Жорж Бернанос та французький монархізм ХХ століття

Французька історія кінця ХІХ – першої половини ХХ століття надає великий простір для розвідок на полі політичного правого спектру. Поразка французів у війні із Пруссією та справа Дрейфуса стали основоположними етапами у формуванні потужного націоналістичного та консервативного руху на теренах держави.

Консолідація сил проходила за декількома лініями, серед яких домінуючі позиції було відведено антиреспубліканізму, германофобії та католицизму. Комбінації цих елементів із різними акцентами на кожному, чи навіть відсутність певних тенденцій в окремих випадках, творили різноманітність правого культурно-політичного поля Франції. З-поміж великої кількості організацій та ліг виділяється монархічна Аксьон Франсез (Французька дія), рух, який був найзапеклішим ворогом Третьої республіки у довоєнний період та відіграв роль своєрідної школи для багатьох культурно-політичних діячів Франції першої половини ХХ століття. Втім, і його не обійшла стороною гетерогенність людського активу. Із завершенням першого та найяскравішого етапу діяльності організації, що співпав із завершенням Першої світової війни, процеси організаційної дезінтеграції були запущені, і вже під час Другої світової війни члени та симпатики руху опинилися по різні сторони барикад, обираючи між рухом Опору і лояльністю до німецької влади та режиму Віші. Одним із таких діячів, чий приклад може бути показовим у висвітленні частини з тих тенденцій, що стимулювали до участі в подібних організаціях Франції на межі століть, та Аксьон Франсез зокрема, є французький письменник та публіцист Жорж Бернанос.

Жорж Бернанос

Жорж Бернанос із самого дитинства виховувався у католицькому дусі, за часів юності, ствердившись у монархічних поглядах, долучився до діяльності Аксьон Франсез, зокрема був активістом Королівських молодчиків, дочірньої організації руху, що стала притулком для найбільш принципових та рішучих ворогів республіканського устрою.

Королівські молодчики, окрім розповсюдження агітації, не цуралися й прямої дії, зриваючи театральні вистави, культурні та освітні заходи, що, на їх думку, безпідставно плямували французьку монархію та імена національних героїв країни. Не рідкими були й вуличні зіткнення із прибічниками соціалістів та республіканцями, у яких вишколювалось особливе ставлення до бойового чину, із культом власних героїв та окремою залою, повною трофеїв. Тож Бернанос мав досить часу (1908-1914 рр., за його свідченнями), аби достатньою мірою пізнати романтику вуличного активізму.

Окрім діяльності в рамках «молодчиків» Бернаносу пощастило докласти руку до ще одного проекту Аксьон Франсез – гуртка Прудона, що являв собою експериментальний синтез монархічного духу вчення Шарля Морраса із революційним синдикалізмом Жоржа Сореля.

Досвід парадоксального поєднання, здавалося б, протилежних політичних течій у форматі даного гуртка, що займався соціальними студіями та активною агітацією, подекуди визнають одним із етапних моментів у формуванні доктрини класичного фашизму. Сам Бернанос, пригадуючи мету такої химерної на той час співпраці, стверджував, що у часи підйому робітничого руху його ніколи не покидала віра у те, що тільки новий монарх здатен домовитись із вождями пролетаріату, а ніяк не безпринципна буржуазія, тож гурток Прудона повинен був докласти руку до формування справжнього типу лідерів робітничих верств, які були б здатні співпрацювати із реставрованою монархією.

Окрім членства в Аксьон Франсез, що неодмінно супроводжувалось пієтетом до головного ідеолога та фактичного лідера руху Шарля Морраса, світоглядному становленню Бернаноса сприяло захоплення творами Моріса Барреса, Шарля Пеґі та Едуара Дрюмона, звичним колом натхненників для тогочасних французьких націоналістів та монархістів, не позбавленим, втім, і своїх парадоксів – так постать Шарля Пеґі, котрий поклав голову в битві під Марною у 1914 році, в минулому дрейфусара та прихильника соціалістів, зважаючи на ревний католицизм Пеґі та тонке почуття власної національної ідентичності, заслуговує на окремий розгляд, як така, що віднайшла більшість своїх прихильників у політичному таборі, протилежному поглядам діяча.

У 1914 році Жорж Бернанос вирушає на фронт добровольцем, на війні він перебуває до самого її завершення. Фронтовий досвід не позначився на ньому як на ряді сучасників, подібних до Барбюса, Жіоно та інших, котрі, повернувшись із шанців, стали виказувати симпатії соціалістичним гаслам про неприпустимість міжнаціональної ворожнечі.

Бернанос навпаки радше сприймав перемогу над Німеччиною як належне, ще один крок до перемоги добра над злом. Однак, повоєнна доля письменника демонструє поступове визрівання змін у ставленні до вчорашніх союзників, так намічаються тенденції розриву із Аксьон Франсез, котра по завершенню Першої світової війни втратила частину тієї безкомпромісності, з якою вона боролася проти Республіки, та особливий нонконформістський підхід до ведення політичних справ.

Та нелюбов до республіканського устрою батьківщини із її торгашеським духом та кволими ціннісними орієнтирами нікуди не поділась. У критиці сучасного йому французького буржуазного суспільства Бернанос виходив із позицій християнського світогляду. Серед головних героїв його художніх творів переважають представники духовенства.

У 1926 році з-під пера письменника вийшов його перший роман «Під Сонцем Сатани», який у песимістичних тонах змальовує кризовий стан людського земного існування у розчакловану секуляризовану епоху, в якій винна Республіка, що, остаточно вирвавши людей із рук Бога, фактично віддала їх на поталу Дияволу. Республіка, звісно, не єдина винуватиця такого стану справ, але Бернанос, як щирий монархіст, звинувачує її у довершенні руйнування сотеріологічної вертикалі, полишивши людство порсатись у своїй неповноцінності.

Роман «Під Сонцем Сатани» відкривається своєрідною соціальною сатирою, в якій перед читачем постають виключно занепалі люди. Весь світ перебуває у гонитві за минущим – статусом та статками, навіть дворянин, символ благочестя минулих епох, окрім скрутного фінансового становища демонструє й абсолютну моральну ницість. Маса, котра в одному з наступних творів Бернаноса, удостоїлася назви «суспільства дурнів», не наділена жодною творчою енергією, а цілком вдовольняється рамками власного існування, накинутими згори ідеалами.

Світ же належить людям ризику, героям та святим, уособленням чого є головний герой роману абат Доніссан. Міцно вкорінений у власній вірі, він є втіленням активного людського типу, що не здатен змиритися із трагічністю безцільного земного буття та ладен звалити усі тяготи на власні плечі, переймаючись не стільки собою, як піклуючись про ближнього.

Абат Доніссан є продовжувачем справи Христа, проте його шлях, як шлях всього-на-всього людини, є надзвичайно тернистим, на ньому він зустрічається лицем до лиця із самим Дияволом, який спокушає ченця. У своїй діяльності абат постійно керується сумнівами, жоден із яких йому не вдається подолати до кінця: спершу він вступає у запеклий бій із самим собою, вдаючись до самобичування та носіння волосяниці, згодом же споглядання ритму життя оточуючих, за сприяння дару зазирати у людські душі, отриманого чи то від Бога, чи від Диявола у вигляді спокуси, змушує його сумніватись у можливості спасіння людства на Страшному суді.

Тож основною ареною, на якій розгортаються події, стає душа абата Доніссана, у якій добро бореться зі злом, сумнівом та відчаєм. Він навіть ладен відмовитись від власного спасіння, аби лише переконатись у тому, що воно можливе для решти, і Бог все ж не помер для цього світу.

Кадр із кінофільму «Щоденник сільського кюре» (1951 р.)

Образ святого, котрий подається Бернаносом, не є звичним для християнської церкви – людиною, що є непохитною у своїй вірі та догмах, творцем чудес. Навпаки, абат Доніссан не здатний на подібні діяння, а його самого невпинно роздирають внутрішні суперечки, що завдають йому неабиякого болю, він є більш живим, навіть ладним піддатися спокусам через неможливість дійти остаточного висновку, які дари сходять від Бога, а які – від Диявола. Але у даний спосіб Бернанос, вірогідно, стверджує, що основну масу людей силам зла навіть немає сенсу спокушати, адже вони самі сліпо слідують заздалегідь приготованим маршрутом у небуття.

Даний роман та ряд наступних, серед яких виділяється «Щоденник сільського кюре» слідують традиції літературного «католицького відродження», що постало у Франції в останній третині ХІХ століття, у них Жорж Бернанос став продовжувачем справи Поля Клоделя та Шарля Пеґі. Тому логічними видаються симпатії письменника до Аксьон Франсез та членство у її лавах, адже ця політсила, попри все, користувалась хорошою репутацією у церковних лідерів, а монархічний ухил ідеології тільки спонукав Бернаноса до даного вибору.

  • 30-ті роки ХХ століття позначені для письменника остаточним розривом із Аксьон Франсез та переїздом до Іспанії. Іспанський період став часом надзвичайних метаморфоз у позиції Бернаноса, попри те, що сам він стверджував, що завжди дотримувався єдиної лінії самоідентифікації себе як католика та монархіста, котрий фактично виявився ошуканим духом часу.

Проживаючи на острові Майорка, Бернанос стає свідком подій громадянської війни, яка вибухнула у 1936 році. Свій досвід споглядання цієї історичної події із самого епіцентру письменник виклав у розлогому есе «Під місяцем великі цвинтарі». Вже сама назва твору готує читача не до опису героїчного чину повстанців проти комуністичної загрози, чого можна було б очікувати від колишнього активного учасника монархічного руху Франції та ревного католика, а радше до опису подій у песимістичному тоні. Так і стається, неочікувано, але Бернанос стає на ворожі до військового перевороту позиції.

Однак, іспанська історія Бернаноса як і душа абата Доніссана переповнена протиріччями. Син письменника із першим посвистом куль приєднується до військ фалангістів, та і сам Жорж Бернанос свідчить, що перші дні війни вселяли в нього оптимізм щодо подальшого розвитку подій, адже за кілька років перебування в Іспанії письменник встиг зав’язати контакти із численними прихильниками Хосе Антоніо Прімо де Рівери. Проте переламним моментом для Бернаноса стає прихід військ франкістів на Майорку, що пов’язується ним із початком великого терору щодо мирного населення.

Хоча Бернанос не втомлюється виправдовуватись, нагадуючи читачам, що він абсолютно не є прихильником лівих, він, все ж концентрується виключно на викритті вад франкістів. Якщо довіритись виключно тексту даного есе, цілком може здатись, що атмосфера терору була виключно продуктом діяльності військ франкістів, Бернанос чи дійсно не відає, чи штучно вдає, що не помічає інший терор – у рази масштабніший, у якому катами виступали прихильники рухів та партій-складових Народного фронту, чий початок передує навіть першим дням громадянської війни. Тим більш дивною видається дана позиція, зважаючи на клерикалізм письменника. Адже не чути про тисячі священників, котрі пали жертвами прибічників республіканців – таке здається неможливим.

Служителі церкви навпаки піддаються критиці Бернаноса і стають в його очах ледь не співучасниками терору: одні як мовчазні свідки страт, інші – вищі чини – як такі, що не здатні займатися основною власною задачею з лікування людських душ, а стали лише підручними засобами у реальній політиці лідерів мілітаризованих європейських держав – Беніто Муссоліні та Адольфа Гітлера. У відсутності самостійності і потаканнях вищезгаданим лідерам письменник звинувачує й французьке націоналістичне середовище, попутно атакуючи та висміюючи Шарля Морраса, Жака Доріо та інших.

Європа для Бернаноса – виключно християнська, тож занепад релігійного ідеалу, яким його бачить письменник, неодмінно тягне за собою й загибель європейського духу.

У питанні участі на боці франкістів іноземних формувань – італійських та німецьких – позиція Бернаноса є очікуваною, зважаючи на попередньо зазначені моменти. Він не вбачає у їхній участі хрестовий похід проти комунізму, а лише захист власних національних інтересів. У той самий час він знов ніби не помічає участі радянських військ на боці республіканців, чистки «ворогів народу», які проводились загонами НКВС на іспанських теренах.

Атмосфера безжального взаємного винищення, котра зазвичай окутує громадянські війни, могла віджахнути Бернаноса, і це корелюється із його баченням єдиного шансу для порятунку європейських країн, що полягає у моральному оновленні народів, заснованого на засадах християнської моралі. Але жорстка критика, із якою він накинувся не тільки на католицьке духовенство Іспанії та фалангістів, політичну стратегію папського престолу, а й на колишніх політичних союзників у Франції, не дала йому побачити зворотну сторону іспанської громадянської війни, відчуту його ж співвітчизниками – так головний герой роману П’єра Дріє ла Рошеля «Жиль» завершує свою еволюцію та відновлює власну цілісність у рядах фалангістів, Робер Бразійак у співавторстві із Морісом Бардешем видав прихильну до націоналістичних сил «Історію іспанської війни».

Після Іспанії доля закинула Жоржа Бернаноса до Бразилії, де він зустрів звістки про початок Другої світової війни. До самого завершення бойових дій він не покидав країни, регулярно надсилаючи до різних видань власні статті, у яких ним прославлявся рух Опору та голлістська «Вільна Франція». У даному випадку Бернанос вже не був «білою вороною» серед дійсних чи минулих прибічників націоналістичних політичних сил та Аксьон Франсез зокрема, так як германофобія – культивована Шарлем Моррасом, котрий, втім, підтримував вішістську політику маршала Петена – все ще жевріла у серцях французьких націоналістів. Тож для деякої кількості французів співпраця зі «своїми» комуністами виявилась кращою за чужинців в обличчі німців.

  • Випадок Бернаноса є лише одним поміж багатьох подібних, втім, він яскраво демонструє неоднорідність людського складу французьких національно-орієнтованих організацій першої половини ХХ століття та відмінність у мотивації до залучення до активної політичної участі.

Автор: Іван Калюга

поділитись