П’ять вимірів жаху: Едґар По під призмою світових класиків ілюстрації

Який образ малює ваша свідомість, коли ви знову читаєте роботи авторства Едґара Аллана По? Золота доба книжкової ілюстрації лишилася далеко позаду. Крім дизайну обкладинки, більшість сучасних видань поширюються виключно у текстовому форматі. Читачам слід покладатися на свою уяву, та й хто може забути абрис таких образів, як в оповіданнях на кшталт «Серце виказало» («The Tell-Tale Heart». 1843), що є одним із центральних символів творчості По. Нам не потрібна допомога стороннього естетичного сприйняття, щоб надати цьому образу власного існування.

Едґар По досить часто характеризував себе як метафізика й мав намір бути революціонером у філософському дискурсі, про що свідчить його лист до Дж. Евелета: «Те, про що я декламую, має реконструювати світ Фізичних й Метафізичних дисциплін». Світ, з погляду По, задум Творця, якій сам виконує функції художника. У своїй «Філософії композиції» («Тhe Philosophy of Composition». 1846) культова поема «Ворон» описується виключно як від початку й до кінця підкорена розуму автора. Однак, далеко не всі ці ідеї належать до однієї тільки свідомості автора. Якісь із них мають апріорне походження, якісь виникли зовсім спонтанно.

Втім, прослідковуючи вплив, який справляла химерна тінь свідомості майстра на покоління художників – можна зрозуміти не тільки нескінченну актуальність його творів, але й найбільш особистісне відчуття, яке тільки в змозі передати автор та зберегти час: відчуття жаху.

З найбільш визначних днів для видавничої діяльності 1830-их і 40-их рр. до нашого часу десятки, ймовірніше за все, сотні ілюстраторів намагалися передати той позаземний страх, які фіксували його оповідання й романи.

Особливу виразність образи Алана По набули в обличчі п’яти ілюстраторів, чиї роботи з’явилися в історичних виданнях творчості письменника:

Едуар Мане (Édouard Manet. 1832 – 1883)

Після смерті По, загальні риси його творчості знайшли відгук, утворений модерністськими рухами, такими як декадентська поезія Шарля Бодлера (який неодноразово зазначав духовну спорідненість з письменником) і його фактичного учня, символіста Стефана Малларме.

Малларме писав про По: «сучасники лякалися величі таланту письменника, й не були здатні почути, який унікальний гімн склало його тріумфальне піднесення смерті». Щоб актуалізувати творчість Едґара Аллана По й знов донести роковий крик ворона до французьких читачів, він створює досконалий переклад у 1875 році.

Літературний здобуток майстра також має великий вплив на образотворче мистецтво Франції. Ілюстратором видання став ніхто інший, як Едуард Мане, який зіграв вирішальну роль у переході від реалізму до імпресіонізму. Він створив низку літографій, яка повністю навантажена стилістичною виразністю художника – експресивні графічні елементи, як лінії й плями відповідали обскурному сприйняттю самого Малларме. На жаль, Нью-Йоркська публічна бібліотека зазначає, що «публікація не мала комерційного успіху». Книга також ілюструє систему взаємовідносин між По й культурною ареною Франції тих часів. Кріс Семтер, куратор виставки у Річмонді, штат Вірджинія, присвяченій цьому взаємному впливу, зазначає, що По «читав Вольтера серед інших французьких авторів, таких як Олександр Дюма, й знайшов їх дуже впливовими». Письменник мав значний вплив не тільки на творчість Бодлера, Малларме та Мане, але й справив враження на легендарного символіста Оділона Редона.

Артур Рекхем (Arthur Rackham. 1867 – 1939)

Рекхем визнаний одним із провідних ілюстраторів «Золотого століття» британської книжкової ілюстрації. Він зробив 12 акварелей до розповідей Едгара По в 1935 році і кілька сепій. Ілюстрації Рекхема були здебільшого створені в графічній техніці за допомогою тонкого пера. Художник поступово вдосконалив свою власну унікальну й виразну лінію, що стало найбільш яскравою особливістю його стилю й відмінністю від оформлення друкованих видань Англії того часу.

Багато книг Рекхема були видані обмеженим накладом «de luxe», в пергаментній палітурці з підписом. На жаль, початок війни в 1914 році значно скоротив попит на подібне якісне оформлення друкованої продукції. Роботи Артура Рекхема стали дуже популярні після його смерті, як у Північній Америці, так і у Великобританії. Багато з його книг все ще друкуються в оригінальному дизайні, а найперше видання можна знайти і якості лоту на найбільших міжнародних художніх аукціонах букіністів.

Однак, будь-яка згадка про досконало ілюстровані видання, опубліковані наприкінці 19-го і початку 20-го століття, викликає асоціації саме зі складною, класичною технікою акварелі Рекхема. Примірник збірки «Tales of Mystery and Imagination», оформлений художником у 1935 році, є неперевершеним зразком книговидання.

Обрі Бердслі (Aubrey Vincent Beardsley. 1872 – 1898)

Найкращий графік fin de siecle був відомий своїми сповненими гротеску та еротизму ілюстраціями, на стилістичне рішення яких вплинула техніка традиційних японських естампів. Його ілюстрації до «Вбивства на вулиці Морг» – серед них знаковий портрет самого письменника – мають зовсім інше естетичне забарвлення, ніж роботи його попередників.

Хоча коротке життя і кар’єра Бердслі закінчилися всього у віці 25 років, в ілюстратора було більш ніж достатньо часу, щоб розробити власний, сповнений виразності стиль, якій повністю відповідає загальним ознакам образотворчого мистецтва декадансу.

Щодо загальної відповідності світу образів Аллана По, Бердслі більш рефлексує над актуальними тенденціями свого часу, ніж над аналізом самого літературну твору. Стилістика найбільш відповідає іншому письменнику, з ім’ям якого назавжди пов’язана творчість Бердслі. Саме легендарна трагедія «Саломея» («Salomé». 1891) Оскара Вайльда є прикладом містичного синтезу волі автора й ірраціонального відчуття художника.

Але з 1894 до 1896 рік Бердслі створює гротескну серію робіт до «Падіння будинку Ашерів» у друге працюючи над оформленням творів Едґара Аллана По. Цього разу його графіка викликає досить важкі відчуття – стилізація образів позбавлена попереднього лоску й манери, художник впевнено зробив акцент на моторошному відчутті спустошеності й ізоляції, що являє собою загальний лейтмотив оповіді. Стан Обрі Бердслі під час роботи різко погіршився, тому ілюстрації до цієї важкої й особистісної оповіді стали одними з останніх у його житті.

Гюстав Доре (Gustave Doré. 1832 – 1883)

26 офортів зі сталі – приклад класично досконалого твору мистецтва в виконанні Доре. Його «Ворон» 1884 року – це позбавлений іронії й абсурдизму аналіз матеріалу. Кожна з робіт зберігає складну композиційну побудову: глибина просторового й тонового рішення, статика, характерна графіка, тільки підкреслює фундаментальність літературної складової. Детальність зображення не привносить зайвої декоративності. Багатоплановість й окремий наголос на світлотіньовому рішенні зробили з оформлення самодостатній вимір, повністю підкорений «заповіту» Едґара По. Ці ілюстрації також стали його останньою спадщиною – Доре помер незабаром після завершення ілюстрацій, у віці 51 року, це вишукане видання було посмертно опубліковано в 1884 році.

Майстер присвятив цієї серії майже 15 років життя. Від його потойбічних пейзажів до світу короля Артура, до тривожних зображень «Пекла» Данте – Доре зберігав вірність класичній манері станкової графіки, але ніколи не позбувався власної виразності.

У передмові до видання «Фантазія й віра: мистецтво Гюстава Доре» («Fantasy and Faith: The Art of Gustave Doré». 2008) Ерік Зафран зазначав, що художник завжди мав ряд варіацій на тему й індивідуальне сприйняття:

«Здається, було щось спільне між рисами світоглядом По й Доре. Обидва часто вдавалися до апокаліптичних настроїв й прислухалися до голосів потойбіччя».

Гаррі Кларк (Harry Clarke. 1889 – 1931)

Відтоді як розповіді Едґара По про невідомість і жах були вперше складені до збірника «Tales of Mystery and Imagination» в 1902 році, багато талановитих художників намагалися їх ілюструвати, зокрема згаданий вище Артур Рекхем, Густав Доре й Едмунд Дюлак. Але, можливо, саме ірландець Гаррі Кларк найближче підійшов до того, щоб викликати клаустрофобію у заплутаному павутинні світу Аллана По. Для видання 1919 року Кларк створив двадцять чотири монохромних зображення: лякаючи, галюциногенні образи викликають відчуття повного занурення у світ потойбічного. Якщо гравюри Доре можна порівняти з майже документальним описом подій, в той час, коли оформлення Кларка – це есенція марення й нічних жахів.

Стилістика Кларка яскраво поєднує зв’язок між його середньовічною уявою та інтересом до гротеску політичних та соціальних подій початку ХХ століття, які сформували його автентичне світосприйняття. Проте, попри модерністське занепокоєння, його ілюстрації зберігають особливу декоративність притаманну не тільки модерну, але й вказують на глибокий інтерес Кларка до канонів медієвістики.

Автор: Анастасія Плашевська

поділитись