Розніжене покоління зумерів було позбавлене Шаленого Макса з рейдерами у БДСМ костюмах, молоденького Мела Гібсона, який ще належно не вмів грати й трощення режисером власного майна задля ефектності екшн-сцен. Втім, наступним поколінням – все найкраще, правда ж? Так зважив і Джордж Міллер перезавантаживши у 2015 році серію фільмів, якій він завдячує кар’єрою кінорежисера, і яка прославила його далеко за межами рідної Австралії. Відтоді назва «Шалений Макс» у переважної кількості глядачів викликає в уяві образи камікадзе-альбіносів з «бум-палками», що у суїцидальному пориві відданості своєму правителеві кидаються на ворога, зубастий респіратор Несмертела Джо і, звісно ж, Шарліз Терон з коротко стриженою головою вимащеною кіптявою й механічною клешнею на місці ампутованої лівиці. Саме останній Джордж Міллер і вирішив присвятити чергову частину відродженої франшизи «Фуріоза: Шалений Макс. Сага», що вийшла на українські екрани в травні цьогоріч.
Що «Дорогу гніву», що «Фуріозу» неможливо назвати прямими продовженнями перших трьох, класичних частин серії з Мелом Ґібсоном. Маючи значно більші ресурси ніж у кінці 70-х, на початку 80-х, Міллеру вдалося поновити культ пост-апокаліпсису на колесах вже в столітті ХХІ, і актуалізувати франшизу в очах молодих поколінь, здобувши чимало нових фанатів. Понад 15 років свого життя режисер і співавтор сценарію Нік Лауторіс убили на написання «Шалений Макс: Дорога гніву», що викликає подив, адже після перегляду, одного з найкращих зразків щирого кіноекстазу у бойовиковому жанрі, залишаєшся на одинці з питанням – до чого тут взагалі було щось писати? Той же Том Гарді у ролі Макса Рокатанскі протягом всього хронометражу лише і робив що гарчав, ледве не лаючи, й хижо зиркав спідлоба в кадр. Зовсім інакше — Фуріоза у виконані Шарліз Терон. Річ у тім, що левова частка від часу, який проект перебував у виробничому пеклі, була спрямована на те, аби розробити передісторію до кожного персонажа, особливо акцентуючись на Фуріозі. Такий багатий бекграунд призвів до створення окремого сценарію, зосередженого навколо постаті Фуріози, який акторка Шарліз Терон використовувала під час зйомок, аби краще розуміти мотивацію своєї героїні. Сценарій переріс першочерговий задум, ще одного локального фільму-погоні про Шаленого Макса. Було вирішено зняти цілу нову кінотрилогію, початок якої проклала «Дорога гніву», а в цьому році побачив світ приквел від маститого ветерана кіно. Автора таких беззаперечних кіношедеврів, як Пригоди порося Бейба і мультика про пінгвінів «Роби ноги». Гаразд, Джорджа Міллера, направду, важко назвати класиком. Йому радше підходить звання вправного ремісника. Втім, це той самий автомеханік, який у вільний час від заміни підшипників та ремонту карбюратора, по лікті в мастилі, збирає у себе в гаражі, по маленьким деталькам, гвинтик до гвинтика, свій справжній магнум опус. А завершивши, люб’язно протирає каркас ганчіркою й щебече: «моя лялечка». «Мед Макс» не просто серія фільмів для нього, це прожект всього життя Джорджа Міллера, і це помітно з першого мимохідь кинутого погляду. Кіно ручної виробки, так би мовити. Цим він вигідно і відрізняється від решти «конвеєрних».
З «Фуріозою» Міллер формує новий канон «Шаленого Макса». Фільм буквально починається з того, що Фуріоза зриває заборонений плід. Персик, яким починається історія, і яким вона закінчується, рівно на тому ж місці, де стартує перша частина перезавантаженої серії. Події фільму розпочинаються із Зеленого Місця Багатьох Матерів, звідки ще маленьку Фуріозу викрадають брудні мото-рейдери. «Край рясності», де минуло дитинство героїні представлений в утопічних барвах комуни широкополих гаїв з прісною водою та ремісничим устроєм господарства, позбавленої прокази усюдисущої моторизації та важкої промисловості, яка у підсумку і згубила людство, призвівши до Третьої світової. Оазис посеред безжалісної жорстокості радіоактивної Пустки, – яка тут волею вітчизняних локалізаторів стала чомусь Пустищем, – до всіх живих, і навіть ненароджених.
В образі Зеленого Місця Міллер відроджує міфологему про Первинний Едем, або Золотий вік, де люди жили в гармонії з природою і не знали горя. Але як і будь-який рай, цей існує аби бути втраченим.
Що характерно, провідну роль у такому анархо-примітивістському суспільстві займають жінки, тим часом як чоловіки у світі Пустки найчастіше є джерелом агресії, руйнації, чвар та загарбницько-експлуататорської політики щодо природи та її ресурсів. Одним з таких є головгад стрічки Дементус, мускулистий ватажок мото-орди байкерів, члени якої й полонили Фуріозу та вбили її мати, розіп’явши ту на дереві при невдалій спробі втечі (аналогічна сцена присутня в другій частині Шаленого Макса – Воїн дороги). Дементус хоче витягти з дівчинки координати Зеленого Місця, і відтоді Фуріоза приймає обітницю мовчання перед своїми ворогами. Загальна кількість реплік Фуріози не сягає понад 30 за фільм, і це дає режисерові можливість зробити ставку саме на акторський талант виконавиці головної ролі. І він в цьому не дав маху. Якщо хтось і спадає на думку для подібної, небагатослівної ролі з сучасних акторок, так це без зайвих сумнівів Аня Тейлор-Джой. Благо, інструментами для довершення образу природа обдарувала її видатними. Головний фокус спрямований на проникливі очі акторки та її мікро-міміку. І цих двох елементів більш як достатньо, щоб показати усі страждання і пекучу жагу відплати, що нуртує в середині Фуріози до її одвічного кривдника, який спершу забрав у неї дім і рідну мати, а згодом і коханого. Взагалі Джордж Міллер збирався омолодити Шарліз Терон за допомогою комп’ютерних технологій для цієї ролі, але з часом відмовився від цього задуму на користь кандидатури Тейлор-Джой. Терон особисто висвятила ту в свої наступниці. Попри те, що Аня назвала зйомки «Фуріози» найбільш виснажливими за всю свою кар’єру, але готові розчарувати всіх фанатів акторки – вона присутня лише у другій половині фільму, у першій маленьке втілення головної героїні грає юне обдарування Аліна Браун.
Читайте також: Найкращі антиутопії в кіно: гід по жанру
Хоч-не-хоч, Фуріоза у статусі полонянки втягується у запекле протистояння Дементуса та Несмертела Джо, коли перший помилково, у пошуках Зеленого Місця натрапляє на, вже знайому глядачам за «Дорогою гніву», Цитадель, що і стає спусковим гачком для фонового, а втім, не менш цікавого конфлікту марнославного дурня-демагога й невтомного осименителя в екзо-костюмі. Якщо мото-орда Дементуса представляє кочовий тип виживання в пустелі, то Несмертел Джо – осіло-феодальний. Перший готовий приміряти будь-яку личину, щоб поживитися за рахунок здобутків інших, виживаючи коштом розбою і грабунку. Тільки-но прибувши в Цитадель, персонаж Кріса Гемсворта називається Червоним Дементусом і приймається голосити популістські промови зі своєї мото-колісниці.
Головні ґанджі стрічки зійшлися клином саме на Крісі Гемсворті. Його партія антагоніста не виглядає загрозливою, як усі попередні негідники «Шаленого Макса». Місцями дегенеративне кривляння, яким козиряє Дементус, видається жалюгідним, у порівнянні з грізною витримкою блідого тирана Джо. Все-таки Гемсворт типажний актор, і йому більше личить амплуа щиросердого довбня, яким був його Тор. Звідки стільки «шаленства», постає питання, у персонажа, в якого толком немає передісторії, крім загибелі сім’ї? Більшість дієвих осіб: сини-дегенерати Несмертела – Ріктус й Скротус, Людожер, Історик, Преторіанець Джек, зграя Дементуса – герої-обставини, в яких, за всіма правилами розважального кіна, візуальна гротескність образів превалює над психологізмом та складністю характерів — нічого нового для франшизи «Шаленого Макса». Ще, з очевидних недоліків – ніс Дементуса. Цьому шнобелю точно є про що поговорити з верхньою губою Генрі Кавела в «Лізі Справедливості». Додайте до цього комп’ютерну графіку, яка місцями виглядає ну дуже дерев’яно, особливо на загальних планах. І музичний супровід, який на цей раз не видав нічого оригінальніше за громоподібний гудок фури від якого кожний раз ловиш дрижака. Хоча композитор все той же, що і в «Дорозі гніву», прославлений численними роботами у кіно та музичній індустрії нідерландець Junkie XL.
Добре, не будемо дарма пісочити стрічку, адже з технічної сторони питання вона майже бездоганна, як постапокаліптичний бойовик. Все, що повинно вибухати — вибухає, все, що стріляти – стріляє, а диринчати – диринчить, і переглядається ця вся вакханалія до дідька захопливо. Все для того, аби прибити тебе до крісла в залі кінотеатру.
Міллер, дійсний віртуоз бойових сцен, не втратив відчуття аналоговості й грубості світу Макса. Тієї самої іржі що вкриває ледь не кожний металевий об’єкт на екрані, хитровимаханого ганчір’я знавіснілих боганів (англ. bogan – назва для австралійських реднеків), запилених часом довоєнних ретро-технологій. Багато плавних прольотів камери й довгих планів, аби розсмакувати всю цю потворну красу цілковитої анархії й радіоактивної розпуки в іконічному вицвіло-помаранчевому світлофільтрі. Режисер не зловживає рейтингом R (18+), в намаганні закидати глядача тельбухами, а ефектно розставляє по фільму моменти жесті. В цьому сенсі «Фуріоза» набагато ліпше стерильних блокбастерів, що намагаються наслідувати візуальні рішення Кубрика, і є чудовою альтернативою безхребетним кінокоміксам останніх років. І зауважте, «Фуріоза» вже друга кінокартина з пустельними пейзажами, яку ми оглядаємо, цьогоріч. Нас до чогось готують? За тим лише винятком, що «Фуріоза» — повна протилежність «Дюни» Вільнева в естетичному й дизайнерському вимірах. Не забуваймо, що до того як стати законодавцем постапока в кіно, з другою частиною «Воїн дороги», франшиза про Шаленого Макса вийшла з грайндхаусного (англ. Grindhouse – кінотеатр, що крутить здебільшого експлуатаційне, «брудне» кіно) піджанру «автомобільного порно». Тих самих фільмів про ревучі корвети, крутих копів за їхнім кермом і адреналінові гонитви, в котрих знімалися Стів Макквін та Джон Вейн. Найперша частина «Шаленого Макса» 1979 року, яка творилася як трушний незалежний андеграунд, з цією кітчевою жорстокістю суспільства, що на повному ходу летить під три чорти, та просто-таки фетишизованою видовищністю поліцейських гонитв, стала прототипом для такого жанру наукової фантастики, як дизельпанк. Ірокези, шипасті шоломи у формі черепів, гонка озброєнь за право володіти стратегічним запасом палива й двох-трьох-чотирьох-п’яти-шестиколісні квазімоди від схибленого світу інженерної думки – все це про дизельпанк. І до біса цікаво дивитися, на те, як франшиза, що дала поштовх до розвитку конкретного жанру, у своїх пізніх ітераціях переймає ключові стилістичні риси напрямку, що з роками розвивався й формувався під впливом перших картин франшизи. Що посієш те й пожнеш, як-то кажуть. Автомобільної фетишизації у «Фуріозі» задосить. Різногабаритних агрегатів — хоч греблю гати. Шестиколісні монстртраки, клешнерукі корчі й пилозубі позашляховики, керовані атомними нащадками Супер Суса й Іллі Киви. Не можемо обійти стороною й появу повітряних сил Пустки, яку вже встигли відмітити всі, хто лише міг.
Цим і підкупила перша частина нової трилогії, і саме в цьому криється причина провалу бокс-офісу приквела. Вже немає тієї новизни, й скаженого галопу. Нехай темпоритм принишк у порівнянні з «Дорогою гніву», однак, це лише пішло на користь сюжетові картини. Австралійський режисер та його команда задерли настільки високу планку, що її перевершення здавалося неможливим. Але, на наш смак, «Фуріозі» цілком вдалося підважити першу частину, як у плані екшену, так і розкритті світоустрою Шаленого Максу. «Дорога гніву», ще на релізі здавалася фільмом-недомовкою, сеттінгом без належної історії в ньому. Маленьким, ознайомчим епізодом з життя всесвіту, в якому будуть розгортатися події подальших картин. У «Фуріозі» ж Міллер ступає на територію «Володаря перснів», пишучи, якщо бажаєте, міфологію Шаленого Макса, розширюючи її вшир, і вглиб. Те, що було поспіхом продемонстровано у «Дорозі гніву», ретельно розжовується у «Фуріозі», а масштаб тим часом все росте й росте. Ставки весь час підвищуються. Знайома екосистема Цитаделі включається в трьох-складну надсистему інших двох міст-фортець: Бензограду й Патронівська. Коли ми думали про «Дорогу гніву», як про суцільну пустку, «Фуріоза» постає перед нами, як фронтир, на який неминуче приходять люди й освоюють його безмежні простори, встановлюють свої порядки й закони, правила за якими співіснують первісні спільноти, племені союзи. Це змушує мислити Пустку, як мікрокосм, поле бою за першість під сонцем багатьох різних фракцій, які то з’ясовують стосунки між собою, то входять у васальні або союзницькі зносини. Тільки ми засвоюємо правила, за якими функціонують економічні ланцюжки: Цитадель – Бензоград – Патронівськ, Міллер вміло вводить у гру троянського коня у вигляді Дементуса, покликаного розхитати усталену конструкцію династичних відносин. На прикладі Несмертела Джо і його братів із решти міст-фортець показано чому цивілізація починається з монополії на насильство, а не навпаки, прикладом чого є хаос й розлад, які тягнуться шлейфом за нездарою Дементусом. Як і в будь-якого «червоного» агітатора, за його красномовними словесами про «відняти й поділити» ховається повна некомпетентність, нерозуміння внутрішніх процесів, відсутність господарчих навичок, не кажучи вже про системне мислення, що призводить до закономірного результату у вигляді безглуздої зовнішньої експансії. Не змігши освоїти ресурси Бензограда, який він благополучно угробив, Дементус переходить до захоплення нової ресурсної бази, що у фіналі призводить до епічної «40-денної війни за Пустощі». Сюжет наче списаний з реального життя, чи не правда?
«Війна була, є і буде», — каже Історик, який веде закадрову оповідь, ледь не слово в слово повторюючи відомі тези Томаса Гоббса про «війну всіх проти всіх» і «первинний хаос» у своєму монолозі, у кульмінації картини. В цьому і полягає сутність постапокаліпсису: показати, що людина, навіть із поверненням у точку відліку все одно лишається найагресивнішим видом з усіх. Маленька фантазія на тему: що було б, якби у середньовічних ворлордів були восьмициліндровий двигун та автомат Калашникова.
Неодмінним елементом фронтиру, як відомо, є міфологічна свідомість його мешканців. У ситуації занепаду письмових джерел, та інших засобів фіксації поточних історичних подій, з’являються перші усні перекази, легендарні герої, наративи, які об’єднують людей з різних куточків австралійської Пустки, і складають її усний фольклор. Тому в кінці «Фуріози» Міллер вдається до метанаративної форми оповіді, пропонуючи на вибір глядачеві декілька варіантів того, як Фуріоза здійснила жаданий акт помсти. Подібне рішення вчергове підтверджує давню теорію фанатів про те, що всі фільми франшизи відбуваються в одному світі, але оповідають про різних месників Пустки, з яких склався узагальнений міф про Шаленого Макса. Блискучий хід, зважаючи на виробничі цикли останніх двох стрічок франшизи, і небажання прив’язуватися до конкретних акторів. Звідси й така плутанина у хронології франшизи. Спочатку Джордж Міллер казав, що «Дорога гніву» – це мідіквел, себто події відбуваються між першим і другим фільмами, тепер же дідо знов щось наплутав, і в інтерв’ю заявляє, нібито події «Фуріози» відбуваються після «Під куполом грому». Простіше сприймати кожну картину окремішньо. Великий плюс «Фуріози» у такому випадку, що її можна розглядати, як цілісний, завершений твір, з власною драматургією, і лише як продовження цієї історії «Дорогу гніву». Той випадок, коли приквел робить оригінал менш значущим в уяві глядача.
В старих стрічках ми спостерігали за тим, як Макс Рокатанскі перетворювався на Шаленого Макса, того самого Воїна дороги, в нових же, як Фуріоза стає Преторіанцем Фуріозою й «найтемнішим з янголів Пустки». Героїня Ані Тейлор-Джой проходить архетиповий шлях жінки-воїтельки, багато в чому схожий з долею Конана-Варвара, котрого теж ще малим як раба викрали з рідного селища. Ні для кого не секрет, що Міллер, як і його тезка Джордж Лукас, надихався при творенні другої частини своєї 80-тівської кіноепопеї роботою Джозефа Кемпбелла «Тисячоликий герой». Метаморфози Фуріози в ході сюжету покликані підкреслити внутрішні злами її особистості на тяжкому шляху до омріяної відплати. Ми бачимо, як пустка поступово ламає її. Зовнішньо вона все більше скидається на таких же покалічених соратників Несмертела Джо, обвішаних чудернацькими протезами.
На додачу, приквел дивовижним чином працює у синергії з «Дорогою гніву», адже ми тепер розуміємо той крах високих надій, невимовну втрату, яку переживає Фуріоза у тій сцені, де компанія головних героїв нарешті прибуває у місця її юності й не знаходять там нічого крім піщаних барханів. Виявляється, тікати від реальності більше нікуди. Усвідомлення цього факту буття, змушує героїню зійтися у двобої з Несмертелом Джо і повернутися у Цитадель переможцем. Не гнатися за примарним раєм зі свого дитинства десь там у Землі обітованій, а спробувати його розбудувати тут, у теперішньому. Перетворити Цитадель на нове Зелене Місце.
Лейтмотивом «Фуріози», як і в найпершій частині з Гібсоном, лишається втрата. Втрата близької людини, чогось цінного або навіть загалом віри в майбутнє. Принагідно нагадати, що перші дві культові стрічки вийшли якраз у період розквіту панк субкультури, що відобразилося не лише на прикидах байкерів-бандитів, а й на філософії постапока. No future! – ось гасло панк-покоління. Головна постапокаліптична серія в кіно завше була про те, що майбутнього не існує, а ріку історії, минуле, яким би приємним воно не було, не обернути навспак. Лишається тільки теперішнє, тут і зараз, коли похмурим антигероям, як Макс Рокатанскі чи Фуріоза, доводиться робити раз у раз тяжкий моральний вибір: лишатися чи рушити далі.
Та що там казати, навіть майбутнє самої франшизи поставлено під сумнів, адже вже другий тиждень прокату показав помітне падіння інтересу глядачів до стрічки. Кошторис «Фуріози» оцінюється у $168 млн, тоді як збори за два тижні прокату по усьому глобусу планети Земля згідно Box Office Mojo склали лише $118 млн. Невдячні критикани злословлять: «навіщо нам фільм у сеттінгу Макса, але без Макса». Ненажерливо жаліються на нестачу екшену і просідання сюжету. Стрічка прямує до свого касового провалу. В Джорджа Міллера в загашнику ще є один сценарій, присвячений на цей раз уже Максу, під назвою «Шалений Макс: Пустощі», але чи вийде завершальна частина нової трилогії на екрани? Пропонуємо не гадати наперед що буде, а насолоджуватися тим що є, тим паче «Фуріоза. Шалений Макс: Сага» залишає після перегляду такий приємний післясмак високооктанового бензину в роті.
Автор: Богдан Марченко
