Луї Повель

Разом з Луї Повелєм – у Figaro Magazine

Знайомство з Луї Повелєм

Я познайомився з Луї Повелєм 31 жовтня 1971 року на VII національній конференції  GRECE, де я тоді був «secrétaire études et recherche». Йому було запропоновано стати одним зі спікерів разом з П’єром Тюільє, зі Стефаном Люпаско та професором П’єром Дебре-Рітзеном. Саме з цієї дати почалась близька співпраця між цим відомим письменником та тим, що згодом назвуть «новими правими».

У нашій, тоді ще молодій школі думки, він знайшов позиції та ідеї, що відповідали його власним прагненням. «Коли я дізнався про вас та ваших друзів,  – зізнається він 22 грудня 1981 року Аленові де Бенуа, – то перейшов від мислення самотньої людини до мислення в колективі».  Книга Луї Руж’є Le Conflit du christianisme primitif et de la civilisation antique, видана GRECE у 1974 році, вразила його та підсилила впевненість у необхідності відмови від християнства. Однак вирішальною ланкою у цьому об’єднанні стало його захоплення Аленом де Бенуа, якого, як він напише у 1977 році у статті для Journal du dimanche, Повель вважав «однією з найглибших та найвпливовіших постатей епохи».

Я пам’ятаю, як ми разом їздили на конференції GRECE, куди його запрошували. Одного для, повертаючись з Ліллю на авто, він довго розповідав мені про ліс Сен-Жермен-ан-Ле, де любив прогулюватися. Його маєток у Ле-Меній-ле-Руа був зовсім недалеко звідти. Я, у свою чергу, розповів йому, як втомився від життя у Парижі. Тоді Луї порадив мені зв’язатися з одним із його друзів, що збирався виїхати з квартири поблизу парку Мезон-Лаффітт. Так ми стали сусідами (або майже сусідами) уже за два чи три місяці.

Тоді ж він назначив мені зустріч на Єлисейських полях, в офісі видавництва Retz, де видавався його журнал Question. Там я познайомився з Елен Ренар, з якою згодом зустрівся у Figaro Magazine, та Жаком Берж’є, колегою Повеля в роботі над Ранком магів,  що працював у маленькому забитому книгами кабінеті. Я запам’ятав цього незвичайного чоловічка сяючим та трішечки заплутаним. Того дня я помітив, що Луї був готовий перегорнути сторінку. Смерть Берж’є надихнула його на написання Неймовірного Блюмроша (Gallimard, 1976), але попереду чекала вже зовсім інша пригода.

Отож, Луї працював над тижневиком, який мав виходити у вихідні дні. Він вважав, що це єдиний час, коли читач дійсно готовий сприймати матеріал. За його словами, журнали з новинами уже вичерпали свої можливості. Відсутність смаку та повторюваність тем уже всіх дістали. Він хотів повернути у пресу яскраві заголовки; статті, що змушують над чимось задуматись, а тижневики повинні були пристосуватися до культури дозвілля. Він добре знався на пресі, мав величезний досвід у цій галузі. До створення журналу Planète він працював головним редактором у Combat et d’Arts, редактором у Paris-Presse, керував редакцією Marie-France, співпрацював з Carrefour та  Figaro littéraire тощо. Будучи відомим як один із кращих письменників «молодого правого крила», він став жертвою нападу біля будівлі L’Express 24 липня 1956 року. Його оточили й жорстоко побили.  Хоч Луї неохоче згадував про ту подію, я не можу не думати, що тижневик, про який він мріяв, був способом помститися за те, що він пережив того дня.

Він не раз збирав нас з Аленом, аби обговорити втілення цього спільного проекту. У мене залишилось багато зворушливих спогадів, оскільки довіра, з якою він ставився до нас, а водночас і тактовність та завжди тепле ставлення його дружини Еліни Лабурдетт – це все не могло залишити байдужим скромного юнака, яким я був тоді. У фінансовому плані Луї покладався на допомогу Жоржа Помпіду, тодішнього президента. І йому вдалося (не уявляю навіть, яким чином) впевнити його у необхідності цього тижневика. Але вже у 1974 році хвороба скосила главу держави, і проект відклали на невизначений термін. Луї дуже переживав, хоч і не показував цього; ідея подовжувала жити в його голові.

У липні 1975 Робер Ерсан за підтримки двох осіб, що хотіли стати «совістю»  цього видання, придбав Le Figaro. Ними були Жан д’Ормесон – директор видання, та Раймон Арон – редактор. Але стосунки в редакції погіршувались, і вже у 1977 році, коли новий власник оголосив, що сам писатиме редакторську статтю, Раймон Арон пішов у відставку, з часом перейшовши у L’Express, а слідом за ним він видання дистанціювався і Жан д’Ормесон, хоча згодом він таки повернувся на особливих умовах, які гарантувало йому звання академіка. Однак функції директора видання він остаточно втратив.

Стурбований діями Жана д’Ормесона, Янн Клерк, головний секретар Le Figaro, вирішив знайти надійну людину, чию кандидатуру можна було б запропонувати Роберу Ерсану. Я уже декілька років був знайомий з Янном, засновником Синдикату журналістів CGC. Ми були добрими друзями, і я розповів йому про Повеля. Ідея здалася йому чудовою. Ерсан насправді не хотів призначати нового директора, він привласнив це звання собі, але погодився зустрітись із Луї Повелєм. Так і з’явилася ідея нового проекту, що полягала у створенні культурного додатку до суботнього випуску Le Figaro під назвою Figaro dimanche.

Figaro dimanche, а згодом Le Figaro Magazine: трибуна для нових правих

Зайнявши у вересні 1977 року посаду керівника служби культури Le Figaro, Луї Повель запропонував Алену де Бенуа співпрацю в роботі над цим додатком і рекомендував мене на пост головного редактора. На жаль, я не зміг прийняти таку пропозицію, оскільки був на той момент директором видавництва Copernic, створеного у жовтні 1976 року.  Воно тільки недавно досягло комерційного успіху та набуло авторитету завдяки публікації книги Алена де Бенуа Vu de droite, яку Французька Академія згодом нагородить у номінації «Краще есе» 1978 року.

Я досі пам’ятаю розчарування Луї. Ми з Аленом були у нього вдома, в Ле Месніль-ле-Руа. Пізніше, змирившись з обставинами,  він наполягав на тому, аби саме ми знайшли когось іншого, хто здатен взяти на себе таку відповідальність. Нам відразу спало на думку ім’я Патріса де Плюнкета, він тоді працював у Valeurs actuelles. Він був активістом GRECE, і його професійні навички не викликали сумнівів. Луї не знав його, але довіряв нам. Він хотів, щоб ми негайно зателефонували Партісу, попри пізній час, що ми і зробили, просто сказавши його, що повинні терміново обговорити одне дуже важливе питання, і вже за годину ми були у нього вдома. Спочатку він поводився дуже обережно, проте швидко дозволив себе переконати. Така пропозиція була вартою уваги!

Le Figaro dimanche був чудовим майданчиком для ідей нових правих. Ален де Бенуа писав для нього по черзі з Луї Повелєм. 8 жовтня 1978 року ціла сторінка була присвячена книзі професора Ханса Я. Ейзека «Нерівність між людьми», виданій Copernic. 4 лютого було оголошено про видання цим же видавництвом  книги Жана Ко Discours de la décadence . Наступного тижня Луї присвятив свою колонку свіжому номеру Eléments, офіційному органу GRECE. Це лише декілька прикладів тем, які перейшли від нових правих до Le Figaro dimanche. Але вже навесні 1978 року Робер Ерсан прийняв рішення перетворити цей скромний буклет на повноцінний журнал, датою виходу якого мав стати жовтень.

Луї побачив у цьому можливість реалізувати свій старий проект, але вже вкотре виникла проблема з пошуком головного редактора. Хоча Патріс де Плюнкет добре впорався з завданням, Луї не міг довіритися йому повністю у втіленні проекту такого масштабу. Він  хотів підстрахувати його помічником, і знову порадив мене на цю посаду. Ставки були настільки високі, що я більше не зміг відмовитися. Видавництво все ще потребувало моєї присутності, але пропозиція була надто привабливою. Ясна річ, що це була унікальна можливість поширити наші ідеї для широкого загалу.

Видання Le Figaro Magazine було змушене звертатися до авторитетних журналістів з Le Figaro, але участь приймали й інші особи – менш лояльні та більш неочікувані. Йдеться, зокрема, і про Жана-Едерна Альє, який уже співпрацював з Figaro dimanche. Деякі старі журналісти теж співпрацювали з новим виданням, хтось навіть встигав працювати в обох редакціях одночасно. Але потрібно було шукати нових кадрів, аби завершити формування колективу. Луї довірив мені цю місію, знаючи й надіючись, що я, наскільки це можливо, підбиратиму журналістів з кола GRECE, генералами секретарем якого я залишався ще декілька тижнів. Та навіть після мого звільнення з цієї посади він не перестав вважати мене очільником GRECE. Оскільки його сором’язливість заважала йому почуватися впевнено у компанії журналістів (за виключенням жінок), влада, якою я володів, заспокоювала його.

Працювати з Луї було непросто. Здавалося, він завжди був напоготові, закидаючи нас із Патрісом  новими дорученнями та інструкціями, переглядаючи які я навіть сьогодні не перестаю дивуватися. Він думав про все, хвилювався, був нетерплячим, шалений перфекціонізм змушував його особисто відбирати фотографії, що інколи затягувалося надовго. Він міг щось змінити в останню мить і не визнавав жодних обмежень. Журналістський інстинкт ніколи не підводив його. Єдиним помітним його недоліком була нездатність сказати тверде «ні» адвокатам, що намагались взяти в облогу його офіс. Однак він знав про це, і кожного разу, відчуваючи небезпеку, телефонував мені.

Луї призначив нас з Патрісом редакторами, однак у наших виписках заробітної плати назва посади була зовсім іншою. Я відповідав за новини та, як і решта журналістів, належав до Агенції преси та інформації (AGPI), створеного Робером Ерсаном для збереження «набутих переваг», якими тоді володіла редакція Le Figaro. До того ж, нас не вказували у списку редколегії, але для мене це не мало жодного значення, оскільки жодним чином не впливало на мій авторитет.

Спочатку ми з Патрісом мали працювати по черзі. Ми повинні були слідкувати за випуском кожного номеру Le Figaro Magazine; припускалося, що головний редактор буде готувати та шліфувати випуск, але система, приваблива на перший погляд, не спрацьовувала. Зрештою, він здався і розділив задачі між нами: Патріс отримав сторінки, присвячені культурі, я ж – політиці та суспільству. Третій сектор – мистецтво життя, присвячений в основному туризму, — залишався за виконавчим директором Морісом Бодуаном. Цей незнайомий дід належав до паралельної ієрархії, створеної Робером Ерсаном, якого він знав уже давно. Окрім Луї, він був одним з небагатьох, а, можливо, і єдиним в редакції, хто контактував з Ерсаном напряму. Особисто я бачився з Ерсаном лише одного разу – 7 вересня 1978 року, коли він вирішив сказати декілька слів журналістами Le Figaro Magazine, згодом я зіткнувся з ним в коридорі. Він міг буквально зливатися зі стінами. Дивовижна людина!

Le Figaro Magazine  набирає потужності, однак…

Перший номер вийшов 7 жовтня 1978 року з портретом Жискарда на обкладинці. Безліч відомих імен: Жан д’Ормессон, Філіп Бувар, Жак Шансель, Жан-Жак Готье, Франсуа Шале, Бернар Гавоті, Франсуа Нурісьє, Жан-Марі Бенуа, Жан-Раймон Турну, Женевьева Дорман, Ален де Бенуа, Жан-Луї Барро, Жозеф Лоузі, Ентоні Бьорджес, Марсель Жюльен, Джеймс де Кокет, П’єр Данінос, Жан-Жак Семпе тощо. Прем’єр-міністр Раймон Барр та колишній президент США Річард Ніксон погодились на об’ємні інтерв’ю. Це був чудовий початок.

Перший рік минув без пригод. Успіх був майже миттєвим, журналісти дуже пишались цим. Ми почувалися вільними, можливо навіть занадто вільними, настільки вільними, що інколи були ніби в запамороченні. Луї щедро віддячував нам, популяризуючи ідеї, дорогі для нас всіх, які завдяки його величезному таланту набули офіційного статусу. Зі старанністю неофіта й відважністю, що інколи межувала з несвідомістю, він повністю взяв на себе цю місію. Читачі не скаржились, навпаки – все йшло якнайкраще. Принаймні, таким був душевний стан, коли Le Figaro Magazine у липні пішов на літні канікули. Я вирішив скористатися цією перервою та поїхати до Мексики, піти слідами майя, ацтеків. Моріс Бодуан, якому я пообіцяв статтю для його туристичної колонки, допоміг мені організувати цю поїздку.

Я й уявити не міг, що літо буде таким гарячим для Le Figaro Magazine! Напередодні вильоту до Канкуна я ознайомився із Nouvel Observateur від 2 липня з емблемою GRECE на обкладинці й заголовком «Нові шати французьких правих» на білому фоні. Мене це не дуже зачепило. Варто визнати, що зміст статті не був надто об’єктивним, про що можна було б судити з назви. Однак, останнім часом у нас уже були подібні прецеденти, адже успіх Le Figaro Magazine не міг не викликати заздрощів та тривоги серед ЗМІ, що підтримували ліву ідеологію, тож ми звикли до наклепів. З початку 70-х років різні адковатські контори намагалися подати на GRECE в суд. Складені ними рапорти зберігалися в редакціях та могли виплисти на поверхню будь-якої миті.

Я абсолютно спокійно вирушив у подорож, навіть не уявляючи собі, що ця перша стаття стала початком неймовірної прес-кампанії. Цілісіньке літо шановні колеги насолоджуватимуться цькуванням Le Figaro Magazine та нових правих, зв’язок між якими ставився в провину журналу. Нас звинувачували в усіх злочинах тим сильніше, оскільки ми ніяк не могли відповісти. Ця прес-кампанія була першою у своєму роді, вона виказала любов деяких журналістів до низьких, недостойних методів і те, як вони копіювали одне одного, не обтяжуючи себе перевіркою інформації. Кожен з них навпаки намагався використати всю свою уяву, аби виділитися сенсаційністю.

Мета була очевидною: відштовхнути від нас інших прихильників правих ідей. Луї Повель мав добрі стосунки з президентом Жискаром д’Естеном. Про анонімне співавторство Алена де Бенуа у написанні книги Мішеля Понятковського L’Avenir n’est écrit nulle part було по секрету відомо багато кому. Що стосується мене, у Le Figaro Magazine виходили наші спільні статті з Аленом Гриотереєм (один із засновників Незалежної республіканської партії). Думка про те, що ми можемо мати хоча б найменший вплив на авторитетну верхівку того періоду була нестерпною для цих писак. Ліві чомусь вважають, що мають монополію на інтелектуальне життя. Їм не вистачало лише політичної влади, вони сподівалися зірвати її, немов стиглий плід з дерева. Але обов’язково треба було продемонструвати, що праві – найбільші ідіоти.

Звісно, наші критики сподівалися дискредитувати нових правих разом з Робером Ерсаном. Вони вразили його своєю дотепністю, не втримались і від того, аби вказати на помилки молодості. Радикали, що обрали його депутатом у 1956 році, нібито забули про «нацистське минуле» Ерсана, підписавши тим самим своєрідний пакт з дияволом. Їм було також відомо, що він, зіткнувшись з фінансовими труднощами, більше не міг стерпіти скандалу довкола свого імені.

Я вирушив до Мексики, тож кампанія минула для мене непомітно. Особливо з огляду на те, що на третій день подорожі я потрапив у серйозну аварію. На дорозі з Юкатану я збив корову, яка неочікувано вибігла з лісу. У мене була серйозна травма голови, тож мене відвезли до нейропсихіатричної лікарні у Мериді, згодом у лікарню в Мехіко, а вже за кілька днів мене репатріювали. У лікарні Фок мене чекали нові операції, і тут мене почали навідувати численні друзі з Le Figaro Magazine. Так я поступово зрозумів розмах кампанії в пресі: журналістська маячня, що розтяглась майже на 500 статей, частина яких була створена з легкої руки Анні Крігель.

Я не здивувався, адже знав, що стосунки між Le Figaro Magazine та його материнською компанією не є хорошими. За рік до того Луї попросив мене виступати посередником між двома редакціями, яким, як показав досвід недільного Le Figaro, було значно приємніше спілкуватися електронною поштою. Щонеділі я приходив до офісу Макса Клоса, головного редактора газети, аби передати йому макет майбутнього номера. Таким чином ми хотіли уникнути дублювання статей у суботньому Le Figaro. Le Figaro наполегливо використовував ті ж теми, що і ми, тож нам довелось відносити неправдиві макети. Макс Клос і керівники відділів у його редакції завжди приймали мене тепло, один з них був моїм колишнім однокласником, але було очевидно, що Le Figaro підозрювали нас у чомусь. Наш успіх мав би потішити їх, оскільки міг підвищити продажі приблизно на 100 000 екземплярів, але вони заздрили та тремтіли перед цензурою з боку лівої преси.

Конфлікт на XIV колоквіумі GRECE

Я ще не до кінця видужав, коли сталась наступна знакова подія: 9 грудня 1979 року XIV Національний колоквіум GRECE, що відбувався у Палаці конгресів у Порт-Майо, зазнав атаки з боку активістів так званої Організації єврейської оборони (OJD). Декілька людей були важко поранені. Частину злочинців заарештували, але відпустили завдяки втручанню Жана Пірр-Блоха, сина президента LICRA та депутата від паризького осередку UDF – особливо цікаво, що колоквіум було присвячено засудженню всіх форм тоталітаризму. Це викликало хвилю невдоволення, за свободу висловлення виступали десятки людей, багато хто з яких не поділяв поглядів GRECE. Луї Повель, звісно ж, також був серед підписантів маніфесту про свободу слова.

Але були й ті, кого обурив текст маніфесту, поданого в листі до редакції Le Figaro. У січні, тільки-но я повернувся до роботи, Луї повідомив мені про намір звільнити журналіста, що опублікував маніфест. Він виглядав дуже обуреним, тож рішення було кінцевим. Оскільки винуватець був членом GRECE, я мав повідомити йому про звільнення.

В самій же редакції настрій був дещо іншим. Хтось критикував Луї Повеля, нібито він був надто податливим. Вони недооцінили тиск, який той відчував; моя відсутність нічого не змінила. Хоча мій заступник – Анрі-Крістіан Жиро – добре впорався зі своєю роботою, Патріс де Плюнкет, більш досвідчений у цих справах, скористався ситуацією, аби розширити свій вплив. Насамперед він проаналізував настрої громадськості та скористався всіма можливими перевагами наближеності до Луї. Його нове ставлення могло лише підігріти підозри тих, хто знав його значно войовничішим.

Луї вирішив призначити Анрі-Крістіана головним редактором, а мене – директором видання. Зайнятий підготовкою Figaro Madame, перший випуск якого був запланований на травень, він шукав помічника для підготовки нових випусків Figaro Magazine. Я був ще слабким після аварії, тож про великі навантаження для мене не йшлося, до того ж у мій офіс приходило безліч скарг, тож мені потрібен був час, аби все владнати. Я і сам помітив зміну ставлення Луї: ми були майже сусідами і він, розуміючи мій стан, попросив свого водія забирати мене вранці. Дорогою в редакцію ми мали можливість говорити. Він знав, що я не готовий приймати докори наших опонентів, намагався переконати мене в необхідності поступатися, аби зберегти позиції. Інколи додавав: «Ми їх взуємо»!…

Я не був в цьому так впевнений. Мій досвід на чолі GRECE навчив мене, що ніколи не можна дозволяти супернику вважати, що ти вразливий до його атак. Показати слабкість означало отримувати нові удари, щоразу болючіші. Інколи він погоджувався, коли я казав, що ми більше не контролюємо ситуацію. Тоді я помітив ще одну особливість його характеру: Луї вірив у лицарське обговорення ідей. Він боровся як чесна людина за те, що вважав правильним чи бажаним, не враховуючи того факту, що решта навіть не збиралась нічого доводити чи обговорювати.

Луї був сумішшю наївності та щирості, він чудово розгадав наших суперників, знав на що вони здатні. Думаю, він ненавидів їх так само сильно, як і я, кампанія в пресі дуже дестабілізувала його, навіть більше, аніж він міг очікувати. Ви маєте розуміти атмосферу 1980 року: напередодні президентських виборів Міттерану не терпілося дістатися до влади, тож ліві використовували всі можливі засоби, аби дискредитувати Жискара. Очільника держави звинуватили у підтримці режиму Віші та у презирстві до єврейської громади. У книзі, присвяченій євреям у французькому суспільстві, Моріс Шафран розповідає про зауваження, які озвучив близький соратник Мішеля Рокара: «Так, я вважаю, що Жискар – переконаний антисеміт. Він належить до тієї французької буржуазії, де одружитися з євреєм – не найкраще рішення. Дійсно: Жискар ненавидів євреїв. Де Голль та Помпіду в якийсь момент свого президентства виступали проти євреїв, та вони принаймні ніколи не зневажали їх. Зовсім інакшим є антисемітизм по-жискарськи».

Напад на синагогу на вулиці Коперника та президентські вибори 1981 року: крах Le Figaro Magazine та Повеля

Бідного Жискара звинувачували навіть у пособництві неонацистським угрупованням, систематично перевертаючи факти з ніг на голову. Преса в захваті повідомляла, що окремі поліцейські були членом однієї з невеликих ультраправих груп – Федерації європейської і національної дії (FANE). Але замість того, щоб зробити висновок про інфільтрацію державної розвідки в цю організацію, більшість газет почали писати, що поліція була наповнена неонацистськими симпатиками. Проникнення агентів в організацію дійсно відбувалося, але є один цікавий факт. FANE, що існувала достатньо довго і на той момент здавалася помираючою організацією, розпачала здійснювати або закликати до насильницьких дій саме тоді, коли туди потрапили поліцейські. Нещасний збіг обставин… Та я переконаний, що окремі поліцейські працюювали від імені Міттерана, свідомо маніпулюючи FANE та намагаючись створити штучну небезпеку, аби відвернути єврейський електорат від Жискара.

Тижневик Tribune juive від 26 грудня 1980 року писав про те, що Жан-Ів Пелле, найбільш одіозний з активістів FANE, чиї шалені антисемітські висловлювання були опубліковані журналістом Аннет Леві-Війярд в Libération від 2 вересня 1980 року, був провокатором та агентом OJD. Його мати була напів’єврейкою. Після смерті його батька, колишнього члена Руху Опору, у 1958 році він провів рік в Ізраїлі, де скористався можливістю вивчити іврит. І лише після того, як він зв’язався з OJD на демонстрації «Дванадцять годин для Ізраїлю», Пелле приєднався до FANE в травні 1980 року.

Але про всі ці факти забули, коли потужна бомба вибухнула перед синагогою на вулиці Коперника 3 жовтня 1980 року о 18:38 вечора, що призвело до загибелі чотирьох перехожих. Менш ніж через годину анонім – тепер ми знаємо, що це був Жан-Ів Пелле – зателефонував до агетства Франс-Прес, аби заявити про теракт від імені організації під назвою Faisceaux nationalistes révolutionnaires, котра була, по суті, відродженою FANE, розпущеною урядом 3 вересня попереднього року. Сотні євреїв та лівих активістів негайно зібралися, аби виплеснути свій гнів на Міністерство Внутрішніх Справ. Емоції були настільки бурхливими, бо цей теракт, перший такого розмаху у Франції, відбувся всього через вісім днів після нападу на Октоберфест в Мюнхені, в результаті якого загинуло тринадцять осіб, і через два місяці після теракту на станції Болонья, де загинуло вісімдес’ят чоловік. Обидві атаки приписувалися «ультраправим».

Наступного дня, в суботу, 4 жовтня, ще одна демонстрація розчалася перед синагогою на вулиці Коперника з ініціативи Анрі Хадженберга, тодішнього президента “Єврейського Відродження”. Вимогами мітингарів була відставка міністра внутрішніх справ Крістіана Бонне та створення комісії з розслідування «проникнення в поліцію фашистів». Того ж дня, під вечір, Комітет з питань зв’язку соціалістичних студентів-сіоністів (CLESS) організував ще одне дефіле з викриками «Бонне, Жискар, спільники вбивць!»

Ту суботу я провів з Луї, в Месніль-ле-Руа. Він зателефонував мені рано вранці, передчуваючи, завдяки його дивному чуттю, нові атаки на журнал Le Figaro. Ми були єдиними з основних газет, хто не впав в істерію, коли 19 вересня на Марка Фредріксена, президента FANE, під час судового засідання в XVII виправній палаті Парижа напали єврейські активісти з Бейтару, намагаючись прорватися прямо в будівлю суду. Луї турбувався про текст, який я написав, і попросив Патріса де Планкетта переглянути його зі мною ще раз. Кожне слово було ретельно зваженим, але єдиним правдивим почуттям в даному разі могло бути лише презирство.

Я поїхав від Луї в обід після спроби його заспокоїти. Але щойно я повернувся додому, як знову зателефонував йому. Він щойно почув, як Жан П’єр-Блох, президент LICRA, заявив о 13:00 на телеканалі TF1 про теракт на вулицю Коперника: «Вбивці – це й ті, хто створив такий емоційний клімат. Бо є певна преса, що протягом певного часу кидається цькувати молодих євреїв як вбивць. Я все ще хочу нагадати журналу Le Figaro про минулу суботу, там говорилося, що євреї, які прийшли до будівлі суду під час засідання над Фредріксеном, прийшли вбивати. Я хочу сказати, що ця стаття підбурювала людей до нападу й є антисемітською. Незважаючи на те, що скаже пан Повель – він, безсумнівно, буде проливати крокодилячі сльози за жертв, як і багато інших лицемірів, – я хочу сказати, що винуватцем вбивства є також ця газета».

Я повернувся в Месніль, де на мене чекав розбитий Луї. Його побоювання повністю підтвердилися. Він був у паніці. Жан Ферре, який тоді керував відділом радіо і телебачення в Le Figaro Magazine, прибув також, бо жив поряд, і спробував підняти його настрій, що вдалося не краще, аніж в мене. Більш того, ми були неправі, обмежуючи це втручання одним лиш П’єр-Блохом, бо наступного понеділка Бернар-Анрі Леві випустив у Le Quotidien de Paris статтю з наступними словами: «Завжди важко встановити причинно-наслідкові зв’язки між словами і справами. Але сьогодні можна чітко ствердити, що всі ті балачки про елітарні теми, по типу індоєвропейців, євгеніки, котрі нам пропагують сьогодні недорозвинені “нові праві”, підготували ґрунт для сьогоднішньої ситуації». Пан gauche-caviar[1] додав: «Le Figaro Magazine в певному сенсі набагато гірше, аніж Minute; він дозволяє тисячам людей думати, що можна бути фашистом, не будучи схибленим і агресивним фанатиком з FANE».

Саме П’єр-Блох і Леві винайшли тезу про «клімат», котра, ясна річ, знову з’явиться через десять років після осквернення єврейського кладовища в місті Карпентрас. Це тим більш абсурдно, оскільки незабаром поліція виявила, що організатори теракту на вулиці Коперника в’їхали до Франції за підробленими кіпрськими паспортами. Тепер ми знаємо, що вони були палестинцями, які належать до невеликої дисидентської групи FPLP Жоржа Хабаша, «Спеціальної команди Фронту звільнення Палестини», лідера якого звали Салім Абу, і що вибуховий пристрій було відправлено ліванською дипломатичною посилкою. От саме на цих терористів здалеку можна було вплинути, читаючи Le Figaro Magazine. Вони лише продовжували свою війну. Але істина, розкрита в Le Point від 23 березня 1981 року, довго ховалася політико-медійним класом, оскільки в липні 1981 року новий міністр внутрішніх справ Гастон Деффер знову спробував пошукати слід «ультраправих».

У наступні дні після теракту газети, радіо і телебачення разом взялися наввипередки демонструвати ідіотизм та сліпоту. У Le Quotidien de Paris Жан-Марі Руар заявив, що в період з травня 1977 року по травень 1980 року «озброєні групи ультраправих» імовірно зробили сто двадцять два «напади», і заявив, що його «охопив жах, зіткнувшись з цією цифрою, настільки мізерною була кількість арештів». Майбутній головний редактор Figaro littéraire, ймовірно забув на хвилі емоцій про численні атаки, жертвами яких були «ультраправі», і винуватці яких так і не були знайдені чи заарештовані. Так, три теракти було скоєно проти офісів Minute: в травні 1971 року, серпні 1974 та лютому 1975 (після теракту на вулиці Коперника будуть й інші); в червні 1972 року вибуховий пристрій, встановлений перед вхідними дверима в квартиру Франсуа Брігно, поранив збирача сміття; 19 червня 1977 року ще одна бомба рознесла приміщення L’Œuvre Française, а 19 вересня невідомі прийшли туди з кулеметом; у 1977 році частина будівлі, де проживав Жан-Марі Ле Пен, була зруйнована вибухом бомби; 18 березня 1978 року Франсуа Дюпра був убитий бомбою, закладеною в його машину.

Теракт на вулиці Коперника лише підсилив звинувачення проти Жискара. «Дійсність, – писав Жан-П’єр Шевенман в Le Monde від 8 жовтня, – полягає в тому, що між окремими особами з управлінського персоналу Жискара та французькими ультраправими групами було створено справжній симбіоз – від Віші, Club de l’Horloge і прямо до OAS». Три дні потому Франсуа Міттеран, проходячи через Тарб, засудив «безсилля уряду після всіх попереджень, які ніколи так і не були почуті», і нагадав про присутність «ультраправих активістів» в рядах служби безпеки кандидата Жискара в 1974 році. Багато хто теж підгавкував цим звинуваченням «єврейським голосом», наприклад, Жак Ширак, який вирішив покінчити з Жискаром розповідями на телебаченні про «расизм» і «антисемітизм», що стояли за терактом на вулиці Коперника.

Медіаістерія, посилена радикалізацією єврейської громади, серйозно стурбувала Луї Повеля. Отримавши поліцейську охорону від Крістіана Бонні на його власності в Меснілі, він попросив мене з понеділка 6 жовтня знайти йому двох охоронців та зажадав, аби вони, не дивлячись на мої попередження, були озброєні. Я до сьогодні бачу, як вони ходять по коридору, що веде до його кабінету та супроводжують його в кожній поїздці. Ми можемо сміятися з цього зараз, але напруга була такою, що неможливо було виключати спробу скоїти замах. 7 жовтня, через чотири дні після теракту, коли на Єлисейських полях проходила численна «антирасистська» демонстрація, 84-річний чоловік, Шарль Буске, став жертвою нападу невідомих бойовиків OJD (ймовірно, був колишнім чиновником поліції Віші), через кілька тижнів атаку буде здійснено на Мішеля Каньє, колишнього лідера FANE.

Відновлення дебатів?

Аби протистояти наклепам, Луї Повель вирішив подати скаргу на Жана П’єр-Блоха та організувати дебати з Жаном Еллейнштейном. Цей єврейський інтелектуал на той момент уже порвав з Комуністичною партією, тож він погодився на пропозицію. На виході ми мали отримати інтерв’ю, де директору Le Figaro Magazine мали ставитись найрадикальніші питання, які дозволили б йому зняти з себе мерзенні звинувачення. Дискусія проходила в Месніль-ле-Руа, в моїй присутності. Я був відповідальний за публікацію тексту розмови, що був опублікований в журналі 9 жовтня. Еллейнштейн відмінно грав свою роль у цій грі та зібрався проявити ще більшу сміливість через кілька тижнів, коли 14 січня 1981 року заявив у Quotidien de Paris: «Франція не страждає від надлишку свободи завдяки монополії держави на телебачення та концентрації ЗМІ. Захищати свободу означає розширювати її простір. Я б не став писати передмову до книги Форіссона, але визнаю її публікацію, навіть якщо вона буде сповненою маніпуляціями й ідеологічною упередженістю». Однак його дебати з Луї, надто сфокусовані на уявному «расизмі» та «антисемітизмі», були непотрібною поступкою домінуючій ідеології, визнанням слабкості. У будь-якому випадку, цього було недостатньо, аби заспокоїти їх. Прес-кампанія тривала, і група Ерсана зіткнулася з ризиком фінансових репресій. Деякі рекламні агентства, які ніколи не приховували своєї інтуїтивної антипатії до Le Figaro Magazine, погрожували викреслити його зі своїх медіапланів. Одне з них, Publicis, навіть не очікувало випадку на вулиці Коперника, аби бойкотувати журнал. Я досі пам’ятаю, як Моріс Леві, генеральний директор цього агентства, лицемірно пояснював нам під час ланчу – у вересні 1978 року, напередодні запуску журналу, – що не може зробити ставку на журнал, бо він є приреченим на провал!

Паралельно з цими подіями Робер Ерсан постав перед судом: його звинуватили в порушенні постанов 1944 року про обмеження концентрації пресі, а переслідув його маленький суддя з Союзу магістратів, на якого не чинили жодного тиску з боку уряду. Закон вимагав реформи, що соціалісти зроблять через кілька місяців після приходу до влади. Але Жискар не наважився розпочати реформу, котра могла завдати шкоди його політичному іміджу. Розуміючи, що він більше не може розраховувати на своїх політичних друзів, Ерсант звернувся до послуг впливового адвоката Робера Бадінтера, впливову особу з Соціалістичної партії, відомого члена єврейської громади та зятя Марселя Блестейн-Бланше, власника уже згаданого рекламного агенства Publicis. Саме він, що сказав мені в особистій розмові Луї Повель, порадив своєму клієнту піти на поступки: «Le Figaro Magazine має зайняти більш “прийнятну” лінію та позбутися від найбільш “компрометуючих” елементів».

Розрив

Кілька днів по тому Луї зателефонував мені та сказав, що Ерсант попросив мою голову. Я повинен був піти з редакції. Він дуже жалкував, але не міг вчинити інакше. Я, ясна річ, отримаю компенсацію, оскільки мене не було в чому звинуватити. Трохи здивувавшись, я завагався, що робити далі. Моріс Бодуан та Мішель Дюнуа, колишній головний редактор L’Aurore, який щойно прибув до Figaro Magazine в якості консультанта з управління, запропонували мені почекати, доки все заспокоїться та повернутися. Здивований не менше, аніж я, Ален Гріотре не міг повірити, що Робер Ерсант, якого той добре знав, зажадав моєї голови. Я подумав: а чи не сам Луї, який шукав запобіжника для своєї кар’єри, запропонував мене вигнати? Я так і не дізнався правди. Проте, цей сумнів прибрав будь-який натяк на опір. Я змирився зі звільненням тим легше, оскільки отримав декілька пропозицій від інших прес-груп, тож мені не доводилося турбуватися про своє майбутнє.

Луї передав мені листа, датованого 14 жовтня: «Любий Жан-Клоде, я бачу, як ти йдеш з напруженим серцем та пониклим духом. У мене не було іншого вибору. Вони зажадали від мене цього рішення. Якби я відмовився, мені довелося б піти самому, підтверджуючи мерзенні звинувачення проти мене та передаючи всю команду під цей інквізиторський суд. Ми пручалися три роки. Я не шкодую про те, що ми зробили. Навпаки, я пишаюся цим. Але сьогодні ми змушені прогнутися. І, прогинаючись, унеможливити інші атаки. Я не маю жодних ілюзій. Однак, я повинен якомога більше вкладатися в “очищення” редколегії, як того забажав Мішель Калеф в Le Monde сьогодні ввечері. Хто знає? Заощаджений час також може працювати на нас. У будь-якому разі, це єдиний шанс вижити. Мій любий Жан-Клоде, ти знаєш, яку повагу та дружбу я маю до тебе. І ти знаєш, що наша справа глибоко живе в моєму серці. Я сподіваюся, що ми зможимо служити їй вільно й сміливо, і що вона в кінцевому підсумку виграє від несправедливості, скоєної щодо нас [підкреслено]. Мої цілунки, Луї».

Роздираючись сумнівами, я був ще більше зворушений виразами співчуття від більшості журналістів Figaro Magazine, включаючи навіть тих, хто приєднався до нас пізніше, і у кого, можливо, були певні причини для обережності. Крістін Клерк, наприклад, написала мені 21 жовтня 1980 року наступне: «Любий Жан-Клоде, я мала надто мало часу, щоб познайомитися з Вами ближче, і не зможу попрощатися, бо домовилася про зустріч з Рокаром у четвер опівдні. Я хотіла лише сказати, що, сприймаючи спершу Вас з певною недовірою (оці страшні “нові праві”, може Ви спробуєте задушити мене?), я швидко розгледіла Ваші високі професійні якості, та навіть більше – Вашу делікатність, Вашу повагу до інших та Вашу глибоку чемність. Мені сподобалося працювати з Вами, і я буду сумувати. Повірте в мою щиру дружбу. Крістін Клерк».

Луї теж жалів мене. Протягом двох з половиною років моя вірність йому була бездоганною. Після мого звільнення редакція розділилася на кілька кланів, які проводили більшу частину свого часу в боротьбі за прихильність керівництва. Луї був повністю обізнаний про це та розповідав мені про «внутрішню кухню» журналу за ланчами, а іншим разом пояснив мені причини, що спонукали його відмовитися від судового розгляду проти П’єр-Блоха в обмін на лист від останнього, опублікований на 60 сторінці Figaro Magazine від 8 листопада 1980 року, де президент LICRA категорично вибачається за свої слова. Не найкраща стратегія. Проте, наші дискусії були дружніми, і, не дивлячись на мій відхід з Figaro Magazine, ми бачилися досить часто.

Коли у 1981 році до влади прийшов Союз лівих, Луї доручив мені створення асоціації, покликаної об’єднати всіх інтелектуалів, налаштованих вороже щодо нового режиму. Альтернатива для Франції: таку назву мала отримати організація, одним з п’яти офіційних спонсорів якої він був, разом з Аліс Соньє-Сейте, колишнім міністром університетів, П’єром Шону, Раймоном  Брукбергером та Патріком Вайсманом. Мета була визначена наступним чином: «Плюралізм думок має стимулювати розвиток та розширювати дискусію. Як і раніше, необхідно визначити загальні основні принципи, навколо яких може бути сформульованою толерантна та динамічна альтернатива соціалістичній ідеології. Вперше особистості з різними позиціями, проте згодні між собою  в основному питанні, погодилися міркувати та боротися разом».

Перший форум було організовано в павільйоні «Габріель» 5 і 6 грудня 1981 року. І ледь не потрапили в катастрофу: Раймон Арон підняв крик через те, що ми неправильно використали його ім’я у своїх рекламних плакатах. Ми лише додали, пославшись на нього, коротку цитату зі статті у L’Express від 26 червня 1981 року: «Битва ідей починається, бо повинна була початися…» Ми хотіли вступити в цю битву і, незважаючи на його відмову від участі в нашому форумі, ми визнали законним процитувати його. «Гордовитий монстр», згідно з формулою Жана д’Ормессона, він був надто практичним та страждав набряклістю душі,  швидко зайняв надзвичайно формальну позицію та поспішив заявити, що мав на увазі зовсім інше. Вирішивши саботувати наш форум, він почав чинити тиск на осіб, які надали нам підтримку та пообіцяли свою участь. Він застерігав їх від цього, оскільки, будучи пілотований керівництвом Figaro Magazine, цей форум є прихованим маневром нових правих. «Докази» надала Le Matin: 4 грудня у цій соціалістичній газеті писалося про викриття нашої штаб-квартири на Рю де Верней: за цією адресою, бачте, знаходилося помешкання Алена де Бенуа. І дарма, що останній не жив там уже понад двадцять років. То був будинок його матері, яка нещодавно померла. Ален просто позичив його нам, очікуючи на продаж.

Незважаючи на всі свої зусилля, Раймон Арон домігся мізерного результату: відколовся лише Норман Подхорец, головний редактор американського видання Commentary та четверо його співвітчизників, що звільнило нас від тягара оплати їхньої подорожі. Остання атака розпочалося в неділю вранці, на другий день конференції, в кутку павільйону «Габріель». Я досі бачу Лійонеля Столерю та Мішеля Дранкура, котрі викрикують мені образи, погрожуючи покинути форум, якщо виступатиме Ален де Бенуа, що було заплановано у програмі. Я висловив протест проти цього шантажу. На жаль! Ніхто з десяти або дванадцяти присутніх осіб не підтримав мене. Навіть Аліс Соньє-Сейте, якій не вистачило сміливості і яка прекрасно знала, чого саме дехто добивався цією подвійною грою. Ален Гріоттре, чиєї підтримки я очікував, ще не прибув. Що стосується Луї Повеля, то на нього вже напав Столерю по телефону. Цей зловісний персонаж – безсумнівно, не найкращий претендент на боротьбу з соціалізмом, оскільки він збирався стати міністром в уряді Міттерана після того, як втік від Жискара, – однак ніхто не висловив щодо нього жодних підозр, хоча я всіх попереджував. Попередній список ораторів, які я надав Луї 20 жовтня в його будинку на площі Ранелаг в Парижі, містив ім’я Алена де Бенуа. Останній, роздратований недобросовісністю цих цензорів, розлютився, збираючись піднятися на трибуну та відкрито засудити маневри, що відбуваються за лаштунками. Згодом я часто шкодував про те, що не відкрив громадськості правду, на яку він мав право.

18 квітня 1982 року в салонах готелю Sofitel у Порт-де-Севр Альтернатива для Франції організувала другий форум з питань охорони здоров’я, де виступали такі люди, як Жан-Марі Рауш, майбутній міністр в уряді Міттерана, центрист Жак Барро або професор Жерар Мійо – дуже складно назвати їх «симпатиками нових правих», хоча спроби були. То була остання поява цієї організації. Я більше не хотів продовжувати цей цирк. Не бажаючи чітко визначити свою позицію, асоціація втратила сенс існування. Луї про це наче й не думав. Ми дружно обговорили це за спільним ланчем, котрому судилося бути останнім. Він також згадав про своє «навернення» до християнства, з чого потім довго свіявся Патріс де Планкетт, оскільки не вірив у щирість Луї.

Нормалізація Figaro Magazine

Наступні вісім років ми майже не спілкувалися, окрім випадкових телефонних розмов. Ми більше не були на одній хвилі. Сумно, що ці страждання зламали його стоїцизм, у Figaro Magazine він згодом напише: «Саме почуття гріховності надає людині її гідності». Ці гіркі слова супроводжувалися нормалізацією Figaro Magazine. Але ми дуже поважали один одного. 21 травня 1990 року він написав мені ці кілька рядків після прочитання однієї з моїх статей у Lettre de Magazine Hebdo, де, засуджуючи істерію ЗМІ у зв’язку з оскверненням кладовища в Карпентрас, я згадав прецедент на вулиці Коперника: «Мій любий Жан-Клоде, ви єдиний, хто в пресі згадує кампанію проти Figaro Magazine та мене особисто в зв’язку з терактом на вулиці Коперника. Дякую тобі за це. Що незвично, так це те, що ніхто не сміє згадувати про божевільну кампанію проти нових правих, що відбувалася тоді ж. З повагою, Луї».

Я пропустив своє останнє побачення з ним: його похорони. Я обіцяв собі піти туди, як сусід та як друг. Але потім я дізнався, що там будуть присутні Бернар-Анрі Леві та інші «колеги», що наплювали свого часу на Figaro Magazine. Сама ідея побачити їх там була нестерпною для мене. Луї вбирав усе в себе наче губка, і в кінцевому підсумку знайшов з ними філософську схожість. Він мав на це право. Проте, для мене ці люди лишилися ворогами. Тому той день я провів у роздумах в лісі Сен-Жермен, далеко від придворної зграї та зрадницької оперети. І навіть я зберігаю у своєму серці образ героїчної доби Луї Повеля, що припали на роботу в Figaro Magazine. Язичницького, аристократичного та бунтівного Повеля, що гордо піднявся проти «ментальної вбогості» своїх сучасників.


[1] «Лівий пожирач ікри» – жаргонна назва соціалістів, що походили з кіл крупної буржуазії.

Переклад: Сергій Заїковський

поділитись