В цей день у 1885 році народився Езра Паунд, американський поет, перекладач і критик. А обіч того, і це головне – людина, яка поставила собі на меті, у світі, що ставав дедалі більш холодним і некомфортним для існування, пропустити крізь себе здобутки культури минулої задля творення основи майбутньої цілісності. Велика мета не може з’явитись на світ без великої пристрасті і взагалі пристрасності, у випадку Езри Паунда це відчувається й у сюжетах, що приваблювали його погляд, і в його особистому життєвому стилі.
Людина, яка хотіла свою епоху перебороти і вивищитись над нею, все ж переважно могла скористатися тільки з того, що сама вона, себто епоха, і пропонувала за метод. Якого письменника першої половини ХХ століття оминули політичні пристрасті? Їх сотні, тих, хто бився у своїх та чужих війнах, хто ставав водночас і публіцистами, як того вимагав час, і беззастережно ставали на службу модним віянням і тиранам, потім жалкуючи про це або ж і ні. Езрі Паунду просто не пощастило зробити «хибний», з точки зору переможців, вибір. Сивий дідуган, що випростав руку у фашистському салюті, яким його запам’ятали світлини, надто докучав окремим культурним колам на Заході, тим паче, що своєю радіопропагандою в Італії під час війни, заробив собі на звинувачення в державній зраді. Що вже казати про країни, над якими простяг свою руку Радянський Союз, якому нічого не вартувала мистецька цінність твору, коли його автор з протилежного табору. Через це Паунд дійшов до нас, відрефлексований і перекладений, досить пізно.
Втім, оминаючи те, що тяжким тавром мало би лягти на його ім’я по обидві сторони світу, його здебільшого цінують попри всі «але». Значущість його надбання і яскравість особистості з її історією пробились крізь усі перепони.
«Езра був найщедрішим письменником з-поміж тих, кого я знав, і найменш корисливим. Він допомагав поетам, художникам, скульпторам і прозаїкам, у яких вірив, і був готовий допомогти кожному, хто втрапив у біду, і неважливо чи вірив він у нього чи ні. Він опікувався всіма, а в той час, коли відбулось наше з ним перше знайомство, його більше за все непокоїв Т. С. Еліот, котрому, як сказав мені Езра, доводилось працювати в банці у Лондоні, а тому на функцію поета у нього лишалось надто мало часу, і те не найбільш зручних годин», – це слова Ернеста Гемінґвея з одного поміж найвідоміших його романів «Свято, яке завжди з тобою».
На сторінках роману Паунд надзвичайно живий: він розгулює Парижем, приймає гостів, попри свій зрілий вік не втрачає молодецького запалу і не стидається робити тільки перші кроки у навчанні боксу, або ж навіть виявляє схильність до авантюр, як-от із ідеєю створити фонд, гроші з якого пішли би на «визволення» все того ж Т. С. Еліота. Не тільки величність замислу і професійна вправність зробили з Езри Паунда великого поета, але й та сама живість поставила його в епіцентрі модернізму як течії.
Модернізм – це передусім Езра Паунд. Він спілкувався з Вільямом Батлером Єйтсом, це він допомагав Джеймсу Джойсу з редактурою і виданням славетного «Улісса», він вздовж і впоперек вичитав і по-новому скомпонував «Безплідну землю» Томаса Стернза Еліота, яка принесла останньому справжню відомість, і це він теоретично осмислював самі основи модерністського методу. «Make it New» ще на початку ХХ століття заповів він новим митцям, і це його «New» було вже в собі особливим. По-новому творити, дивитись на світ в той час прагнули всі, але й безліч ймовірних шляхів лежало попереду. Так, наприклад, зовсім не по дорозі було модерністам із футуризмом. Здавалося б, останній теж бачить свою сутність в зміні форм й потягу до сучасного. Однак, різниця пролягала саме у ставленні до минулого: футуризм декларував бажання й каменю на камені не лишити від культури попередніх епох, пориваючись лише уперед, співаючи оду швидкості і невинності становлення, проект же модернізму міг бути здійснений тільки з огляду на минулі досягнення, їх наслідування. Модернізм не цікавить епатаж та місцями надмірна викличність футуризму, який подекуди сутнісно поєднують із безумством. Божевільний посеред міських вулиць, який закидує прохожих своїм послідом, а потім намагається розкроїти собі голову важкою каменюкою, аби вивільнити свій безум, якому тісно в черепній коробці – хто краще за нього міг би відтворити футуристичний задум, питає Філіппо Томазо Марінетті.
У безумства з модернізмом також є точки дотику, відтак, варто лише пригадати, що після війни Паунд провів більше десяти років у психіатричній лікарні святої Єлизавети, вийшовши із неї тільки в 1958 році. Навіть, якщо відкинути той факт, що в цьому заточенні була принаймні доля політичної помсти США зраднику, що в будь-якому разі рятувало поета від гіршої долі – бути страченим; тут справа в іншому. Безумство, яке як маску приміряє на себе футуризм, дуже імпульсивне, миттєве, таке, що апелює до чуття і тіла, тоді як у випадку Паунда, якщо взагалі насмілитись назвати це безумством, воно є безумством замислу, методичним, довго виношуваним. Воно справді межує з геніальністю, з огляду на результати проведеної кропіткої роботи і масштаб цілей.
А які ж були цілі? Для цього нам доведеться поглянути на засоби, до яких прибігав Езра Паунд та його колеги по цеху. Процес написання поезії Паундом різнився, це зовсім не те, що у випадку, наприклад, романтизму, коли в уяві постають світ і митець, котрий через чуттєвий сплеск і добір образів виводить свій внутрішній досвід існування на папері. Робота ж Езри Паунда подекуди очевидно могла мати дещо спільне із характерним стилем хірурга: він перекладав давні тексти, до того ж по-різному, щось він перекладав дослівно, дещо лише пародіював, звідкись же брав стилістику або особливу ритміку, надалі ці фрагменти ставали сусідами, всіма силами примушені вступити у нові неочікувані взаємини і промовляти інакшим чином.
Це пов’язано із концепцією сучасного мистецтва в рамках модернізму, якому не чужий був неокласицистський пафос, для нього вільне плавання творця починалось тільки після наслідування попередніх гідних взірців. Неприпустимим було нетворчо підходити до минулого, адже так можна було скотитися до звичайного епігонства, так само неможливо було, виходячи з цілей, поривати із попередніми століттями, тому різного роду сюжети, кожен по-своєму переосмислений і перетворений, органічно вплітались у нові твори. Не секрет, що через численні ремінісценції, цитування, символи та алегорії, присутні в текстах модерністів, їх часто непросто читати, не маючи під рукою розлогого коментаря: це справедливо для Джойсового «Улісса», Еліотової «Безплідної землі» і для поезії Паунда, в першу чергу для його «Cantos».
Всі ці тексти зверталися до міфу. Модернізм фактично був реакцією на реалізм та буржуазне суспільство як таке і його історичний шлях. Тогочасне суспільство ставало свідком смерті культури в шпенґлерівському розумінні, у нього лишався лише прогрес, який вів просто у невідоме, іноді через катаклізми, саме в кризові моменти у людей могло прокидатись розуміння нестачі орієнтирів для того, щоб світ продовжував здаватись належним місцем для існування. Реалізм же був не більше як дзеркалом, в якому відображалась та сама ницість ситуації епохи. Тому що можна було взяти з його методу тим, кого пригнічував такий стан справ, окрім переливання з пустого в порожнє? Тому на рубежі століть прокидається марення новим Ренесансом, потребою в оздоровленні культури, що не в останню, а може й у першу, чергу мусило відбутись через прищеплення міфу.
Саме міф дозволяв вийти за межі конкретних часових рамок, яких не міг здихатись реалізм, і віднайти за ними загальнолюдський зміст, що промовляв би однаковою мірою до кожного, він здатен був відновити у такий спосіб цілісність буття.
Такою універсальною метою була просякнута поезія Паунда, та особливо це характерно для «Cantos», спроби побудови нового епосу, що писався десятиліттями. Як людина міфічної свідомості шукала опори у минулому опори для своєї діяльності в усякій сфері, робила своєрідний крок назад перед тим, як ступити уперед, так і Паунд сподівався, що його «magnum opus» зможе викласти перед модерною людиною увесь свій сенс, образи і сюжети, звертаючись до яких, людина могла би віднайти собі міцну позицію у світі. Однак, космос, який тепер треба було обжити був значно більший, ніж у давнину, як вшир, так і вглиб. Тому текст «Cantos», за посередництва методу Паундової роботи, про який йшлося вище, ткався із тисяч і тисяч різнопланових деталей: міфів, історичних фактів, звертання до персоналій, не оминув поет своєю увагою навіть політику з економікою.
Характерно, що в поезії Езри Паунда досить багато від стилістики східного віршування і власне східних мотивів. В контексті універсальної задачі «Cantos» можна припустити, що поетом оволоділи популярні уявлення про повільніший розпад духовності на більш традиційному Сході. Відтак, вихідна мета може бути розглянута двояко: або ж Езра Паунд, подібно до Рене Генона, хотів оздоровити Захід через прищеплення йому втраченої духовності, тепер вже зі Сходу; або ж, як вважає дехто, «Cantos» творилась як перша епічна поема глобального людства.
Неминуче виринає порівняння місії, взятої на себе Паундом, із Данте. Американський поет, напевно, і сам не цурався таких зіставлень. В них та сама позиція на зламі століть, великому флорентійцю колись вдалось синтезувати увесь культурний досвід своєї епохи з античним спадком та крихтою особистих оцінок, і стати таким чином на початку нового віку. Езра Паунд також сподівався на таку долю, дарма, що його творення, як дитя свого часу і авторського замислу, не могло мати тієї виваженої архітектоніки, що у Дантівській «Божественній комедії». Крім того не варто забувати про такий твір Данте як «Монархія», в якій, спираючись на теологічні здобутки, тільки із врівноваженням ролей філософії і богослов’я, викладено концепції імперії, як єдиної можливості постання гуманістичного ідеалу людини. Тож сфера духовного виробництва крокує пліч-о-пліч із зацікавленням практичною цариною, що було характерно і для Паунда.
Тільки-от людський ідеал для американського поета, як здається, був дещо інакшим. Віра у виключно виважену аполлонічність античної людини, яку поділяв Данте, радше за все була йому чужа. Езра Паунд в цьому питанні здається ближчим до Фрідріха Ніцше, який шукав не рафінованої «доброї», моральної людини, а людини цілісної. Американця, судячи з використаних образів, приваблювали особи, яких би Ніцше міг приписати до «віртуозів життя».
Серед них Бертран де Борн, якого Данте в «Божественній комедії» помістив у восьме коло пекла, шибайголова Франсуа Війон і ренесансний кондотьєр та правитель Сіджизмондо Малатеста, відомий тим, що він був першою людиною, яку прижиттєво антиканонізували й засудили до пекла.
Езра Паунд використовував прийом «маски», який дозоляв приховувати особисте Я поета. Однак, сам вибір тем, до яких слід було звертатись, неодмінно випливав із його системи цінностей. Тож можна говорити про те, що не християнська мораль, а радше лицарський тип, віднайдений у трубадурів Провансу, загалом активна життєва позиція, принаймні коли поет має справу із західними сюжетами, особливо цінувалися Паундом.
В поемі Томаса Стернза Еліота «Геронтіон», яка смислами пов’язана з його ж попередньою роботою «Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока», мова йде про зношеність культури, в якій забагато вагань, порожніх роздумів і замало сенсу й творчої дії. Так звучить початок першої строфи поеми:
«Ось я, старий, у місяці сухому
Я жду дощу. Мені читає вголос хлопчик.
Не був я ані під гарячими ворітьми,
Ані під теплим дощем не бився,
Ані в болоті по коліна, мухами обліплений,
Я не вимахував мечем»
(Переклад Олександра Мокровольського)
Canto IX, яке входить до циклу «Пісень Малатести», починається зі своєрідного пародіювання «Геронтіона», тільки перегорнутого догори дриґом. Так стверджує дослідник і перекладач творчості Езри Паунда Ян Пробштейн. Через відсутність українського перекладу цього фрагменту, приводимо російський його переклад:
«Один год был потоп,
Один год сражались в снегу,
Один год град был таков, что сокрушил деревья и стены,
Здесь, на болоте, заманили в ловушку его
в один год,
И он стоял по горло в воде»
(Переклад Яна Пробштейна)
Поряд із антропологічними візіями в поемах спокійно перебували вираження економічних поглядів Езри Паунда. Він же був ярим ворогом «узури», лихварства, яке він повсякчас засуджував, проклинав і звинувачував ого в найбільших світових бідах. Зокрема у війнах. Обрання політичної позиції під час Другої світової війни, коли поет захоплювався Муссоліні, вів пропагандистські радіопередачі на римському радіо, з якого він закликав США і Великобританію відмовитись від війни проти країн Осі, оскільки так вони лише поглиблять своє грошове рабство і остаточно втягнуть у нього решту світу, випливало якраз із цього переконання. Так мовить Canto XLV:
«Під Узурою
Під узурою ніхто не має дому з оброго каменя,
з плит обточених та припасованих,
щоб фасада його взірцями членувалась,
під узурою
ніхто не має мальованого раю на церковній стіні
harpes et luthes
чи там, де діва приймає відвідувачів
і німб вилонюється з карбів…»
(Переклад Ігоря Костецького)
Цей фрагмент показовий, він не тільки слугує підтвердженням сказаному вище щодо Паунда і економіки, він демонструє ще один метод, яким користувався поет. Він не тільки брав сюжети з різних культур та вміщав їх поряд, в його поезії окремі уривки, здебільшого з джерел, якими користувався Паунд, лишаються переданими мовою оригіналу. В поемах «Cantos» поряд існують англійська, давньогрецька, латина, французька, архаїчніші варіанти сучасних мов Європи і навіть китайське письмо. Так інтертекстуальність поезії Езри Паунда і перекладацькі хитрощі творять окремий світ-простір для діалогу культур. Тому здається правомірним, якщо прирівняти Езру Паунда до співця, нехай невдалого, проекту духовного оновлення і модерного еллінізму.
Автор: Іван Калюга
