Сучасне мирне та індивідуалістичне суспільство проросло з прадавніх родових зв’язків. Перехід суспільства від первісного стада через клановий і племінний лад в національну державу був мирним лише при непорушності уз, які зв’язують індивіда та оточення через спільність історії, культури та спорідненості.
Відчуття «належності» на основі спільних зв’язків заохочує співпрацю, альтруїзм та повагу до своїх співвітчизників. У сучасному світі традиційні зв’язки були ослаблені стрімким зростом масового суспільства та глобальної комунікації, факторами, що несуть за собою різкі соціальні зміни та нові філософії, заперечуючи важливість державності та поставивши на перше місце індивідуалізм та індивідуалістичні цілі.
З часом, згуртованість суспільства була втрачена і замінена мультикультуралізмом та непереборним відчуттям втраченої самобутності в масовому глобальному суспільстві, до якого західна людина, зрештою, відчуває себе приналежною.
В плані соціології першим теоретиком, що вивів теорію подібних змін суспільства, був арабський вчений Ібн Халдун (1332-1406). Він визначив тенденцію, за якою масове урбанізоване суспільство схильне до руйнації, коли соціальна єдність, притаманна племінним та національним спільнотам, зникає. Ібн Халдун був свідком драматичного контрасту між мораллю національної та етнічної єдності північноафриканських берберів та строкатою масою людей, які себе називали арабами. Останні не мали єдності та самосвідомості тих арабів, які власне побудували гігантську арабомовну імперію. В сучасній соціології ця ідея була впроваджена Фердинандом Теннісом (1855-1936). Він подав її в своїй теорії про спільноту і суспільство (Gemeinschaft und Gesellschaft, 1887). Ця теорія пояснює, яким чином ранні племінні та національні групи («Gemeinschaft», спільноти), виростаючи на відчутті спільної культурної та генетичної ідентичності, автоматично досягали гармонійної взаємодії та співпраці. Саме ці відчуття дозволяли уникати конфліктів із приводу базових цінностей, адже через спільний характер і долю, цінності були однаковими.
Проте в процесі історії з’явилися великі мультиетнічні і мультикультурні утворення, які Тенніс описує як об’єднані суспільними («Gesellschaft») узами. Вони не об’єднуються спільним історичним корінням чи спільними цінностями. Їх співпраця полягає у потребі підтримувати обмін благами і послугами. Іншими словами, їх існування залежить від економічних відносин і страждає на нестачу «почуття спорідненості» внаслідок різноманіття культурних цінностей. Суспільство, яке надає пріоритет економічному обміну та економічному процвітанню, неминуче вступає в конфлікт із загальнолюдськими цінностями, що зрештою призводить до порушення гармонії.
З політичної точки зору, лібералізм з’явився для того, щоб піднести свободу індивіда над претензіями на національну лояльність і приналежність, в той час як марксизм виник під тиском незадоволення людей, які були менш успішними в здобутті влади та багатства, що й стало основною ціллю індивідів, залишених віч-на-віч із модерним масовим gesellschaft-суспільством. У свою чергу, націоналізм та інші види відданості нації як чіткій етнічній одиниці стали об’єктом для нападу як для лібералів, так і для марксистів.
Маркс писав у преамбулі свого Маніфесту: «Привид ходить по Європі – привид комунізму». Століття потому привид перетворився на фантом та зник, а лібералізм став домінантною силою.
Декілька останніх десятиліть лібералізм використовував комунізм як опудало, щоби виправдати самого себе. Сьогодні ж, із провалом комунізму, такий спосіб залякування більше не ефективний. І зрештою, лібералізм, який нібито підкреслює вищість індивіда над нацією, насправді загрожує йому, дестабілізуючи суспільство, що дає людині ідентичність, цінності, ціль і сенс – ті соціальні, культурні та біологічні опори, яким сам індивід завдячує своїм буттям.
Як доктрина, класичний лібералізм передбачає перетворення абстрактного поняття індивіда на головну цінність людського буття. Його пом’якшена форма просто акцентує особисту свободу і засуджує надмірне бюрократичне втручання держави. Втім, незважаючи на захист свобод індивіда, ліберальна концепція, де не буде місця національній єдності, насправді загрожує самій ідеї свободи. Натомість, радикальна форма класичного лібералізму переросла в універсальне лібертаріанство, по своїй суті близьке до пропаганди анархії.
З точки зору соціології, саме радикальний інтернаціональний лібералізм повністю відповідає тому, що Тенніс називав «суспільством». Ця ідеологія заперечує історичну концепцію національної держави, протестуючи проти будь-яких спільних рис між тими, хто з покоління в покоління переймав спільну спадщину. Замість національної єдності пропагується створення нових соціальних патернів, які сконцентровані на індивідуальних прагненнях, для того, щоб задовольнити, як персональні, так і ринкові інтереси. В контексті радикального лібералізму, лише взаємодія особистих інтересів є рушієм суспільства – суспільства, яке загалом нагадує аморфну масу з випадкових безіменних фігур.
Сучасний лібералізм передбачає, що порядок врегульовується вільними ринковими відносинами, по суті це війна всіх проти всіх, у той час як від держави вимагається не більше, ніж видати збірник необхідних базових правових норм і надавати послуги, які індивід сам собі надати неспроможний. Дійсно, сучасний лібералізм настільки далеко пішов по цьому шляху, що сьогодні став діаметрально протилежним класичному лібералізму і лібертаріанству, адже зараз він заперечує невід’ємне право на приватну власність, проте все одно розділяє з ними антагонізм, спрямований проти ідеї державності.
Індивід, натомість, кидається напризволяще в боротьбу за власне виживання, будучи позбавленим захисного відчуття спільноти, якими наші предки задовольнялись із найдавніших часів історії людства.
Занепад сучасного масового мультикультурного суспільства починається тоді, коли воно втрачає будь-який чіткий сенс. Його знищило піднесення індивідуалізму над всіма іншими цінностями, заохочуючи неконтрольоване зростання анархічного егоїзму ціною інших цінностей, які раніше були національним спадком, цінностей, які сформували концепцію державності та національної держави – держави, яка представляє собою щось більше, ніж політичне угрупування, і яка складається зі свідомих людей, які поділяють спільну спадщину, і для збереження якої вони готові пожертвувати собою.
Людина розвивалась, співпрацюючи у групах, об’єднаних культурними та генетичними узами, і лише в таких умовах індивід відчував себе справді захищеним і вільним. Люди не можуть щасливо жити наодинці без відчуття ідентичності: такі умови призводять до нігілізму, наркоманії, розвитку злочинної поведінки. Плекаючи суто егоїстичні цілі ціною альтруїстичного відношення до сім’ї і нації, індивід починає вимагати більше прав, ніж обов’язків, адже не відчуває єдності з набагато більшим і міцнішим формуванням. Він не відчуває ніякої приналежності до спільної спадщини, бо це також і спільний обов’язок. Він відчуває, що не має нічого спільного з тими, хто його оточує. Іншими словами, він почуває себе самотнім і пригнобленим. Оскільки всі цінності стали суто індивідуальними, усе стало рівним всьому; тобто ніщо рівним нічому.
«Суспільство без ідеології приречене на загибель», – заявив Режіс Дебре в інтерв’ю з Ж. П. Ентовеном у французькому часописі Le Nouvel Observateur від 10 жовтня 1981 році. В той же час, сучасний лібералізм надзвичайно сильно нападає на націоналізм. Постає питання: чи може сучасне ліберальне суспільство мати ідеологію, що об’єднує, якщо, з одного боку, воно вважає громадське життя несуттєвим, а з іншої – неспроможне навіть уявити ідеологію поза економікою і ринком?
Крім того, очевидним стає зв’язок між запереченням, позбавленням сенсу та знищенням історичного значення суспільного полотна. Сучасні ліберали заохочують «нарцисизм», вони завжди живуть сьогоднішнім днем. У ліберальному суспільстві індивід неспроможний поглянути на себе у перспективному майбутньому, адже щоб уявити це майбутнє, необхідно мати чітке колективне усвідомлення спільної спадщини та взаємної відданості. Режіс Дебре зазначив, що «людина як окремий ізольований суб’єкт ніколи не зможе стати суб’єктом дії і не матиме ніякої можливості зробити свій внесок в історію»(1). В ліберальних суспільствах пригнічене почуття значущості й самобутності призводить до розпаду соціальної єдності, а також розпаду групової самосвідомості. Цей розпад, у свою чергу, є кульмінацією кінця історії.
Будучи найтиповішим представником ідеології егалітаризму, лібералізм, як у лібертаріанській, так і соціалістичній формі, виступає головним чинником розпаду ідеалів державності. Коли концепт суспільства, з точки зору соціології, лише передбачає систему «горизонтальних взаємодій», цей концепт виключає саму ідею соціальної форми. Як прояв солідарності, суспільство може бути сформоване лише в рамках спільної ідентичності, тобто в рамках історичних, культурних і традиційних цінностей (як казав Едґар Морен, «саме спільні ідеї дають суспільству національну єдність»). Натомість, лібералізм навпаки скасовує націю і систематично нищить її історію і традиції, відданість і цінність. Замість того, щоб допомоги людині піднестись до сфери надлюдського, він відстороняє її від будь-яких «грандіозних проектів», нарікаючи на те, що це «небезпечно» з точки зору рівності.
Тому не дивно, що єдине, що турбує людей – це індивідуальний добробут. Прагнучи звільнити людину від усіх обмежень, лібералізм кидає її у ярмо інших обмежень, занижених сьогодні до найнижчого рівня. Лібералізм не відстоює свободу; він навпаки знищує незалежність індивіда, і, розмиваючи історичну пам’ять, виводить його з історії. Лібералізм створений для того, щоб забезпечити людину засобами існування, але цим самим він поневолює її, позбавляє можливості створити свою власну долю.
Існує два погляди на формування людини і суспільства. Перший погляд передбачає, що фундаментальні цінності можна покласти лише на індивіда, і тоді суспільство буде формуватися не як різнобарвне полотно народів, культур і рас, а просто як маса індивідів – безликих і безіменних. Саме такою є концепція лібералів і соціалістів.
Інший погляд, який я вважаю більш сумісним із нашим еволюційним і соціобілогічним характером, полягає в тому, що індивід поділяє свій особливий біологічний і культурний спадок – думка, що враховує важливість спорідненості та державності. В першому випадку людина, як маса індивідів, «складається» з кожної індивідуальної людської істоти; таким чином, кожен із них бачиться в першу чергу «людською істотою», і лише потім розкривається як член певної культури або народу. В другому ж випадку, людство об’єднується в складну філогенетичну історичну мережу, де свобода індивіда гарантовано захищається сім’єю, яку втілює нація, що й дає йому відчуття ідентичності та важливі орієнтири по відношенню до всього людства. Саме завдяки органічній прихильності до суспільства, до складу якого вони є належними, люди формують свою людяність.
Представниками першого концепту виступають Рене Декарт і французькі енциклопедисти, які підкреслюють «права людини» і вибірковість національності та суспільства, їх відстороненість від індивіда та можливість повної відмови від них. Ініціаторами другого концепту є Йоган-Готфрід Гердер та Готфрід Вільгельм Ляйбніц, які висувають на перший план культурні та етнічні реалії.
Національність і суспільність вкарбовані в біологічну, культурну і історичну спадщину. Різниця між цими двома концепціями особливо очевидна при порівнянні того, як вони візуалізують історію і структуру реальності. Націоналісти є прихильниками філософії цілісності. Націоналісти розглядають індивіда як кровного брата, який пишається бути частиною народної спільноти, яка його плекає і захищає. Дії індивіда – це акт участі у житті свого народу, а свобода дій є справжньою, адже ділячись своїми цінностями з оточенням, індивід не буде загрожувати базовим цінностям спільноти, до якої він себе зараховує. Натомість, суспільство, яке нехтує почуттям національної єдності приречене на страждання від постійних конфліктів, пов’язаних із протиріччями у ціннісних категоріях поодиноких егоїстичних індивідів.
Крім того, прихильники державності стверджують, що суспільство або народ може вижити лише якщо дотримуються трьох істин:
- збереження свого культурно-історичного коріння;
- об’єднання навколо певного медіатора, будь це особа, або символ, що здатен знову об’єднати енергії народу та каталізувати їхню волю до влади;
- спроможність залишатись мужнім перед обличчям ворога.
Ні одна з цих умов не дотримується в суспільстві, де економічний зріст ставиться над всіма іншими цінностями, воно безупинно:
- сприяє зникненню історичної пам’яті;
- нищить благородні риси та ідеали;
- припускає, що можна зовсім не мати ворогів.
Результати стрімкої заміни національного, племінно-орієнтованого суспільства на анти-національний індивідуалізм, який домінує у сучасних «прогресивних» суспільствах, добре описав Корнеліус Касотиадіс: «Західне суспільство повністю розчленоване. Більше немає такого цілісного бачення, яке б дозволило визначити і застосувати будь-яку політичну дію… Західне суспільство практично припинило своє існування в якості [національної] держави.. Простіше кажучи, вони перетворились в агломерацію лобі, які по-варварськи розривають суспільство на шматки; де кожен може перешкодити дії, яку індивід вважає неправильною зі своїх особистих міркувань» (2).
Сучасний лібералізм довів патріотично-спрямовану державу до того, що вона стала «службою з надання послуг», прийняття рішень стало нагадувати економічний «командний пункт», урядовцями стали маніпулювати окремі зацікавлені групи, а нація стала не більше, ніж ринком збуту. Очільники сучасної ліберальної держави не мають повноважень вести за собою народ, схильний до хвороб цивілізації, таких як насильство і наркоманія.
Ернст Юнґер зазначив, що акт прихованого насильства значно жахливіший, аніж насильство відкрите (3). Крім того, він заявив: «Рабство неможливо викорінити, якщо воно одягає на себе шати свободи». Невід’ємною частиною тиранії сучасного лібералізму є створення ілюзії. Тиранія є поборником свободи і вимагає захисту «прав людини», в той час як сама притісняє їх більше за інших. Диктатура медіа-простору і так звана «спіраль мовчання» стали найбільш ефективними способами позбавлення народної свободи. Щоби втілити це, Заходу навіть немає потреби когось вбивати: достатньо просто позбавити його слова. Вбивство через мовчання є елегантним способом покінчити з супротивником, і на практиці воно дає ті ж самі плоди, що і справжнє замовне вбивство – сам вбивця при цьому залишається з чистою совістю. Крім того, слід не забувати про мету цих вбивств. Мало хто осмілиться заткнути рота опонентові для забави.
Патріотична держава не спрямована на ідеї «формальної свободи» на відміну від марксистів. Натомість, її метою є демонстрація «колективної свободи», тобто свободи народів на самобутність і володіння не просто індивідуальними свободами, а привілеєм творити історію свого народу. Прихильники державності вважають, що «свободи», якими нібито наділені усі індивіди ліберального суспільства, частіше всього відсутні; вони формують симулякр того, якими повинні бути свободи. Перше, що необхідно – це здатність брати участь у визначенні ходу історичних подій. Суспільства, в яких домінують сучасні ліберальні традиції є «допустимими» лише тому, що їх загальна стабільність забезпечується відстороненням народу від участі у прийнятті рішень. І доки сфера «вседозволеності» народу розширюється, нація залишається паралізованою і збитою зі свого шляху.
Свобода не може бути просто курсом, якого слід триматись. Зрештою, як раб, так і робот можуть однаково вважати себе вільними. Значення свободи невід’ємне від історії людства, особистісного розподілу цінностей спільної історії, спільної культури, спільної общини. Занепад розпилює народи, зазвичай найм’якшим чином. Ось чому індивіди, які живуть самі по собі, сподіваються втекти від тиранії, але саме активна взаємодія нації дозволить її знищити.
- Critique de la raison politique, op. cit. p. 207.
- Liberation, 16-21 December, 1981.
- Journal IV, September 6, 1945.
Відповідальний за переклад “Кур’єр”
Переклад здійснено спеціально для літературного клубу “Пломінь”
