Їх підозрювали у співпраці із КДБ, на їхньому рахунку вдалі замахи на високопосадовців першої ланки Іспанії, а їхню історію досить часто сприймають крізь призму окремих усталених стереотипів, в той час як, насправді, все не так просто і однозначно – а можливо так просто здається. Все це стосується войовничих басків із організації ЕТА (Euskadi Ta Askatasuna, з баскської – «Країна басків і свобода»), які впродовж десятиліть підтримували рівень напруги на півночі Піренеїв. Бойовики цього угруповання, котрих одні називатимуть борцями за свободу, інші ж – безпринципними терористами, являють собою чергові приклади того, що сепаратизм у Європі – не таке вже й поодиноке явище, як може здатися на перший погляд. В одній лише Іспанії, котра перебуватиме в полі нашого поточного розгляду, все не обмежується тими самими басками та проблемою Каталонії, про яку світ так активно говорив у 2017 році. Складно навіть уявити карту континенту, якби всі регіони потенційних конфліктів враз домоглися своїх вимог. Хтозна, можливо, це і на краще, що не всім вдається так гостро поставити питання самовизначення через ряд причин, серед яких лояльність народу до таких ідей, дійсна історична обґрунтованість та нагальна доцільність вимог від центральної влади й поточна політична ситуація в регіоні. Баски якраз опинилися серед везунчиків, і все це було в їхньому розпорядженні.
Отже, баски. Хто вони, що і звідки? Як не дивно, але саме таким питанням задається наука вже не одне десятиліття, і у нього іноді дуже полюбляли втрутитись. Баски виявились самотніми в цьому світі мовних груп, їхня мова є ізольованою, тому лінгвістів дуже цікавило питання етногенезу цього гірського народу, і станом на сьогодні найприйнятнішою версією вважається походження басків від доримського населення півострова, васконів. В принципі така гіпотеза здається абсолютно раціональною, зірок із неба не хапає, прослідкувати етногенез до початку часів не намагається. Але ж це дуже нудно. Тому з’являлися й цікавіші приклади, і серед них гіпотеза, що обґрунтовувала кавказьке походження басків. Вперше сформульовано її було ще на початку ХХ століття, але в 30-х роках вона надзвичайно прижилась у Радянському Союзі. Країна рад точно мала патологічні схильності до, скажімо так, виключно ексцентричного способу прояву своїх безумовно щирих почуттів, тому, коли в Іспанії в 1936 році розпочалася громадянська війна, Радянський Союз, окрім безпосередньої участі у конфлікті, розщедрився ще й тим, що забрав до себе партію баскської дітвори та влаштував турне цілій футбольній збірній горців, яка від весни 1937 року роз’їжджала Європою. Під час такої екскурсії їм показали їхню кавказьку прабатьківщину й навіть дали змогу поганяти м’яча на товариському матчі у Тбілісі.
В будь-якому випадку, саме події громадянської війни 1936-39 років стали доленосними для Країни Басків. Можна заглиблюватись у історію цього народу, пригадавши його відносини із іспанською монархією, традицію співіснування із центром, котру можна назвати еквівалентом автономії, тільки в межах феодального суспільства.
Можна стверджувати, що нічого не було би без закладення фундаменту для уявлень про баскську етно-політичну виключність, що зійшло з легкої руки Сабіно Арана наприкінці ХІХ століття, людини, котра дала прийдешнім поколінням басків все: ідею, підлаштовану під модерні вимоги, символіку.
Він навіть залишив по собі Баскську націоналістичну партію (БНП), створену в 1895 році, стрижневу політичну силу цього народу. Та переламним моментом, безумовно, була саме громадянська війна. Навіть деякі ревні католики баски тоді підтримували лінію союзу із республіканцями, адже бажання отримати автономію переважало над перспективою битися пліч-о-пліч із антиклерикалами соціалістами, анархістами та комуністами. Ставки на уряд Народного фронту спрацювали, і вже після початку бойових дій Басконія отримала автономний статус. Та зрозуміло, що цій автономії судилося дуже коротке життя, вже в 1937 році легіон «Кондор» переказав баскам позицію франкістів щодо питання їх самовизначення, вщент розбомбивши Герніку. Так-так, те саме відоме полотно Пікассо баски спокійно можуть трактувати як історичне свідоцтво та дивакуватий художній вираз краху їхніх національних сподівань.
Франсіско Франко був людиною простою і не схильною до зайвої чуйності та емпатії стосовно визвольних прагнень когось іншого, окрім власне іспанців-унітаристів, тому після воєнної перемоги над республіканцями, він дав зрозуміти баскам, що вони схибили, обираючи сторону. Горцям довелося скуштувати репресій та всіляких утисків, серед яких заборона символіки, іспанізація усього публічного простору, та в них вже були символи розтоптаної волі народу та злість, яку можна було спрямувати на нову боротьбу. Як і зазвичай ця злість була атрибутом молодих. «Стара школа» Баскської націоналістичної партії, представникам якої фактично поголовно довелось виїхати за межі країни, чи то вичерпала свої ресурси в попередні роки чи природно не знала, як діяти у ситуації, що склалася. Тому першим завирувало молодіжне крило партії, у 1953 році студенти з Більбао заснували автономну групу «Екін» («Дія»), яка закликала до активніших дій. Її досвід продемонстрував готовність молоді до жорсткого спротиву, так і творилися підвалини справжнього прецеденту.
1959-й рік, час появи «революційного руху за національне визволення», як вони самі охрестили себе – ЕТА, таким чином, стає дійсно етапним моментом в історії баскського націоналізму. І до того баски мали власну партію, котра обстоювала радикальні вимоги, це правда, але самостійно вести збройний спротив із центром вони не наважувались, громадянська війна не рахується, адже з боку Народного фронту опинилися різнорідні маси, котрі, хоча іноді навіть складно уживалися поряд, все ж виступали єдиною силою проти франкістів. Тепер же в розпорядженні найбільш войовничих елементів було нове утворення, котре спробувало накласти свою руку на всі сторони соціально-політичного життя населення Країни Басків, створювалися так звані «фронти»: економічний, культурний, політичний, військовий. Тож перші роки життя ЕТА суцільно поглинула організаційна робота, проводилися численні з’їзди та асамблеї. Всупереч усім джерелам, котрі подають відмінну інформацію, буцімто і в цей період ЕТА не цуралася силових методів, офіційні звіти кажуть про те, що перша жертва баскських терористів датується 1968 роком. Отже, ледь не десятиліття пішло на доведення до ладу роботи вищезгаданих «фронтів», до яких із часом додався й новий робітничий «фронт». Так ми, до речі, і підступаємо до одного з питань найпроблемніших питань, ставлення ЕТА до марксизму та робітничого руху загалом.
Здавалося б, першим каменем спотикання на шляху до «почервоніння» баскських націоналістів мала би стати релігія. Взагалі у питанні релігійності баски могли би посперечатися із самими іспанцями, котрі, як відомо, довгий час вважалися найбільш католицькою нацією Європи (це було ще до того, як земля під церквою захиталася, а багатьом священникам і взагалі довелося із нею розпрощатися у 30-х). Тому, на перший погляд, звинувачення у марксизмі, можуть виглядати досить химерними. Та рейтинг церкви й довіру до неї зруйнувала та сама громадянська війна. Логіка басків була проста – духовенство в переважній більшості підтримало Франко, котрий є винуватцем баскської недолі, тому не могло бути мови про абсолютне збереження статусу кво в цьому питанні. Отже, класичний для місцевих націоналістів аранізм (від ім’я Сабіно Арана) пережив деякі зміни та доповнення, що відлилося у програмному документі авторства Федеріко Крутвіга «Басконія» в 1963 році. Той факт, що автор, як повідомляють, не був безпосереднім членом ЕТА, не завадив поширенню ідей цього документу, який означив початок марксистської еволюції в лавах організації. Його антиклерикалізм, антиімперіалізм, концепція дій для бойового крила та збільшення чисельності «акція-репресія-акція», надалі отримали надійного поплічника в лиці Хосе Луїса Залбіди, автора фундаментальних для ЕТА робіт: буклету «Повстання Еускауді», зміст якого свідчив про виразний вплив ідей Мао Цзедуна, Хо Ші Міна та Че Гевари, і «Листа до інтелектуалів».
Ці двоє фактично сформували основу ідейно-практичного дуалізму ЕТА – боротьбу проти Іспанії та антикапіталістичний спротив великому капіталу, затверджені на третій асамблеї у 1964 році. Все це органічно лягло на пам’ять про боротьбу в лавах Народного фронту.
Співіснування таких ідейних орієнтирів не протікало безхмарно. Передусім, не зайвим буде згадати той факт, що Басконія навіть у часи франкістського режиму не відчувала ніяких економічних утисків, а навпаки була одним із найзаможніших регіонів Іспанії, до того ж показовим є і соціальний склад ЕТА – це переважно діти заможного середнього класу, яким не довелося відчути на собі нужду повсякденного існування, що водночас не заважало щиро ненавидити іспанський уряд. Взагалі офіційна марксистська позиція національно-визвольних організацій спонукає до постання питань в її щирості, як мінімум, та загалом розумінні активістами змісту самих понять. ЕТА від початку 60-х років почала працювати із робітничим середовищем, навертати його у власний дискурс, долучатися до організації страйків та акцій протесту – це правда. Та подекуди сам характер її діяльності, що зчитується між словами та діями, ніби свідчив про те, що робітниче питання було здебільшого тільки питанням соціальної бази руху та легітимації своєї діяльності в очах ширших верств. ЕТА вміли визначити об’єкти акцій, які потенційно могли принести дивіденди у вигляді зростання лояльності з боку робітничого середовища. На початку 70-х, наприклад, бойовики викрали промисловця, етнічного баска, котрий вступив у конфлікт із працівниками свого підприємства.
Водночас надмірне полівіння стало причиною не одного розколу всередині організації, до чого спричинялася ще й відносна автономність роботи її ланок: відтак, окремі представники культурного фронту, наприклад, могли консолідуватися довкола одного зі своїх друкованих видань й переживати групові ідеологічні трансформації, що й призводило до розмежування із офіційною лінією. Так у 1966 році першим відкололось угрупування ЕТА-Berri (Нова ЕТА), що тяжіло до маоїзму. Але найпоказовішим став розкол 1970 року на ЕТА-V та ЕТА-VI. На той час п’ятою асамблеєю вже було наголошено на єдності націоналістичної та класової боротьби, що вилилось у прийняття поняття «баскський робітничий народ», досить звичного для ХХ століття, особливо першої його половини. Схожі формулювання могли зустрічатися й в умовно протилежному політичному таборі. А у випадку басків таке уявлення – граючи на протиставленні народному духу «ледачих та розбещених» іспанців, як деякий час було прийнято характеризувати романські народи – мало всі шанси міцно врости у національну свідомість.
У 1970 році в ході шостої асамблеї окрема група членів ЕТА обстоювала необхідність співпраці із лівими та робітничими силами решти регіонів Іспанії, що суперечило націоналістичним інтенціям, себто стрижневим компонентам ЕТА. Зникла би націоналістична складова – перервалася б і сама традиція баскського націоналізму, принаймні його збройного спротиву Мадриду. Тому ренегати, котрі стали іменувати себе на честь цієї асамблеї – ЕТА-VI, рушили своєю дорогою і за кілька років розчинилися в комуністичному середовищі. Та ж частина, що продовжила стояти на позиціях попередніх років, стала йменуватися ЕТА-V. Фактично ідеологічні пертурбації завершились у 1972 році, коли ЕТА-V прийняла у свої ряди близько п’яти сотень молодих членів БНП, відродивши у такий спосіб безпосередні контакти із більш консервативним націоналістичним середовищем.
Ми вже згадували, що точкою відліку терористичної діяльності ЕТА вважають 1968 рік. Потрібен був лише перший поштовх, і гучні акції почали накопичуватися за принципом сніжного кому. На початку 1970 року бійці ЕТА-V викрали німецького консула Ойгена Байха, сподіваючись шантажувати державу звільнити своїх заручників, яких вдосталь накопичилось за роки правління Франко. Операція не принесла плодів, і вже наступного року за принаймні часткове вирішення проблеми взялися винахідливі представники ЕТА-VI, котрі спробували зробити тунель під однією з в’язниць, яким заручники могли би дістатися волі. В цій акції був задіяний Хосе Беньяран. Чому це перший боєць ЕТА, чиє ім’я ми згадуємо? Справа в тому, що його історія цікавить нас з двох причин: по-перше, згодом він опинився вже у складі ЕТА-V, що свідчить про вільну можливість переходу між угрупованнями, чиї дороги розійшлися, по-друге, працювати заступом, та й так, щоб про це знав увесь світ, йому довелось іще й удруге.
Саме Хосе Беньяран став згодом найвідомішим з невеличкої групи бійців ЕТА, котрі у 1973 році підготували вбивство прем’єр-міністра Іспанії Луїса Карреро Бланко, що мало кодову назву «Операція Огр». Та ще й як підготували! Прораховано було все: група винаймала конспіративну квартиру поряд із собором, який відвідував прем’єр, добула необхідну вибухівку та довгі тижні боролась із клаустрофобією та страхом бути похованими заживо, підкопуючись під дорогу навпроти, де і мав бути встановлений вибуховий пристрій. День Х показав, що їхня робота не була марною, і автівка Карреро Бланко таки пролетіла над мадридськими вулицями. Це була найрезонансніша акція ЕТА за всю її історію, адже не так вже й часто вбивають прем’єрів, про опір басків заговорив увесь світ.
Та ми ще не готові відпускати Хосе Беньярана, його роль у нашій оповіді досі не завершена. Хай він ніколи не був власне очільником великих підрозділів ЕТА, одна масштабна акція та його подальша доля дозволяють описати моменти, які торкнулися всього баскського націоналізму другої половини ХХ століття та ЕТА зокрема. По-перше, це та роль, яку відігравала французька частина Країни Басків, це роль справжньої перевалочної бази – до початку демократичних перетворень в Іспанії Франція фактично не перешкоджала пересуванню і діяльності басків на своїй території, там відбувались організаційні асамблеї, перегрупування бойових груп тощо. Покладаючи надії на те, що дії басків хоч якось підточать такий ненависний для всієї демократичної Європи режим Франко, Франція не поспішала надто сильно ставити палку в колеса бойовикам, ситуація стала змінюватись тільки із початком лібералізації в Іспанії. Саме у Францію, в її частину баскського краю попрямував і Хосе Беньярана із поплічниками після вдалого замаху. Саме тут з’являється наше «по-друге».
21 грудня 1978 року він загинув від вибуху власної машини в одному з французьких південних містечок. Передача влади після смерті Франсіско Франко до рук короля Хуана Карлоса І аж ніяк не означала, що франкісти враз втратили всю владу. Ба більше, так як вони і до того не були схильні до сентиментів у поводженні з ворогами єдиної Іспанії, загибель Карреро Бланко вони не могли пробачити точно. Тому помста Хосе Беньярану та в його обличчі всім баскським заколотникам була в пріоритеті. Тож 1978 рік став вступом до так званих «брудних війн»: за франкістів не потрібно було вишукувати елегантних способів, якими ставили на місце супротивників, в свою чергу, вітер змін та лібералізація змусили вдаватися до практики «ескадронів смерті», загонів, котрі, хоча й, очевидно, курувалися спецслужбами, мали в своєму складі абсолютно різнорідних елементів, від поліцейських до найманих убивць. Новий уряд, до речі, чи то просто закривав очі на таку діяльність або ж навіть безпосередньо санкціонував її, адже ледве хтось із виконавців замовних вбивств баскських націоналістів був затриманий. Хосе Беньяран, що цікаво, зібрав довкола проблеми усунення своєї персони неординарну в своєму поєднанні публіку. За свідченням одного з іспанських військових, який у 2003 році під псевдонімом Леонідас дав інтерв’ю газеті «Mundo», замовлення на вбивство поступило із середовища військовослужбовців морських сил, а виконання було доручене кільком особам, котрі називали себе «Баско-іспанським батальйоном» (Batallion Vasco Espanol, ця назва стала загальною для ескадронів смерті до 1981 року). Ці особи – це досить неочікувана публіка: колишній член французької ОАС Жан П’єр Шері, боєць Аргентинського антикомуністичного альянсу Хосе Марія Боккардо та італійський неофашист, член Національного Авангарду Маріо Річчі.
На зміну «Басксько-іспанському батальйону» згодом прийшли Антитерористичні групи звільнення (Grupos Antiterroristas de Liberación, GAL), використовуючи яких у 1983-1987 роках, тримаючи у неспокої північні райони Басконії, уряд Іспанії в кінцевому підсумку змусив Францію розпочати активну протидію ЕТА на своїй території, визнавши її терористичною організацією. Це була одна із перепон на шляху діяльності ЕТА, вона, своєю чергою, логічно витікала з попередніх подій. Іспанська конституція 1978 року впроваджувала широку автономію для Країни Басків, котра надалі конкретизувалася та розширювалася символічним статутом Герніки 1979 року та домовленостями початку 80-х. В підсумку, баски отримали власний уряд, право на формулювання окремої освітньої політики, з території регіону були виведені сили іспанської поліції, котрі витіснялися місцевими формуваннями. І такі поступки уряду мали відклик зі сторони баскського народу, звісно, кожна поступка йшла поруч із закликом до ЕТА скласти зброю. Таким чином, Мадрид прагнув делегітимізувати насильство спрямоване проти себе. Зрештою, можна сказати, що така політика була вдалою.
На перших порах ЕТА вдало користувалася моментом, даючи згоду на тактичні перемир’я, які дозволяли перегрупуватися, звільнити заручників, підготувати нові акції. До 2000-х років заяви про складення зброї постійно чергувалися із новими терактами, серед яких зазначалися викрадення людей, вбивства військових, суддів, замахи на представників іспанських політсил та навіть на самого короля Хуана Карлоса у 1995 році. І це ще не все: підриви автівок, вибухи у великих аеропортах, замахи на журналістів. Відкривши список атак ЕТА, можна помітити, що деякі періоди характеризуються надзвичайною щільністю проведених акцій. Бійці фактично ходили на акції, як на роботу, ледь не щодня щось спалахувало, когось викрадали чи вбивали. Зрештою все це стало набридати більшості баскського населення, котре і так тішилось автономним статусом, і якщо і подумки було не проти отримати й незалежність, все ж почало засуджувати радикальні методи ЕТА, вбачаючи в них лише потяг до ультранасильства.
Тому, напевно, рано чи пізно ЕТА була вимушена прийти до згортання своєї діяльності, що все ж таки відбулось у 2018 році. Тим паче, передумови до цього існували віддавна, ще у 1974 році відбувся черговий розкол в лавах організації, спричинений полярними ставленнями до питання терористичної діяльності, тоді з’явились два крила: військове (котре і продовжило активно діяти аж до наших днів) та військо-політичне. Неабияк підірвав статус ЕТА в очах громадськості 1997 рік, коли бійцями було викрадено й вбито – через відмову Мадриду виконувати їхні вимоги – етнічного баска, члена християнсько-демократичної Народної партії Мігеля Анхеля Бланко, тоді у відповідь на дії баскських націоналістів на іспанські вулиці вийшли мільйони протестувальників, й Басконія не була виключенням. Так чи інакше, та нині минає вже другий рік, як Іспанія може зітхнути із полегшенням та почати забувати одіозну ЕТА як страшний сон. Чи довго це триватиме, чи може на цей раз це вже не тимчасове перемир’я, а дійсно остаточне складення зброї? Таку відповідь зможе дати тільки час.
На останок варто тільки застерегти тих, кому вдалося (можливо дійсно є такі люди) зчитати з досить вдалого іспанського досвіду боротьби із баскським сепаратизмом шляхом надання права самоврядування, зведення залежності від столичної політики до мінімуму, прийнятний метод для України. Це абсолютно хибна думка, тож ніколи не зайвим буде наголосити, що більшість із численних прикладів європейського сепаратизму – як би до них не ставились ті чи ті групи, виходячи зі своїх політичних вподобань – все ж таки мають бодай якесь історико-етнічне підґрунтя, і їх ні в якому разі не можна ставити поряд із сепаратизмом як методом створення штучного прецеденту та імперської політики, що ми можемо спостерігати на сході нашої країни.
Автор: Іван Калюга
