Мало хто сьогодні не знає про французьку «нову хвилю». Проте навряд чи ми всі методично дивилися стрічки, які зараховують до цього напрямку. Колись покоління «молодих і зухвалих» французьких кінокритиків, що виросло на теоретичній платформі Андре Базена та досвіді роботи в Cahiers du cinéma, прагнуло порвати з пафосом комерційного кіно й привнести в свої фільми радикальні експерименти. Ми не будемо багато говорити про Годара, Трюффо або Ромера: ми просто ще раз нагадаємо вам про їх фільми. Якщо не дивилися – саме час виправитись, а якщо вже бачили – ніколи не буде зайвим переглянути.
Не всіх із перерахованих в цій публікації режисерів точно включають в позначений нами напрямок, але для розуміння контексту епохи необхідно досліджувати кіно Франції кінця 50-х і початку 60-х років комплексно.
«Красунчик Серж» (1958), реж. Клод Шаброль
Цей фільм вважається не просто дебютним у Шаброля, який знімав його за свої гроші, що дісталися йому в спадок, а й взагалі першим фільмом французької «нової хвилі». Клод Шаброль зізнавався, що на початку зйомок навіть не міг зрозуміти, як правильно дивитися в камеру. Однак, прагнення до оновлення кінематографа й експериментів, а також відмінна теоретична база від написання матеріалів для «Cahiers du cinéma» допомогли Шабролю створити дещо видатне.
В історії про Франсуа, який повернувся в рідне містечко і зустрів старого друга з тяжким життям, немає такого оригінального підходу до картинки, як згодом у Годара, але акцент на розгубленості нового покоління французів і безпросвітності життя, оповитого липким провінціалізмом, поклали початок одному з найбільш яскравих і протестних напрямків в європейському кіно.
«Коханці» (1958), реж. Луї Маль
Приналежність цієї стрічки до течії нової хвилі є спірною, як і «Ліфта на ешафот» того ж Луї Маля. Однак скандальна за мірками тих років тематика не тільки передбачила подальший розвиток французького кінематографа в рамках визначеного нами напрямку, а й наступні дослідження в авторському кіно Антоніоні, Фелліні та ін. майстрів.
Варіації на тему «Небезпечних зв’язків» з неперевершеною Жанною Моро в головній ролі викликали сплеск обурення у пуританської публіки (особливо в США, де судовий прецедент, пов’язаний з фільмом, зіграв значну роль у визначенні того, що можна назвати порнографією на екрані). Цинічна в чомусь історія Жанни Турньє та її зради чоловікові з молодим журналістом шокувала аудиторію і деяким чином ламала буржуазні стереотипи. Для самої Моро ця робота стала поштовхом до справжньої популярності й завоювання амплуа жінки з «інтелектуальної красою».
«Ліфт на ешафот» (1958), реж. Луї Маль
Так, звичайно, хтось зараз захоче заперечити: послухайте, але яка ж це «нова хвиля», якщо «Ліфт на ешафот» – це класика нуару і тільки? Ми не хочемо ні з ким сперечатися, ми просто не можемо не включити цю стрічку з Морісом Роне та Жанною Моро в даний перелік із наступних причин: ідеальна зйомка Парижа, багатошарове оповідання, тонке препарування дійсності тогочасної Франції (не дарма герой Роне є ветераном війни, що не може знайти себе в іпостасі звичайного клерка), а ще казковий стильний джазовий супровід від Майлза Девіса.
Головні герої фільму втілюють аристократичну стриманість перед обличчям непростих обставин, але при цьому не опускаються до звичайного для кіно 50-х пафосу. Загадкова чарівність «Ліфта на ешафот» чудово вписується в загальну «новохвильову» атмосферу, і нехай буде так!
«Хіросіма, моя любов» (1959), реж. Ален Рене
«Ти мене руйнуєш. Ти приніс мені радість. Як можна було сумніватися, що це місто зшито за лекалами любові. Як можна було сумніватися, що ти зроблений за розмірами мого тіла. Ти мені подобаєшся. Яка подія. Ти мені подобаєшся. Яке раптове гальмування. Яка м’якість. Ти сам не знаєш. Ти мене руйнуєш. … У мене є час. Прошу тебе, поглинь мене».
Чи треба говорити щось ще? Фільм за сценарієм Маргеріт Дюрас – це поліфонічне кіноесе, рівень чуттєвості та сміливості якого змушує включити його в перелік найкращих французьких стрічок. Любов на коротку мить відновлює час, що розпався, й усуває страх перед життям. Порівняння атомної катастрофи – трагедії японського народу і справжнього злочину XX століття – та історії дівчини, яка щиро покохала німецького солдата й поплатилася за свої почуття, звільняє пригнічене, зі смаком попелу й крові, минуле на екрані.
«Чотириста ударів» (1959), реж. Франсуа Трюффо
«Faire les 400 coups» – це значить вести себе на межі пристойності, порушувати моральні норми. Головний герой фільму Антуан Дуанель став справжнім альтер его самого режисера – Франсуа Трюффо. Стрічка присвячена впливовому теоретику кіно Андре Базену – вчителю авторів, яких включають до французької «нової хвилі», що подарував їм теоретичну базу й фундамент для наслідування та переосмислення (йому варто дякувати за те, що французька нова хвиля росла на фільмах Ланга, Веллса, Бунюеля, Гічкока, Карне та Ренуара, а також абсорбувала їхні художні особливості).
Вільний дух у фільмі переданий не тільки в амплуа «enfant terrible» Дуанеля, що прагне стати дорослим та не розуміє відсутності схвалення від дорослого світу, який зарахував його до маргіналів, але і в зйомці, заснованій на імпровізації та запрошенні непрофесійних акторів.
«На останньому подиху» (1960), реж. Жан-Люк Годар
Цей фільм заведено вважати одним з перших і найбільш характерних для всього напрямку, фактично програмним маніфестом французької нової хвилі. Історія про Мішеля і Патрісію (у виконанні молодих і прекрасних Жана-Поля Бельмондо та Джин Сіберг), що імітують звички героїв з обожнюваного ними нуару, вважається класичною сьогодні, але колись була створена в обхід всіх кінематографічних правил.
Годар створював сценарій «на колінці», знімав фільм на мізерний бюджет і використовував для динамічності руху камери інвалідний візок. «На останньому диханні» змонтовано так, аби передати рух життя, органічність дій акторів на фоні міських вулиць. Герої раз у раз руйнують «четверту стіну», цитують книги і пісні, фільми з Хамфрі Богартом. На хвилинку, тут Мельвіль грає Парвулеску.
«Маленький солдат» (1960), реж. Жан-Люк Годар
«Маленького солдата» зняли в 1960-му році, але цілих три довгих роки забороняли для показу через нібито надмірно реалістичні сцени насильства. Навряд сучасного глядача шокує демонстрація чого-небудь, що має місце в цьому фільмі, але колись історія про любов і духовний заколот Бруно Форестьє, який виявився втягнутим в політичну гру, по-справжньому дивувала європейську публіку.
Годар зображує в цій стрічці нігілізм молодого покоління французької молоді, що йде на угоду з совістю, приреченість «освічених і юних» в новому мінливому світі.
«Красуні» (1960), реж. Клод Шаброль
Один із важливих фільмів епохи французької нової хвилі, який розкритикували під час виходу в прокат. Виявилося, що аудиторія жадала від новаторів революційних посилів, але отримала на виході зріз повсякденності й буржуазного життя.
Насправді ж «Красуні» відзняті все в тому ж дусі експериментів французької нової хвилі, як і попередні роботи Шаброля. Суміш жанрів (кримінального трилера, мелодрами й комедії) необхідна, аби показати непідготовленість молодого покоління до порочного життя паризького суспільства 50-60-х років й для демонстрації непередбачуваності долі. Стрічка розповідає про кілька епізодів з життя молодих жінок. У кожної з них свій тип характеру, і всі вони зустрічають на своєму шляху за досить короткий проміжок часу різних чоловіків, а найбільша загадка полягає в тому, що їх подорож у світі задоволень відбувається під наглядом маніяка, що зачаївся.
«Стріляйте в піаниста» (1960), реж. Франсуа Трюффо
Свого часу цей фільм вважався для Трюффо провальним. Але чи так все погано? Нам здається, що ні. Режисер зняв пародію на популярне в 40-х гангстерське кіно, хоча сценарій картини ґрунтується на детективному романі «Там, внизу» американського письменника Девіда Гудіса. Проте кримінальне підґрунтя є лише фоном для історії про трагічну любов, злети й падіння нещасного музиканта.
Попри відносну традиційність фільму, «Стріляйте в піаніста» істотно порушує жанрові підвалини кіно. Які ж тут дивовижні жінки (наприклад, Мішель Мерсьє), і якими «блідими» на їхньому фоні виглядають чоловіки в стрічці! Флешбеки та нарізки кадрів закрутять вам голову, і ви пробачите картині слабенький наратив.
«Зазі в метро» (1960), реж. Луї Маль
Екранізація роману французького письменника Раймона Кено згадується в списку фільмографії Луї Маля незаслужено рідко. Хоча першоджерело фільму в дійсності багато в чому вплинуло на оновлення французької літератури, а тому тут «нова хвиля» в усіх шарах оповідання абсолютно очевидна.
Історія про дівчинку Зазі, яка мріє побачити паризьке метро, знята ритмічно, з вражаючою динамікою кадру. Ми побачимо справжню подорож по паризьких вулицях: танцюристів кабаре і поліцейських – справжнє різноманіття життя.
«Лола» (1961), реж. Жак Демі
«Лола» Жака Демі є предтечею легендарних «Шербурзьких парасольок», про які можете прочитати далі за списком. Цей доволі ранній фільм Жака Демі зосереджений на казковому зображенні повсякденності, на замкнутому колі осіб, де головною героїнею є персонаж Анук Еме. Навіяний Мерилін Монро образ чарівної красуні в мереживному корсеті нагадує про швидкоплинність мрії та подвійність сприйняття реальності.
Тут всі персонажі ходять «по лезу ножа», ведуть сумнівний спосіб життя, при цьому лишаючись звичайними мрійниками. Пізніше в «парасольках» тематика покинутої жінки, що очікує коханого, отримає переосмислення й подальший розвиток.
«Жінка є жінка» (1961), реж. Жан-Люк Годар
« – Чому ви на мене не почекали?
– У мене важлива справа.
– Найважливіше – це спокусити вас.
– Дивно, тепер у мене є час».
Яскравий «годарівський» триб’ют американській музичній комедії зосереджений на трьох персонажах: Анжелі, Емілю та Альфреді. Історія стосунків між виконавицею еротичних танців та її коханцями схожа на гру. Тут все побудовано на тактиці «гаряче-холодно», маніпуляціях і заграваннях, які деконструюють (або підтверджують їх, хто знає?) протягом оповіді популярні стереотипи про кохання між чоловіком і жінкою.
«Минулого року в Марієнбаді» (1962), реж. Ален Рене
Один з найбільш загадкових фільмів французької нової хвилі, знятий за мотивами роману Алена Роб-Гріє, до сих пір здатний залишити вас при перегляді розгубленим: час не владний над цим шедевром (в усіх сенсах!). Незвичайна зйомка і відсутність чіткого сюжету акцентують увагу на ірреальності того, що відбувається, сюрреалістичній атмосфері, поняттях часу й пам’яті.
Фантастична історія зустрічі чоловіка та жінки в старому замку побудована на флешбеках і просторових зрушеннях, повторах і відсторонених позакадрових репліках. Монтаж стрічки кидає виклик классичній структурі фільму, щоби дозволити глядачеві досліджувати власне сприйняття подій.
Ми цінуємо цей фільм ще й за множинність інтерпретацій: зокрема, існує міфологічна версія переосмислення історії про Орфея та Еврідіку.
«Жити своїм життям» (1962), реж. Жан-Люк Годар
Справжній акторський тріумф музи Годара, чергове дослідження табуйованої проблематики і просто свято «магії кіно» – все це про «Жити своїм життям». Історія жінки в проституції демонструє ілюзорність свободи. Нана всього лише хотіла здобути незалежність і вирішити власні матеріальні проблеми, але в підсумку прийшла до того, щоби продавати своє тіло.
Стрічка сповнена цитат і дрібних алюзій-вкраплень, які зустрічаються в нескінченному діалозі, потоці життя, вируючому навколо головної героїні.
«Жуль і Джим» (1962), реж. Франсуа Трюффо
Колись Франсуа Трюффо знайшов напівавтобіографічний роман практично невідомого письменника Роше в букіністичної лавці. Потім історія, що захопила режисера, стала основою для зйомок одного з найбільш популярних його фільмів. «Жуль і Джим» вважається концентратом кіномови французької нової хвилі.
За сюжетом перед Першою світовою війною в Парижі жили двоє друзів: австрієць Жюль і француз Джим. Одного разу вони побачили в музеї стародавню статую та закохалися в неї. Яким же було їхнє здивування, коли вони зустріли жінку, дивним чином схожу на ту саму статую.
«Знак лева» (1962), реж. Ерік Ромер
Тенденції нової хвилі Ромер буде використовувати і втілювати на екрані протягом створення всього свого циклу «Притчі з мораллю», однак, саме його рання робота «Знак лева» є символічною для режисера. Мало хто знає, що фільм був знятий в 1959-му році, тобто раніше багатьох програмних кіноробот Трюффо і Годара, хоча і вийшов «Знак лева» в прокат лише в 1962-му.
Назва відсилає до знаку зодіаку Лев, під яким народився головний герой, як він стверджує. Значна частина розповіді побудована навколо понять долі, везіння або його відсутності у П’єра Вессельpена. На жаль, стрічка не мала комерційного успіху, через що Ромер був змушений зосередитися на створенні короткого метра та роботі в Cahiers du cinéma.
«Клео з 5 до 7» (1962), реж. Аньєс Варда
Фільм починається зі сцени у ворожки, яка по картах Таро пророкує долю молодої і красивої Клео Віктуар, даючи їй зрозуміти, що та смертельно хвора. З п’яти і до пів на сьому вечора Клео очікує результатів медичних аналізів на рак, відправляючись у захоплюючу подорож вулицями міста.
Стрічка незвичайна тим, що Аньєс Варда (жіночий внесок в розвиток нової хвилі) надає можливість глядачеві спостерігати за розвитком подій ті самі півтори години: історія розвивається «в реальному часі». Фільм розділений на глави, в яких камера вихоплює немов випадкові сценки з життя Парижа.
«Прекрасний травень» (1963), реж. Кріс Маркер
«Прекрасний травень» – це документальний фільм 1963-го року Кріса Маркера та П’єра Ломма, без якого огляд французької нової хвилі не був би повним. Стрічка знімалася з весни 1962 го року, відразу по закінченні війни в Алжирі. Метою кінематографістів було продемонструвати інтерв’ю з парижанами, які відповідають як на політичні, так і особисті питання.
Життя в кадрі зображено осередком несправедливої іронії, оскільки городяни наполегливо ігнорують найважливіші теми, насолоджуючись ілюзією первого «спокійного травня». Фільм порівнювали зі знаменитим експериментальним напрямком cinéma vérité і роботами Жана Руша.
«Блукаючий вогник» (1963), реж. Луї Маль
Драма знята за мотивами твору П’єра Дріє ла Рошеля, який був написаний під натхненням від подій життя відомого поета-сюрреаліста Жака Ріго (радимо поцікавитися його біографією). Головні ролі в картині грають вже на той час зірки французького кіно Моріс Роне, Лена Скерла та Жанна Моро. У фільмі використано музику одного з головних ексцентриків французької та європейської музики взагалі – Еріка Саті.
Герой стрічки намагається віднайти щось, заради чого зможе продовжити жити в сірому буржуазному світі, де він не бачить навколо нічого справжнього й цінного, де його оточують виключно порожні духовно люди. Втома приводить його до екзистенційної кризи та думок про самогубство.
«Зневага» (1963), реж. Жан-Люк Годар
Назва картини відсилає нас до того почуття, яке режисер, насправді, мав щодо до втручання продюсерської кліки в творчий процес. Відомо, що після майже повного завершення зйомок продюсери почали вимагати в автора більше оголених зірок на екрані. Це не стільки мелодрама про складні стосунки пари, скільки кінематографічний маніфест, спрямований проти комерційного кіно.
Перед зйомками «Зневаги» Бардо хотіла вже закінчити акторську кар’єру, втомившись від надмірної уваги до своєї особистості, але вона не змогла відмовити Годару. В результаті ми отримали фільм, в якому героїня Бардо, Камілла, є своєрідним проявом архетипового образу Пенелопи з «Одіссеї».
«Ніжна шкіра» (1964), реж. Франсуа Трюффо
«Ніжна шкіра» за загальноприйнятою думкою зруйнувала успішну кар’єру Франсуа Трюффо й змусила його повністю переорієнтуватися в своїй творчості. Але ми радимо звернути увагу на цей фільм з дивовижною Франсуазою Дорлеак у головній ролі. Тут Трюффо втілив принцип, проголошений іншим режисером – Жаном-Люком Годаром – у характерній для нього провокаційній манері: «Кіно – це правда 24 кадри в секунду».
За сюжетом літературний критик закоханий в просту стюардесу, але він не може віддатися своїм почуттям через турботу про власну репутацію та шлюб із істеричною жінкою, яка безмірно контролює його спосіб життя. Трагічна безвихідь реальності показана в «Ніжній шкірі» без прикрас: порожня повсякденність і короткі моменти зустрічей з «некоммунікацією» і відсутністю виходу з обставин, що склалися.
«Шербурзькі парасольки» (1964), реж. Жак Демі
Музична мелодрама Жака Демі розділена на три частини: Від’їзд, Розлука і Повернення. Формат фільму став революційним для «новохвильового» періоду у французькому кіно – у стрічці немає жодного розмовного діалогу, всі персонажі співають свої репліки.
Ніжні кольорові рішення, романтичний музичний супровід і легкий любовний флер оповідання – це все лише фон, ширма для драматичних сюжетних колізій. Війна в Алжирі займає центральне місце в житті Гійома «Гі» Фуше, ділить світ героїв на «до» і «після».
«Банда аутсайдерів» (1964), реж. Жан-Люк Годар
За сюжетом головна героїня на имя Оділь знайомиться з двома молодими людьми, Артуром і Францем, які переконують її взяти участь в пограбуванні. Чергове романтично-іронічне переосмислення канонів нуару від Годара стало справжньою поп-культурної легендою й основою для творчості дуже різних режисерів: від Бернардо Бертолуччі до Квентіна Тарантіно.
Зйомка тут знову йде в розріз з усіма загальноприйнятими правилами, однак, саме «Банду аутсайдерів» вважають найбільш доступним для розуміння і перегляду взагалі фільмом Годара.
«Альфавіль» (1965), реж. Жан-Люк Годар
«Альфавіль» став для Годара, як одного з найбільш активних експериментаторів французької Нової хвилі, спробою звернутися до нетипового жанру наукової фантастики. За сюжетом, у вигаданому футуристичному місті все контролюєтся за допомогою комп’ютерної системи: під забороною знаходиться любов, співчуття та поезія.
Характерна риса стрічки з Едді Константином та Анною Кариною в головних ролях полягає в тому, що звернення до майбутнього лише підкреслює зв’язок авторської задумки з сучасністю (тут не використовуються незвичайні декорації: лише нічна столиця Франції та дивовижна зйомка Рауля Кутара).
«Безтямний П’єро» (1965), реж. Жан-Люк Годар
Ця картина розповідає про втомленого від заможного та розміреного життя Фердинанда (Жан-Поль Бельмондо), що тікає до морського узбережжя з Маріанною (Анна Каріна) – молодою нянею, у якої неприємності, пов’язані з гангстерами.
У візуальних рішеннях фільму величезну роль грає символізм кольорів, який справляє велике емоційне враження на глядача (часто використовуються кольори прапора Франції, щоб зробити акцент на тупиковому стані французького суспільства).
«Чоловіче – жіноче» (1965), реж. Жан-Люк Годар
Кажуть, що «Чоловіче – жіноче» – це вже зовсім не нова хвиля, і якщо підійти до напрямку «з лінійкою», то ця яскрава і провокаційна стрічка буде вже десь далеко за межою даної кінотечії. Ми погоджуємося і не погоджуємося: талант Годара неможливо оцінити без перегляду цієї стрічки.
У фільмі не раз згадуються політичні діячі того часу й культурні ідоли, а тому це документ епохи, в якому живуть і кохають люди, що застали Шарля де Голля, молодість Боба Ділана й початок зйомок фільмів про Джеймса Бонда. Соціальна платформа та політичний бекграунд чітко проглядаються в «Чоловічому – жіночому»: тут вже зовсім близько 68-й рік, не дарма найбільш відомою цитатою з картини (ця фраза з’являється в фірмових «субтитрах» Годара, що служать роздільником глав фільму) прийнято вважати: «Цей фільм можна назвати «Діти Маркса і Кока-Коли».
Автор: Анастасія Капралова
