Епізодом, який нещодавно стався з нами особисто, варто скористатися як приводом до роз’яснення певних ідей, котре, можливо, знадобиться тим людям з-поміж правих, хто цікавиться не лише проблемами поточних форм політичної боротьби. Ось у чому полягав цей епізод: в організації MSI вирішили влаштувати конференцію в Римі, присвячену відстоюваним нами ідеям. Загалом, то була почесна справа ще й з огляду на те, що напередодні прихильники одного з римських культурних товариств, очоленій ні фашистом, ні «арійцем», цікавився презентацією та поширенням однієї з моїх останніх книг. Але в останню мить конференція MSI була «заблокована». Хтось наголосив на тому, що вона є небезпечною для партії з огляду на те, що я «расист» та ворог Церкви. Дивовижно, що ці ярлики, які до сих пір використовувалися лише з боку антифашистів з метою замовчати і піддати остракізму мою діяльність в цілому, знайшли відгук також і в членів MSI, котрі, вочевидь, не мали жодного уявлення про описані мною доктрини, обмежуючись лиш колекціонуваням пліток, навіть не намагаючись їх перевірити. Також нас здивувало те, що люди, які заявляли про свою безумовну лояльність до Муссоліні, не знали про схвалювання ним цих, вочевидь, жахливих ідей, котрим він дав свого роду благословення: моя книга Синтез расової доктрини у німецькому виданні називалася Синтез фашистської расової доктрини. Перш за все, варто усвідомити і враховувати те, що переважна частина ідей, які ми відстоюємо, не має стосунку до цих орієнтирів; далі, після війни ми жодного разу не торкалися расової проблеми чи полеміки з католицькими концепціями: не тому, що ми заперечуємо цю частину власного ідейного спадку, але тому, що поточна ситуація змінилася достатньо, аби визнати їх неактуальними, про що ми скажемо нижче.
Ясна річ, що нашою провиною не може бути той факт, що дехто з молодих осіб вкрай довільно та не дуже серйозно використовував окремі ідеї з наших книг, переплутавши все догори дриґом. Грунтуючись лише на цьому факті одній міланській газеті вдалося навіть розгледіти якийсь зв’язок між цими ідеями та абсурдними спробами нападу на Архиєпископство, а римській поліції в процесі FAR (1951 рік) – побачити в мені «зловісного й темного персонажа» (sic), що стояв за вигаданою «фашистською» змовою. Також нещодавно деякі молоді люди передрукували мою брошуру Орієнтири, не маючи на те жодного дозволу, використавши «гібеллінське» римське літочислення від дати заснування Риму замість нашої ери (хлоп’яча риса). Подібні випадки, обмежити які я ніяк не зможу, – ось єдине, що могло б пояснити, але в жодному разі не виправдати подібні тривоги. Я говорю «не могло б виправдати», бо, повторюсь, на цьому може зупинитися лише той, хто, на відміну від безлічі авторитетних друзів, котрі неодноразово пропонували мені співпрацювати з офіційними чи прихильними до MSI газетами, аж ніяк не потрудився дізнатися про те, які ідеї реально можна сьогодні приписати мені.
На цьому я завершу обговорення цього особистого факту. Відтак, він послугує причиною звернення до обговорення певних ідей: річ вельми своєчасна, оскільки сьогодні з-поміж «неофашистів» не бракує тих, хто, навіть усвідомлюючи того, бездумно відтворює гасла нової демократичної епохи, вважаючи, що, наприклад, «расистський» поворот фашизму був негативним явищем, котре краще замовчувати, і які сьогодні максимально дотримуються лінії церковного конформізму, остерігаючись будь-якого обговорення чи претензій до клерикалізму. Я б не сказав, що ці речі свідчать про надмірну інтелектуальну та політичну мужність. Як би там не було, перейдемо до суті.
Поняття «расизму» сьогодні перетворилося на синонім антисемітизму, Бухенвальда, газових камер та всього іншого, що пропагований-Муссоліні-расизм скоїв за словами союзницької пропаганди, підтверджуючи цей факт широким застосуванням перебільшень та прямих фальсифікацій. З політичної точки зору Муссоліні зайняв антиюдейську позицію не для того, аби пасивно наслідувати німецькому прикладові, він був вимушений це зробити, ґрунтуючись на безлічі свідчень агресивного антифашизму, характерного для всіх, без винятку, форм міжнародного єврейства. Муссоліні набагато раніше розгледів роль єврейства в фінансах та житті демократичних країн по типу США, і вбачав ц цьому небезпеку. Кожен може впевнитися, що ситуація з того часу зовсім не змінилася в ліпшу сторону. Точні й беззаперечні докази, зібрані Джованні Преціозі, найвірнішим послідовником Муссоліні, сьогодні можна було б збільшити в рази, якби панівні нині гасла не наклали вето на цей аргумент. Аби не ходити задалеко, достатньо нагадати про прекрасну статтю, присвячену американському кіно, яка вийшла в попередньому номері цього журналу.
Це щодо істинної позиції Муссоліні на політичному рівні щодо євреїв. А що стосується мене, то цим питанням я не займався (хоча визнаю його законність, засуджуючи надмірності). Сформульована мною расова теорія, схвалена Муссоліні, прагнула подолати біологічний, матеріалістичний расизм, змушуючи визнати поруч з расою тіла расу душі і расу духу, роблячи акцент на наступному: важливою є не стільки фізична, скільки внутрішня раса, яка може й не співпадати з фізичною расою, враховуючи незворотні процеси етнічного змішання, що зачіпали кожен народ протягом століть. Виходячи з цього, «єврейство» та «арійство» варто насамперед визначати як два універсальні способи існування, котрі можуть переважати в тій чи іншій расі або тому чи іншому індивіді. Легко усвідомити важливість цієї точки зору, яка дозволяє позбавити концепцію раси будь-якої однобокості та в ту ж мить поширити захист вищих цінностей на нас самих, атакуючи нижчі або чужинницькі цінності в обі. Дійсно, у цьому контексті необхідно боротися з «єврейською» сутністю в будь-яких її негативних проявах, де б вона не опилилась і незалежно від крові – навіть в «арійцях», і в них перш за все. І якщо зараз, після краху, спричиненого останньою війною, я утримуюся від антиєврейської полеміки, то однією з основних причин цього є те, що, на жаль, ті риси характеру, котрі можна охарактеризувати як єврейські, сьогодні прориваються звідусіль: і якщо для єврея в разі потреби можна знайти виправдання, що така поведінка є ним успадкованою, то у випадку з «арійцями» чи християнами, котрі сьогодні в якості характеру і «внутрішньої раси» виражають стовідсоткове єврейство, це аж ніяк не спрацює. Тому сьогодні нечесно наполягати на певних позиціях чи визначеннях.
«Расизм» Муссоліні мав також інший аспект, який ми неодноразово піддавали критиці, не маючи при цьому змиги на нього вплинути – він стосується не єврейського питання, але захисту вищості білої раси по відношенню до кольорових народів, що особливої актуальності набуло після створення африканської імперії. У цьому сенсі Муссоліні всього лиш продовжив практикувати лінію, здавна прийняту всіма переконаними носіями європейської гегемонії, навіть якщо вони не виставляли напоказ свої «расистські гасла» – починаючи з Англії. Сьогодні ж, коли більшість «білих» охплені дивною тягою до мазохізму, в ім’я демократії та гуманності радіють емансипації й загрозливому повстанню кольорових народів і остаточному занепаду європейського авторитету, все складається абсолютно інакше. Чи можна мати солідарність з безвідповідальними американцями, котрі, зворушені «стражданнями негрів», звеличують міжрасовий проміскуїтет, мовчки спостерігаючи, як білі дівчата злягаються з неграми і народжують негритят, очікуючи доки негрів зі США не змінять племена мау-мау чі австралійські аборигени? В цілому, питання «внутрішньої раси» (і тут ми бачимо, наскільки корисною була така концепція), колапсу внутрішньої раси є питанням втрати будь-яких форм расової чутливості. Я не думаю, що друзі з MSI голові солідаризуватися з цією лінією, що проголошує принцип універсальної рівності індивідів та рас, а отже зникає й доцільність соромитися також і цього другого аспекту «расизму» (якщо їм так подобається це слово) Муссоліні.
Ще менше така доцільність стосується третього й останнього аспекту «расизму» Муссоліні – його позитивного, творчого аспекту. Тут йшлося не лише про те, як захиститися від негативних впливів, не лише про створення запобіжних бар’єрів, про євреїв та інтернаціональне єврейство, про метисизацію чи кольорові народи, але радше про те, як за допомогою певних заходів змоделювати і зміцнити в Італії вищий людський тип (вищий як духовно, так, якщо це можливо, і фізично – вищий ідеал неминуче поєднував у собі як перший аспект, так і другий), що мав би стати екзистенціальною основою фашистської держави та гарантувати безперервність фашистського руху в майбутньому. Цей позитивний «расизм» загалом означав створення нового італійця, фашиста – не просто «члена партії», манекена в чорній сорочці та фанатичного шанувальника дуче, але особливого типу людини, для якого вирішальним були б не успадковані кровно узагальнені риси «італійськості» – здебільшого негативні – але риси, властиві вищому римському типу: риси, втім, характерні й для інших цивілізацій індоєвропейського або арійського походження. У цьому контексті Муссоліні повністю схвалював ідеї, які я намагався сформулювати, маючи намір створити оригінальний відповідник тому, що намагалися зробити в Німеччині, ґрунтуючись на «нордичному» типі як орієнтирі в рамках національної субстанції.
Як не визнати той факт, що в Італії процес формування «раси» в якісному сенсі не відбувся та був перекреслений військовою катастрофою – ставши основною причиною колосального падіння рівня італійського народу та нинішнього суспільного, політичного і морального рівня нації? Тому я вважаю, що першочерговою необхіднітю є, аби хто-небудь, замість дрібної політичної активності, знову зосередився б на таких вимогах, визнаючи основою будь-якого одужання необхідність суворого формування нового типу італійця, нового типу характеру, навіть не маючи ілюзій щодо можливості реалізації цього напряму на практиці.
На цьому можна закрити питання, що стосуються «расизму». Аби нікого не дратувати, я додам лиш те, що, згідно з психоаналізом, якщо хтось дуже істерично реагує, ледь почувши слово «расизм», то він тим самим свідчить про те, що з його расою – або фізичною, або внутрішньою – все кепсько.
Кілька слів про «гібеллінство» та ставлення до Церкви і християнства. У 1927 році вийшла моя книга Язичницький імперіалізм, і сьогодні я нікому не дозволив би повторно її надрукувати. Це трапилося ще до Конкордату, і проблематика була такою: фашизм знову здійняв римський символ, створивши орієнтир для нової ідеї держави і влади, для нового стилю життя. І тому хіба можна було зупинятися на півдорозі, не звертаючи взір на духовні передумови Стародавнього Риму, ігноруючи фундаментальний контраст, який існував між давньоримським та християнським баченням життя? Чи не варто було знову піддати сумніву християнські ідеї, котрі не мають ані римського, ані будь-якого «арійського» (індоєвропейського) походження, будучи попри цей факт все одно засвоєними на Заході? І, що стосується політики, то чи можна ігнорувати те, що відновлення римської ідеї, що відбулося в середні віки за Священної Римської імперії, обов’язково вступало в конфлікт з Церквою, яскраво виражений в «гібеллінстві» – спираючись на причини набагато глибші, аніж припускають зазвичай?
Оскільки ця книга підіймала актуальні проблеми і отримала резонанс закордоном, вона спровокувала масову тривогу у гвельфському та конформістському середовищі в Італії. Та незабаром можна було констатувати, що вплинути на ситуацію неможливо. Ті представники фашизму, які спершу мене підтримали, зіштовхнувшись з цим всюдисущим галасом поспіхом мене покинули наодинці (серед них був і Боттаї, тоді він продемонстрував ту ж «вірність», що й 25 липня); у той час в мене не могло бути прямих контактів з Муссоліні, зрештою, виявилося, що не було взагалі кваліфікованих та наділених достатньою владою й достатньою мужністю людей, готових продовжити цю лінію. Гра скінчилася.
Все це, відтак, сталося в далекому 1927 році. Після цього я не вважав доречним піднімати подібні проблеми ні в своєму журналі La Torre, ні протягом багатьох років співпраці з Роберто Фаріначчі: навпаки, на перший план було висунуто універсальну концепцію Традиції. Ба більше, я не вагаючись зайняв тверду позицію проти проблемних орієнтирів націонал-соціалістичного «язичництва». Наприклад, на прес-конференції у Відні в 1936 році я завив, що подібні речі спонукають ставати католиками навіть тих, хто мав схильність до «язичницьких» чеснот. І в значно ширшому середовищі, в Німеччині, моя основна праця Повстання проти сучасного світу мала цінність орієнтира, відсилаючи до традиційної точки зору.
У повній мірі це стосується післявоєнної Італії. Якщо ви хочете знати моє ставлення до поточної ситуації, то я рекомендую звернутися до книги Люди і руїни, що вийшла друком у 1951 році з передмовою команданте Валеріо Боргезе – я писав цю працю з чітким наміром накреслити орієнтир для чистої правиці в нових умовах: до цієї праці, але не до творів попереднього періоду, написаних за інших обставин, і не до праць наукового та спеціального характеру, віддалених від політичної сфери.
Теми, що стосуються «гібеллінства», висвітлені в Людях і руїнах. Тут я обмежуся повторенням того, що сьогодні цей термін є джерелом непорозуміння, бо його застосовують в неправомірній інтерпретації для затвердження політичних ідей чи розуміння держави у світських і ліберально-масонських, чи навіть матеріалістичних та антирелігійних рамках. Це повністю суперечить тій лінії, яку потрібно було б захищати при інших обставинах. Точкою відліку та основою істинної держави має бути визнання духовних, священних і трансцендентних (в повному розумінні цих слів) цінностей – на противагу ідеям «імманентних» філософів так чи інакше ліберального походження, включаючи Джентіле і Кроче, на противагу всім масонським і республіканським заявам: держава може протиставити себе Церкві, оскаржувати її право бути вищим арбітром в царині духу і етики, обмежувати претензії на гегемонію та несправедливе втручання лише тою мірою, і, власне, лише тому, що визнає ці цінності в іншій, але не менш законній формі, котра поєднує все то, що утверджує мужню і особливу концепцію існування.
Таким був би серйозний фон можливого «гібеллінства». Але, знову ж таки, зважаючи на нинішню ситуацію подібне завдання видається абсолютно утопічним. Якщо спершу не буде вирішеним суто політичне завдання, тобто завдання відновлення істинної держави (що передбачає тріумф чистої правиці над всіма формами демократії та марксизму), марно націлюватися так високо й намагатися вирішити духовні і трансцендентні завдання. Актуальним лишається лише скромне «гібеллінство»: навіть у нинішніх демократичних умовах чинити опір втручанням клерикалів і гвельфів у сферу політики, не забуваючи про ту вагу, якою в Італії володіє католицизм і християнство як соціальна сила, не вводячись в оману щодо явного занепаду рівня останніх у якості сил духовних: стає щоразу більш очевидно, що в сьогоднішньому католицизмі дійсно духовні цінності – цінності чистої трансцендентності, аскези, споглядання – зникають з першого плану, будучи витісненими моралістичною та святенництвом; до того ж, навіть якщо ми закриємо очі на окремі випадки зухвалої змови Церкви з лівими силами, наявність істотних підстав для клерикалізму здається все одно мало імовірною, оскільки в сьогоднішньому світі уже не існує жодного блоку сил, які могли б виступити в якості хризми й отримати благословення Церкви.
Відтак, власне про гібеллінство сьогодні говорити марно. Фундаментальні проблеми світогляду, розмаїття форм Традиції, філософія історії можуть бути запропоновані лише групам вчених, але не існуючим політичним партіям. І все ж, бажаним та можливим було б дотримання певної лінії дистанції та гідності.
Я не вважаю, що має сенс реальна прив’язаність до Церкви та участь в іграх гвельфського політичного католицизму ім’ям не Традиції у вищому й суворому сенсі, але радше конкретного родового «традиціоналізму» – для нас синоніма конформізму, буржуазної посередності, святенництва, дрібної моралі замість великої моралі тощо. Все це, не заперечую, може мати вагу на виборчому рівні – можливо, в якості тимчасової парламентської тактики. Але я дуже сумніваюся, що тут, на цьому напрямку, можна домогтися успіхів на основі ефективної, успішної конкуренції з огляду на давно зорганізовану систему підкупу італійського народу та буржуазії на цій самій основі потужними ресурсними спроможностями християнської демократії. Та це моя особиста думка.
Цього достатньо для сутнісного висвітлення розглянутих аргументів і демонстрації того, що комплекс провини з цього приводу може народитися лише у погано поінформованих людей або у тих, хто має на це ті чи інші причини.
Зрештою, той факт, що молодь іноді спотворювала наші ідеї, маючи нерідко добрі наміри й не цілком умисного, але виходячи з власних юнацьких «поглядів», не в змозі вхопити поточну реальність, не має шкодити внутрішньому значенню ідей, котрі містять певні вказівки для тих, чиї інтереси не вичерпуються сферою безпосередньо наближених речей, хоча таких людей завжди буде мало. Для кращих часів, якщо такі настануть, було б добре, якби дещо з основоположних тез не лишилося остаточно забутим.
Razzismo e altri “orrori” (compreso il Ghibellinismo) // L‘italiano, травень 1959 року
Переклад: Сергій Заїковський
