Свобода слова

Свобода слова у королівстві кривих дзеркал

Мертвій душі свобода не потрібна…
Іван Шмельов, «Сонце мертвих»

Свобода, напевно, є найпрекраснішою абстракцією, із якою зіштовхнулось людство у своїй історії. На все вона наклала свою руку, по-різному явивши себе у світі. Та вона і найвимогливіша й, можливо, найжорстокіша, під різними масками вона жонглює людьми й переконаннями. Вона – як найзаможніший продавець на ринку, переплітаючись із правом у суспільно-політичній площині людського буття, розсипає перед індивідом міріади свого краму, пропонуючи сотні шляхів як самому набути того чи іншого об’єкту або ж перекрити доступ до нього ближньому своєму. І серед усього цього розмаїття знаходимо ми свободу слова, чия історія сьогодні нагадує долю якогось бідолашного персонажа трилеру: на позір її ніби пестять, а насправді вона потерпає від глуму.

Що ж сталося, чому сучасний світ, під яким хоч-не-хоч розуміється світ саме західний, звернув не туди і зіграв злий жарт із сенсами, котрі буцімто повинні були лежати в його основі?

Чому вільне вираження особистості та сама особистість, з усім, що випливає з позицій її першості відносно інститутів суспільства – все, що здійняв лібералізм на свої стяги – насправді обернулись диктатом нав’язаної «коректності» й так званим м’яким тоталітаризмом?

Кажіть голосніше, ми вас не чуємо

В принципі, відповідь на ці питання напрошується сама собою. Природно, що кожна ідеологія намагається якомога якісніше вкорінитись і убезпечитись від зазіхань на себе, від випробовування власної валідності й від того, щоб їй вказували на власні вади. Здавалося б, нічого нового. До того ж, зважаючи на те, що всяка ідеологія ґрунтується на таких чи сяких плодах праці філософів. Ці ж останні – не ми, прості читачі, які можуть, у крайньому разі, змусити себе досить холоднокровно підійти до того чи іншого питання, навіть якщо воно суперечить нашим поглядам – вони люди доволі запальні, особливо коли справа стосується фундаментальних моментів, тоді вже вони прагнуть не лишити й каменю на камені від аргументів суперника.

Тож люди завжди мали певного роду уявлення про благо, а відколись стали замислюватись і над тим, що непогано було би, образно кажучи, ціною малої крові усунути все (всіх?) погане (-их), аби довколишній світ для самих себе став добрим. Не будемо говорити про те, наскільки виправданим в кожному конкретному випадку в ході історії людства було свідоме чи несвідоме застосування цього спрощення, та воно мало місце, і це факт. Це могли бути і представники якогось віросповідання, класу або ж національності – котрі розглядалися, як перепона на шляху до щасливого існування. Масштаби також коливалися від випадку до випадку, але завжди умовним гонінням піддавалася меншість. Знову ж таки, це почасти бувало жорстоким, але настільки ж це і природньо. Та нині все перевернулось догори дриґом, і тепер для європейського та загалом західного світу характерною стала ситуація, коли в свою «істину» дозволено навертати усіх «ненормальних», як їх називав Мішель Фуко.

Ми сказали, що кожна ідеологія хоче захиститися від критики (не будемо поки згадувати про те, що, наприклад, вільне обговорення було одним із принципів парламентаризму, політичної еманації лібералізму).

Сучасний ліволіберальний дискурс у своєму розпорядженні має вищезгаданих «ненормальних», сонм ручних інтелектуалів і політичну інертність та байдужість більшої частини мас, заворожених спогляданням кінця історії. На них він покладається і не терпить жодної альтернативної думки.

Ми не станемо тут критикувати ліволіберальний дискурс через соціальні групи та світоглядні основи, на які він спирається, залишмо це іншим. Тим паче не хочеться вкотре повторювати ті самі позиції ригідної критики сучасного економізму. Проблема не стільки в тому, що маси вірять у прогрес і прагнуть комфортного існування. Звісно, на краю ночі, за висловом Луї-Фердінана Селіна, кожна людина опиняється виключно з власної провини, однак мерзенність обставин значно спрощує цей шлях донизу, і багато в кого не стане сил для спротиву. Та тут можна тільки розводити руками, адже не секрет, що і надлишок здатний розбещувати людину.

Проблема радше в тому, що сама ієрархічність людського єства була перевернута бездумним споживацтвом, і громадська думка до страшного деполітизувалась.

Тому нас цікавить більше те, що відбулось із речами, які лежать в ідейній основі панівного дискурсу. Адже все було би гаразд, із таким супротивником можна було вступати у звичну боротьбу, щонайменше дискутувати, якби він не привласнив собі право на «все хороше», що у поєднанні з претензіями на глобальне панування цього дискурсу, просто дегуманізує опонентів. Повальний запит на свободу, звільнення від усіх «умовностей» існування людини в колективі підняв голову після Другої світової війни і стрімко розвивався до наших днів. Знову ж таки облишимо питання того, наскільки вільною лишається людина, котра віддає себе в руки спектаклю і влади товару, а відмітимо, що те, що вважалося за мету, обов’язково передбачало визначення верств людей, яким було відмовлено в дійсному користуванні певними свободами.

Так, повноцінна свобода слова і дотепер лишилася доступною виключно обраним і згодним за ними слідувати й згладжувати гострі кути, цій свободі тепер навчають, вам обов’язково пояснять, що говорити, щоб відчути себе по-справжньому вільним. Якщо ж не підходите під критерії – тоді зась, хутчіше перевиховуйтесь або краще навіть помовкуйте, інакше в обоймі знайдеться підхоже й для вас тавро.

От візьмемо всесвітню мережу інтернет – медіум, котрий став справжнім центром, довкола якого обертається сучасне життя. Де б ви не були, де для цього є можливість, ви побачите як вулицями снують сотні й тисячі заклопотаним і не дуже людей, котрим доводиться регулярно звертатись до послуг цього посередника. Тепер же звузимо поле нашого зору і зосередимось на окремому фрагменті цієї бездонної пучини – соціальних мережах. Яка їх функція? Любителі конспірології одразу ж випалять: «Їх вигадали, щоб поглибити контроль і все про вас знати, залізти в найдальші закутки вашого приватного життя! А ви ще й добровільно постачаєте їм всю інформацію» Гаразд. Однак, так це чи ні, нас зараз не цікавить. Важливо те, що соцмережі безумовно виконують комунікативну функцію. У сучасному суспільстві, в якому переважають опосередковані зв’язки, таке явище як соцмережі переконує, що саме суспільство все ще існує, воно нікуди не поділося, і навіть якщо ви в холодному поті прокидаєтесь посеред ночі в самотній квартирі, ви в будь-яку хвилину можете перевірити це.

Фактично, як така, ідеальна соцмережа напевно повинна була би покрити увесь світ, водночас поставляючи щонайбільший суспільний зріз і надалі ефективніше переконуючи людство в його єдності, спільності шляху.

Тепер повернімось до того, що ми сказали вище про деполітизацію. Наскільки багато це має відношення до реальності? Звісно, складно сперечатися із тим, що маси стороняться безпосередньої залученості в політичне життя. Точніше, політика для них – це щось таке далеке, що дуже рідко вривається в їхні життя.

Особливо втеча від політики позначилась на молодих поколіннях, для яких аполітичність стала новим трендом і ледь не показником моральної чистоти. Та вони не розуміють, що їм навряд чи вдасться повністю сховатися від неї, якщо тільки вони не згодні вести життя затвірника десь у глушині, подалі від цивілізації. Політика у соцмережах існує не лише в коментарях і дописах політичних експертів, справжніх і самозваних, від яких можна відгородитися як від інформаційного шуму, так чи інакше користувачі сьогодні є об’єктами політики, причому політики у виразно шміттівському сенсі, коли існує поділ на друга і ворога. Ті ж, кого включено до другої категорії, випробовуючи на собі заходи цензури сучасного ліберального дискурсу, фактично піддаються символічному вигнанню. Тож виходить, що хтось рівніший, а хтось більш вільний у своїх діях та висловлюваннях – і таким чином сучасний світ самотужки спростовує основи, на яких декларував побудову суспільства майбутнього.

Якщо хтось вказуватиме на хибність такого устрою, доводитиме, що людина не народжується як tabula rasa, чи, боронь боже, стверджуватиме, що людська природа загалом не така вже й пластична, і реальна політика нікуди не поділася й швидше за все не подінеться з лиця світу, причому в найвиразнішій її формі – війні – і війні такій, яка не походить виключно від того, що погані політики зіштовхують між собою людей, для яких не існує причин глибших, як і мірила справедливості дій сторін та кожного окремого індивіда – таку людину цілком можуть звинуватити у культивуванні ненависті і, звісно від великої любові до неї, порадити їй не висовуватись за межі приватного, доки великі емансипатори добивають залишки світового зла. Така от свобода слова.

Чому не варто засмучуватись?


(а можливо навіть варто радіти)


Наостанок повернімося до епіграфа. За нього взято фразу з роману Івана Шмельова «Сонце мертвих». У романі описано криваві роки червоного терору у Криму. Власне сам рядок «Мертвій душі свобода не потрібна…», як і весь роман – висловлення абсолютно особисте і таке, що розкриває психологічний стан автора. Чому він почуває себе мертвим? Тому що більшовицька химера забрала в нього сина, і це, разом із суворими картинами, які доводилось споглядати протягом довгого часу, відбилося на бажаннях і світосприйнятті.

Можна було сказати, що більшовики як і сучасні (читайте хибні) ліберали теж апелювали до гасел, відомих ще з часів французької революції – свободи, рівності і братерства – а результати їхнього приходу до влади були докорінно відмінними. Та не це основне, що хотілося сказати цим епіграфом. Свобода – це така річ, яка крокує пліч-о-пліч із індивідуацією, особистим зусиллям, а тому і відповідальністю. Мова, звісно, про свободу індивідуальну, свобода ж спільноти, як-от, наприклад, у випадку нації та її потягу до незалежності, існує в дещо іншому порядку. Так от, цю свободу пізнає той, хто підноситься понад умовностями для того, щоб піддати перевірці самі основи, перш ніж погодитись зі статусом кво, а подекуди й той, хто готовий філософствувати молотом.

Тому істинну свободу неможливо просто дати у користування, її можливо тільки взяти на себе на свій страх і ризик. Звідси, мертвій душі не просто не потрібна свобода, вона її і не здобуде.

Так і стається, що ті, хто випробував підвалини дискурсу, в даному випадку ліволіберального, і віднайшов у ньому розрив між гаслами і дійсністю, стають мішенню для нападів, адже, користуючись такою образною мовою, «мертвих» боятися точно не слід, інша справа із тими, хто, провадячи такі невигадливі операції, принаймні має шанс на «оживлення».

Автор: Іван Калюга

поділитись