Буквально нещодавно світ побачило чергове видання робіт українського письменника та вояка-дивізійника СС «Галичина» Євстахія Загачевського. Зібрані під назвою «Закохані в життя, одружені на смерті» твори, звісно, новинками аж ніяк являтися не можуть, вони – це не щось невидане, що роками лежало в очікуванні свого часу, ні. Ревна опіка українським творчим надбанням зі сторони діаспори та власне кропітка праця Братства колишніх вояків 1-ї української дивізії УНА не лишили шансів представленим творам канути в Лету, тож і раніше з ними можна було безперешкодно ознайомитись, не напружуючи при цьому надміру свої пошукові здібності та не вишукуючи їх у найтемніших закутках мережі. Тому цінність нового видання варто шукати в іншому. ФРН, США, Канада, Аргентина – попри 28-літню незалежність, тільки ці країни дотепер були зазначені у списку країн, в яких, наряду із численними діаспорянськими творами, видавались роботи Євстахія Загачевського. Тож сам факт видання їх на батьківщині автора – у часи, коли радянська потвора, на боротьбу з якою він поклав свою молодість, відійшла у небуття, а активна фаза борні з її рештками якраз точиться нині – акт глибоко символічний.
Наша країна, наш книжковий ринок потребують хорошої літератури, цей факт здається беззаперечним. Тож видання якісних робіт, що до того ж виходили з-під пера авторів, за плечима яких історія, почасти типова для активних учасників національно-визвольної боротьби ХХ століття, само собою володіє особливою цінністю. Та такі роботи здатні не лише пропонувати нам ідеали беззастережної відданості справі та змальовувати людські типи, що не втрачають рівновагу навіть в епохи найбільших потрясінь. Пишучи рядки власних споминів в італійському таборі для військовополонених у Ріміні та, звільнившись звідти, продовжуючи роботу по той бік Атлантики, колишній вояк-дивізійник лишив не просто неоціненний зразок дійсно вистражданої мемуаристики та художніх есеїв, а воістину важливе історичне свідоцтво. Той факт, що автор фактично подає нам соціальний зріз та ідейно-мотиваційний базис учасників антирадянського спротиву в лавах німецьких військових формувань, дозволяє нам торкнутися хай вже не настільки гострої, та все ж актуальної теми.
Наразі у масовій свідомості у нашій державі здебільшого – не рахуючи невиліковні випадки абсолютної ворожості до всього українського як такого – прослідковуються бодай якісь зрушення в сторону ревізії нав’язуваної радянської парадигми подій Другої світової на українських теренах (того, що зветься великою вітчизняною війною), із чітко окресленим добром представленим радянським союзом, та злом – нацистською Німеччиною. Хай на рівні формальному та переважно зовнішньому, але ці зрушення дійсно мають місце, провідну роль в цьому, звісно, відіграли події Революції 2013-2014 років. Бійці УПА вже на державному рівні визнані борцями за українську незалежність, як представники третьої сторони, а червоно-чорний прапор вийшов з того символічного маргінесу, в якому він знаходився ще донедавна. Нині маємо й таке формулювання закону про учасників бойових дій, під визначення яких підпадають: «особи, які брали участь у всіх формах збройної боротьби за незалежність України у XX столітті у складі Української повстанської армії, Української повстанчої армії отамана Тараса Боровця (Бульби) «Поліська Січ», Української народної революційної армії (УНРА), Організації народної оборони «Карпатська Січ», Української військової організації (УВО), збройних підрозділів Організації українських націоналістів…»
Інша ситуація із дивізійниками СС «Галичина», котрі, як ми бачимо, відсутні у даному списку: бутність підрозділом регулярних німецьких військ постала на заваді визнання його представників рівноправними із вищезазначеними організаціями, до цього додається й наявність якогось невловимого бар’єра – страшна для багатьох абревіатура СС не дозволяє поки масам прийняти дивізійників до пантеону беззаперечних героїв-борців за незалежність. Але і тут вже, стараннями істориків, власне вояків та просто ентузіастів, спостерігається деяка відлига. Тож сьогодні ми можемо відзначити певну градацію українських національно-визвольних сил ХХ століття в очах загалу, в основі якої лежить як правовий статус ветеранів цих формувань, так і відсоткова прихильність населення до них. Так ми бачимо на вершині її утворення, визнані на офіційному рівні, серед яких, звичайно, виділяється УПА, що стала найяскравішим символом українського спротиву та є абсолютно безпрецедентним формуванням в контексті навіть світової історії, сюди ж можна додати й формування ДУН-у – батальйони «Нахтіґаль» та «Роланд», з причин їх безпосередньої організаційної сполученості з ОУН; другий щабель займає 14-та гренадерська дивізія Ваффен-СС «Галичина», явище більш контроверсійне, котре, втім, має своїх численних апологетів. Та є і нижчий щабель – що робити з тими українцями, котрі були залучені до антирадянського збройного опору, але поринули у боротьбу не у складі вищезгаданих сил? І сьогодні у багатьох наших співвітчизників для таких людей припасене злостиве тавро – зрадників чи колабораціоністів.
Та чи заслуговує абсолютна більшість українських воїнів, що опинилися у криваві 40-і в лавах УВВ, підрозділів Ваффен-СС «Тотенкопф» та «Вікінг» чи просто прибилися до частин вермахту, на таке вороже та зневажливе ставлення? Звісно, що ні. І вони потребують своєї апологетики, з чим прекрасно справляється Євстахій Загачевський.
Автор «Споминів фронтовика» та збірки воєнних повістей «Її регіт не лякав…» і сам пройшов тернистий шлях, прийнявши бойове хрещення на фронті у 1942 році в складі 3-ї дивізії СС «Тотенкопф», та якби він не дожив до того щасливого моменту, коли отриманий був дозвіл на переведення до «Галичини», він так би і лишився серед тих, кого ми визначили як представників того щаблю, на якому думки загалу максимально поляризуються. Від самого початку, коли тільки чутки про творення української дивізії стали поширюватися військом, він став планувати своє переведення до неї та при першій нагоді пройшов крізь усі необхідні бюрократичні процедури. Однак, втілення своїх сподівань йому довелося чекати ще довго, продовжуючи воювати у складі свого підрозділу. Скільки ж було таких «загачевських», котрі, вже тримаючи у руках зброю, спрямовану супроти московського ворога, так само не мали мрії більшої від того, щоб вдягнути на себе український однострій, і творення «Галичини» здавалося їм першим кроком на цьому шляху? Та скільки було тих, хто не дожив до такої можливості? Адже тільки зорганізовано українську дивізію було навесні 1943 року, а сам Євстахій Загачевський, наприклад, опинився в її лавах тільки в році 1944-му, вже після Бродівської трагедії. Звісно, були й ті, й про це свідчить автор у «Споминах», хто не витримував, й для кого бажання будь-якою ціною стати пліч-о-пліч виключно зі своїми, переважало бажання продовжувати боротьбу в складі регулярного війська – такі люди, зважуючи всі «за» та «проти», могли спалити всі мости, вирішивши не повертатися до своєї частини з відпустки та піти в ліси з упівцями, чутки про успішну діяльність яких активно ширилися в українському середовищі.
Та можна абсолютно точно стверджувати, що всі українці, принаймні серед тих, що з’являлися на сторінках робіт Загачевського, були ідеологічно вмотивованими та розглядали свою посильну роль в перемозі німецької зброї виключно у контексті визволення власної нації, при цьому розуміючи, що за ярмом московським цілком може прийти нове – тепер вже із заходу. Якщо такі висновки можна зробити навіть зі «Споминів фронтовика», то другий твір збірки – «Її регіт не лякав…» ще більше переконує у цьому факті. Ці повісті – переважна більшість яких присвячена епізодам з-під Бродів, що може вважатися авторовою даниною пам’яті загибелі тисяч українських лицарів у битві, котра для багатьох із них була бойовим хрещенням – це серія портретів вояків СС «Галичина». Тут прискіпливу увагу автор приділив життєвому та бойовому шляху героїв, розглядаючи їх світоглядні позиції, що спонукали вступати до лав німецького війська загалом та української дивізії зокрема. Хтось прийшов спокутувати гріхи батька, котрий у часи Листопадового зриву 1918-го став на сторону поляків, когось гнала жага помсти радянським катам за помордованих в тюрмах родичів, для когось ця війна та рішуча антиросійська позиція логічно випливали з попереднього досвіду, що линув до початку визвольних змагань, коли їм випало на долю відчути холод зброї в руках спочатку в однострої січових стрільців, а згодом і армії УНР. Хтось же, на початку війни перебуваючи в лавах червоної армії, з перших днів вирішив пристати до німецького війська, а далі вже доля подарувала можливість возз’єднатися зі своїми у виразно українському підрозділі.
Взагалі потяг до «свого» та «своїх» червоною ниткою проходить через твори, вписаний автором в сподівання та дії героїв. Сама назва збірки оповідань «Її регіт не лякав…» – чий це регіт та чому тим, хто чув його, не лячно? Так сміється Смерть в обличчя дивізійників, які зустрічають її зі стоїчною стійкістю, сміється у невпинній канонаді ворожих батарей та гаморі наступаючих тисячних орд супротивника. Однак, що обдаровує героїв тією воїнською звитягою перед обличчям кістлявої, що певно навіть сам Бертран де Борн, автор рядків:
«До серця рицар той мені,
Що, першим кинувшись у бій,
Летить безстрашно на коні,
Запалює загін весь свій
Відвагою п’янкою.
Ось бій шалений закипів,
І мчить боєць серед полів,
Рискує головою,-
Складу тому свій кращий спів,
Хто йде вперед на ворогів!»
Найбільш войовничий поет середньовіччя, погодився би повторити їх із присвятою вже цим лицарям нового часу? Автор залишає першість у цьому питанні за почуттям єдності із оточуючими, за підґрунтя якому слугує єдність походження та світогляду. Скільки разів у творах герої вголос чи подумки проголошували щось подібне до: «тільки би бути поряд зі своїми, а тоді вже будь, що буде». І на це «своє» покладалося багато сподівань, адже попри всі тяготи та фронтові невдачі, українці озброювалися, що дозволяло марити близькою перемогою над одвічним ворогом – спочатку українська дивізія, згодом, у 1945-му, наприкінці війни – вже УНА, очолювана генералом Павлом Шандруком, до того ж всі знали, що навіть після німецького відступу на територіях України продовжила свою діяльність УПА.
Тому, намагаючись віднайти істину у питанні, чого шукали українські вояки в лавах німецьких формувань, за що вони боролися, можна дати остаточну відповідь – за Україну. Ці люди поклали свою велику жертву на вівтар боротьби, свій шлях вони пройшли не без вагань, адже жорстокі часи та ситуація невмолимо змушували коритися собі та не дозволяли лишатися осторонь, підводячи людей на поріг доленосного вибору. Так Євстахій Загачевський в «Споминах фронтовика» описує власні душевні терзання ще в часи, коли перспектива продовження боротьби вже в українській дивізії навіть не майоріла на горизонті, порівнюючи свою долю із січовими стрільцями:
«Їх популярно звали «есесами», а на вилогах вони носили трикутник з двома літерами «СС». Та… вони були воїни за Українську Державу. Вони боролись і гинули, знаючи, за що. А за що боровся я тепер? За що ношу цей осоружний однострій?.. І жаль та сором огорнули мене, що я посмів порівнювати себе до них. Вони герої, лицарі, а я? Нікчемний наймит у ворожій армії».
Та нині, коли вже більш ніж 70 років минуло з тих подій, а міфи радянської та пострадянської псевдоісторичної пропаганди, покликаної очорняти всі українські незалежницькі інтенції, поступово розвіюються, ми вже можемо визнати цих людей – котрі, можна бути певним, за потреби, пішли би навіть із самим чортом, аби тільки проти ворога – гідними стати складовою єдиної неперервної ланки української воїнської традиції, нарівні з іншими братами по зброї, та, принаймні, захищати їх чесне ім’я від нападів зі сторони все ж численних недоброзичливців.
Автор: Іван Калюга
