(Actes du XVIème colloque national du G.R.E.C.E.
Palais des congrès de Versailles
29 novembre 1981)
Переклад присвячується полеглому воїну Сергію Заїковському «Деймосу».
Це дуже важливий матеріал, який донині не втратив своєї актуальності, Ґійома Фая з XVI національного колоквіуму G.R.E.C.E. «За правий ґрамшизм», котрий відбувся 29 листопада 1981 року. В цій промові викладено Ґійома справжній археофутуризм, хоча на той момент він іще навіть не вигадав цього неологізму. Адже тут можна прослідкувати його чітку ідеологічну лінію (та стиснутий ідеологічний базис), яку Фай продовжить гармонійно розвивати й потім через чимало років усе це розвинеться у його головне творіння: Археофутуризм (1998). Ця промова дуже запальна, гаряча та промовиста. Під час читання відчувається відважний фаустівський дух, і ненароком власна душа починає палати титанічним вогнем. Ґійом вмів запалювати людей, він був блискучим оратором та невизнаним генієм.
В інтелектуалів більше немає ідей, а красиві картинки в журналах вже не здатні створити ілюзію: старіння всієї думки відповідає порожньому белькотінню засобів масової інформації. На задньому плані — світ без мети, світ шуму, де обертаються товари. Від старезних лівих та престарих крайніх правих, від неокаліфорнійських сект до молодих динамічних управлінців сімдесятих, навернених в екологізм та м’які енергії — дискурс ідеологій кружляє по колу. Розгромлені фактами, класичний лібералізм і марксизм залишають своїх колишніх апологетів розчарованими.
У своїй останній книзі Режіс Дебре [1] визнає, що його ідеї суперечать його ідеалу. Бернар-Анрі Леві [2], зі свого боку, нещодавно написав у своїй щотижневій колонці в Matin: «Я вже не говорю про інших, про всіх інших, а врешті про себе, безпорадного, абсолютно дезорієнтованого щодо завдань теорії, невідкладних дій, самої впевненості в речах» (17 листопада 1981 р.). Що ж стосується нас – він може бути спокійним – ми ані безпорадні, ані дезорієнтовані. Ми знаємо, куди йдемо. Ми знаємо, чого хочемо: взяти гору над панівними ідеологіями.
Це довгий шлях, але все під силу, якщо ви вмієте чекати й працювати для цього! Публікації, книги, зустрічі, колоквіуми, семінари, гуртки: протягом тринадцяти років ширилася наша діяльність у боротьбі ідей. Довкола нашої ініціативи, яку за своєю формою можна порівняти з товариствами думки [3] до Французької революції, народилася нова чутливість, так ніби G.R.E.C.E. привела у рух силу, ідею, котра вже була таємно присутня в громадянському суспільстві.
Ким ми були тринадцять років тому? Ніким або майже ніким: жменькою студентів, сповнених суперечливих інтуїцій. Ким ми є сьогодні? Течією думки, центром цінностей, який бурхливо розвивається. А що завтра? Не можу не навести таке порівняння: енциклопедисти й філософи XVIII сторіччя виступали в розпал «дворянської реакції», коли «видимість» суспільних подій, здавалося б, спростовувала їхні цінності. Те ж саме було і з Франкфуртською школою [4], вплив якої зараз спостерігаємо. Насправді як і ми сьогодні, ніхто з них не йшов проти течії. Нинішня ситуація, насправді вселяє в мене оптимізм – підрихтувати ринкове суспільство, керувати його Системою, реанімувати згаслі ідеали егалітаризму у свою чергу, слідом за «просунутим лібералізмом» намагається «західний соціалізм», який є його продовженням. Однак, за першими ж ознаками, здається, що це зовсім безперспективно. Наше суспільство вже не окрилене оновленням своєї ідеології. Наразі вона досягла свого «піку», тобто початку занепаду;
мертві ідеї стали моральними канонами, системами звичок, ідеологічними табу, які вже не викликають ентузіазму. Немає більше революційного запалу, лише «мінімальні надії»: утопія застигає. Зберігаємо, «за відсутністю чогось кращого».
Але, як завжди в історії, під застарілим масивом офіційних ідей і панівного академізму народжується нова сенситивність, нахабна, зухвала, нешаноблива. Її представниками є, в тому числі ми. Ми хочемо повернути ідеї світові, який не має їх, дати сенс людям, відчуженим патогенним суспільством, де старезність духу, гегемонія побутових мікроцінностей, змагаються лише з повторенням історизмів політичного апарату. Результати вже є: зростає не тільки наша безпосередня авдиторія, але й наші концепції й теми підхоплюють скрізь, де нас читають і чують. Саме ми винесли їх на публічне обговорення: взаємозв’язок релігії та ідеології, індоєвропеїстика, питання культурної самобутності, боротьба з американізмом, дебати з етології, впровадження наук про життя в соціологію, піддання сумніву ідеології прав людини тощо. Ось що має прийти на зміну провінційним розумуванням паризької інтелігенції над останніми посмертними конвульсіями Жан-Поля Сартра [5] чи тлумаченням останньої податкової промови актора Рейґана [6].
З іншого боку, ми не можемо не помітити, що наші ідеї підхоплюють люди усіх переконань. Справді, ці ідеї заперечують і підривають панівну ідеологію, вони просочуються потроху, як небажані коропи, у ставок офіційних ідей. Але тим краще. Ми тут для того, щоб кинути наші камінці в ставок, тобто змусити людей замислитися і пробудити їхній розум.
Потрібно ставити підривні питання: невже глибинна функція ідеології прав людини полягає не в тому, аби легітимізувати проект глобалізації масового економічного щастя? Чи не є «молодіжна культура» справжнім етноцидом молоді, перетвореної на новий, гомогенізований, споживацький «західний клас»? Чи не слід переосмислити сенс усіх так званих протестних рухів шістдесятих-сімдесятих років, які за збігом обставин виникли в США, як пристосування буржуазного духу до нової форми капіталізму, бюрократичного й «непатримоніального»? У цій же перспективі, чи не слід розглядати пропаганду суспільства вседозволеності навколо й так званих ідеологій «визволення», як протилежні появи нового тоталітарного лібералізму, що інтегрує людину в централізовану й безболісну технократичну дисципліну? Чи не може викликати підозру й велика кількість промов, які вихваляють «народну демократію», «автономію особистості» й т.д.? Чи не полягає їхня функція, через заохочення нарцисизму й поляризацію індивідів у повсякденному житті, – підтверджувати занепад справжнього громадянства і посилення соціального контролю з боку технократичного державного апарату, чи то «просунутого ліберального», чи то соціал-демократичного?
Іншим тривожним питанням є те, чи не полягає роль політичного спектаклю, влаштованого засобами масової інформації, в тому, аби змусити громадськість забути про свою критичну функцію на користь нової функції схвалення?
У більш загальному плані ми запитуємо: що стоїть за гіпергуманітарною, гіперегалітарною, гіпердемократичною риторикою прихильників держави загального добробуту? Чи слугують вони встановленню тоталітарного, адміністративного та деполітизованого панування? Що приховує ця надзвичайна одностайність лівих і правих навколо захисту «Заходу», цієї «західної цивілізації»? Чи може бути це супутнім зачатком добровільного забуття викладання історичних коренів європейської культури? Чи не хочемо ми, бува, виробити homo occidentalis, який населятиме американосферу, в якій різниця між соціалізмом і лібералізмом матиме сенс лише під час передвиборчого цирку? Ось такі питання ми ставимо. І ще багато інших, на всі теми, від антропології до порівняльної міфології!
Ідеї для нас – це зброя на службі проекту.
Ізольована, нейтральна, небойова інтелігенція ніколи не залишала свого сліду в історії. Так, ми є виразниками цієї заангажованої думки та культури. Ця заангажованість не є й ніколи не буде політичною, а лиш історичною. Будьмо відвертими: G.R.E.C.E. та її рух не мають наміру накидати ідеологію лібералам чи консерваторам, так само як і «лівим», а хочуть донести до суспільства в цілому силу різноманітних ідей.
Заняття «правим ґрамшизмом» – означає поширення системи цінностей, яка буде ефективною в довгостроковій перспективі, котра може навіть колись містити суперечливі формулювання, і яка підтримується метаполітичною стратегією, тобто такою, що знаходиться за межами політичних інститутів, як з точки зору мови, так і цілей.
Читайте також: Томіслав Суніч: правий ґрамшизм
Таким чином, G.R.E.C.E. поширює погляд на світ, який може виражатися або через культурні дії, або, на суто інтелектуальному рівні, через побудову теоретичного корпусу, який ніколи не завершується, завжди перебуває в прогресії. Саме останній, який має на меті охопити всі дисципліни в єдиній цілісності, від біології до філософії, позиціонує себе як єдина глобальна спроба ідеологічного творення в наш час, в епоху занепаду марксизму. На відміну від марксизму, християнства та економічно-гуманітарної вульгати, наш ідеологічний корпус є радикально відкритим і постійно еволюціонує. Він інтегрує нові дисципліни, він сприймає нові ідеї, він завжди залишається в безпосередньому контакті з реальністю.
Але головна особливість ідей G.R.E.C.E. в сучасному ландшафті – це їхня незалежність від будь-яких ідеологій. Останні, навіть якщо вони заявляють про свою опозиційність, всі стоять у рамках одного світогляду, який я буду називати «західним». Жоден із дискурсів, що продукуються цією ідеологією, включно з найбільш «гострими», не можна вважати «критичним». Суспільствознавці, письменники, драматурги, журналісти, ідеологи, політики ще з початку сторіччя накопичували, здавалося б, критичні висловлювання про наше суспільство. Послідовно існувала марксистська критика, анархістська, екзистенціалістська, потім фройдистська, фройдо-марксистська, християнсько-екзистенціалістська, неоліберальна й т.д. Однак, якщо придивитися уважніше, то ці критичні зауваження такими не є, починаючи з відомої критичної теорії Франкфуртської школи. І це нормально: західний світ, об’єкт стількох повчань і кристалізація стількох революційних чи реформаторських фантазій, ніколи, по суті, не відкидається у своєму ідеологічному субстраті. Йому закидають лише «технічну» недосконалість у реалізації його універсалістських ідеалів, які поділяють усі (політичні) сім’ї – від троцькістів до неоконсерваторів. Критика не може бути справжньою, якщо вона ґрунтується на тих самих припущеннях, що й об’єкт, який критикується. Однак найбільш «запеклі» дискурси, від автономізму до радикальної екології, позиціонуються «проти» західного суспільства лише для того, аби спонукати його до подальшої актуалізації своєї імпліцитної ідеології. У результаті, сучасний виступ проти наявних порядків зміцнює панівний світогляд, якому він начебто протистоїть.
Наша течія думки не поділяє такого світогляду. Таким чином, ми представляємо чи не єдину «ідеологічно звільнену територію» в сучасному суспільстві. G.R.E.C.E. та її рух першими зайняли радикально критичну позицію, простір реального протиборства в середовищі «західного консерватизму». І, можливо, саме тому в наших лавах найбільше, ніж деінде, справжніх протестувальників травня 68-го (наприклад, спадкоємців ситуаціоністів [7]).
Наша критика спрямована на всі сучасні ідеології, які слід трактувати як секуляризацію християнської свідомості. Першопочатково християнський індивідуалізм позиціонувався як основоположна цінність. Окрема людина, відірвана від світу, повинна здійснити своє спасіння через зв’язок із Богом-Отцем. Секуляризація християнства, яка почалася з кальвінізму і закінчилася сучасними ідеологіями, полягає в тому, що метафізичні й моральні ідеали, з якими християнин, як «індивід-поза-світом», перебував у духовному зв’язку — спускаються на землю, з метою її «перетворення». Християнська аксіома про те, що людина повинна досягти свого індивідуального спасіння у потойбічному світі, в панівних ідеологіях, трансформувалася у прагнення досягти індивідуального щастя, яке зазвичай розуміється як економічний добробут. «Воля Божа» християн стає «Розумом» ідеологів. Метою суспільства стає раціональна реалізація індивідуального щастя. Справжня «природа», тобто все те, що складається з відмінностей, життєвих імпульсів, становлення, як це засвідчує сучасна наука і як ми того бажаємо у ціннісному сенсі, знецінюється на користь секуляризованого «потойбічного світу», яким може бути умиротворена світова спільнота, кінець історії або західний космополітизм.
«Рівність» і «свобода» є наслідками, а не «постулатами» цього світогляду. Постулати складаються зі святої трійці «Особа-Розум-Добробут/Спасіння». Рівність виводиться з індивідуалістичного постулату: абстрактна й атомізована людина, підпорядкована Богу-Отцю або вселенському розуму, просто «за замовчуванням» вважається скрізь однаковою, через знецінення її сутності. З іншого боку, в язичницькій традиції, яка є єдиним справжнім «гуманізмом», рівність стверджується в конкретному, обмежувальному й позитивному сенсі: наприклад, рівність можливостей, яку ми поділяємо. Так само і наша школа мислення, яка віддає перевагу плюральному, а не сингулярному, вірить у свободи, але аж ніяк не в монотеїстичну й тоталітарну концепцію «Свободи».
Таким чином, рівність у християнсько-західному світогляді розуміється як засіб, інструментальне поняття для створення всезагального суспільства індивідуального, раціонального й розважливого щастя. Ми маємо право говорити про «егалітаризм» для позначення цього світогляду, оскільки він формує привілейовану практику панівної ментальної системи. Від марксизму до соціального християнства, від гіперлібералізму Чиказької школи до лівого автономізму, саме егалітаризм говорить – і говорить через свої численні стратегічні й тактичні варіанти, що кінцевою метою людини та її світу – це раціональна реалізація щастя індивіда, мислимого в категорії людства, як додаткової сукупності людських атомів. Щастя, в цьому буржуазному світогляді, трактується під економічним і соціальним визначенням. Це призводить до знецінення приналежності – етнічних, культурних, історичної спадщини, антагоністичних бажань людей та груп, які розглядаються як тимчасові аномалії щодо глобального проекту гомогенізації людського світу, ентропійного й антижиттєвого проекту, до якого прямує егалітарна практика, маючи на меті реалізацію Небесного Єрусалиму тут, внизу, на Землі.
Якщо наша критична робота полягає в тому, аби, стаючи генеалогами чи суспільствознавцями, піддати найрадикальнішій підозрі цей світогляд та пов’язані з ним ідеології, щоби наші сучасники усвідомили глибоке відчуження, в якому він їх утримує, то ми також ведемо стверджувальний дискурс.
Наш проект полягає в тому, щоб встановити у свідомому й сформульованому відтворенні в гіперсучасній формі іншого світогляду, споконвічно присутнього в європейській свідомості, яке мало форми давнього язичництва і яке, від готичного мистецтва до Ґалілея, від Ніцше до Колетт, все ще залишається живим, як відгомін утраченого світу.
Ми маємо намір переформулювати культурно й історично відродити цей світогляд, який є активним як несвідоме і який навіть проник у християнство, особливо в мистецтві. Епіцентром цінностей, які ми відстоюємо, є визнання фундаментальних реалій життя, якими вони постають перед нами з природничих наук, а також якими їх прагне бачити наша найглибша філософія, починаючи з Геракліта і Гомера. Що таке справжнє життя, «vie de la vie», як не рясність життєвого, його випадковий і ризикований характер, його ієрархія, його юність, еволюційний рух, котрий пронизує його, кризи й динамічні порушення рівноваги, які його збагачують, і, нарешті, вічна боротьба, яка його живить? Вражає той факт, що механізми філогенезу та ембріогенезу підпорядковуються тим же принципам, які були закладені в космології та філософії стародавніх греків і германців. Цього не можна сказати про дуалістичні космології великих монотеїстичних релігій. З нашої точки зору, життя не має іншої мети, окрім себе самого, а світ позбавлений цінностей. Що приводить нас у відчай у християнах, так це те, що саме людина утверджує себе як єдиний творець смислу, єдиний володар форм. Сенс зрозумілий: зберегти живу культуру, народ, історію, що належать нам, і, якщо це можливо – бо в суті своїй ми гравці й естети – примножити це життя і зробити так, аби воно було рівнозначним для всіх інших народів, кожного у своїй самобутності та у своїй волі до долі.
Наш теоретичний корпус насамперед характеризується реалістичністю: жодне наукове відкриття не може завадити відкритій системі мислення, в той час, як етологія зруйнувала руссоїзм [8], а антропологія спростувала християнську концепцію людини. Ми також сповідуємо антиредукціонізм [9] – термін, який ми допомогли популяризувати; ми приймаємо реальність у всій її складності та суперечливості. Людина, наприклад, повинна бачити себе як культурно й біологічно сконструйовану істоту, яка водночас тяжіє до миру та боротьби тощо. На наш погляд, реальність має кілька рівнів інтеграції, жоден з яких сам по собі не може пояснити цілого: мікрофізичний, макрофізичний, органічний, антропологічний, соціальний та історичний. Наші ж опоненти зводять реальність до одного з її аспектів – біологічного або ж соціально-економічного. Відтак, ми будуємо мости між дисциплінами: ми відкидаємо «чисту економіку» або «чисту біологію», ми висвітлюємо гуманітарні й природничі науки одна через одну. Наш погляд на світ є органічним, а не механістичним. Тому ми прагнемо ніколи не допускати упередженого погляду на речі. Ми, по суті, антиекстремісти з непохитними цінностями; тоді як наші противники постають екстремістами з хиткими цінностями. Все це дозволяє нам враховувати всю реальність, тоді як наші опоненти змушені заперечувати цілі пласти реальності, такі як агресивність, як сакральне, чи як авантюрна ірраціональность людської поведінки, бо вони суперечать їхнім теоріям.
Виходячи за класичні та штучні межі (вроджене/набуте, культура/природа, традиція/прогрес), ми намагаємося разом осмислити те, що завжди розглядалося в протиставленні. Наведу лише кілька прикладів. Ми визначаємо себе одночасно як ірраціоналісти й раціоналісти, гіпермодерністи (можна навіть сказати «футуристи») і працюємо над відновленням та переосмисленням наших найдавніших європейських традицій. Ми декларуємо себе революційними і грайливими, але водночас конструктивістськими й консервативними. Ми любимо науку й священне, наполягаючи одночасно на укоріненості й «непосидючості», дусі завоювання та пригод, котрий долає межі. Ми звертаємо увагу на філогенетичну спадковість та людину як істоту культури. Ми прагнемо до потужних суспільних та альтруїстичних цінностей, але визнаємо важливість агресії. Ми засуджуємо як расизм людиноненависницької зверхності, так і етноцидний расизм «гуманітарного» заперечення особливостей народів. Ми переймаємося захистом екосистеми так само, як і розвитком науки й техніки як деміургічним вираженням найризикованішого, а отже, найлюдянішого в людині; в цьому плані ми вважаємо, що не техніка як така відповідальна за смертельну млявість нашої цивілізації, а в цьому винна універсалістська та буржуазна ідеологія, яка відволікає сучасну техніку від її глибинної, творчої та «поетичної» природи. Ми вважаємо себе «антизахідними», тому що ми проєвропейські, антиліберальні, тому що ми противники держави загального добробуту, до якої парадоксальним чином призводить торгашеський лібералізм, і в той самий час ми виступаємо за підприємництво і відповідальність з боку економічних суб’єктів, але також за підпорядкування економічного порядку суверенній та політичній функціям.
Ми звертаємося до людей, а не до поїдених хробаками інтелектуальних родин нашого часу. Ми першими висловлюємо концепцію світу, яка віртуально присутня у наших сучасників, особливо у нових поколінь, затурканих нісенітницями, скрижалями законів й порожніми шухлядами панівних ідеологій. Останні зараз вступають у своє третє сторіччя. Егалітаризм був спочатку релігією, християнською свідомістю; потім, з XVII по ХХ сторіччя, він пройшов свою винахідницьку фазу боротьби й теоретичного та політичного конструювання. Сьогодні вона досягає свого апогею, стає «соціологічною» й поведінковою, і вже не надихається «ідеями». Західна цивілізація, самовідтворюється як безцільний світ. Християнство, ставши соціальною мораллю та світським Євангелієм, втрачає свій релігійний зміст і вже не перешкоджає атеїзації світу. Вперше ми живемо в суспільстві без легітимації та глобального сенсу, де місце ідей та міфів зайняли соціальна дресура та масове психологічне відчуження.
Наша прагнення полягає в тому, аби запропонувати наші ідеї як можливий вихід для людей нашого часу й нашого народу. Але це прагнення – це боротьба. Ми боремося тому, що не боротися – значить померти; тому, що світ навколо нас – це світ пасивності та сну, світ, в якому згасає енергія народу. Ми не можемо допустити, аби цей старечий світ нав’язував себе європейським народам, вся культура яких, починаючи з Мікен, була шаленим конструюванням історії, авантюрним сходженням до світла. Сьогодні ми, кажучи словами Гьольдерліна, можливо перебуваємо посеред опівночі світу. Але й після найтемнішої ночі може з’явитися лише світло ранку. Остання людина Ніцше, та, що підстрибує, підморгує і проголошує себе щасливцем, добре влаштувалася нині. Водночас, їй загрожує діалектична інверсія, вона стає слабкою, бо вже не має ані релігії, ані ідей. Пануючи, вона не може запропонувати нічого, крім того, що вже є. Можливо тоді, в цій пустелі бажань, у цьому непроглядному мороці, що так довго назрівав, народиться заклик. Світло світанку ще довго не стане днѐм, але завдяки нашому існуванню воно вже сяє. Новий день, тобто відродження нашої історії, не буде схожий на присмерки, які щойно минули і за якими ми ностальгуємо. Нас надихають цінності давнього язичництва, але ми не бажаємо реставрувати його. Віддаймо честь мертвим богам і готуймося до епохи деміургів [10], епохи другої сучасності світу: коли забирати Екскалібур, меч похований на дні вод [11], – прийде поет.
Ми хочемо повернути свою історію.
Тому ми просто озвучуємо свою позицію, аби розповісти сучасникам про те, що сталося з нашим минулим, що сталося з нашим сьогоденням і якою може бути наша подальша доля. Ніхто й ніколи не змусить нас замовкнути, бо з часів Ґалілея нікому в Європі не вдавалося заткнути рота новим ідеям. Тепер колесо обертається: не виключено, що на землі Франції, саме наприкінці ХХ сторіччя, зароджується нова європейська свідомість та що, пройняті чеснотою терпеливості, але також наділені впевненістю переможців, ми стаємо її першими паростками. G.R.E.C.E. – це авангард, авангард нового грецького начала, найглибшої пам’яті та найінтенсивнішої сучасності. Після нас, можливо, – Великий Полудень [12].
Переклад з французької: Олександр Античний
Редагування й примітки: Андрій Холявка
Більше перекладів Ґійома Фая можна знайти на каналі Constructivisme Vitaliste. Долучайтесь!
Примітки:
[1] Режі́с Дебре́ — французький лівий філософ, політик, медіазнавець. Засновник медіології — вчення про роль медіа в ідеологічній, політичній та релігійної боротьби. Ввів поняття медіакратії. – Прим.пер.
[2] Бернар-Анрі Леві – відомий як BHL – «Біашель», філософ, син мільярдера, впливовий публічний інтелектуал, багаторічний модератор французького інтелектуального життя. Він десятиліттями послідовно просуває цінності толерантності, антирасизму, масової імміграції тощо.
[3] sociétés de pensée – товариства думки або товариства вільнодумців, – мережі гуртків, салонів, клубів, лож, що вкривали Францію у другій половині 18 століття, і лановою ідеологічною роботою готували суспільство до революції.
[4] Франкфуртський інститут соціальних досліджень – ліворадикальна філософська школа, що існувала у 20-60-роки минулого століття, і вирішально доєдналася до розробки стратегії різних «неавторитарних лівих», розвинула фрондо-марксизм та інші прекрасні речі.
[5] Сартр був одним із найяскравіших французьких лівацьких інтелектуалів 20 століття, одним із лідерів філософії екзистенціалізму. Все життя проповідував атеїзм, та перед смертю навернувся до християнства, що намагалися приховати від публіки його співмешканка Сімона де Бовуар та коло близьких.
[6] Рональд Рейган – президент США у 1981-89 роках від республіканців. Проводив жорстку монетарну політику, зменшував податки, сприяв бізнесу, переміг СРСР у Холодній війні. Замолоду був актором у Голівуді.
[7] Ситуаціоністи – один із напрямків маоїзму на Заході. Виступали проти капіталізму, радянської бюрократії, проти суспільства споживання і відчуження. Активно розробляли «контркультуру».
[8] Етологія – наука започаткована Конрадом Лоренцом, вивчає генетично обумовлену поведінку тварин (і людей). Руссоїзм тут – уявлення про «благородного дикуна», не зіпсутого цивілізацією і культурою, такі уявлення як і гасло «назад до природи!» століттями надихали ліву думку.
[9] Антиредукціонізм стверджує, що не усі властивості цілого можуть бути поясненні через властивості його складових чи їх взаємодії.
[10] У Стародавній Греції – ремісник, майстер, творець видимих речей.
[11] Ескалібур – легендарний меч короля Артура, якого той вийняв з каменю, а перед смертю нагазав поховати в озері. За легендою, коли Ескалібур кинули в озеро, з води виринула рука і схопила його.
[12] Образ з філософії Фрідріха Ніцше. «Це той великий полудень, коли людина стоїть на середині свого шляху від звіра до надлюдини і святкує свою дорогу до надвечір’я як найвище своє сподівання, бо це дорога до нового світанку. І той, хто йде до загибелі, благословить себе сам, бо насправді він іде далі, і сонце його пізнання стоятиме в зеніті. «Померли всі боги; тепер ми хочемо, щоб жила надлюдина», – така має бути в час великого полудня наша остання воля!» – Фрідріх Ніцше «Так казав Заратустра»
