Карнавальними творами Рамона Марії дель Вальє-Інклана захоплювався Хосе Ортега-і-Гассет і навіть молодий Франсіско Франко. Тим цікавіше те, що після падіння режиму останнього літературну традицію «есперпенто» сприйняв як одне з джерел натхнення Педро Альмодовар – ліберальний режисер, котрий зробив іспанське кіно всесвітнім брендом, і ватажок руху «мовіда мадріленья».
Що являє собою художня система «есперпенто», оформлена Вальє-Інкланом, яка дозволила Альмодовару створити універсальне мистецтво на основі національних традицій?
Американізація кінематографа, Бунюель та Альмодовар
Ні для кого не є секретом, що кінематограф майже з самого початку існування розвивався в контексті залучення до американської масової культури з системою цінностей та естетичних критеріїв, які згодом стали глобальною нормою. Національним кіношколам було складно запропонувати конкурентний продукт, який міг би зрівнятися за популярністю з яскравими трилерами та любовними історіями, де зображалися фатальні діви та «небезпечні хлопці». В іспаномовному світі це явище знайшло найбільш критичне відображення в Латинській Америці, де сильним став вплив північноамериканських кіноконцернів, звідки походить незвичайне, часом суперечливе злиття національних специфік із деякими загальними характеристиками класичних західних жанрів на кшталт процвітаючої у 50-х мелодрами. Існували й приклади протистояння цим тенденціям – успіх мексиканських авторів, котрі привнесли в кіно світ магічного реалізму, як Еміліо Фернандес.
В Іспанії з розвитком авторського кіно з’явилися постаті, котрі створили особливу національну традицію, але, безумовно, головною з них можна вважати фігуру Луїса Бунюеля – злісного антибуржуазного аскета та витонченого дотепного митця, якому вдалося втілити донкіхотство іспанців на екрані, а за словами Ортеги-і-Гассета – «таємну любов до абсурду» та «жагу благодаті, ірреальності, магії та екстравагантності». Все це поєднувалося зі спільним для сюрреалістів прагненням показати суспільству темні загрози нового століття за допомогою оніричної естетики. Абсолютно точно без кіно Бунюеля не було б іншого іспанського кінорежисера, нашого блискучого сучасника – Педро Альмодовара.
У підлітковому віці на питання, ким він себе вважає, Альмодовар завжди відповідав: «Нігілістом».
Певно, найбільше на нього вплинуло суто жіноче виховання середини минулого століття, коли іспанкам довелося взяти на себе багато обов’язків у повоєнну добу. Чорні спідниці католичок – матері та її сусідок – настільки в’їлися в пам’ять майбутнього режисера, що у своїх фільмах він поміщає кольорові акценти буквально всюди, де це можливо, на знак протесту. Кіно Альмодовара – пронизливий гімн материнству і жінкам взагалі, їхньому божевільному та безрозсудному коханню, що становить саму суть життя і невіддільної від нього смерті.
Одне із джерел натхнення для Педро Альмодовара – класичні голлівудські мелодрами, наприклад, фільми Дугласа Сірка. Альмодовар буквально створив культ жінок з американського кіно, щоб потім переосмислити свої дитячі захоплення в дусі традиційної іспанської народної релігійності.
«Після війни в Іспанії не було нічого, крім американського шоколаду, який був загорнутий у фольгу з дуже красивими фотографіями голлівудських акторів. Із цього почалася моя пристрасть до кінематографу».
Але було б неправильно говорити про те, що іспаномовне кіно вплинуло на Альмодовара менше. Серед його улюблених фільмів стрічки Карлоса Серрано де Осми, Хуана Антоніо Бардема, Мігеля Пікассо, Карлоса Саури. Їхню кіномову було б неправильно називати монолітним явищем. Все це різні автори, проте можна стверджувати – спільною для них була любов до жіночих персонажів та експресивної візуальної стилістики, які, що називається, вважалися too much у період засилля франкістських цензорів.
Смерть Франко 1975-го року стала точкою відліку для появи в Іспанії нового контркультурного руху, який подарував свободу молодіжним вечіркам та мистецькій богемі. Все це отримало назву «Мовіда Мадріленья» («мадридський рух»), оскільки новим центром вільного мистецтва стала столиця. Мабуть, найвідомішим діячем «Мовіди» та головним трикстером нового часу прийнято вважати саме Педро Альмодовара з його навмисне майже аморальними, в порівнянні зі старомодними роботами минулої епохи, фільмами.
Кіно Альмодовара побудоване на естетиці кемпа – театралізованій та надчутливій, яскравій формі, яку Зонтаг називала новим «дендизмом у вік поп-культури». В результаті ми отримуємо мелодрами з навмисною гіперболізацією характерів та сюжетних твістів, де бал правлять вуаєристи, злочинці, танцівники та, звичайно ж, коханці. Кармен Маура в «Жінках на межі нервового зриву» грає в рекламі прального порошку роль матері серійного вбивці, у «Високих підборах» вся жіноча в’язниця виконує танець свободи під традиційний наспів, у «Поговори з нею» балерина перебуває у комі, а в фільмі «Кіка» героїню Вероніки Форке ґвалтує порноактор, котрий втік із місця ув’язнення під час мазохістської релігійної процесії. Фільми Педро Альмодовара – це завжди «анекдот категорії Б», тільки ви будете спочатку сміятися, а в кінці обов’язково плакати, позаяк ніхто не ставиться з таким співчуттям до своїх героїв, як він.
Барокова стилістика Альмодовара, що стала синонімом мистецького бренду Іспанії, втім, має більш давню традицію, ніж здається. Творчість режисера має витоки чи то в літературному й театральному жанрі, чи то в художній системі під назвою «есперпенто».
Естетика «вигнутих дзеркал»
Есперпенто – це жанр, що в сатиричній формі виражає сутність іспанської ментальності. Назва буквально перекладається як «страшне» й «безглузде», а появі гротескного фарсу в літературі та театрі ми зобов’язані Рамону Марії дель Вальє-Інклану – одному з найяскравіших іспанських письменників кінця XIX – першої третини XX ст.
Коли згадують Вальє-Інклана (1866 – 1936), незмінно говорять про його приналежність до так званого «покоління 98-го року». Іспано-американська війна саме тоді була завершена, й це остаточно позбавило Іспанію останніх заокеанських колоній, включаючи Кубу та Філіппіни. Становлення нового покоління письменників та художників припало на момент катастрофи національного масштабу. Сюди варто віднести, окрім Вальє-Інклана, Мігеля де Унамуно, Хосе Мартінеса Руїса aka Асоріна. Багато в чому вони зазнали впливу сюрреаліста Жана Кокто та символіста Моріса Меттерлінка.
Народження есперпенто Вальє-Інклана стало так само важливим для Іспанії, як і поява «театру жорстокості» Антонена Арто у Франції. Першим твором у жанрі есперпенто вважається п’єса «Світочі богеми» («Luces de bohemia», 1924), один із персонажів якої говорить про те, що «есперпенто винайшов ще Гоя». Вальє-Інклан вважав, що трагізм іспанського життя можна висловити лише за допомогою деформації, уособленням якої стало вигнуте дзеркало – невипадково саме такі дзеркала часто були включені до декорацій на постановках його п’єс. Для нього есперпенто – це спотворена реальність, що демонструє у вигляді пародії пороки сучасності.
Цікаво, що в іспанській мові є дієслово esperpentizar, значення якого важко перекласти українською: це буквально процес переведення будь-якого аспекту реальності до гротеску «есперпенто», до карикатурності та абсурдної межі зі смертю. Демонстративна естетика есперпенто – це небезпечні мадридські вулиці, борделі, притулки, богема та жебраки. Що й казати про те, наскільки вірним був своєму художньому методу республіканець Вальє-Інклан, якщо за три дні до смерті він заповів свій труп газетному репортерові.
«Винахід цієї назви і самої ідеї жанру може стати рідкісним прикладом того, як по-справжньому потрібно розуміти літературу. … Це та поезія, найпростішими складовими частинами якої є завіси, грубо розмальовані сценами злочинів, про які розповідають на великих і маленьких площах зівакам вуличні шарлатани», – ці слова належать Хосе Ортезі-і-Гассету, котрий присвятив творчості Вальє-Інклана есе «Літня соната». Він називав п’єси та романи Вальє-Інклана «повними життєвих сил» з їхніми «чергами блідих вмираючих жінок» і вишуканими, наче «розмова у Версалі», бесідами.
Вальє-Інклан публічно висловлювався проти Прімо де Рівери, за що був колись ув’язнений. Тим цікавіше, що його «Світочі богеми» вважав однією з улюблених книг молодий Франсіско Франко. Головний герой п’єси – Макс Естрелья, сліпий поет, що ходить вночі вулицями Мадрида і розмірковує про фальшивість навколишнього світу.
Інші твори есперпенто – «Рога дона Ахінеї», «Парадна трійка покійника», «Дочка капітана», «Паперова троянда» та ін. Майже всі вони мали пародійний характер – алюзії чи то на міф про Едіпа, чи на «Отелло» або прихід до влади Прімо де Рівери. П’єси Вальє-Інклана стали платформою для нової театральної й літературної традиції, де карнавальна гра стає засобом набуття порядку, втраченого у сумбурній реальності цього світу. Чимало з них стилізовані під твори народного мистецтва – комедію дель арте чи романс сліпця. Його герої заперечують мораль – іноді трагічно, іноді у форматі донжуанівського жарту.
Рамон Марія дель Вальє-Інклан стверджував, що існує «три способи побачити світ художньо чи естетично: на колінах, стоячи чи в процесі левітації в повітрі».
Перший із них надає персонажам більш високий статус, порівняно з оповідачем, другий розглядає їх, «якби вони були самими собою», а другий полягає в тому, щоб дивитися на світ «зверху» й іронічно. Так за його словами: «… Божественне перетворюється на фарс. Це дуже іспанська манера, манера деміурга».
Поетика есперпенто чудово вписується в постмодерністський мікс високого та низького, що виявляється тісно пов’язаним із європейською традицією карнавалізації дійсності. Саме це дозволило Вальє-Інклану та згодом Альмодовару створити суміш універсальних образів та національної специфіки в мистецтві.
Барвистий трагіфарс есперпенто потенційно спроможний викликати безліч незадоволених голосів. Те саме стосується і фільмів Альмодовара, в яких деякі глядачі не визнають справжнього життя. Але основною проблемою есперпенто з моменту появи художньої системи вважалося питання про те, що це таке – спотворене відображення реальності або точне відображення реальності, сутність якої стала настільки збоченою? Якщо вийти з мильної бульбашки комфорту й пуританізму, можна відшукати серед реальних історій сюжетні твісти, що набагто крутіші за кольорові колажі Альмодовара або, принаймні, анітрохи не поступаються його фільмам у провокаційності.
Автор: Анастасія Капралова
