сепаратизм південний тіроль

Ще один випадок європейського сепаратизму: Південний Тіроль

Проблема Південного Тіролю неодноразово підіймалася різного роду експертами в контексті пошуків можливих рішень для актуальних вогнищ сепаратизму Європи та світу. Досвід цієї італійської провінції виринав у дискусіях довкола грузинсько-осетинського конфлікту та пізніше, в контексті вирішення найгострішої сучасної проблеми України – проблеми деокупації та реінтеграції Донбасу. Сьогодні провінція Больцано-Південний Тіроль є однією з найзаможніших в Італії, її вважають ледь не раєм на півночі Апеннінського чобота, тут вам і широка автономія, і надзвичайно низький рівень безробіття, й розвинута туристична інфраструктура, що робить область популярною серед гостей країни. Проте наскільки універсальним є досвід влагодження італо-німецького конфлікту? Аби зрозуміти це, варто звернутись до історії.

Історичний екскурс

Початком відліку перетворення Південного Тіролю на внутрішню проблему Італії можна вважати 1919 рік, коли, згідно з положеннями Сен-Жерменського мирного договору, предметом якого було вирішення повоєнної долі Австро-Угорської імперії, ця територія, наряду із провінцією Тренто, перейшла під владу італійської монархії.

Та тут політика іредентизму Риму і зіштовхнулась із проблемами. В той час як населення Тренто було переважно італомовним, і претензії на неї видавались виправданими, ситуація у Південному Тіролі була зворотною – близько 86% населення провінції розмовляло німецькою. Очевидно, що останні були не в захваті від хвилі італізації, яку провадили нові господарі, особливо уряд фашистської держави Беніто Муссоліні. Налагодження діалогу між Італією та Німеччиною у другій половині 30-х років також не змогло якісно вплинути на ситуацію у регіоні, тірольцям була запропонована єдина проста альтернатива – асиміляція чи виїзд на території Райху.

Південний Тіроль на мапі

Хоча й близько 70 тисяч тірольців відгукнулись на пропозиції нацистів, та поразка країн Осі у Другій світовій війні повернула все на круги своя: кордон між Австрією та Італією лишався незмінним, а численні мешканці провінції поверталися до своїх домівок. За умовами угоди міністрів закордонних справ двох країн, Альчіде де Гаспері та Карла Грубера, від 1946 року, більшість пунктів якої були перенесені й до тексту Паризького мирного договору 1947 року, Італія зобов’язувалася лібералізувати власну політику щодо німецькомовної меншини держави, що передбачало зміни передусім в освітній сфері та впроваджені рівності прав доступу до державних посад для усіх тірольців поза будь-якими етнічними відмінностями.

Проте в той час як німецькомовних тірольців не покидали бажання возз’єднатися зі своєю австрійською батьківщиною, Італія не поспішала втілювати на практиці пункти угод. Така відмова від політики виконання рано чи пізно повинна була спровокувати сепаратистські елементи, чиї прагнення на міжнародній арені закономірно підтримувалися Австрією. Тірольський рух за самовизначення не обмежувався легальним полем, найяскравішим представником якого була Народна партія Південного Тіролю, створена у 1945 році, паралельно із ним сепаратисти відкривали для себе простір для все радикальніших дій.

Найбільш безкомпромісним борцем із італійською адміністрацією став Комітет визволення Південного Тіролю, з ім’ям якого пов’язані найбільш гучні акції, що мали на меті привернути увагу світової спільноти до проблем регіону.

Комітет визволення Південного Тіролю був заснований у 1956 році, обравши тероризм власним засобом досягнення жаданого самовизначення. На перших порах бійці даної організації зосередились на атаках на інфраструктуру та об’єкти символічного змісту, уникаючи при цьому людських жертв.

Акція 11-12 червня 1961 р.

Свого піку перший етап боротьби тірольських сепаратистів досяг у 1961 році, тоді відбувся підрив кінної статуї Беніто Муссоліні у муніципалітеті Понте-Гардена, така ж доля спіткала й будинок відомого італійського іредентиста Етторе Толомеї у місті Монтанья. Та найвідомішою акцією стала так звана «Вогняна ніч» з 11 на 12 червня 1961 року, у ході якої бійці організації висадили у повітря 34 лінії електропередачі, знеструмивши промислову зону Больцано. Та цим справа не обмежилась, і вже через місяць нові вибухи зруйнували ще 8 ліній електропередачі, паралізувавши залізничний рух у провінції.

Цей короткий екскурс в історію тірольського силового протистояння є необхідним, адже дані події займають основне місце у логічному ланцюгу здобуття сучасної автономії провінцією.

Особливості автономії Південного Тіролю

Радикальні акції закономірно отримали відповідь з боку італійського уряду, котрий приступив до активних репресій активу сепаратистського руху, підігріваючи пристрасті, що вирували довкола конфлікту, примушуючи бойовиків переходити до ще радикальніших дій та безпосередніх кривавих сутичок із силами правопорядку. У свою чергу, Австрія, зважаючи на невщухлу політику дискримінації німецькомовної меншини та перехід найрадикальніших прибічників тірольського самовизначення до силового протистояння, також не могла дозволити собі відвести погляд від проблем Больцано, послідовно підтримуючи сепаратистів.

Під тиском тірольських сепаратистів, Австрії та ООН Італія була приречена йти на поступки, ставши на шлях розв’язання етнічного питання у 1969 році, нагородивши регіон «широкою автономією».

На початку така позиція Риму була лише формальністю, що повинна була замирити Австрію та її протеже, Південний Тіроль. Та герилья не вщухала до самих 80-х, Комітет визволення Південного Тіролю не був єдиною організацією, відкритою терористичним методам, її правонаступником стала група Один Тіроль, мережу якої силовики викрили та знешкодили у 1988 році. На цьому фоні у 1992 році простежується якісний крок вперед у справі врегулювання тірольського конфлікту – італійський уряд дозволив використання німецької мови в освітніх закладах та започаткував ширше представництво німецькомовної меншини в муніципальних органах влади. Такі зміни не лишились непоміченими австрійською стороною, котра оголосила про згортання суперечок з Італією, вдовольнившись вжитими заходами. А вже у 2001 році провінція Больцано отримала статус повноцінної автономії.

Наряду із правом на вільне використання німецької мови Південний Тіроль отримав власні законодавчі та виконавчі органи влади із широкими повноваженнями, виділяючи центру лише десяту частину доходів у провінції. Права італомовної меншості регіону також є вдосталь захищеними, тож провінція фактично може похизуватись дієвим етнічним консенсусом, навіть пост президента автономії став «жертвою» такого підходу – протягом однієї каденції парламенту, який власне й обирає президента, дана посада повинна займатись почергово представниками німецької та італійської громад.

Звісно, ніякої остаточної крапки у питанні Південного Тіролю наразі й бути не може, адже попри те, що основні позиції на політичній сцені регіону займає все та ж Народна партія Південного Тіролю, котра нині провадить поміркований курс, прагнення возз’єднання з австрійською батьківщиною не є таким вже маргінальним явищем.

У провінції діють численні політсили такого ґатунку, як-от Південнотірольский союз стрільців, рух Геть від Риму, політичні партії Свобода Південного Тіролю та Союз Тіролю. Дані сили проводять численні демонстрації, на яких пропагують ідею відділення від Італії, та займаються власними соцопитуваннями, результати яких дозволяють тримати руку на пульсі кількісних змін у середовищі тірольців, котрі «не відчувають себе італійцями».

Не відстають й австрійські «колеги», Австрійська партія свободи, наприклад, у 2018 році сколихнула спільноти обох країн, запропонувавши зробити виключення для німецькомовних тірольців, роздавши охочим громадянство своєї країни.

Досвід Південного Тіролю та Україна

Та що ми маємо у підсумку? Чи придатна тірольська модель розв’язання проблеми сепаратизму для України? Можна сміливо заявляти, що ні. Адже питання сепаратизму в Італії, яке не обмежується виключно Південним Тіролем, є складовою цілого комплексу викликів, з якими була приречена зустрітись відносно молода національна держава, що постала на основі об’єднання різнорідних клаптикових територіальних утворень лише наприкінці ХІХ століття.

Клопоту у вигляді Південного Тіролю італійська держава, отримавши таку змогу після завершення Першої світової війни, набула внаслідок провадження іредентистської політики, яка згодом стала живити імперський політичний міф фашистської держави, котра не могла допустити розповсюдження сепаратистських ідей на нещодавно придбаних територіях. Тому Риму задля успішності централізаторської внутрішньої політики доводилось використовувати усі підручні методи для придушення південнотірольського вільнодумства, від культурної італізації до силових методів. Тож конфлікт у цій проблемній провінції безумовно пролягав в етнічній площині.

Надзвичайно абсурдними здаються розмови про можливу дієвість тірольської моделі для України. Той факт, що Італії фактично вдалося приборкати гарячі голови сепаратистів, ніяк не означає, що таким же буде підсумок й українського курсу на зближення. Нехай навіть такі розмови ніколи не велись на офіційному рівні, та мережа рясніє просторікуваннями на рахунок перейняття іноземного досвіду у питанні приборкання сепаратизму.

Зараз ми маємо славнозвісну формулу Штайнмаєра, котра пропонує фактично дещо схоже на тірольську модель. Та потрібно розуміти, що на відміну від Італії, першопричиною конфлікту є не етнічне питання у межах єдиної держави, у випадку України проблема коріниться у політичній площині.

Можна стверджувати, що, навпаки, усе титульне українське зазнавало систематичних утисків протягом десятиліть. А будь-який курс на надання особливого статусу окупованим територіям призведе не до очікуваної розрядки, а до створення плацдарму для подальшої російської експансії та впливів на українську політику.

Автор: Іван Калюга

поділитись