряд учасників антигітлерівської змови «20 липня», з більшістю, серед яких були Карл фон Штюльпнагель та Ханс Шпайдель, шляхи Юнґера перетнулись у тому ж таки Парижі. Сам Юнґер був посвячений у плани майбутньої спроби усунення фюрера, проте його не надихала перспектива безпосередньої участі у політичному опорі, що й дозволило пережити розправи, які слідували за невдалим замахом. У мислителя були інші цілі, обрана позиція спостерігача влаштовувала його, дозволяючи продовжувати роботу над пошуком знамень нових тенденцій, оголених великим зламом.
«Мир» є надзвичайно цікавим твором, його написанням Юнґер фактично творить собі трибуну, з якої він чітко бачить бажаних реципієнтів, співзвучних із другою складовою назви – молодь – тих, чий життєвий вогонь не встиг загаснути серед масового відчаю та яких ще можна побудити до нових звершень.
Адже юнґерівський мир ніяк не мав на меті привести до розніженого та гедоністичного існування. І саме це згладжує першопочатковий подив від постання перед очима Юнґера-теоретика миру, образ якого, здавалось би, складно корелюється із тим Юнґером, котрий командував загонами відчайдухів у першій війні та був автором тези, згідно якої фронтовики, яким війна відкрилась у якості нескінченного джерела травматичного досвіду, не змогли осягнути її сутності та були позбавлені істинного внутрішнього переживання.
Юнґер марить настанням миру, і причини криються набагато глибше рівня особистої туги, пов’язаної із загибеллю сина, якому присвячена праця. Дана позиція також не повинна розцінюватись як раптова метаморфоза та перехід на сторону невластивого для нього рафінованого пацифізму. Навпаки, Юнґер промовляє з позицій воїна, котрий знову прагне прийти на допомогу усьому кращому, що міститься у людській природі, врятувавши його від нещадного винищення у жорнах війни, які вдосконалили власні техніки за минулі десятиліття.
Лицарський дух не міг дозволити його носію безболісно переживати свою близькість до головних акторів театру винищення та терору. Війна у своїй тотальній формі стирала межі між воюючими арміями та некомбатантським населенням, це було зрозуміло, але тут Юнґер не відкривався дійсності, будучи не в силах прийняти експансію законів поля бою за межі місць безпосередніх зіткнень, що встановлювали на підконтрольних просторах єдиний закон страху. Цей закон змінює ландшафт звичного світу, доповнюючи його безліччю Голгоф, де людським масам у їх безпорадності відкривались безодні жаху.
Ставлення Юнґера до смерті завжди було особливим і поетичним. Як колись після тяжких боїв він підбирав особисті речі чи знаки розрізнення вбитих ворогів, вкарбовуючи у своїй пам’яті назви цілих підрозділів, із чиїм ярим опором він вважав за честь зустрітися, так і у «Мирі» він прискіпливо збирає кожен спосіб, у який смерть являла себе світові впродовж років війни. Вважаючи, що жертви не мають права бути забутими, Юнґер береться вибудовувати телеологію цієї війни, яка єдино могла врятувати мільйони тих, кому тягар буремних років виявився не по силам. Саме на пам’яті про незліченних загиблих може будуватись споруда нового миру.
Голгофа та мученицька смерть мільйонів – християнські мотиви червоною ниткою проходять крізь тези та образи трактату, адже саме в цей час, згідно щоденникових записів, Юнґер долучається до читання Євангелій та псалтиря. Тож недивно, що пришестя миру пов’язується зі звершенням пророцтва, чию формулу Юнґер подає максимально лаконічно – війна усім повинна принести свої плоди. І саме жертовність людства, цього колективного Христа, закладає те благодатне зерня, що за умови правильного підходу дасть гідні плоди.
Такі орієнтири диктують уникати слабкодухості. Мир повинен народитись не з банальної втоми від війни, а з проявів найвищої духовної роботи. На цьому шляху необхідно відкинути толерування будь-яких напівмір, які, на перший погляд, можуть наблизити припинення конфлікту. Як тільки вогонь війни почав розповсюджуватись територією Європи та світу, він отримав священну місію – випалити дотла усі ниці та збочені прояви людської природи, а мир повинен увінчати завершення цього очисного обряду. В іншому разі – він буде марним, тож краще, вважає Юнґер, змиритись із кількома зайвими роками війни, аніж дозволити світові відкотитись до моделі старих часів. А вірогідність такого невтішного сценарію є великою, адже головні вади є не національною особливістю, а радше властивістю цілого типу людей, втілених в алегоричному образі лемурів, що перекочував до «Миру» зі сторінок роману «На мармурових скелях». Це тип, нечисті помисли якого реалізуються у темряві. Розглядаючи питання необхідності суду над винуватцями військових злочинів, Юнґер закликає остерігатись цього типу, який, виставляючи жертви на загальний огляд, неодмінно піддаватиме їх вигідному для себе трактуванню, що неминуче приведе до поновлення кривавого хаосу після короткого антракту.
Серед ворожнечі світового масштабу, що в черговий раз, тільки ще більшою мірою, розполосувала землю лініями фронтів, Юнґеру вдалось інтуїтивно вхопити наступний етап вираження загальнолюдської тяги до об’єднання. Даний конфлікт не піддавався будь-якій локалізації, розпочавшись у Європі, він поширився світом. Тож війна стала першою спільною справою людства, а мир, модель якого пропонує мислитель, повинен стати другою.
Серед основних виразників та факторів прихованих консолідаційних інтенцій виділяється роль техніки, чий розвиток став справжнім провісником процесів суспільно-політичної сфери буття. Її невпинне вдосконалення сприяло постійному згуртуванню людських спільнот, з’єднавши території всередині національних держав лініями комунікацій та сполучення, довершивши у ході Першої світової війни генезу ерою суспільства тотальної мобілізації, вона постала перед необхідністю розмивання самих кордонів. Світ, де поняття часу та простору піддавалися кардинальним змінам, відкриваючись людині, ставав водночас дедалі меншим і скоро був готовий впасти на її долоню як звичайне яблуко. Мисленню, в якому національна держава являлася граничною формою людського об’єднання, судилося поступово відходити у минуле.
І така вже людська природа, вважає Юнґер, що часто не може приступити до реалізації життєво необхідних задумів, не дочекавшись катастрофічного руйнування старого світу.
Війна унаочнює надзвичайну силу болю, який здатний не тільки очищати, але й запускати механізми актуалізації. Біль цієї війни буде втілений у набагато більш універсальному образі, ніж символічна фігура Першої світової – Невідомий солдат, у якому втілювалась саме національна гордість. Другий акт війни вибудував вищий щабель роботи, союзниками в якій могли опинитись люди, що знаходились по різні сторони лінії зіткнень, додаючи посильні крихти до загальної суми пориву у передчутті нового очищеного вогнем світу.
Чи означає це, що логіка поствоєнного світу диктуватиме зректись свого коріння та усвідомити себе громадянином світу на сучасний лад? Зовсім ні. В основі юнґерівських тез у першу чергу лежить переймання долею Європи, яка втомилась від століть нескінченних міжусобиць та стала епіцентром вибуху двох найкривавіших конфліктів протягом півстоліття.
Юнґер волів би бачити, як народи Європи навчаються мислити себе складовими значно більшої та змістовнішої ідентичності. І, здавалось, що з цим не виникне проблем, як підказував паризький досвід – якщо представники інтелігенції двох народів із довгою історією взаємної ненависті змогли знайти спільну мову, перепони, що виникнуть на шляху інших, буде подолати ще легше.
Європа повинна прямувати шляхом оздоровлення, облишивши розбрат у минулому. Першою і найскладнішою сходинкою на даному шляху, з позицій часу написання «Миру» було раціональне завершення війни. За необхідності остаточної перемоги зброї, заключення миру не повинно поділити світ на переможців та переможених, що тільки заклало б перший камінь у фундамент наступного конфлікту, як це показав досвід Версаля, тож всі держави повинні стати переможцями, тільки так можуть бути отримані очікувані плоди.
Статус переможця є детермінованим не кількістю військових перемог чи поразок, а ступінню могутності, набутої по завершенню останніх пострілів. Постання миру, у якому кожна держава виключно приростить сили, а не втратить їх, покладається на вирішення трьох наріжних питань – простору, права та новітньої долі ґештальта Робітничого, який потребував адаптування до нової ситуації. Гармонія трьох складових знаходила своє завершення у новому світовому порядку, заснованому не на балансі інтересів численних національних держав, а суперництві нового рівня – континентальному та імперському. Таким чином вирішувалось територіальне питання, яке і ставало найчастішим приводом до початку конфліктів. Держави отримали б доступ до нових земель не шляхом завоювань, а союзів та взаємної інтеграції.
Майбутнє Європи для Юнґера – імперія, чия конституція повинна затвердити порядок єдності у різноманітті та дотримання прав людини. Вона буде спільним домом для своїх народів, який, вибудувавши наднаціональну ідентичність, плекатиме збереження кожної її складової. Така Європа не дала би справдитись пророцтву Токвіля, ставши однією з арен боротьби двох основних гравців міжнародної арени – Росії та США, а була б абсолютно самостійним та сильним суб’єктом.
Завершення світового конфлікту підведе риску під героїчною епохою Робітничого. Сили тотальної мобілізації скинуть тягар війни, звільнивши потужності, придатні для вільної творчості Робітничого, котрий відкриватиме все нові аспекти, відтепер у мирному руслі.
Навряд чи мир може бути вічним, але тільки така модель здавалася Юнґеру єдиною гарантією принаймні тривалого його продовження, яке потребуватиме не меншої мужності, ніж стрімголовий кидок у смертельну небезпеку.
Автор: Іван Калюга
