вікно Овертона

Свобода слова і «вікно Овертона»

«Свобода слова», Норман Роквелл

Питання свободи слова сьогодні стоїть, можливо, гостріше, ніж будь-коли раніше. Якщо, наприклад, у ХХ столітті в епоху розквіту тоталітарних режимів у різних країнах світу, було відносно очевидно, які уряди, і як саме обмежують свободу слова та думки своїх громадян; якщо в часи концтаборів було легко зрозуміти, де саме закінчується можливість вільного висловлення своїх ідей та переконань – сьогодні в умовах так званого ліберального порядку в Європі суспільство потрапило у надзвичайно небезпечну пастку. Переконані пропагандою у тому, що ми живемо в надзвичайно вільну та ліберальну епоху в історії людства, величезна кількість людей в усьому світі віддали питання свободи слова в руки ліберальної системи та її архітекторів, котрі радо приватизували цю тему, використовуючи її у своїх цілях.

Хтось скаже: «Я можу написати в інтернеті все, що забажаю, і ніхто мені нічого не зробить. А значить, свобода слова сьогодні дійсно існує і ліберальний порядок це гарантує та забезпечує її ефективне функціонування». Справді, велика кількість з того, що сьогодні публікується простими користувачами у мережі Інтернет, або ЗМІ на сторінках газет, журналів, інтернет-видань і так далі, ще 30 років тому могло спричинити переслідування авторів, їхнє ув’язнення та тюремний термін.

З іншого боку, кому як не українцям знати про переслідування та вбивства журналістів і активістів, які у нашій країні відбуваються впродовж всієї історії незалежності. Георгій Гонгадзе та Катя Гандзюк лише найвідоміші з тих, хто став жертвою своєї журналістської та громадської діяльності. Проте, подібні приклади пов’язані не лише з питанням свободи слова як таким, а й значною мірою з корупцією та безкарністю українських чиновників та фінансових еліт, які, замітаючи сліди своєї злочинної діяльності, залишають за собою кривавий слід. Наразі ми говоримо безпосередньо про свободу слова у вимірі, який стосується не поширення інформації щодо розслідування злочинної діяльності якихось осіб, а радше висловлення своїх переконань, які стосуються фундаментальних світоглядних питань.

Ліберальний дискурс, постулюючи свободу слова як безумовну цінність, насправді створює величезну кількість табуйованих тем, обмежуючи можливість публічної дискусії, і, що набагато гірше, монополізує це питання. Світова ліберальна спільнота при мінімальному контакті з іншою точкою зору демонструє себе як надзвичайно нетерпима та, як зараз прийнято говорити, «токсична». За останні роки ми всі неодноразово ставали свідками того, як ті, хто заявляє про свої ліберальні погляди і, здавалося б, має бодай спокійно давати право висловлюватись тим, хто має інші погляди на різні питання, дізнавшись про невідповідність певним вже конвенційним для ліберального дискурсу переконанням, цькували таких людей у ЗМІ, інтернеті та безпосередньо в живому спілкуванні. Якщо жінка не поділяє погляди феміністок, заявляючи про свою позицію, котра для феміністок є «ретроградною», «патріархальною» і «несправедливою», то її будуть ненавидіти, принижувати та намагатись витіснити зі свого світу.

«От дурна, не розуміє як правильно потрібно бути жінкою», – в кращому випадку почує в свій бік жінка, яка просто по-іншому розглядає це питання. Як показує досвід, далеко не всі борці за права та свободи жінок можуть спокійно визнати, що існує величезна кількість тих, котрі не підтримують їхні ідеї. Тоталітарність лібералізму, здається, не має меж.

У західній науковій спільноті відбуваються ті самі процеси. Ви ніколи в житті не отримаєте визнання в науковому середовищі та можливість викладати в престижному університеті, яким би ви не були професіоналом у своїй галузі, якщо у ваших наукових працях, публічних лекціях і навіть приватних розмовах промайнуть ідеї або слова, які є табуйованими в ліберальному дискурсі. У більшості країн Європи історики не мають можливості об’єктивно досліджувати історію Другої світової війни, тому що існує кримінальна відповідальність за так зване «заперечення Голокосту». Навіть якщо ви не заперечуєте Голокост, а лише хоче розібратись в темних плямах, пов’язаних з цим питанням, такі дослідження – табу. Ви в один момент станете тим, хто хоче виправдати нацистів. Писати та говорити можна лише те, що вже є конвенційним серед наукового естеблішменту. Інакше, в кращому випадку, ваша кар’єра історика завершиться, в гіршому – ви можете отримати величезний штраф або опинитися за ґратами. Наскільки це відповідає принципам свободи слова, які лише формально возвеличені лібералізмом у ранг божественної заповіді, вирішувати вам.

У контексті цієї проблеми цікаво розглянути концепцію під назвою «вікно Овертона» або «вікно дискурсу». Вона була запропонована американським юристом та електроінженером Джозефом Овертоном в середині 1990-их років.

Овертон тоді працював у Mackinac Center for Public Policy. Пізніше концепцію розвинув неоконсервативний політик та публіцист Джошуа Тревіно. Ця концепція стверджує існування певних рамок допустимих публічних тверджень з точки зору суспільної моралі. Можна уявити вертикальну шкалу, в центрі якої знаходяться твердження та висловлювання, які сприймаються тим чи іншим суспільством як нормальні або допустимі. Те, що потрапляє в ці рамки і є «вікном дискурсу». Ідеї, які знаходяться в ньому, можна вільно обговорювати, не боячись засудження та категоричного неприйняття. Нагорі і знизу від вікна, таким чином, будуть знаходитись ті висловлювання, які є радикальними та неприйнятними в даний момент. Вікно допустимих висловлювань може переміщатись вгору та вниз, в залежності від рівня свободи слова, який практикується в цьому суспільстві. Відповідно і прийнятні переконання, які не стануть для їхнього носія причиною соціального цькування та репресій, періодично змінюється. На цю зміну впливають, в першу чергу, серйозні соціальні потрясіння, кардинальні зміни вектору суспільної моралі та інші чинники. Наприклад, півстоліття тому європейський політик не поніс би серйозних репутаційних втрат, якби він публічно заявив, що він негативно ставиться до одностатевих шлюбів. Тоді дана заява знаходилась у «вікні дискурсу». Пройшов час, світоглядний дискурс змінився, і сьогодні така заява у великій кількості європейських країн спричинила б хвилю обурення та критики цього політика, і цілком ймовірно, що його кар’єра могла б на цьому закінчитись. Такий тезис у багатьох країнах більше не знаходиться у «вікні Овертона». З іншого боку, 50 років тому, наприклад, фраза «я підтримую ідею використання легких наркотиків в медичних цілях» була б сприйнята більшістю не дуже схвально. Вона знаходилась поза «вікном дискурсу», так як ця тема не була актуальною та взагалі не перебувала в центрі суспільної та наукової дискусії. Сьогодні все більше людей підтримує цю тезу і з вуст політика або звичайного громадянина вона вже не сприйматиметься виключно негативно. У носія цієї позиції є низка аргументів, які він може наводити на захист свого твердження, а в суспільстві, в результаті широкої дискусії навколо цього питання, можна обговорювати цю тему, не викликаючи різкого неприйняття. Це питання потрапило у «вікно Овертона».

Джозеф Овертон

Про що це говорить? Про те, що свободи слова як такої з часом насправді більше, ніж раніше, аж ніяк не стає. Декілька століть тому за деякі банальні сьогодні твердження людину могли вбити, а сьогодні за інші її витісняють з суспільного життя. Чи змінилось щось? Так, але далеко не фундаментальне розуміння свободи слова та переконань. Натомість змінюються дискурси: одні стають соціально неприйнятними та табуйованими, інші ж навпаки – перестають бути забороненими і стають частиною мейнстрімної політики та масової свідомості. Навіть якщо суспільство загалом їх не підтримує, воно сприймає їх, як дискусійне, і таке, ставлення до якого може змінитись в майбтньому. Їхнє використання політиками може бути частиною маніпуляції масовою свідомістю на виборах з метою отримання політичних дивідендів у вигляді, наприклад, голосів виборців.

Політик говорить те, що сьогодні знаходиться у «вікні дискурсу» і отримує підтримку суспільства. Так само це може використовуватись для забруднення репутації конкурентів – наприклад, якщо переконати виборців в тому, що переконання та висловлювання конкурента знаходяться за межами «вікна Овертона», його репутація буде заплямована і, як результат, він не добере певну кількість голосів на виборах. В Україні, наприклад, це часто відбувається з націоналістичними партіями, які в ЗМІ часто висвітлюються як «нацистські» або «антисемітські», тобто такі, які дискурсивно знаходяться за межами «вікна Овертона». Як результат, суспільство сприймає націоналізм як тотожну нацизму ідеологію і відмовляється розбиратись у відмінностях цих ідеологій та не підтримує націоналістичні партії на виборах. «Вікно дискурсу» зачиняється – до парламенту проходять партії, чиї програми відповідають суспільному образу прийнятної політичної сили.

Критики теорії наголошують на тому, що вона по суті є ледь не конспірологічною і такою, що не має наукових доказів та підтвердження реального використання у світовій політиці. Овертон, говорять вони, вважав, що використовуючи цю концепцію, завдяки послідовному алгоритму дій можливо будь-яку ідею, яка нині знаходиться за рамками «вікна дискурсу», в результаті привести до абсолютного сприйняття більшістю. Насправді ж, нічого такого Овертон не писав, а лише намагався зрозуміти, яким чином можна підняти рейтинги республіканської партії США, яку він підтримував. «Конспірологічною» цю концепцію зробили зовсім інші люди, які використали ім’я Овертона та його ідею, дещо змістивши акценти, яких сам Овертон насправді ніколи не ставив. Нам потрібно зосередитися саме на самому принципі функціонування зміни прийнятних та неприйнятних тверджень, в результаті чого ми зможемо краще зрозуміти як функціонує привид під назвою «свобода слова».

Іншими словами, в даному випадку важливо не те, що хтось може впливати та свідомо змінювати «вікно дискурсу», а сама можливість змінити підхід до «вікна» дозволених публічних висловлювань. Чи можлива справжня свобода слова як така? Чи насправді завжди будуть змінюватись лише ідеї, які потрапляють у «вікно дискурсу», а воно саме буде надзвичайно обмеженим, навіть при декларативній свободі слова?

У цієї концепції, безумовно, є слабкі сторони. Головною, напевно, є те, що єдине «вікно дискурсу» для всього суспільства визначити неможливо. Різноманітність поглядів та тонкі нюанси функціонування суспільства та поширення і конвенціоналізації ідей в ньому вносять велику похибку у спроби звести все до єдиного знаменника та універсалізувати «вікно Овертона». Проте, не можна відкидати той факт, що існує чимало загальних, фундаментальних питань, які можна вправно використовувати в політичній пропаганді, граючи на нинішньому світоглядному порядку денному.

Таким чином ми, окрім своєрідної відносності свободи слова в сучасному ліберальному світі, який одночасно підносить це поняття до небес, а з іншого боку практикує соціальну обструкцію всіх незгодних, бачимо як саме функціонує маніпуляція людською свідомістю з метою отримання політичної вигоди та просування необхідних на даний момент дискурсів. Політику або політичній силі інколи достатньо вправно натиснути на необхідні точки суспільної свідомості, аби отримати підтримку електорату. Після усіх катастроф ХХ століття суспільство потребувало відчуття свободи слова. Ліберальна система вдало відчула цю потребу, розвинула власну інтерпретацію цього питання та встановила монополію на свободу слова.

«Ніякої свободи ворогам свободи», – фактично говорять ліберали, і самі назначають ворогів свободи, майстерно проводячи її кордони так, як їм це вигідно.

Безумовно, саме поняття свободи потрібно вирвати з лап лібералів, які приватизували її, наліпивши на себе абсолютно невідповідну їхній лицемірній сутності етикетку з написом «лібералізм».

Фейкова фраза, яку приписують Вольтеру, – «Я не згоден з жодним вашим словом, але готовий померти за ваше право це говорити», – але яка тривалий час була популярна серед лібералів, нині виглядає як зла іронія. Сьогодні в світі просто не існує більших ворогів свободи, в тому числі й свободи слова, ніж ліберали. Вони не згодні з жодним вашим словом, і вони готові померти за можливість заборонити вам говорити.

Варто поставити питання: «А чи можуть вони взагалі називатись лібералами?».

Автор: Валентин Дзюбенко

поділитись